47

---

Розділ 15

ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ В ПЕРІОД ПЕРЕБУДОВИ (1985-1991 рр.)

15.1. Перебудова. Зміни у державному статусі Української РСР

Поглиблення кризи тоталітарної системи зумовило зміни у внутрішній та зовнішній політиці СРСР. На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС правляча верхівка на чолі з М. Горбачовим проголосила курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Уперше було заявлено про необхідність докорінних змін в усіх сферах життя суспільства. Розпочався період перебудови, кінцевою метою якого проголошувалося створення “гуманного демократичного соціалізму”. Головним напрямом реформування визначалася еконо­міка, але шість років перебудови не дали жодного конкретного ре­зультату в економічній сфері.

Важливою складовою перебудови мало стати реформування по­літичної системи та демократизація суспільно-політичного життя. Сутність політичної реформи полягала у поступовому переході влади від партійної номенклатури до державних органів, які б обиралися парламентським шляхом. На XIX Всесоюзній конференції КПРС (червень 1988 р.) наголошувалося на необхідності змін у виборчій системі, наданні їй елементів альтернативності. Вибори народних депутатів СРСР (1989 р.) відбулися за можливості висування будь-якої кількості кандидатів на одне місце, вільного обговорення виборчих програм, контролю з боку громадськості за ходом виборів і підрахунком голосів. На І з’їзді народних депутатів СРСР (травень 1989 р.) уперше після 1917 р. фактично виникла парламентська опозиція -міжрегіональна депутатська група.

Радикальний поворот до реформування політичної системи пов’язаний із запровадженням інституту президентства в СРСР. 15 березня 1990 p. Ill з’їздом народних депутатів СРСР більшістю у 59,2 % Президентом СРСР було обрано М. Горбачова. Суттєви

м кроком на шляху реформування владних органів стало прийняття 26 грудня 1990 р. Закону СРСР “Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР у зв’язку з удосконаленням системи державного управління“. Уряд отримав статус підпорядковуваного Президентові СРСР виконавчо-розпорядчого органу; його було перейменовано в Кабінет Міністрів СРСР. Відповідно до Законів СРСР від 29 березня 1990 р. та 20 березня 1991 р. відбувалась реформа державного апарату виконавчої влади. Отже, процес формування виконавчої гілки влади знаменував собою початок реалізації теорії поділу влади в державному будівництві.

У грудні 1989 р. створено перший орган конституційного контро­лю, яким став Комітет конституційного нагляду СРСР.

Реформи на загальносоюзному рівні призвели до змін у статусі УРСРяк союзної республіки. Значним кроком на шляху до суверенітету республіки стало прийняття 27 жовтня 1989 р. Закону УРСР “Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР” Розширювалися повноваження Голови Верховної Ради, який набував рангу найвищої посадової особи республіки і мав представляти Україну у міжнародних відносинах. Скоротився склад Верховної Ради до 450 депутатів (раніше було 650). Певних змін на шляху демократизації зазнала виборча система, зокрема передбачалась альтернативність висування кандидатів у депутати.

Вибори до Верховної Ради та місцевих Рад, проведені на нових засадах у березні 1990 p., засвідчили, що монополія Комуністичної партії на владу похитнулася. Оформлення парламентської опозиції під назвою “Народна Рада” (125 депутатів) викликало створення прокомуністичної більшості “За Радянську суверенну Україну” (239 депутатів). В умовах гострого протистояння політичних сил вперше в історії України Верховна Рада почала працювати як парламентський орган.

Важливе значення для утвердження реального суверенітету України, розбудови Української держави мало прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України. Декларація складається із преамбули і десяти розділів.

У преамбулі зафіксовано, що, виражаючи волю народу України, Верховна Рада “проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах”.

У розділі І “Самовизначення української нації” наголошувалося, що “Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією не­від’ємного права на самовизначення”.

Розділ II “Народовладдя” містить головні засади реального народовладдя. Зокрема наголошується, що громадяни республіки всіх національностей становлять народ України - єдине джерело державної влади; повновладдя народу України реалізується на основі Конституції республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної та місцевих Рад; від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада УРСР.

Розділ III “Державна влада” проголошує головні засади організації та здійснення державної влади. Уперше в Україні офіційно визнається здійснення державної влади за принципом її поділу на зако­нодавчу, виконавчу та судову.

У розділі IV “Громадянство Української РСР” зазначається, що Українська РСР має своє громадянство; забезпечує рівність усіх гро­мадян перед законом “незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин”.

У розділі V “Територіальне верховенство” стверджується, що Українська РСР здійснює верховенство на всій своїй території і що ця територія в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.

В розділі VI “Економічна самостійність” встановлюється виключне право народу України володіти, користуватися і розпоряджатися національним багатством України; проголошується, що весь економічний і науково-технічний потенціал, створений на території України, є матеріальною основою її суверенітету і використовується з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян; наголошується на зобов’язанні держави забезпечити захист всіх форм власності. Передбачалося створення банківської, фінансової, митної та податкової систем, а за необхідності - запровадження власної грошової одиниці.

У розділі VII “Екологічна безпека” визначаються головні засади екологічної безпеки країни, утверджується державний суверенітет в екологічній сфері: “Українська РСР самостійно встановлює порядок організації охорони природи на території республіки та порядок використання природних ресурсів”.

Розділ VIII “Культурний розвиток” містить положення про державний суверенітет у культурному і духовному житті українського народу. Зокрема зазначається, що Україна “є самостійною у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, їх право вільного національно-культурного роз­витку”. Наголошується на забезпеченні національно-культурного відродження українського народу, його історичної свідомості й традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах життя. Новим у конституційному законодавстві є пункт про зобов’язання держави щодо “задоволення національно-культурних потреб українців, що проживають за межами республіки”.

Розділ IX “Зовнішня і внутрішня безпека” визначає головні засади й принципи безпеки. Наголошується на праві мати власні Збройні Сили, внутрішні війська й органи державної безпеки. Урочисто проголошується намір України “стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї”.

Розділ X “Міжнародні відносини” формулює основні засади цих відносин, “визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класо­вими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права”. Наголошується, що Украї-на є суб’єктом міжнародного права, здійснює безпосередні зносини з іншими державами, бере участь у діяльності міжнародних організа-цій, виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування. Вона активно сприяє зміцненню загального миру й міжнародної без-пеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.

Особливого значення набувало положення про те, що “Декларація є основою для нової Конституції, законів України і визначає по­зиції республіки при укладанні міжнародних угод. Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання со­юзного договору”.

Отже, Декларація про суверенітет України є фундаментальним документом, який має статус важливого передконституційного акта. Саме ця Декларація стала фундаментом сучасної української державності.

Під тиском демократичних сил 24 жовтня 1990 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР”. Скасування статті 6 про керівну роль Комуністичної партії підірвало засади її монопольного панування в державі. Закріплювалися правові основи діяльності політичних партій, громадських організацій і рухів; через своїх представників у Радах їм надавалось право брати участь в управлінні державними і громад­ськими справами.

У побудові органів державної влади основними засадами замість демократичного централізму (ст. 3) проголошувались їх виборність і підзвітність народові, відповідальність за доручену справу, обов’яз­ковість рішень органів вищого рівня для органів нижчого рівня.

Відтепер виключно законами України визначалися організація й порядок діяльності органів суду і прокуратури республіки; вони фактично виводилися з підпорядкування союзного центру. На Верховний Суд Української РСР було покладено функцію вищого судового контролю та нагляду за судовими установами республіки (ст. 149). Генеральний прокурор Української РСР призначався Верховною Радою республіки, був відповідальний перед нею і їй підзвітний (ст. 163). Передбачалося створення в Україні Конституційного суду.

Законами від 13 та 21 травня 1991р. було внесено зміни в структуру органів вищої виконавчої влади. Встановлювався перелік міністерств та інших органів державного управління Української РСР. Уряд став називатися Кабінетом Міністрів УРСР, а голова уряду - Прем’єр-міністром. Установлювалися нові функції уряду, які значно обмежували адміністративне втручання загальносоюзних структур.

Логічним продовженням процесу створення нової державної влади, побудованої на основі розмежування повноважень між представницькими, виконавчими та судовими органами, стало запровадження поста Президента Української РСР. 5 липня 1991 р. було прийнято Закони “Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР”, “Про Президента Української РСР”, “Про вибори Президента Української РСР”. На 1 грудня 1991 р. призначалися вибори Президента Української РСР. Цими документами було започатковано зміни в конституційному устрої на шляху України до президентсько-парламентської республіки. Зазначалося, що “Президент є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади”. Визначалися й вимоги до кандидата на вищу державну посаду. Президентом може бути обраний громадянин України, не молод­ший 35 років, який має виборчі права, проживає на території України не менше десяти років і володіє українською мовою. Він обирається на п’ять років і може бути переобраний тільки раз.

Зміни й доповнення до Конституції УРСР, що стосувалися адміністративно-територіального устрою, системи і компетенції держав­них органів, були внесені Законом УРСР від 19 липня 1991 р. у зв’язку з результатами референдуму у Криму про створення Кримської Автономної Республіки.

За Законом СРСР від 9 квітня 1990 р. “Про загальні засади місцевого самоврядування і місцевого господарства СРСР” розпочалося переведення місцевих Рад із режиму єдиного державного керівництва в режим місцевого самоврядування. В Україні цей процес набув інтенсивності із прийняттям 7 грудня 1990 р. Закону “Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування”. За законом систему місцевого самоврядування складали сільські, селищні, міські Ради народних депутатів і їх органи, інші форми територіальної самоорганізації громадян. Органи місцевого самоврядування отримали значні права в економічній та соціально-культурній сферах на відповідних адміністративних територіях.

Проголошення державного суверенітету Україною, як і іншими колишніми союзними республіками (першою його проголосила Ро­сія 12 червня 1990 р.), не було визнано IV з’їздом народних депутатів СРСР, який у грудні 1990 р. ухвалив Постанову “Про загальну концепцію нового Союзного договору і порядок його укладення”.

17 березня 1991р. за рішенням Верховної Ради СРСР відбувся референдум з питання: “Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рів­ноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?” Верховна Рада УРСР додатково внесла до бюлетеня питання: “Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?”

Участь у референдумі взяли 83 % виборців. Ствердно відповіли на перше запитання 70 %, на друге - 80 %. Отже, переважна більшість населення підтримала Декларацію про державний суверенітет України, одночасно висловившись за можливість міждержавного об’єднання рівноправних суверенних республік.

В інших республіках референдум також не вніс ясності щодо нового союзного договору і подальшої долі СРСР, а в деяких (Литва, Лат-вія, Естонія, Грузія, Вірменія, Молдова) він взагалі не проводився.

Після референдуму в Ново-Огарьові (під Москвою) відбулися пе­реговори керівників дев’яти республік із Президентом СРСР М. Гор­бачовим щодо змісту нового союзного договору. За результатами “новоогарьовського процесу” 15 серпня 1991 р. було розповсюджено проект нового союзного договору, а на 20 серпня 1991 р. призначалася церемонія його підписання. Проте Верховна Рада УРСР ще 27 червня 1991 р. вирішила відкласти розгляд проекту договору на вересень, тобто Україна не мала наміру брати участь у цій церемонії.

19-21 серпня 1991 р. у країні сталася спроба державного перево­роту, метою якого було збереження централізованої держави. Вище партійно-державне керівництво СРСР проголосило владу антиконституційного Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). Рішення ДКНС передбачали ліквідацію демократичних завоювань, загрожували суверенітету України. Проте змова закінчилася провалом. Події серпня 1991 р. надзвичайно посилили відцентрові проце­си, прискорили розпад СРСР.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР прого­лосила Акт про незалежність України, яким було визначено новий політико-правовий статус країни. У цьому історичному документі зазначалося: “...продовжуючи тисячолітню традицію державотво­рення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбачено­го Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Соціалістичної Республіки урочисто прого­лошує незалежність України та створення самостійної української держави - України. Територія України є неподільною і недоторканною”. Наголошувалося також, що віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

1 грудня 1991р. відбувся Всеукраїнський референдум, на якому, крім відповіді на запитання: “Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?”, громадяни мали обрати Президента країни. Участь у голосуванні взяло 84,2 % виборців; 90,3 % з них підтвердили Акт проголошення незалежності України. Більшістю у 61,6 % голосів Президентом України було обрано Л. Кравчука. Розпочався новий етап розвитку України як самостійної, суверенної держави.

 

< Попередня   Наступна >