Підручники Інформаційне право Арістова І.В. Державна інформаційна політика 1.4. Ефективність соціального управління1.4. Ефективність соціального управління
| Інформаційне право - Арістова І.В. Державна інформаційна політика |
1.4. Ефективність соціального управління
Останнім часом фахівці обговорюють питання про розробку загальної теорії ефективності управління, його інтенсифікації з метою максимального використання можливостей і переваг демократичного, соціального, правового суспільства. Така теорія робить лише свої перші кроки, і тому питання методології побудови мають важливе значення.
Для багатьох дослідників [43;55;75] очевидно, що така теорія не може бути створена на базі кібернетичних підходів до вирішення проблеми управління. І це незважаючи на те, що кібернетика “прагне” виділити найбільш загальні риси і закономірності будь-яких процесів управління та у тому або іншому плані пов'язує їх із кібернетичним розумінням ефективності. Саме надмірна спільність, абстрактність кібернетичного підходу змушує дослідників відмовитися від нього як загального методологічного фундаменту, що, проте, не виключає певного використання кібернетичних засобів для розуміння механізму ефективності управління в суспільстві. Було запропоновано системно-діяльнісний підхід як найбільш загальний і водночас “уловлюючий” специфіку управлінських процесів у соціальній формі руху матерії, як адекватна методологічна база. Зупинимося на аналізі цього підходу з урахуванням подальшого вирішення конкретного завдання.
Управління являє собою внутрішньо притаманну властивість суспільства на будь-якому ступені його розвитку, воно взагалі випливає із системної природи суспільства, колективного характеру праці людей, необхідності їхнього спілкування, обміну результатами своєї матеріальної і духовної діяльності. Якщо поява життя пов'язана взагалі з виникненням управління (а точніше самоуправління), то генезис соціальної форми руху є невід'ємним від формування особливого, вищого виду управління, що одержав назву соціального.
Соціальне управління нем
Будь-яка управлінська діяльність у суспільстві, як і діяльність взагалі, мають свої компоненти, що утворюють цілісну систему. Як головні варто розглянути об'єкт, суб'єкт, засоби, операції, цілі, результати, потреби й умови. Для глибокого аналізу цих компонентів необхідно мати у своєму розпорядженні вичерпну, достовірну інформацію.
Об'єктом управління є не будь-який існуючий об'єкт, а лише той, який включено в управлінську діяльність і піддається відповідним впливам, тобто одержує певну інформацію. Подібно тому, як не всякий об'єкт у суспільстві — об'єкт управління, так і не всякий суб'єкт (людина, організація, колектив) — суб'єкт управління. Останнім виступає специфічний суб'єкт, що виконує відповідні управлінські функції, той, хто приймає рішення на підставі наданої інформації, організує їхню реалізацію, здійснює контроль за їх виконанням, тобто контролює якість і своєчасність отриманої інформації. Все суспільство, як відомо, розподіляється на суб'єкти і об'єкти управління, причому частина індивідів може в одному відношенні бути суб'єктом управління, а в іншому – його об'єктом. В цьому і полягає одна з особливостей діалектики реально існуючих управлінських відносин між людьми.
Кожному об'єкту управління відповідає і суб'єкт, а між ними встановлюється розгалужена мережа прямих і зворотних зв'язків, формується прямий та зворотний інформаційні потоки. Вже в самому цьому зв'язку, тобто в інформаційному обміні, закладене відношення ефективності — всі параметри суб'єкта управління (інформація про нього) формуються таким чином, щоб забезпечити ефективний вплив на об'єкт, задоволення певної соціальної потреби та ідеальної цілі, що її відображає. Для соціальних систем управління на відміну від технічних, де має місце чітке розмежування керуючих і керованих підсистем, характерна органічна єдність суб'єктів і об'єктів управління, їхнє переплетення, відносність, обмін ролями, інтенсивні інформаційні процеси.
Слід мати на увазі, що хоча суб'єкт і об'єкт управління виступають як би елементарними клітинами будь-якого процесу управління, у тому числі й у суспільстві, проте, вихідним пунктом будь-якого виду діяльності служить потреба, що є нібито пусковим механізмом будь-якої людської активності. При цьому потреби людей в тих або інших, у тому числі і специфічно управлінських діях, як і взагалі управлінські відносини в суспільстві (тобто взагалі процеси управління), породжені тими потребами, що характерні у відношенні суспільства в цілому.
Управління може виявитися ефективним у тому випадку, якщо потреба не просто відчувається і так чи інакше задовольняється, а усвідомлюється адекватно в соціальних цілях, що є, з одного боку, відбитком потреб, а з іншого — передбаченням в ідеальній формі майбутніх результатів управлінської діяльності.
Наявність інформації про ціль, цілеспрямування інформації — найважливіша характерна риса управління, без якої воно в принципі неможливо. Проте, інформація про ціль грає важливу роль своєрідної діалектичної ланки, що інтегрує в єдине системне ціле багато компонентів, якщо не всі, соціально-управлінської діяльності. Вона зв'язує не тільки інформацію про потреби та інформацію про результат, але й інформацію про засоби, тому що останні повинні відповідати певним цілям.
Так, Ю.О. Тихомиров справедливо відзначає, що визначення цілей управління – це складний інформаційний процес, який потребує не тільки адекватного інформаційного відображення об'єктивної дійсності, але й урахування інформації про потреби і пріоритети цілей [76, с.33]. Виявлення і визначення інформації про головні цілі тим більш важке, що в сучасних умовах змінюється і сам характер управлінських цілей: великі, генеральні цілі стають комплексними, багатоцільовими. Кожна така ціль, скажімо, інтенсифікація, розділяється за глибиною інформації, і в результаті формуються ієрархічні інформаційні сходи цілей.
Організаційною формою, що дозволяє орієнтувати систему на головну ціль, є комплексні цільові програми, програмно-цільове управління і планування [77].
Сучасні управлінські інформаційні процеси в суспільстві характеризуються тим, що вони використовують створені під час науково-технічної революції новітні засоби і методи: системний підхід і аналіз, математичні методи, моделювання, прогнозування, новітні інформаційні технології, комп'ютерну і оргтехніку. За допомогою останніх відбувається процес автоматизації управлінських процесів. Незважаючи на існуючі труднощі, що сполучені з розробкою і впровадженням нових інформаційних технологій у процеси соціального управління, припадає визнати, що один з напрямків підвищення ефективності соціального управління пов'язаний з комп'ютеризацією управлінської праці, із широким впровадженням автоматизованих робочих місць, інформаційних мереж. Поряд з впровадженням засобів автоматизації необхідно: мати засоби, що відображають змістовну сторону інформаційних процесів, які протікають при управлінні, і насамперед соціальні засоби й організаційні форми управління; використання адекватного набору операцій інформаційно-управлінської праці, зокрема алгоритмів, евристичних моделей, досконалих засобів і операцій кодування і декодування інформації, її ефективного перетворення й обробки.
Результат управлінської діяльності повинен реалізовувати поставлену ціль і, якщо остання адекватно відображає потребу, задовольняти її. Ступінь реалізації цілі і задоволення потреби знаходить вираження в понятті кінцевого результату, що складається з інформації про ряд проміжних результатів, і в підсумку повинен реалізувати поставлену на початку управлінського циклу ціль. Інформаційна спрямованість на кінцеві результати є характерною рисою наукового управління суспільством, тому що тільки задоволення насущних соціальних потреб робить ефективною будь-яку управлінську діяльність. Вважаємо, що інформацією про кінцевий результат варто розглядати не тільки інформацію про реалізацію поставленої управлінської цілі, але, головне, інформацію про задоволення соціальної потреби, що викликала постановку даної цілі.
І, нарешті, управління здійснюється в певних соціальних умовах. Так, в умовах демократичного, правового, соціального суспільства особливе місце належить оптимальній взаємодії різних типів соціальних механізмів, застосуванню демократичних соціальних технологій (вибори, переговори, референдуми, вивчення громадської думки), реалізації принципів соціального партнерства і солідарної відповідальності. Це створює нові можливості для з'єднання інформації про досягнення наукового управління суспільством із перевагами демократичної, соціальної, правової держави. Система управління таким суспільством безупинно удосконалюється, і головні напрямки її розвитку — подальше розгортання демократії, зміцнення правової основи державного і громадського життя. При цьому головною вимогою є те, що соціальне управління повинно бути орієнтовано на людину, на всебічний розвиток її здібностей.
Розглянуті вище компоненти управлінської діяльності утворюють певну систему, яка у разі правильної організації та інформаційного обміну повинна зробити певний соціальний ефект, задовольняти ті потреби, інформація про які викликала появу і розвиток тих або інших інформаційних процесів управління. Віддача управлінської діяльності, її інформаційна “відповідь” на інформаційні запити, що викликаються соціальною практикою, визначає активність, ефективність соціального управління.
Особливого значення набувають проблеми ефективності та її підвищення для вдосконалювання управління соціальними процесами, максимального використання досягнень науково-технічної революції і можливостей правового, демократичного суспільства. Проблема ефективності перетворюється в комплексну, фундаментальну галузь соціального знання, що потребує інтеграції і концентрації зусиль філософської науки, галузей соціального знання, інших наук.
Необхідно, на нашу думку, визначити поняття ефективності й проаналізувати шляхи його розвитку. До того, як це поняття стало науковим, воно, як і багато інших, було повсякденним, позанауковим, що позначало таку характеристику діяльності людей, котра веде до певних результатів. Ефективне, як відомо, означає діюче, результативне, продуктивне. Тому ефективність на повсякденно-інтуїтивному рівні означала певну характеристику діяльності людей і мала спочатку діяльнісну природу. Очевидно, що позанаукове поняття ефективності, незважаючи на бідність, нерозвиненість свого значення, проте, виражало певну системну характеристику людської діяльності, причому будь-якої діяльності, що призводить до результатів. Термін “ефективність” пізніше став пов'язуватися з результативністю, а результативність діяльності полягає в тому, що вона досягає поставленої цілі [78, с.749].
Найбільш важливе значення розглянуте поняття одержує в економіці, і саме його варто вважати головним приватно-науковим поняттям ефективності в сучасній науці. Відповідно до економічного трактування цього поняття під ефективністю розуміється не просто результативність, а відношення ефекту (результату) діяльності до необхідних для його досягнення витрат. Відповідно до цього визначення найбільш ефективною є діяльність, у якій здійснюється принцип — досягнення в інтересах суспільства найбільших результатів при найменших витратах. Таке поняття ефективності показує, за рахунок чого досягаються ці результати, допомагає виявити, як можна поліпшити використання ресурсів, що маються.
Не будемо вдаватися в подробиці розвитку поняття економічної ефективності в самій економічній науці, оскільки нас цікавить загальнометодологічний аспект розвитку цього поняття. Таким чином, економічне поняття ефективності, будучи одним із приватно-наукових, є менш широким, ніж початкове, повсякденне, характеризуючи лише таку діяльність, що супроводжується економічними відносинами виробництва, розподілу, обміну і споживання. Інші ж “діяльнісні” відносини і сфери діяльності знаходяться за межами економічної ефективності.
Таким чином, необхідно подальше розширення сфери “дії” поняття, збагачення його змісту. Проте, такий розвиток відбувається лише в тому випадку, якщо для цього існують не тільки логічні підстави, а, насамперед об'єктивні причини, в даному випадку соціально-економічної природи.
В сучасній науці існують і інші поняття ефективності, причому навіть в економіці нині чітко простежується тенденція “соціалізації” даного поняття, зокрема розширення його до поняття соціально-економічної ефективності, тобто воно пов'язується не тільки з розвитком виробництва, але і всебічним розвитком усіх членів суспільства.
Розвиток поняття ефективності нині йде шляхом його зв'язку з іншими компонентами і характеристиками соціальної діяльності, наприклад з її цілями. Такий підхід логічно виправданий із “діяльнісної” точки зору на ефективність. У багатьох сферах діяльності визначальним є зіставлення результатів не з витратами, а з іншими характеристиками (компонентами) діяльності, і насамперед із цілями (це особливо важливо для соціального управління).
В економічній теорії ефективності в значній мірі відволікаються від того, що результат є здійсненням соціальних цілей і попередньо припускає цілеспрямування. Проте, в дійсності таке допущення в більшості випадків не “працює”, тому що цілі або не реалізуються (якщо вони уявні), або реалізуються лише частково в тій або іншій мірі.
Введення поняття цілі розширює поняття ефективності, надає йому інше значення, дозволяє ввести в нього соціальні чинники, що розкривають соціальну природу цілеспрямування і цілевиконання. Таке “цільове” розуміння ефективності виступає вже як відношення цілі і результату. Найбільш ефективною буде не просто діяльність, що дає максимальний результат при мінімальних витратах, а діяльність, яка в максимальній мірі реалізує ціль в результаті (це свого роду “адекватність” результату цілі), що отримується.
Під час цілевиконання результати (ефекти) утворюються позитивні і негативні, причому часто вони взаємозалежні один від одного (що добре ілюструє сучасна екологічна ситуація). Головний резерв підвищення ефективності будь-якої діяльності вбачається в усуненні негативних об'єктивацій цілі.
Ефективність управлінської діяльності залежить, насамперед, від ступеня цілевиконання, тобто від відношення цілі і результату. З цих позицій найбільш ефективними будуть не процеси управління, що призводять до максимального результату при мінімальних витратах, а управлінська діяльність, яка в максимальній мірі реалізує поставлену ціль. Очевидно, подібне “цільове” розуміння ефективності варто вважати одним з головних для процесів управління в суспільстві, пов'язуючи його із задоволенням інтересів і потреб людей.
Однак ціль не є тим вихідним пунктом, що виступає як спонукальна сила будь-якого виду людської діяльності, і нерозуміння цього стає одним із джерел ідеалізму. В ідеальній за своєю природою цілі людської діяльності відображаються матеріальні чинники, усвідомлюються потреби, що виступають як першопричини будь-якого виду діяльності людей.
З усвідомленням суспільних потреб людини пов'язаний “ступінь раціональності” його діяльності, її результативність. Адже якщо діяльність розпочинається для задоволення потреб, то її ефективність також повинна вимірюватися ступенем їх задоволення. Ступінь відображення потреби в ціль впливає на загальну ефективність діяльності, тому найбільш ефективною, за іншими рівними умовами, виявиться діяльність, у якій ціль у максимальному ступені відображає соціальні та інші потреби людей (що ставить проблему ефективності вибору цілей) [76, с.33]. Адже добре відомо, що від правильного складання планів, програм, постановки завдань, у яких усвідомлюються потреби, істотно залежить ефективність управлінської діяльності. Тому відношення цілі до потреби є так само важлива характеристика ефективності.
Поняття економічної, “цільової” і “потребнісної” ефективності називають елементарними особливими поняттями ефективності в тому значенні, що вони утворюються достатньо просто й однотипово, як-от: результати співвідносяться або з витратами, або з цілями, або з потребами. Варто очікувати, що їх може бути набагато більше, тому що поряд із цілями, потребами і витратами існують інші компоненти і характеристики діяльності, що також можна співвіднести з результатами.
Поряд з елементарними поняттями ефективності, що відображають різноманітні аспекти результативності діяльності, формуються і комплексні її поняття, коли зв'язуються вже не результати з іншими діяльнісними характеристиками (компонентами), а ці інші складові зв'язуються між собою, минаючи результати (але утримуючи їх у знятому вигляді).
Логічно припустити, що таких “синтетичних” визначень ефективності можна створити більше, ніж це має місце в сучасній літературі. Такі визначення вже будуть характеризувати зв'язок різноманітних простих понять, подавати деякий інтегральний критерій ефективності того чи іншого роду діяльності. Для наочності це можна відобразити в символічній формі, позначивши відношення цілі (Ц) до потреби (П), результату (Р) до цілі і результату до витрат діяльності (В), тобто
Е = (Ц / П) * (Р / Ц) * (Р / В).
Ця формула є однією з можливих; із такої точки зору найбільш ефективною є діяльність, що призводить при мінімальних витратах суспільної праці до максимального задоволення потреб людей. Тут передбачається включення і економічних характеристик (витрат), і соціально-економічних (потреб, цілей, результатів), їх певне співвідношення в процесі діяльності.
Що стосується ефективності соціального управління, то вона взагалі навряд чи може бути пов'язана лише з економічною ефективністю. Цілком очевидно, що зниження витрат на управлінський апарат і управлінську техніку має суттєве значення, але вимірювати ними ефективність соціального управління було б, на думку багатьох дослідників, проявом вульгарно-економічного підходу. Просте перенесення критеріїв і ідей економічної ефективності в середовище управління суперечило б сутності управління взагалі. Кібернетичний закон необхідної розмаїтості потребує певної мінімальної (необхідної) організації, внутрішньої розмаїтості системи управління, яку далі не можна спростити без ризику того, що вона взагалі перестане виконувати свої функції, виявиться ненадійною. Тому чисто економічний підхід до визначення ефективності соціального управління має дуже обмежене значення, лише в межах порівняння варіантів систем управління, які спроможні однаково успішно (надійно) виконувати свої управлінські завдання. Економічна ефективність соціального управління може виступити як деякий елемент, але аж ніяк не визначальним членом у “векторі ефективності” управління суспільством. Більш важливим тут, як вже зазначалось, є ефективність цільова і потребнісна, тобто ефективність соціальна, якій підпорядковані економічні чинники ефективності управління. Варто зауважити, що саме соціальне управління може переслідувати ціль підвищення економічної ефективності суспільного виробництва. Це пов'язано з тим, що, як справедливо підкреслювали В.М.Глушков і Ю.М.Канигін, “витрати енергії і речовини (фізичної роботи) у системі на виробіток даної кількості інформації явно менше тієї економії матеріально-енергетичних ресурсів, що досягається в системі даною кількістю інформації за рахунок зменшення невизначеності і вибору кращих шляхів її розвитку” [79, с.38]. Ступінь відповідності управлінських рішень (і наступних дій щодо їх реалізації) інтересам людини, колективу, суспільства і може розглядатися як головний критерій їх ефективності. Не зменшуючи значення економічної ефективності для соціального управління, необхідно підкреслити, що всебічний і гармонічний розвиток особистості взагалі не може бути результатом лише зростання виробництва матеріальних благ, без урахування інших сфер соціальної діяльності, і “узгодження” їх у розумну систему — одне з важливих завдань управління суспільством.
Людина є і суб'єктом, і об'єктом управління, і керуючим, і керованим. Природно, що ефективність управління залежить у кінцевому рахунку від того, наскільки якісно працює керуючий, наскільки обґрунтованими є прийняті ним рішення, наскільки видатні його організаторські здібності, ефективний контроль за виконанням рішень. Але це тільки одна сторона справи. Інша ж полягає в тому, що ефективність управління не в меншій мірі залежить і від керованого, від того, наскільки близькі і зрозумілі йому управлінські рішення, форми стимулювання, організації і контролю, наскільки відповідально він ставиться до справи, яка йому доручена. Тобто тут важливо брати до уваги як суб'єкт, так і об'єкт управління, їх відносини в управлінському процесі, ступінь налагодженості інформаційних зв'язків, взаємодії керуючих і керованих. Зрозуміло, ефективність управління залежить від засобів управління і його “технології”, від наукового і технічного оснащення його органів й інформаційних процесів, що стають усе більш досконалими. Тобто ефективність соціального управління в той або іншій мірі визначається всіма компонентами людської діяльності в цій сфері і якістю їхньої організації в єдину систему.
Поняття якості діяльності та її ефективність тісно взаємопов`язані. У літературі, як правило, вживаються два поняття якості: якість результату діяльності і якість роботи (самої діяльності). Від змісту цього поняття залежить його зв'язок із поняттям (поняттями) ефективності діяльності.
Розглянемо спочатку поняття “якість результату” діяльності і його зв'язок з економічною ефективністю. Під якістю результату діяльності розуміється вся сукупність властивостей зробленого продукту, що призначений для задоволення певних соціальних потреб, тобто має споживчу вартість. Якість результату діяльності залежить від інших її компонентів і чинників: суб'єкта, предмета, засобів, цілей, умов, операцій діяльності, її організації і т.д. Вона зв'язується, таким чином, із наявними потребами, і підвищення якості результатів — це, по суті, збільшення ступеня відповідності результатів діяльності соціальним потребам. В такому розумінні якість залежить від людської діяльності, її потреб, їх усвідомлення і бере так би мовити від філософської категорії якості лише частину її більш багатого змісту. І все ж соціально-економічну інтерпретацію якості можна вважати певною експлікацією відповідної філософської категорії, її важливою соціально-діяльнісною характеристикою, як підтверджують багато дослідників.
Якщо якість результату людської діяльності підвищується, то при постійних витратах економічна ефективність росте, тому що більш висока якість краще, повніше задовольняє потреби. Проте, у функціональній діяльності така якість не завжди досягається при незмінних витратах, тому що потребує значних капіталовкладень, витрат сировини і матеріалів, технічного обладнання, більш прогресивної організації праці, кращої кваліфікації кадрів тощо. Тому зростання якості веде до зростання витрат, і якщо темп останньої стає вище, то підвищення якості досягається за рахунок зниження ефективності. Між ростом ефективності і якості результату у деяких випадках, як бачимо, існує протиріччя.
Зміст положення про підвищення ефективності і якості (результату) полягає в тому, щоб вони зростали не одна за рахунок іншої, а спільно, одночасно. Така можливість реалізується у випадку, коли ефективність росте шляхом підвищення якості роботи, і витрати у разі підвищення якості продукції або постійні, або ростуть повільніше цього збільшення, або, що буває вкрай рідко, навіть знижуються. Цілком зрозуміло, що це відбувається лише в тому випадку, коли зростання результатів досягається переходом діяльності на інтенсивний шлях розвитку. В принципі таке збільшення якості продукції необхідно, бо це призводило б до підвищення економічної ефективності, економії часу, а також інших матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, що можливо у випадку інтеграції, кращої організації діяльності, єдності її компонентів, а не за рахунок кількісно-екстенсивних чинників.
Отже, зв'язок понять якості результату діяльності та економічної ефективності відбувається на основі вживання поняття “результат”, що в одному випадку (якості) зв'язується з наявними потребами, а в іншому (економічної ефективності) — із зробленими витратами [80, с.14]. Поняття якості (результату діяльності), що аналізується, пов'язане також і з іншими поняттями ефективності: з “цільовою” — через ступінь цілездійснення, і з “споживчою” — через поняття цілі і потреби. У відношенні цієї останньої варто зауважити: “споживча” ефективність визначається як ступінь відображення потреби в цілі, тоді як якість результату — відповідність якісної сторони результату наявним потребам. Якість результату відрізняється і від згадуваного поняття кінцевого результату, оскільки останній є не тільки якісною, але й кількісною характеристикою.
Якщо якість розуміється вже в значенні характеристики не результату діяльності, а самої діяльності, то вона охоплює більш широке коло діяльнісних характеристик — усі її компоненти, зв'язки, стосунки з боку якості — і розглядається вже у своєму широкому філософському значенні (але стосовно до діяльнісного процесу). Цілком очевидно, що якість результату знаходиться в безпосередній залежності від якості діяльності і цілком нею визначається. Більш висока якість роботи забезпечує і значну ефективність діяльності (і її інтенсифікацію) не тільки в економічному, але і у всіх інших відношеннях та аспектах.
Дослідники вважають, що якщо результативність діяльності співвіднести з її якістю, то в цьому випадку утворюється вже той вид ефективності, яку вони називають “якісною”. Таке її розуміння стане важливим для визначення ефективності соціального управління, і тому остання, в кінцевому рахунку, визначається якістю управлінської діяльності і ступенем реалізації її цілей (і потреб, що викликали їх постановку ).
Вважаємо за доцільне визначати ефективність соціального управління за складовими ефективності того чи іншого управлінського циклу. Цей цикл, що узятий в одиничному вигляді, починається з постановки цілей, завдань і завершується вирішенням цих завдань, досягненням поставленої цілі. Коли ж завдання вирішено, ціль досягнута, то ставиться нове завдання, нова ціль, і управлінський цикл починається знову. Тобто схематично спрацьовує ланцюжок “ціль – результат – ціль”, і так до нескінченності.
Соціальне управління не є якась автономна діяльність, що не залежить від матеріальних і духовних потреб суспільства, від його цілісного прогресивного розвитку. Воно ним визначається, служить його інтересам, і ступінь їхнього задоволення — вищий критерій ефективності управлінських процесів.
У процесах управління суспільством, якщо воно ефективне, з’являються нові результати за рахунок використання системно-інтегративних взаємодій. Це викликає особливий інтерес для системної концепції ефективності соціального управління, і на цьому має сенс зупинитися трохи докладніше.
Поряд з іншими функціями соціальне управління виконує і інтегративну функцію, тобто синтезу раніше різнорідних компонентів у єдину цілеспрямовану систему. На наявність інтегративної цілі соціального управління звернув увагу ще К.Маркс [81, с.342].
У процесі інтеграції компонентів діяльності, насамперед індивідуальних об'єктів управління, може з'явитися позитивний системний ефект, якщо управління раціонально організовано. Саме в цьому і складається одне з завдань удосконалювання процесів управління в суспільстві — використовувати ефект взаємодії, системної організації, який іноді називається синергетичним. Зрозуміло, що не можна звести загальний ефект управління лише до синергетичного, проте у зв'язку з ростом масштабів науково-технічних програм, що здійснюються, розвитком економіки та інших об'єктів соціального управління інтегративно-синергетичний системний ефект набуває особливого значення, і важливо вправно його використовувати.
Людство все більше користується різного роду системними ефектами, більш раціональною організацією праці, дійшовши далеко вперед від її кооперативної форми. В цей час особливого значення набуває та системно-інтегративна форма організації трудової діяльності, яка одержала назву комплексних науково-технічних програм. Від оптимальної організації та управління такими програмами залежить їх ефективність, тому що сумарний ефект, або, як його називають, “ефект програмності”, і складає головну частину соціально-економічної віддачі, оскільки ізольована діяльність окремих компонентів системи взагалі не приносить ніякого необхідного позитивного результату [82, с.45].
Комплексні науково-технічні проблеми виникають як відображення комплексних соціальних потреб, усього соціально-економічного розвитку суспільства, ряду тенденцій, що стали в наш час загальнолюдськими (глобальними). Виявлення й усвідомлення цих потреб розвитку суспільства відбувається у формі комплексних науково-технічних програм і завдань, які потребують притягнення для свого рішення різних державних органів, великої кількості наукових організацій і підприємств різноманітних галузей, концентрації матеріальних і фінансових ресурсів, наукових кадрів. При цьому, деякі з проблем і завдань мають явно загальнонауковий характер, вимагаючи притягнення всіх галузей наукового знання, як, наприклад, завдання посилення взаємодії суспільних, природничих і технічних наук, інтеграції науки, техніки і виробництва. Ряд завдань мають комплексний характер у рамках одного регіону наукового знання (наприклад, галузі суспільних наук) або декількох регіонів, що включають природничі і технічні науки.
Комплексні проблеми і завдання, у залежності від їх масштабності, можуть перетворитися в комплексні науково-технічні програми, які є сукупністю заходів, що спрямовані на здійснення суворо обмежених цілей і які конкретизуються за термінами їх виконання. У цьому полягає відмінність наукових програм від наукових проблем (завдань). Як правило, програми експлікують лише частину проблеми, показуючи собою “соціальний алгоритм” її реалізації, крок на шляху її вирішення, який трохи знижує (на теоретичному рівні) початкову невизначеність проблеми. Успішна реалізація комплексних науково-технічних програм забезпечується програмно-цільовим плануванням, управлінням і механізмом ринкової економіки.
Таким чином, інтегративні процеси служать суттєвим стимулом прискорення соціального розвитку. Оскільки вони дають нові результати через появу системних ефектів, взаємодії вже існуючих, наявних компонентів діяльності, використання таких механізмів призводить до зростання результативності діяльності при такій самій кількості цих компонентів. Саме різноманітного роду інтегративні процеси є потужним джерелом, важливим якісним чинником подальшої інтенсифікації усіх форм соціальної активності, і необхідно вміло використовувати їх щодо удосконалювання сфери управління.
Аналіз механізму ефективності управління в суспільстві дозволяє зробити такі головні висновки:
ефективність соціального управління визначається всіма компонентами людської діяльності;
важливий напрямок підвищення ефективності соціального управління пов'язаний з комп'ютеризацією управлінської праці, що неможливо без інформаційного підходу та інформаційного забезпечення;
існує об'єктивний зв'язок (прямий і зворотний) між ефективністю й удосконаленням соціального управління: ефективність є основою для настанови удосконалювання, яке остаточно реалізується вже на рівні метауправління.
Таким чином, є цілком закономірним етап дослідження, що пов'язаний з розглядом настанови удосконалювання соціального управління і що обумовлений значною мірою процесами інформатизації. При цьому необхідно відзначити, що держава не входить у структуру громадського суспільства, але між собою вони взаємодіють [71, с.346]. Саме держава є головним засобом досягнення цілей, які постають перед суспільством. Соціальна, правова держава виявляє активність у регулюванні соціально-економічних процесів, соціального аспекту основних прав громадян, їх соціального захисту відповідно до закону. У зв'язку з цим настанова удосконалювання соціального управління, яке нас цікавить, безпосередньо здійснюється шляхом реалізації державної інформаційної політики.
< Попередня Наступна >