Головне меню
Головна Підручники Історія держави і права України Іванов В. М /Історія держави і права України / Ч.1 Проголошення гетьманської Української держави та громадська реакція на цю подію

Проголошення гетьманської Української держави та громадська реакція на цю подію

Історія держави і права України - Іванов В. М /Історія держави і права України / Ч.1

Проголошення гетьманської Української держави та громадська реакція на цю подію

Основною соціальною верствою, на яку розраховував спертися в своїх починаннях П.Скоропадський, було міцне заможнє та се­реднє селянство, котре він сподівався перетворити в козацтво, повернувши його до власних історичних коренів. Тому сам факт встановлення своєї тимчасової диктатури він пов'язував з відкриттям Всеукраїнського з'їзду хліборобів-власників, настроєних рішуче проти соціально-економічного курсу Центральної ради. Відкриття з'їзду було намічене на 29 квітня і головувати там мав М.Во-ронович, активний діяч руху вільного козацтва, один з провідних чле­нів Української громади. На цьому з'їзді П.Скоропадський мав бути обраним гетьманом України і вірні йому невеликі, але дисципліновані й висококваліфіковані військові підрозділи мусили після цього взяти під контроль найважливіші установи Києва, серед них і приміщення Центральної ради по вул.Володимирській, 57. До цього ж дня за активною участю юриста Палтова готувалися оголошені в день перево­роту "Грамота до всього українського народу" та "Закон про тимча­совий державний устрій України". За технічну сторону організації військової акції відповідав колишній командуючий 24-ою дивізією в І Українському корпусі, начальник штабу гетьмана генерал-майор Даш-кевич-Горбатський.

В останні дні квітня до Києва почали з'їжджатися делегати з'їзду, переважно селяни. Як зазначає П.Скоропадський, якихось розбіжнос­тей між дрібними й великими землевласниками щодо подій, які відбу­валися в Україні, не було. Ця єдність поглядів виникла після появи III Універсалу з його заявою про соціалізацію землі. Всіх їх об'єднала ідея захисту права власності і порятунку краю від анархії. "Тс, що потім писалося і говорилося людьми, вороже настроєними до хліборобсько­го рух

у, ніби весь цей з'їзд був штучною інсценіровкою, було неправ­ дою. Треба було тільки бачити цей натовп дядьків в сіряках, уважно поставитися до їх настрою, прислухатися до їх розмов, щоб зрозуміти, що це був природний щирий протест дрібного земельного власника проти того наглого порушення його права власності, яке вчинила йому революція. Дрібного і великого власника об'єднали спільна недоля, що їх однаково спіткала" [60, с.105].

Такі погляди засвідчують різні спостерігачі тих подій. Так, М.Могилянський підкреслює, що навколо П.Скоропадського згурту­валися всі антисоціалістичні елементи України; вщ поміщиків — власників великих маєтків, до дрібних земельних власників-селян "хлібо­робів", усі політичні партії, правіше соціалістів, починаючи вад кадетів. Цс був досить згуртований антисоціалістичний блок безпартійних різних національностей. За ним пішли і росіяни, і євреї, і українці, і поляки, і кадети, і октябристи. "І що б не казали вороги Скоропадського, в основі організації "хліборобів"... була міцна група справжніх селян-власників, для яких смертельною загрозою був універсал про соціалізацію землі" [6, с.122]. Про відповідні настрої міцного українського селянства навесні 1918 р. згадує і начальник штабу верховного головнокомандування російської армії у 1917р. генерал АЛукомський [6,с.200]. Вартою уваги є нотатка завзятого ворога П.Скоропадського В.Винниченка про тс, що гетьман, відновлюючи право приватної власності, прагнув спертися "на клясу дрібних власників" і "може, навіть... щиро хотів забезпечити собі симпатії з боку кляси дрібних, а не великих земельних власників" [4, с.2б]. Як доповідав у день перевороту рейхсканцлеру Гсртлінгу посол у Києві фон Мумм, кінцевою мстою цього селянського руху, що і привів П.Скоропадського до влади, "було повалення теперішнього нездібного уряду, який складається з теоретиків-утопістів і своєю аграрною та фінан­совою політикою вщент руйнує і підриває основи нової держави" [57, с.55].

Підготовка до здійснення задуму П.Скоропадського розгорталася за наміченим планом лише за тим винятком, що напередодні відкриття хлі­боробського з'їзду німецькі солдати увійшли до приміщення Центральної ради, щоб заарештувати тих членів уряду, які були причетні до справи викрадення банкіра АДоброго. Ця акція, як зазначалося, не мала щодо планів перевороту ніякого відношення, але, за словами П.Скоропадсько­го, кинула на його виступ небажану тінь. У цей день у Києві вже зібралися делегати-хлібороби, серед яких уповноважених представників було 6432 від восьми українських губерній, а всього прибуло вісім чи навіть понад дев'ять тисяч учасників [6, с.200; 8, с.490].

Близько 11 годин ранку 29 квітня 1918 р., коли Центральна рада проводила своє останнє засідання, в приміщенні Київського цирку П.Крутикова (за іншими даними — Шанцера), що стояв на вул.Миколаївській (на тому місці, де тепер знаходиться кінотеатр "Україна") розпочався з'їзд хліборобів-власників. Чому для цього було обрано саме приміщення цирку, точніше "Гіппо-паласу" (кінного палацу), де в день виборів гетьмана "весело гуділи матові електричні кулі і було чорно до купола народом?" [72, с.35] Відповідь проста: зал цієї чудової, завершеної в 1903 р., будівлі відзначався рідкісними акустичними властивостями, так що приїжджі співаки (Ф.Шаляпін, Л.Собінов, М.Батгістіні, А-Дідур та інші) часто надавали йому перева­гу перед Оперним театром, крім того, він вміщував велику кількість людей (був розрахований на дві тисячі відвідувачів). Отже, для прове­дення з'їзду хліборобів й було обрано найбільше приміщення міста, але і воно виявилося недостатнім, щоб вмістити всіх делегатів.

П.Скоропадський не планував свого обрання на гетьманство в перший день роботи з'їзду, але події розгорталися з надзвичайною швидкістю. За його свідченням, великий зал цирку був переповненим до краю. Тут були прості селяни і "дуже мало людей, одягнених в під­жаки, все більше в свитах". Спочатку було заслухано доповіді з місць, "які змальовували розпучливу картину повного хаосу, безправності і безвладності на місцях" [60, с.108]. Критика урядової політики ставала все жорстокішою. У своїх промовах делегати висловлювали рішуче не­задоволення владою Центральної ради, соціалістичними експеримен­тами і вимагали поновлення приватної власності на землю та утворен­ня міцної державності у формі історичного гетьманату [8, с.490].

П.Скоропадський, враховуючи настрій делегатів, прийняв рішен­ня не відкладати на завтра тс, що можна зробити сьогодні, і дав розпо­рядження вірним йому силам (це було кілька сот людей) негайно приступити до виконання покладених на них завдань, а сам, після того, як його кандидатура на гетьманство зустріла загальну підтримку, взяв слово. Він, за його свідченням, "казав, що владу приймаю, що мені дорога Україна, що владу беру для того, щоб допомогти змучено­му народові. На закінчення підкреслив, що в хліборобах бачу головну силу України і що у них шукатиму я опертя у всіх потрібних випадках. Після цього залунали овації і хтось крикнув: "Молсбсн на Софійській площі!" Пропозиція була зустрінута голосними оплесками згори. Вирішено було всім з'їздом йти на Софійський майдан". Делегати пройшли Думською площею (тепер Майдан Незалежності) і Софійсь­кою вулицею піднялися до головної київської святині, біля якої їх, на чолі з обраним гетьманом, урочисто зустріло духовенство і архієпископ Никодим, який виконував обов'язки замість забитого більшовиками митрополита Київського Володимира, благословив но­вообраного голову держави. Хор співав "Многая літа гетьману всієї України" і дзвони вторували йому [60, с.109].

За спогадами М.Могилянського, цс мало такий вигляд. Через Думську площу, з Хрещатика по Софійській вулиці ринув великий на­товп народу. На автомобілі під'їхав генерал П.Скоропадський, щойно проголошений гетьманом. Він був у чорній черкесці з Георгіївським хрестом. Його струнка, красива фігура й гарний римський профіль були дуже ефектними. На площі, перед дзвіницею Софійського собо­ру, відслужили молебен. Картина була надзвичайно красивою. Все від­бувалося при м'яких проміннях сонця. Блакитне небо, свіжа весняна зелень, урочистий голос дзвонів... Довго не розходилася юрба зацікав­лених киян, серед яких виділялася група справжніх селян-хліборобів у своєму повсякденному одязі, в "вишиванках" та "чсмірках". Вони ще довго були об'єктом загальної уваги. Розмовляли вони справжньою народною мовою, образною і повною гумору. Рівновагу, спокій, звичку до знегоди і постійної праці виражали ці справжні господарі України [6, с.124].

Всі учасники та свідки подій у Києві 29 квітня 1918 р. відзначали лег­кість, з якою відбувся перехід влади від Центральної ради до гетьмана П.Скоропадського. Під час проголошення гетьманства та урочистостей на Софійській площі в другій половині дня військові відділи під безпосе­реднім керівництвом Дашксвича-Горбатського, у членів яких була відз­нака — біла перев'язь на лівій руці й малинова на правій, за розробленим планом почали займати головні установи міста- Ще до того, як один з таких відділів наблизився до будинку Центральної ради, їїчлени, після за­кінчення засідання, розійшлися по своїх домівках "не впевнені в тому, що їм дадуть ночувати вдома. Але ні в цей, ні в наступні дні ніяких арештів не було" [6, с.Зб].

Ніякого опору, навіть спроб опору зміні влади не було, бо Центральна рада не мала ні фізичної, ні моральної підтримки серед населення міста [6, с.Зб], оскільки на цей час вона викликала своєю політикою повне розчарування селян. Протягом другої половини дня 29 квітня прихильники гетьмана вже заволо­діли більшістю установ. Лише біля будинку Центральної ради галичани-січовики, які охороняли його, зустріли їх пострілами й вбили трьох офіцерів. Цс були єдині жертви перевороту. Щоб за­побігти можливих кривавих інцидентів у П.Скоропадського близько 8 годин вечора з'явився начальник січовиків Є.Конова-лсць. Він хотів з'ясувати ставлення гетьмана до ідеї розбудови Української держави, і отримавши запевнення, що саме для цього той і бере владу, заспокоївся. З цього дня аж до осіні 1918 р. галицькі формування зберігали вірність гетьману.

До другої години ночі були зайняті військове міністерство, міністер­ство внутрішніх справ та державний банк. Військовий міністр генерал О.Грсков кудись зник, а його начальник штабу полковник Сливинський заявив, що переходить на бік гетьмана. Кінний відділ Центральної ради на чолі з полковником Аркасом також прийняв бік нової влади. Після цього П.Скоропадський переїхав до Маріїнського палацу, колишньої резиденції київського генерал-губернатора, де він і провів наступних сім з половиною місяців свого правління [60, с.ПО — НІ].

Про зміну влади в Україні населення повідомили того ж 29 квітня "Грамотою до всього українського народу" та "Законом про тимча­совий державний устрій України". У Грамоті, звертаючись до грома­дян України, П.Скоропадський та його перший "отаман" (голова) Ради Міністрів М.Устимович перш за все обґрунтовували необхідність встановлення в країні тимчасового авторитарного правління. Наголо­шувалося, що Україна внаслідок кривавих подій за останній час опинилася на краю загибелі. "Спаслась вона дякуючи могутньому підтриманню Центральних держав", що дало надію на відновлення порядку і економічне відродження. Але нездатність минулого уряду до державного будівництва зумовила поширення анархії й економічної розрухи, що "збільшуються і поширюються з кожним днем". Це викликало необхідність встановлення твердої влади, здатної забез­печити населенню "спокій, закон і можливість творчої праці".

Грамотою проголошувалося, що управління державою гетьман буде здійснювати за допомогою призначеного ним уряду на підставі законів про тимчасовий устрій. Центральна і Мала ради розпускаються і призначені ними державні міністри звільнюються, але всі інші уря­довці, що працюють в державних інституціях, залишаються викону­вати свої обов'язки. Населення запевняли, що найближчим часом буде видано закон про вибори до Українського Сойму, а до його скликання гетьман має особливі повноваження і буде "твердо стояти на сторожі порядку й законності".

Права приватної власності відновлюються повністю, так само як і "свобода торгу й відчиняється широкий простір приватного під­приємництва, й ініціативи". Водночас з метою розв'язання аграрного питання "будуть прийняті міри по відчуженню земель до дійсної їх вартості від великих власників, для наділення земельними участками малоземельних хліборобів".  Гарантується  забезпечення  прав робітничого класу. Усвідомлюючи труднощі роботи стосовно подолан­ня революційної кризи і розбудови Української держави, П.Скоро­падський закликав "всіх громадян і козаків України —без різниці на­ціональності й віросповідання" — допомогти йому та його співробітникам в цьому "велике відповідальному ділі" [73, с.82 —83].

У "Законі про тимчасовий державний устрій" конкретизувалися основні положення, проголошені в Грамоті. Підкреслювалося, що всі громадянські і майнові права мають визначатися законом, тобто пра­вовим чином. У відповідності до цього проголошувалося недоторка­ність особи, її оселі і власності, право на вільне підприємництво, збори та громадські об'єднання, висловлення і розповсюдження думок, вільний вибір місця мешкання та праці, виїзд за кордон. "Ніхто не може підлягати переслідуванням за злочинні вчинки, тільки як в черзі, законом визначеній" [73, с.84 — 86].

Не важко помітити, що за задумом П.Скоропадського та його пос­лідовників, форма правління Української держави тимчасово, до скликання Сойму, мала бути обмеженою рамками закону авторитар­ної диктатури. Вищим принципом державного устрою проголошу­валися саме закони, які гарантували всі основні права і свободи демок­ратичного суспільства за винятком тих, що можуть призвести до насильницьких дій, спрямованих проти існуючого суспільного устрою (наприклад таких, які застосовували більшовики). Розглянуті доку­менти демонструють намір на певний час, до заспокоїння країни і про­ведення  парламентських виборів,  перетворити Україну  на авторитарну, при верховенстві законів, державу з ліберальним соціаль-но-скономічним устроєм та спрямованістю на проведення невідк­ладних реформ (перш за все аграрної) правовими засобами, з дотриманням недоторканості природних людських прав і свобод, передусім, права приватної власності.

Нині, коли ми знаємо, чого коштувало Україні більшовицьке правління, реальність загрози якого і його жахливі наслідки П.Скоропадський повною мірою передбачав [60, с.98], важко не погодитись, що з усіх можливих і реалістичних програм дій, спрямованих на захист населення України від комуністичного свавілля, гетьманська видається найлібсральнішою. Вона намагалася забезпечити поєднан­ня сильної державної влади, необхідної для боротьби з тими руй-нівницькми популістсько-дсмагогічними групами, які на той час пере­могли в Росії і відкрито загрожували Україні, з додержанням всіх основних прав і свобод людини, якими нехтували і які відкрито, майже демонстративно порушувалися радикальними соціалістичними силами. Встановлення гетьманської влади надавало Україні історичний шанс запобігти жахливих наслідків Російської революції, який, на жаль, не пощастило використати.

Порівнюючи ці гетьманські документи з прийнятою (в день їх про­голошення) Центральною радою "Конституцією Української Наро­дної Республіки" на перший погляд здається, що остання має значно дсмократичніший характер. У ній констатувалося, що "вся влада в УНР походить від народу"; чітко розмежовувалися три гілки влади: за­конодавча (Всенародні Збори УНР), виконавча (Рада народних мініс­трів УНР) та судова (Генеральний суд УНР); всіляко підкреслювалася рівність прав всіх громадян УНР безвідносно до їх статі, національнос­ті чи віросповідання, соціального та майнового стану; проголошу­валися найширші повноваження щодо самоврядування окремих територіальних одиниць та національних союзів [73, с.73 — 79].

Але порівнювати цю конституцію та перші два законодавчі акти, видані гетьманским урядом, не зовсім коректно. Адже останні не пре­тендували на конституційний статус, а лише визначали загальну орієнтацію курсу нової влади та встановлювали тимчасовий дер­жавний устрій —до того моменту, як буде скликано Сойм, який і має остаточно вирішити питання про майбутній лад та форму Української держави. Разом з тим слід зазначити, що, з огляду на історичний досвід . XX ст., гетьманські документи у найпринциповіших моментах глибші і конструктивніші.

У конституції УНР від 29 квітня 1918р. нічого певного не зазнача­лося щодо власницьких прав громадян. Приватна власність на засоби виробництва (перш за все на землю) не заперечувалася, як в III та IV Універсалах, але і не гарантувалася; у § 14 проголошувалося, що гро­мадянин УНР "не може бути покараний смертю, ані відданий яким-небудь карам по тілу або іншим актам, які принижують людську гід­ність, ані підпасти конфіскації майна, як карі" [73, с.74 — 75]. А не як карі? У відповідності, наприклад, до проголошеної універсалами Цен­тральної ради соціалізації засобів виробництва, особливо землі? Далі, у § 15, читаємо: "Домашнє огнище признається недоторканим" [73, с.75]. А клуня чи город, чи худоба?

Найголовніше питання соціально-економічної організації сус­пільства, яке, власне кажучи, і викликало революцію, — питання власності — на конституційному рівні лишалося абсолютно не розв'язаним. А цс за умов ситуації, що склалася на весну 1918 р., було по сугі законодавчим прологом до розв'язання громадянської війни.

Важко сказати, чи справді укладачі Конституції (серед яких, до речі, було багато обізнаних з марксистською теорією людей) не розу­міли фундаментального значення питання власності для суспільного устрою, чи (що здається більш ймовірно) свідомо обходили його, на­магаючись залишити собі щонайбільшу свободу маневрування на май­бутнє, можливість відповідно до обставин відхилення як до соціа­лістичного, так і до лібсрально-скономічного курсу.

На відміну від такої невизначеності гетьманські документи чітко проголошували пріоритетність і недоторканість прав власності, про­понуючи водночас конкретні заходи щодо розв'язання аграрного питання. В цьому вони більш відповідали дійсним потребам часу, протистояли спробам соціалістично-анархістських елементів зруйну­вати підвалини нормального громадянського суспільства, що поступо­во, еволюційно склалося в межах України на початку XX ст.

Подібне необхідно зазначити і стосовно пропозицій щодо устрою системи влади. Гетьманат був формою хоча й досить ліберальної, але все ж таки диктатури. Однак, з огляду на внутрішню та зовнішню біль­шовицьку загрозу, що реально ще можна було в тих умовах запропону­вати, щоб зберегти Україну та захистити її населення від катувань, роз­стрілів (чого собі навіть уявити тоді ніхто не міг) та фізичної ліквідації цілих верств населення, голодомору та майже поголовного знищення діячів культури? За умов військової агресії більшовиків, які мали певний вплив, а особливо міцні організаційні структури в східних рай­онах України, проголошення парламентської республіки з автономно-федеративним устроєм та фактичною децентралізацією влади об'єк­тивно могло б привести лише до розпаду Української держави та її кінцевої окупації червоними силами. Тільки міцна виконавча влада на чолі з гетьманом чи президентом, який би мав широкі повноваження, мала певні шанси протидіяти загрозі встановлення комуністичного панування.

Крім того. Конституція, прийнята Центральною радою, мала . певні суперечності (і потенційні конфлікти) між національними об'єднаннями, адміністрацією автономних земель та центральною державною владою, оскільки законодавче межі компстснцій всіх їх залишалися не визначеними. До якої міри автономні землі і чи мо­жуть вони виходити із складу УНР, особливо тоді, коли більшість їх населення складають не українці і відповідні національні союзи висловлюються за такий вихід? Як бути з українізацією, цією блакитною мрією Центральної ради, там (скажімо, у переважній більшості міст), де об'єднане в "національні союзи" населення висловлюється проти цього, та й ще за умов значної кількості російськомовних українців у містах та взагалі надзвичайно розмитої межі між українцями та росіянами, багатьох змішаних шлюбів, спільної віри тощо?

Якби ця Конституція почала діяти, то зазначені протиріччя неминуче почали б загострюватися, наміри забезпечити найширші права національних меншин, самоврядування земель, єдність держави обов'язково призвели б до низки внутрішніх конфліктов, якими, без сумніву, скористалися б зовнішні сили, перш за все, більшовицька Росія.

Не усвідомлюючи, зрозуміло, в сучасних політологічних категорі­ях суть справи, автори Конституції і перших гетьманських документів, по суті, виходили з двох протилежних концепцій розбудови української державності. Перші орієнтувалися на теоретичні доробки австро-угорських соціал-демократів, які приймали концепцію К.Рсй-нсра (писав під псевдонімом Р.Шпрінгср) про те, що соціалістична держава має бути не стільки федерацією територій, скільки федерацією народів, які історично співіснують у межах певних кордонів і кожний з яких має окремо вести свої національно-культурні справи [74].

З цього випливало, по-перше, майже автоматичний розподіл людей в багатонаціональній країні на основну, провідну (а відтак, фактично пануючу) націю та національні меншини, і, по-друге, окрс-мішність, яка з часом все збільшувалася б, породжуючи відповідні ус­тановки в самосвідомості людей, між групами людей різного етнічного походження. Все це потенційно не тільки містило можливість зловживання і дискримінації національних меншостей з боку уряду, який обов'язково вважав би себе репрезентантом інтересів етнічної більшості, але й працювало б не на об'єднання, консолідацію, а на роз'єднання за національно-мовно-культурно-конфссійними озна­ками між громадянами держави, тобто вело б до деструкції останньої.

Навпаки, перші гетьманські .документи чітко визначали курс на побудову громадянського суспільства, де етнічне походження особи є її приватною справою. Всі люди рівні в своїх правах безвідносно до на­ціональності, мови та віросповідання, а основою держави є міцний се­редній клас громадян-власників, які податками та виконанням інших обов'язків утримують державу як політичну організацію, що має пра­цювати для забезпечення їх власних прав і свобод. Фактично цс було прообразом на українському грунті того, що вже тоді існувало в приат-лантичних країнах Заходу (США, Англія, Франція), а тепер становить основу всієї західноєвропейсько-північноамериканської цивілізації, поширюючи досвід на передові країни інших континентів.

З наведеного очевидно, що навіть в порівнянні з "найдсмок-ратичнішою" Конституцією, прийнятою Центральною радою в остан­ній день її існування, гетьманські документи, складені поспіхом, за словами самого П.Скоропадського, напередодні перевороту, відрізня­ються далекоглядністю, чіткістю, поміркованістю, врахуванням реальних умов і потреб часу і, головне, зорієнтованістю на розв'язання найгострішіх питань поточного моменту: відновлення законності і правопорядку, забезпечення прав власності, вирішення аграрного питання, розбудови та консолідації міцної соборної держави.

Окремою проблемою є питання про авторство та походження перших гетьманських документів, яке, як зазначають дослідники, потре­бує спеціального вивчення [73, с.17]. Вороги П.Скоропадського поширювали чутки про тс, що вони "були написані німецьким військовим командуванням і перекладені на українську мову російськими добро­вольцями" [75]. Дещо інші міркування висловлював В.Винниченко, за яким Грамоту "написали слинявому генералові руські поміщики й офіцери під верховною редакцією німецького генерала" [71, с.18]. Зайве казати, що ці автори не переобтяжують себе аргументацією на користь тверджень, які висловлюють.

Більше ясності в це питання вносить досвідчений київський юрист А-Гольденвейзер, який наголошує на тому, що в основу "Закону про тимчасовий державний устрій України" було покладено "Основні закони" в редакції від 23 квітня 1906 р., до речі, найпрогресивніший юридичний документ в історії Російської імперії, складений як наслі­док завоювань початкового етапу першої російської революції [6, с.37]. Це, очевидно, відповідає дійсності, бо навіть структура гетьманської Грамоти та "Основних законів" 1906 р. співпадають майже повністю. Подібні навіть назви основних розділів та їх послідовність: "Про сут­ність верховної самодержавної влади" та "Про гетьманську владу", "Про права і обов'язки російських громадян" та "Права і обов'язки українських козаків і громадян", "Про закони" та "Про закони", "Про Раду Міністрів" та "Про Раду Міністрів і про міністрів" тощо. Факт походження гетьманських "Законів" від "Основного закону" 1906 р. не підлягає сумніву і спростовує вигадки про те, що їх авторство належить німецьким військовим, які б, зрозуміло, за основу брали б німецькі, а не російські документи.

До того ж, П.Скоропадський сам розповідає, як і за допомогою кого ці документи складалися. "Обдумуючи свою першу відозву до на­селення, —пише він, —яку необхідно було випустити в день перево­роту, я хотів порадитись з юристом і про це сказав Гіжицькому. Він привів до мене Палтова. Я розповів Палтову про наші плани і про ті цілі, які майбутній уряд собі ставить. Палтов з моїх слів записав голов­ні точки відозви, а через півтори години приніс вже готову Грамоту, яка після кількох редакційних виправок і була оповіщена в день про­голошення Гетьманства. Палтов зробив на мене враження дуже осві­ченої і здібної людини, яких якраз тоді мені було потрібно. Він заявив повну охоту працювати далі... Вже після перевороту він був призна­чений товаришем міністра закордонних справ і на цій посаді працював весь час Гетьманства... чесно і енергійно... для добра Української дер­жави" [60, с. 102 — ЮЗ].

Отже, Грамота була написана О.Палтовим, професійним юристом, за усно викладеною йому програмою П.Скоропадського і за остаточною редакцією останнього. Цілком логічно зробити висновок, що і "Закон", оголошений разом з Грамотою, було розроблено О.Пал­товим, який, працюючи над ними, використав найкраще, що було в дореволюційній російській правничій традиції.

З перших своїх кроків гетьман і його прихильники зіткнулися з протидією з двох протилежних боків. Їх, як "сепаратистів" і "зрадників", "мазепинців" не сприймали російські праві (на зразок В.Шульгина, видавця і редактора впливової газети "Киевлянин", колишнього депутата Державної Думи, який на знак протесту незаба­ром навіть подався з Києва на Дон). Не менш рішуче від П.Скоро­падського, як від "поміщика" і "царського генерала", відхрещувалися і соціалісти всіх відтінків (за винятком деяких, як ДДорошснко, соці­алістів-федералістів), зокрема українські, вважаючи гетьмана, які всіх заможних та російськомовних осіб українського походження "не-українцями". За їх концепцією "безкласовості української нації", особливо популярною в колах українських есерів і соціал-демократів, справжніми українцями були лише представники "трудящих кляс" — селяни, робітники та демократична за походженням інтелігенція.

Проте, як свідчать численні джерела, населення загалом пос­тавилося до проголошення Гетьманату з порозумінням. За свідченням австрійського генерального штабу вже у першій половині квітня май­бутній гетьман користувався "великою повагою в місті і на селі" [57, с.117]. П.Скоропадський писав, що вже в день перевороту він "мав враження, що переміна влади... зустрінута загалом із задоволенням" [60, с.109]. Про це читаємо і в спогадах інших очевидців тих подій [6, с.Зб —37; 124]. Рішучі дії П.Скоропадського знайшли підтримку і в не соціалістичних колах провінційної громадськості. Так, наприклад, ВАндрієвський, яскраво намалювавши негативне ставлення до Цент­ральної ради на Полтавщині, так пише про враження від повідомлення про обрання гетьмана: "Псрсмогла-таки здорова національна стихія над модерними доктринами та силогізмами, значить, у народі таки знов заговорив голос крові... козацької крові" [76, с.7].

Більш насторожено до цих подій поставилась українська громадсь­кість Галичини. Як згадує Д Дорошенко, який в кінці квітня 1918 р. перебував у Львові, після одержання інформації про переворот "знай­омі кинулись мене розпитувати, що цс може значити? Чи не кінець цс української державності?.. Я зазначав своїм галицьким знайомим, що імена — гетьмана Скоропадського та М.Василенка — вже самі собою свідчать, що діло йде не про "кінець української державності", а, що­найбільше, про зміну її форми" [7, с.83].

Зміна форми правління, до якої привели події 29 квітня, висунули питання про ставлення до нової влади. Психологічний стан київської інтелігенції нссоціалістичної орієнтації (а такої, особливо після біль­шовицьких злочинів в лютому 1918 р. була абсолютна більшість), як і взагалі середніх верств населення, добре відтворює М.Могилянський. Події, пише він, розгорталися з такою феєричною швидкістю, що мі­щанській думці за ними було важко встигнути. Як дивитися на дер­жавний переворот, в центрі якого стоїть постать генерала П.Скоро­падського? Прямолінійні доктринери з різних таборів таврували і ганьбили його як могли, називаючи "німецьким ставлеником", але поміркованіші люди намагалися оцінити ситуацію об'єктивно й гадали приблизно так.

По-перше, окупація України німцями — об'єктивний факт, і не нова влада в цьому винна. По-друге, німці дали згоду на утворення місцевого уряду з поміркованих елементів і беруться своїми силами за­безпечувати порядок в Україні, не допускати розвитку більшовизму і захищати її від його проникнення ззовні. По-третє, у випадку нелояль­ності німці просто проголосять Україну окупованою територією і, як то було в Бельгії чи Польщі, встановлять свою безпосередню владу і вивезуть все, що тільки можливо. І чи краще цс буде, ніж система геть­манату?! "Сумніви, як відомо, величезною більшістю розв'язані були позитивно, тобто в бік співробітництва і підтримки генерала П.Скоро­падського" [б, с.125 —126].

Населення, розчароване правлінням уряду Центральної ради і не бажаючи запровадження прямого німецького правління виказало новій владі цілковиту лояльність. У цьому відношенні цікаво навести і думку німецького посла в Києві в телеграмі від 2 травня 1918 р.: "Уряд може розраховувати на підтримку всіх власницьких класів, включаючи дрібнопомісне селянство, в той час як, можливо, занадто різке під­креслювання диктаторського принципу відштовхнуло від нього робітничий клас" (57, с.61].

< Попередня   Наступна >