Право періоду Національно-визвольної війни 1648—1657 рр.

На той час на території України залишалися чинними основні джерела права, що діяли раніше, до 1648 р.: польське право, Литовські статути, Магдебурзьке право, Холмське право, «Саксонське зерцало», т. зв. кормчі (церковні) книги, звичаєве козацьке право. Неузгодженість у використанні цих джерел давала змогу впливовим чи спритним людям «повер­тати» хід справ у вигідне для них русло. Нерідко довільно тлу­мачилися юридичні норми. Інколи суд, не бажаючи карати винного за німецьким правом, застосовував норми Литовсь­кого статуту або звичаєвого права, наприклад, щоб полегшити вирок. Робилося це, як правило, в інтересах козацької стар­шини чи шляхти.

В умовах становлення Української держави дія правових джерел розширюється. До третього Литовського статуту вно­сяться нові положення, що зміцнюють становище козацької старшини.

Право Війська Запорозького закріплювало становлення Української держави. Передовсім цим правом регулювалися полково-сотенні відносини, система козацького судочинства. Йдеться про універсали (листи) Б. Хмельницького. Це розпо­ рядчі акти вищої на той час влади, загальнообов'язкові для всього населення. Згідно з універсалами (їх часто видавали й полковники) відбувалися зміни в суспільно-політичному та економічному ладі України. Універсали регулювали широке коло стосунків (наприклад, поземельних — роздача земель старшині у власність чи користування, адміністративних — призначення на посади та ін.). У той період Україна вперше укладає міжнародні угоди. Це робить гетьман як голова уряду.

В умовах становлення Української гетьманської держави розвивається право власності. В цей час козацькій старшині роздаються за службу по «рангу» маєтки. Таким чином, було оформлено новий стан умовної земельної власності — рангові маєтки (землі

Кримінальне право спрощується шляхом вилучення з ньо­го положень про замахи на королівську (великокнязівську) владу й магнатсько-шляхетський порядок управління. На­томість з'являються нові види злочинів — зрада повсталому українському народові, невиконання вимог старшинської ад­міністрації, ненадання допомоги під час бою. Міри покарання в роки війни були дуже суворими. Зрадників страчували — всіх без винятку. Але траплялося й так, що смертна кара за рішенням суду замінювалася штрафом.

Підписані 27 березня 1654 р. московським царем Олексієм Михайловичем прохальні (чолобитні) статті Б. Хмельницько­го фактично являли собою конституцію козацької держави. В ній закріплювався правовий статус Війська Запорозького:

— в Україні зберігалися адміністративно-військовий уст­рій, поділ на полки і сотні, гетьмансько-старшинська адмі­ністрація на чолі з гетьманом;

— залишилося в силі традиційне судочинство, в яке царсь­ким воєводам не дозволялося втручатися;

— реєстр козацького війська визначався в 60 тисяч чо­ловік;

— стверджувалося право козацького війська обирати гетьмана, який повинен був присягати царю;

— гетьманові на булаву надавалося Чигиринське ста­роство;

— не дозволялося відбирати в козаків, а після їхньої смерті у вдів і дітей маєтків та землі, що ставали їхньою власністю;

— гетьманові надавалося право приймати іноземних пос­лів, слід було повідомляти про справи, з якими вони прибу­вали в Україну, але при цьому без царського указу забороня­лося вести переговори з Туреччиною і Річчю Посполитою;

— Військо Запорозьке повинно було воювати спільно проти ворогів «й во всем бьіти в... послушании на веки».

Крім того, Олексій Михайлович надав Жалувану грамоту Війську Запорозькому, в якій ще раз стверджувалося про збе­реження суспільного ладу України, порядку управління й суду, які склалися до 1654 р.

Грамота московського царя наказувала Б. Хмельницькому і всьому Війську Запорозькому «бьіть под нашего царского величества рукою по прежним их правам й привилеям... й тех прав й вольностей нарушати не велели». Главою України залишався виборний гетьман як «верхний владця». Але потрібно було не лише сповіщати царя про результати виборів на підданство і вірність йому, а й отримати від нього клейноди, що означало правове підтвердження виборів.

Таким чином, «Березневі статті Б. Хмельницького» й Жа­лувана грамота Війську Запорозькому закріпили нове правове становище українського уряду як васальне. Але тут-таки цар підписав статті, які передбачали збереження державного суве­ренітету України.

Наступні події (аж до самої смерті Б. Хмельницького) свідчать, що Українська держава як до союзу з Московією, так і після нього залишалася незалежною. І, як слушно зазначає А. Яковлів у книзі «Українсько-московські договори в XVII— XVIII віках», васальна залежність надавала відношенням між державами вигляду тільки зовнішньої підпорядкованості. По суті ж ця підпорядкованість була номінальною і навіть фік­тивною. Хід подій після 1654 р. доводить, що саме як номіна­льну залежність, як її форму, а не зміст розглядав угоду 1654 р. гетьман Б. Хмельницький.

Таким чином, у ході Національно-визвольної війни 1648— 1657 рр. частина України в складі Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств отримала протеговану московсь­ким царем незалежність. Однак фактичними діями московсь­кий уряд намагався обмежити й ліквідувати українську незалежність.