99

---

Державний устрій удільних князівств

Державний устрій удільних князівств Київської Русі зазнав змін. У XII ст. утвердилася нова загальноруська форма правління — київський престол став об'єктом колективного сюзеренітету найвпливовіших князів, яких об'єднували за-гальнодинастична спадщина й угода.

Однак після отруєння великого князя Юрія Долгорукого й зруйнування його сином Андрієм Боголюбським Києва 1169 р. єдність Русі було остаточно підірвано. Послаблення Києва як центру тяжіння призвело до ще більшої політичної роздроб­леності. Татаро-монгольська навала довершила занепад Київ­ської Русі.

Більш-менш повно охарактеризувати державний устрій періоду політичної роздробленості можна на прикладі кня­зівства, скажімо, Галицько-волинського, яке виникло 1199 р. внаслідок об'єднання Володимиро-Волинського і Галицького князівств князем Романом Мстиславичем.

Галицьке-Волинське князівство досягло значного розвит­ку за правління князя Данила Романовича (1201 — 1264), прозваного Галицьким. Він і його наступники в умовах мон-голо-татарської колонізації творили державний лад і право на Галицько-волинській землі.

Верховна влада в цих землях належала князю. До його пов­новажень входило: прийняття законодавчих актів, поточне управління, здійснення судочинства. Крім того, князь очолю­вав військо, накладав податки, карбував монети, розпоряд­жався скарбницею. Його прерогативою була зовнішньо­політична діяльність. Мав такі атрибути влади: вінець, герб, печатки, прапор та інші.

Наявність отаких широких повноважень дає підстави вва­жати князів самодержцями.

Однак, попри це, князь залежав від впливової боярської верхівки. Якраз вона виступила проти малолітніх Рома­новичів. «Робила раду» з боярами Мирославо

м і Детьком княгиня Романова. А Юрій Львович за порадою бояр при­єднав Берестейщину 1289 р.

Рада бояр не була постійно діючим інститутом влади. Але вона перетворювалася на нього, коли становище князя става­ло хитким, потребувало підтримки, або коли він намагався обмежити права бояр.

Нерідко бояри розходилися в поглядах, що використову­вали князі для досягнення власної мети. Або ж вони взагалі обходилися без ради бояр. Оповідаючи про свавілля Воло­димира Ярославича, літописець зазначає, що він «не любив думи з мужами своїми».

Отже, бояри як суспільно-політичний прошарок були правлячим станом, який активно впливав на життя держави.

У Галицько-волинському князівстві, як і в більшості великих князівств Київської Русі, набула поширення складна двірцево-вотчинна система управління. Тут двірцево-вотчин-ні посади швидше, ніж в інших руських князівствах, перетво­рювалися на двірцеві чини. Двірцево-вотчинні слуги в князів­ському домені одночасно виконували й різні управлінські функції у межах всього князівства. За літописом, поєднували функції слуг і управлінців посади двірського (дворецького), печатника (канцлера), стольника, тисяцького (воєводи), соць­кого та інші. Ця категорія осіб мала свій виконавчий і керівний апарат, який фактично був розгалуженим вищим адміністративним органом управління князівством. Абсолют­но всі посади у великокнязівському управлінському апараті займали бояри. (Чим не боярська рада?) Хоч цей апарат підлягав князеві, він був противагою князівській владі.

У Галицько-волинській державі велика увага приділялася військовій розбудові. Тут військо формувалося за попереднім принципом, доки князь Данило Галицький не організував його на основі народного ополчення. До нього входили селяни, міщани, дрібні бояри. За військову службу вони отримували платню або земельні наділи. Якщо раніше найма­не військо формувалося з чужоземців чи вихідців з інших княжінь, то тепер у Галицько-волинському князівстві воно складалося з місцевого населення. Це мало важливе значення, бо якраз тоді служиле боярство й феодали почали відмовля­тися від військової служби. Тож формуванням війська нового типу в середині XIII ст. князі здійснювали тиск на опозиційне настроєних бояр.

Як уже зазначалося, боярство користувалося імунітет-ним правом. Це були великі землевласники, що посідали місця в округах, а пізніше — у воєводствах. Інколи ці адміні­стративні одиниці називали, як і раніше, волостями. Вони ділилися на тисячі й сотні. Відповідно до цих територіальних одиниць називалися посади: волостель, тисяцький (воєвода), соцький. Управлінські посади в землях передавалися у спадок. А земля в князівствах була боярською. Бояри й правили у своїх землях.

Князівський суд і система судочинства майже не зміни­лися. В приватних володіннях судова влада, як і раніше, на­лежала власникам цих земель.

У зв'язку з руйнівним татаро-монгольським нападом 1259 р. Галицьке-Волинське князівство було змушене підкоритися Золотій орді. Завойовники зберегли державний устрій кня­зівства й місцеву адміністрацію, а князі визнали хана як свого вищого сюзерена. Відтоді кожен претендент на князівський стіл мав підтвердити це право отриманням від хана чи його намісника ярлика (грамоти).

Домогтися цього було непросто. Ординські хани не лише вимагали дорогих дарунків. В орді князів примушували до­тримуватися принизливого етикету й неприйнятних для них ритуалів. У разі відмови непокірних чекала жорстока кара і навіть смерть.

Українські (руські) князівства були буферною зоною, де хан тримав своїх баскаків, які контролювали місцеву адмі­ністрацію, що заперечує твердження про інкорпорацію руських земель Золотою ордою.

Отже, в другій половині XII ст. князям південно-західної Руси-України судилося стати васалами Золотої орди, а їхнім князівствам — її провінціями з правом формального самовря­дування.

 

< Попередня   Наступна >