148

---

16.4. Реформування законодавства. Розвиток окремих галузей права

Реформування законодавства розпочалося разом із розбудовою незалежної Української держави. Проте цей процес спочатку не мав достатньо системного характеру, що призводило до певної неузгод­женості правових норм. З прийняттям Конституції України з’явилися реальні перспективи вироблення гармонійно поєднаної збалансо­ваної законодавчої системи. В українське право впроваджуються європейські та міжнародні норми й стандарти. Водночас цей процес має відповідати правовому менталітету українського народу, цінностям і самобутності його правової культури. Отже, основними напрямами правової реформи є приведення чинного законодавства у повну відповідність до Основного Закону, адаптація законодав­ства України до норм європейського і міжнародного права.

В умовах переходу до ринкових відносин підвищилась роль і значення цивільного права і цивільного законодавства. Суттєво змінилися норми, що регулювали право власності, підприємницьку, договір­ну, торговельну та іншу діяльність.

Цивільно-правове забезпечення реформування економічної системи здійснювалося шляхом внесення змін і доповнень до Цивільно­го кодексу України, прийнятого 18 липня 1963 р. Так, відповідно до змін, внесених Верховною Радою України 11 липня 1995 p., загальний термін позовної давності встановлено три роки, незалежно від того, хто є позивачем: фізична чи юридична особа.

Важливою сферою цивільно-правового регулювання стало правове забезпечення процесу приватизації в Україні. Норми приватизаційного права містять Закони України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” від 15 травня 1996 p., “Про особливості приватизації в агропромисловому комплексі” від 10 липня 1996 р., “Про приватизацію державного майна” від 19 лютого 1997 р., “Про перелік об’єк

тів права державної власності, що не підлягають приватизації” від 7 липня 1999 р., “Про особливості приватизації підприємств, які належать управлінню Міністерства оборо­ни України” від 18 травня 2000 р. “Про державну програму приватизації на 2000-2002 роки” від 18 травня 2000 р., “Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва” від 14 вересня 2000 р.

Відбувалась інтенсивна діяльність з розробки нового Цивільного кодексу. У грудні 1996 р. на розгляд Верховної Ради України було винесено проект нового Цивільного кодексу. Його доопрацювання тривало понад шість років. У червні 2001 р. парламент прийняв у третьому читанні три книги ЦК України: “Загальну частину”, “Особисті немайнові права фізичної особи”, “Право власності та інші майнові права”. У вересні 2001 р. було прийнято ще одну книгу “Спадкове право”. У листопаді 2001 р. Верховна Рада прийняла останні дві книги кодексу “Право інтелектуальної власності” та “Зобов’язальне право”. Проте, зважаючи на необхідність детальнішого узгодження правових норм, Президент України відправив ці акти на доопрацювання. Після внесення відповідних змін 16 січня 2003 р. новий Цивільний кодекс України був прийнятий.

На регулювання й розвиток господарських відносин спрямовані Закони України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 p., “Про оренду державного та комунального майна” від 14 квітня 1992 p., “Про заставу” від 2 жовтня 1992 р., “Про аудиторську діяльність” від 22 квітня 1993 р., “Про оренду державного майна” від 14 березня 1995 р., “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” від 30 жовтня 1996 р., “Про захист економічної конкуренції” від 11 січня 2001 р. та ін. 16 січня 2003 р. було прийнято Господарський кодекс України, який, об’єднавши правові норми у сфері господарських і комерційних відносин, має забезпечити стабільну діяльність суб’єктів господарювання.

Подальший розвиток адміністративного права відбувався як внесенням змін і доповнень до Кодексу України про адміністративні правопорушення, до чинного адміністративного законодавства, так і прийняттям значної кількості законів та інших нормативно-право­вих актів, які містять адміністративно-правові норми.

Широке коло питань адміністративно-правового регулювання вирішують Повітряний кодекс України від 4 травня 1993 p., Кодекс торговельного мореплавства від 9 грудня 1994 p., Водний кодекс від 6 грудня 1995 p., Лісовий кодекс від 21 січня 1992 p., Кодекс України про надра від 27 липня 1994 p., Закони України “Про державну податкову службу в Україні” від 4 грудня 1990 р., “Про міліцію” від 20 грудня 1990 р., “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 р., “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні” від 26 січня 1993 p., “Про дорожній рух” від 30 червня 1993 p., “Про Антимонопольний комітет України” від 26 листопада 1993 р., “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р., “Про пожежну безпеку” від 17 грудня 1993 p., “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні устано­ви для неповнолітніх” від 24 січня 1995 р., “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” від 1 грудня 1994 р., “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 р., “Про звернення громадян” від 2 жовтня 1996 р., “Про правовий режим надзвичайного стану” від 16 березня 2000 р. , “Про службу в органах місцевого самоврядування” від 7 червня 2001 р. та ін.

Відповідно до Указу Президента України від 7 липня 1997 р. утворено державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи. Завданнями адміністративної реформи є поступовий перехід від галузевого до функціонального принципу побудови й діяльності міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, перебудова адміністративно-територіального устрою, спрощення і скорочення управлінських структур, удосконалення законодавчої основи адміністративних відносин, провадження ефективних адміністративних процедур.

Певну сферу державного управління, пов’язану з розподілом і пе­рерозподілом національного доходу країни, врегульовує фінансове законодавство. 21 червня 2001 р. Верховна Рада прийняла Бюджетний кодекс України. Цим кодексом регулюються правовідносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, вико­нання бюджетів та розгляду звітів про їх виконання, а також контро­лю за виконанням Державного бюджету України і місцевих бюджетів. Бюджетним кодексом визначаються засади бюджетної системи України, її структура, принципи, основи бюджетного процесу й міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства.

Законом України “Про систему оподаткування” від 18 лютого 1997 р. установлено систему оподаткування, визначено платників податків, об’єкти оподаткування, види податків і порядок їх сплати. Згідно з цим законом установлення й скасування податків до бюдже­тів і до державних цільових фондів здійснюється Верховною Радою України. Проте недостатнє правове забезпечення є однією з головних причин серйозних недоліків податкової політики. Тому на часі прийняття Податкового кодексу України.

Правовий статус банків як головної ланки фінансової системи і порядок здійснення банківської діяльності в Україні визначено Законами України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 р. та “Про банки й банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р.

Відбувається реформування митного законодавства. 11 липня 2002 р. Верховна Рада прийняла новий Митний кодекс України, який визначає засади організації та здійснення митної справи, регулює економічні, організаційні, правові, кадрові та соціальні аспекти діяльності митної служби. Кодекс спрямований на забезпечення захисту економічних інтересів України, створення сприятливих умов для розвитку її економіки, захисту прав та інтересів суб’єктів підприємницької діяльності та громадян, а також забезпечення додержання законодавства України з питань митної справи. Визначено організацій-но-правові засади митного контролю, переміщення та пропуску товарів та транспортних засобів через митний кордон України, митні процедури, митний режим, митні пільги, заходи щодо запобігання контрабанді, провадження у справах про порушення митних правил.

Необхідність реформування трудового законодавства обумовлена потребами ринкової економіки, існуванням різних форм власності.

Нові умови розвитку трудових відносин спричинили потребу по­силення законодавчого регулювання охорони праці, розв’язання проблем безробіття та соціального забезпечення. Верховна Рада прийняла низку законів з цих питань, зокрема “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р., “Про основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку” від 16 грудня 1993 p., “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на підприємстві і професійного захворювання, які потягнули втрату працездатності” від 23 вересня 1999 р. Законом України від 7 березня 2002 р. затверджено Державну програму зайнятості населення на 2001-2004 р.

Актуальні питання трудових відносин, соціального захисту працівників регулюють Закони “Про оплату праці” від 25 березня 1995 p., “Про відпустки” від 15 листопада 1996 р. “Про порядок вирішення трудових спорів (конфліктів)” від 3 березня 1998 р.

Подальшого розвитку зазнав інститут колективного договору (Закон України “Про колективні договори і угоди” від 1 липня 1993 p.). Кабінет Міністрів у березні 1993 р. та березні 1994 р. розробив По­ложення, в яких регламентовано укладення контрактної форми трудового договору.

Важливим напрямом реформування трудового законодавства є приведення його у відповідність до міжнародних норм. Так, Верховною Радою ратифіковано близько 50 конвенцій спеціалізованого органу ООН з питань праці - Міжнародної організації праці.

На часі - розробка й прийняття нового Кодексу законів про працю. Чинний Кодекс (КЗпП), прийнятий 10 грудня 1971 p., хоча й зазнав близько 60 змін і доповнень, вже не відповідає новим історичним і соціально-економічним умовам.

Серед важливих напрямів реформування законодавства - розвиток екологічного права України. Основою правової охорони навко­лишнього середовища є норми Конституції України, земельного, водного, лісового законодавства, законодавства про надра та ін. Крім того, на нормативне врегулювання відносин з охорони навко­лишнього середовища і раціональне використання природних ресур­сів спрямовані Закони України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 р., “Про охорону атмосферного повітря” від 16 жовтня 1992 р., “Про природно-заповідний фонд України” від 16 червня 1992 р., “Про карантин рослин” від 30 червня 1993 p., “Про тваринний світ” від 13 грудня 2001 р. та ін. У цих актах визначено екологічні права й обов’язки громадян, природокористувачів, правові засоби охорони атмосферного повітря, тваринного світу, водних ресурсів, порядок використання та охоро­ни надр. Законом України від 21 вересня 2000 р. прийнята Загально­державна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки.

Протягом десятиріччя відбувався бурхливий розвиток аграрного законодавства. Основним завданням його реформування було ство­рення умов для раціонального використання й охорони земель, рів­ноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання, збереження та відтворення родючості ґрунтів, поліпшення природного середовища, охорони прав на землю громадян, підприємств, установ і організацій.

13 березня 1992 р. Верховна Рада затвердила нову редакцію Земельного кодексу України (1990 р.), в якій проголошувалась юридична демонополізація земельної власності. Зазначалося, що власність на землю має такі форми: державну, колективну, приватну. Кодексом передбачалося, що суб’єктами права власності на землю можуть бути лише громадяни України. Вони наділялися правом на одержання земельних ділянок у власність для ведення селянського (фермерського) господарства, ведення особистого підсобного господарства, будів­ництва й обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного та гаражного будівництва. Юридичні особи могли отримувати землі в постійне або тимчасове користування, а також в оренду на термін не більше як 50 років. Розпоряджаються землею Ради, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх. Місцеві Ради можуть передавати ці повноваження органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування. Організаційно-правові засади приватизації земельних ділянок визначалися Декретом Кабінету Міністрів України “Про приватизацію земельних ділянок” від 26 грудня 1992 р.

Реформування аграрного законодавства відбувалося також шляхом прийняття нових законів. Так, Закон України “Про селянське (фермерське) господарство” від 20 грудня 1991 р. визначав організаційно-правові основи створення селянського (фермерського) госпо­дарства, передбачав створення спеціального земельного фонду шляхом вилучення частини земель колгоспів і радгоспів; Закон “Про форми власності на землю” від 30 січня 1992 р. врегульовував існування поряд з державною колективної та приватної власності на землю. Важливе значення мало прийняття Законів “Про сільськогоспо­дарську кооперацію” від 17 липня 1997 р. та “Про оренду землі” від 6 жовтня 1998 p., які визначають правові, організаційні та соціально-економічні умови діяльності кооперативів у сільському господарстві та оренди землі.

25 жовтня 2001 р. прийнято новий Земельний кодекс України. Ко­декс проголошує землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель. Виходячи з цих основних положень кодекс установлює принципи земельного законодавства. Серед них - забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами і територіальними громадами своїх прав що­до володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; пріоритет вимог екологічної безпеки тощо.

Визначено повноваження Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, органів виконавчої влади в галузі земельних відносин.

Подається правовий аналіз складу, категорій та цільового призначення земель України. Зокрема розрізняються землі сільськогосподарського призначення, житлової та громадської забудови, природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення, лісового, водного фонду, землі про­мисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та ін. При цьо­му кодекс виходить з пріоритетності земель сільськогосподарського призначення: “Землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання”.

Законодавчо встановлюються права на землю: власності, користування, сервітуту (на обмежене користування чужою земельною ділянкою). Визначається правовий зміст добросусідства; порядок, умови та наслідки обмеження прав на землю.

Регламентуються питання набуття й реалізації права на землю громадянами та юридичними особами, гарантії прав на землю. Визначаються правові засади управління в галузі використання й охо­рони земель. Установлюється відповідальність за порушення земельного законодавства.

Згідно з Перехідними положеннями нового Земельного кодексу “громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України - власники земельних часток (паїв) - не мають права до 1 січня 2005 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім обміну, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб”.

Норми сімейного права містить новий Сімейний кодекс України, прийнятий 10 січня 2002 р. Кодекс визначає поняття сім’ї, сімейні обов’язки, механізм захисту сімейних прав тощо. Детально окреслюються особисті й майнові права та обов’язки подружжя, підстави їх виникнення. Шлюбний вік для жінки встановлюється сімнадцять, а для чоловіка - вісімнадцять років. Зазначається також, що, зважаючи на заяву особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Вперше законодавчо врегульовано процедуру та статус заручин. Зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Кодекс визначає обов’язок особи, яка відмовилась від шлюбу, відшкодувати другій стороні затрати, що їх вона зазнала у зв’язку з приготуванням шлюбу та весілля.

Врегульовано право особистої приватної власності членів подружжя, право спільної сумісної власності подружжя, аліментні обов’язки членів подружжя, а також батьків щодо неповнолітніх та повнолітніх дітей, аліментні обов’язки дітей щодо батьків та ін. Законодавчо визначено питання влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, встановлено права й обов’язки інших членів сім’ї та родичів. Кодекс передбачає випадки застосування законодавства України про шлюб і сім’ю до іноземних громадян та осіб без громадянства, а також законів про шлюб і сім’ю іноземних держав та відповідних міжнародних договорів до українських гро­мадян. У новому Сімейному кодексі спрощено процедуру розлучення, усиновлення дітей. Встановлено право на свободу й індивідуальність у межах шлюбу; невиконання цих положень може стати підставою до розірвання шлюбу.

Уперше в Україні на законодавчому рівні врегульовано питання попередження насилля у сім’ї. Організаційно-правові основи діяльності у цьому напрямі визначає прийнятий 15 листопада 2001 р. Закон “Про попередження насилля в сім’ї”. Основними заходами спеціального попередження насилля у сім’ї є організація системи реагування на інформацію про скоєне чи заздалегідь підготовлене насилля, зниження віктимності сім’ї, адміністративна та кримінальна відповідальність за скоєне насилля в сім’ї, позбавлення батьківських прав тощо.

Інтенсивні зміни відбуваються в житловому праві. Основоположними для розвитку житлового законодавства є вимоги Конституції України, згідно з якими ”держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду” (ст. 47). Водночас на державу й органи місцевого самоврядування покладається обов’язок надавати безоплатне житло (або за доступну плату) громадянам, які потребують соці­ального захисту. Водночас недосконалість фінансово-кредитної системи, централізація будівництва, реконструкції й утримання житло­вого фонду, обмеження у виділенні земельних ділянок і спорудженні індивідуального житла значно загострили житлову проблему.

Закон України “Про приватизацію державного житлового фонду” від 19 червня 1992 р. дав юридичні підстави для реалізації права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення їх до участі в утриманні й збереженні житла. Власники приватизованого житла отримали право продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати житло, тобто розпоряд­жатися ним на власний розсуд і в спосіб, не заборонений законом. Нові організаційно-правові засади утримання житлового фонду визначив Закон України “Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку” від 29 листопада 2001 р.

Те, як реалізовуватиметься право громадян України на житло, визначає Концепція державної житлової політики, схвалена Постановою Верховної Ради України від 30 червня 1995 р. Передбачено створення умов, за яких кожний громадянин зміг би спорудити житло, придбати його у власність, взяти в оренду; забезпечення житлом державою соціально не захищених громадян та деяких інших катего­рій громадян; надання житла з державного фонду або субсидій, пільгових кредитів сім’ям, які тривалий час перебувають на квартирно­му обліку; спорудження більш комфортного житла; ліквідацію ветхого й аварійного державного житлового фонду тощо. Але продов­жують діяти й деякі норми Житлового кодексу, введеного в дію ще 1 січня 1984 р.

Положення Конституції України, Концепції державної житлової політики - основа для розробки нового Житлового кодексу України, інших законодавчих актів, які регулюють житлові відносини в сучасних соціально-економічних умовах і враховуються при розробці регіональних і галузевих програм забезпечення громадян житлом.

Дальший розвиток кримінального права у перші роки незалежності України був викликаний зростанням злочинності, зокрема - організованої злочинності у сфері економіки.

Реформування кримінального законодавства відбувалося шляхом внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу. Так, у березні 1992 p. були скасовані такі міри покарання, як заслання і вислання. Законом від 24 грудня 1994 р. були внесені зміни у складі державних злочинів. Установлювалася кримінальна відповідальність за дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, за посягання на територіальну цілісність України, за масові заворушення. Цим же законом було значно зменшено кількість санкцій, які передбачали застосування виключної міри покарання - смертної кари.

У березні 1997 р. введено мораторій на виконання смертної кари. Рішенням Конституційного суду України від 29 грудня 1999 р. положення Кримінального кодексу 1960 p., які передбачали смертну кару як вид покарання, визнано такими, що не відповідають Конституції України. 22 лютого 2000 р. Верховна Рада ратифікувала протокол № 6 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини стосовно скасування смертної кари (1983 p.), підписаний Україною 5 травня 1987 р.

5 квітня 2001 р. прийнято новий Кримінальний кодекс України, який набував чинності з 1 вересня 2001 р. Кодекс містить Загальну та Особливу частини і нараховує 447 статей.

У Загальній частині КК 108 статей, які складають 15 розділів. То­ді як у попередньому КК 1960 р. було 55 статей, об’єднаних у 5 глав. Подальша деталізація положень Загальної частини спричинена появою нових інститутів кримінального права. Вони потребують спеціального регулювання (наприклад, множинність злочинів), нових норм (наприклад, про врахування вироку суду іноземної держави, виправданий ризик та ін.). З’явилися самостійні розділи, присвячені повторності, сукупності й рецидиву, звільненню від кримінальної відповідальності тощо.

Визначається завдання Кримінального кодексу України - правове забезпечення охорони прав і свобод людини й громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам (ст. 1). Установлюються основоположні принципи цивілізованого кримінального права: 1) підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад зло­чину, передбаченого цим кодексом; 2) особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком відповідно до закону; 3) ніхто не може бути при-тягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу.

Залежно від тяжкості злочини розподіляються на чотири групи: незначної та середньої тяжкості, тяжкі й особливо тяжкі злочини. Передбачено відповідальність за незакінчений злочин, а також умо­ви звільнення від кримінальної відповідальності, якщо особа добро­вільно відмовилася від скоєння злочину.

На відміну від КК 1960 p., окрім понять осудності й неосудності, введено поняття обмеженої осудності (ст. 20). Із КК 1960 р. зберігається існуючий шістнадцятирічний вік кримінальної відповідаль­ності. Водночас значно розширено перелік злочинів, відповідаль­ність за вчинення яких може наставати з 14 років (бандитизм, теро­ристичний акт, захоплення заручників тощо).

Даються чіткі визначення поняття вини, прямого та непрямого умислів, видів необережності - злочинної самовпевненості й зло­чинної недбалості.

Докладно подано поняття й види співучасті, особливості кваліфі­кації дій співучасників, питання відповідальності за співучасть. Уперше визначено особливості добровільної відмови окремих спів­учасників та вплив добровільної відмови одного співучасника на кваліфікацію дій іншого (ст. 31).

Зважаючи на поширення повторності, сукупності та рецидиву злочинів, КК відводить їм окремий розділ. Проте новий кодекс на противагу попередньому не містить інституту особливо небезпечно­го рецидивіста, що був у попередньому.

Порівняно з КК 1960 р. значно ширше подано обставини, через які дії не кваліфікуються злочинними. Раніше ними вважалися необ­хідна оборона, крайня необхідність і необхідність затримати злочинця. КК 2001 p., окрім названих, передбачає фізичний та психічний примус, виконання чийогось наказу чи розпорядження, діяння, пов’язане з ризиком, виконання спеціального завдання, пов’язаного з попередженням чи розкриттям злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.

Подано правові підстави звільнення від кримінальної відповідальності: дійове каяття, примирення з потерпілим, передача винуватого на поруки, зміна обстановки та закінчення термінів давності.

Враховуючи особливості соціальних, політичних, економічних та культурних правовідносин, що склалися в суспільстві, введено нові види покарань, такі як: громадські роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі. Окрім зазначених, кодекс містить і вже відомі види покарань: штраф, позбавлення військового чи спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення права обіймати ті чи інші посади або займатися тією чи іншою діяльністю, виправні роботи, конфіскацію майна, ув’язнення військовослужбовців у дисциплінарному батальйоні, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. Усього передбачено 12 видів кримінальних покарань. На відміну від КК 1960 р. види покарання розташовано від менш суворого до більш суворого.

Передбачено загальні засади призначення покарання, а також обставини, які пом’якшують або обтяжують покарання, умови, за яких призначається більш м’яке покарання; врегульовано питання про звільнення від відбування покарання з випробуванням тощо. Новий КК розрізняє погашення судимості (яке відбувається автоматично після відбуття покарання або закінчення додатково визначених строків) та зняття судимості (що провадиться судом). Примусові заходи медичного характеру не відокремлюються від заходів покарання, хоча в новому кодексі вказується на особливість їхньої мети порівняно з метою покарання.

В окремому розділі передбачено положення про відповідальність неповнолітніх та покарання, які щодо них застосовуються, про особ­ливості їх призначення, а також про умови звільнення від кримінальної відповідальності й покарання.

Концептуальну ідею захисту людини від злочинних посягань втілено і в Особливій частині кодексу 2001 p., яка містить 339 статей, об’єднаних у 20 розділів (у попередньому КК 1960 р. відповідно -208 статей та 11 глав). Особлива частина розпочинається з розділу “Злочини проти основ національної безпеки України”. Це викликано тим, що захист прав і свобод людини й громадянина в державі безпосередньо залежить від стану її національної безпеки.

Норми щодо відповідальності за злочини проти особи, на відміну від попереднього КК 1960 p., поділено на три самостійні розділи: “Злочини проти життя та здоров’я особи”, “Злочини проти волі, честі і гідності особи”, “Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи”. До раніше відомих видів убивств, зважаючи на реалії життя суспільства, законодавець увів низку нових: убивство малолітньої дитини, вбивство заручника, вбивство близького родича особи у зв’язку з виконанням нею службового чи громадського обов’язку.

На відміну від попереднього кодексу, який розрізняв відповідальність за злочини проти державної, колективної та індивідуальної власності, КК 2001 р. містить лише один розділ - злочини проти власності.

У новому кримінальному законодавстві враховано й економічні потреби суспільства у вільних ринкових відносинах. КК 2001 р. містить нові види економічних злочинів: порушення порядку займання господарською та банківською діяльністю, незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних то­варів, фіктивне підприємництво, ухилення від повернення виручки в іноземній валюті, легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом, злочини, пов’язані з банкрутством; це також порушення антимонопольного законодавства, незаконна приватизація державного, комунального майна, незаконні дії щодо приватизаційних паперів тощо.

Кримінальний кодекс приведено у відповідність до загально­прийнятих норм міжнародного права. Закріплено пріоритети ратифікованих Верховною Радою міжнародних договорів щодо кримінальної відповідальності за ті чи інші дії.

Передбачається відповідальність за такі дії, як пропаганда війни; планування, підготовка, розв’язання та ведення агресивної війни; застосування зброї масового знищення; розроблення, виробництво, придбання, зберігання, збут, транспортування зброї масового знищення; екоцид; геноцид тощо.

Новому Кримінальному кодексові притаманна гуманізація системи покарань. Санкції Особливої частини передбачають в альтернативі два-три, а то й більше видів покарання і побудовані за схемою -від менш суворих покарань до більш суворих. Для господарських, військових, необережних злочинів знижено покарання у вигляді позбавлення волі, введено альтернативні види покарань. Покарання з позбавленням волі на термін до 15 років збережено, як правило, за злочини, пов’язані з посяганням на життя людини, а також за корисливо-насильницькі злочини.

Значних реформацій зазнало процесуальне право. Прийнято ряд законів, спрямованих на посилення процесуальних гарантій громадянам. Легітимізувавши оперативно-розшукову діяльність, Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 р. визначив межі законності її здійснення. Організаційно-правові засади забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства визначено в Законі України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” від 4 лютого 1994 р.

Кардинальні зміни внесені у Кримінально-процесуальний кодекс. Так, Законом України “Про внесення доповнень і змін до законодавчих актів України” від 15 грудня 1992 р. було посилено процесуальні гарантії громадянам при зверненні їх до суду. Заарештовані особи та їх захисники отримали право звертатися до суду з оскарженням санкції на арешт. Закон України “Про внесення змін і доповнень до окремих статей Кримінально-процесуального кодексу України” від 23 грудня 1993 р. розширив права підозрюваних, обвинувачених та підсудних осіб на захист.

Широкі зміни в кримінально-процесуальному законодавстві викликані реформою судової системи. Закон України “Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу України” від 21 червня 2001 р. встановив порядок апеляційного та касаційного провадження, перегляду судових рішень у порядку виключного провадження.

Значно змінено в судочинстві функції прокурора як представника держави. Зокрема він не має права вносити протести на судові рішення, які набрали чинності, й призупиняти їх виконання, давати санкції на арешт звинуваченого у скоєнні злочину тощо. Проте участь прокурора під час розгляду судом кримінальних справ -обов’язкова, крім випадків, коли розглядаються справи приватного звинувачення. Прокурор, підтримуючи державне звинувачення в судовому засіданні, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об’єктивний розгляд справи. Він висловлює свої міркування з приводу застосування кримінального законодавства та міри по­карання для підсудного.

Внесені до чинного Кримінально-процесуального кодексу зміни детальніше врегульовують питання щодо прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, обов’язків досудового слідства та суду.

Передбачено зокрема запобіжний захід у вигляді взяття під варту виключно за вмотивованою постановою судді чи ухвалою суду. Відповідне подання за згодою прокурора вносить орган дізнання чи слідчий. Таке ж подання має право внести прокурор. Визначаючи умови й підстави взяття під варту, закон вимагає враховувати тяж-кість злочину, стан здоров’я та сімейний стан особи, а також інші обставини. Хоча раніше зважали тільки на небезпечність злочину.

Визначено також порядок продовження строків перебування під вартою виключно судовими органами.

Відповідно до змін у кримінально-процесуальному законодавстві проведення певних оперативно-розшукових і слідчих дій (обшуків, арешту кореспонденції, зняття інформації з каналів зв’язку та ін.), крім невідкладних випадків, здійснюється лише за вмотивованою постановою судді. Законодавчо врегульовано порядок отримання дозволу суду на проведення цих дій.

Значні зміни відбулись у цивільно-процесуальному праві. Конституцією України скасовано прокурорський нагляд у цивільному судо­чинстві. Вдосконаленню цивільного судочинства сприяло прийняття змін і доповнень до Цивільного процесуального кодексу, зокрема нової редакції ст. 30, за якою суд звільнився від збирання доказів з власної ініціативи. Законом України “Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України” від 21 червня 2001 р. відчутно змінено цивільне судочинство у зв’язку з реформою судової системи. Визначено зокрема процедуру перегляду судових рішень, апеляційного та касаційного проваджень, перегляду рішень, ухвал, що набрали чинності у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами. Забезпеченню рівноправності учасників судового розгляду сприяє закріплене в законодавстві положення про те, що обмеження прав позивача чи відповідача під час судового розгляду справи - це істотне порушення вимог процесуального закону, внаслідок якого судове рішення може бути скасоване.

***

Розбудова незалежної Української держави - широкий багато­плановий процес, який відбувається в усіх сферах державного й суспільного життя. Необхідність проведення економічних реформ, утвердження демократії спричинили кардинальні зміни у державно-правовому розвитку.

Історичною подією стало прийняття Конституції України, яка заклала підвалини для становлення України як демократичної, соці­альної і правової держави. Уперше державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Розвивається місцеве самоврядування. На часі подальший розвиток конституційного законодавства на засадах демократії й парламентаризму, проведення адміністративної реформи, удосконалення адміністративно-територіального устрою.

Розпочалася реформа судової системи й судочинства. Діяльність судових і правоохоронних органів дедалі відчутніше спрямовується на захист життя, здоров’я, прав і свобод громадян, власності, природного середовища, інтересів суспільства і держави від протиправ­них посягань.

Реформування правової системи ґрунтується на цивілізованих принципах і нормах права, що має сприяти утвердженню законності й гуманізму в суспільстві. Воднораз лишається багато проблем, які має вирішити законодавець, аби правова система Української держави сповна відповідала світовим стандартам.

 

< Попередня   Наступна >