Радник

---

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ГЕТЬМАНА СКОРОПАДСЬКОГО

Власницькі сили в Україні на початку 1918 р. Павло Скоропадський та його політична програма

Прийшовши на Україну німецьке командування було здивоване, не знаходячи в ній партій несоціалістичної орієнтації, які б репрезен­тували інтереси власницьких кіл. Спочатку цс давало їм підстави вва­жати, що соціалісти справді висловлюють волю українського народу і разом з ними можна керувати країною. Але дуже швидко вони розча­рувалися, не бачачи нікого, хто був би здатний керувати державою, на­віть розробляли план запровадження в Україні прямого військового правління. Проте знайомство з П.Скоропадським, який очолював організацію "Українська громада", та його політичною програмою переконало німецьких представників у Києві відносно приходу до влади солідних поміркованих національних діячів власницької ліба-рельно-конссрвативної орієнтації.

Чи існували в Україні наприкінці 1917 — на початку 1918 р. політичні сили несоціалістичної орієнтації, що були в опозиції до курсу Центральної ради та її уряду в соціально-скономічному питанні і ворожі більшовизму як такому? Відповідь на це запитання звичайна:

їх просто не моглр не бути! Всі власницькі верстви населення, від міцних середніх селян до підприємців і великих землевласників, не кажучи вже про численних офіцерів, чиновників, працівників судової сфери, більшість науково-викладацької та інжснсрно-технічної інтелі­генції та інші групи, не поділяли соціалістичних ідеалів або не вірили у можливість їх втілення за існуючих умов. Всі вони бу

ли в опозиції до національно-соціалістичних сил, що керували державою, і прагнули безпеки, спокою й ладу, коли б людям гарантувалося право власності як основна умова для повсякденної плідної праці.

Розмірковуючи над цим питанням, П.Скоропадський у своїх спо­гадах зазначав, що в народній масі, як і у військових формуваннях, були присутні два елементи: елементи порядку, спокійної праці і еле­менти руйнівницькі, революційні. "Я був завжди того погляду, що на Україні перших значно більше, ніж других, що вони і числом і мораль­ною силою більші і сильніші від других. Але з початком революції руй­нівні елементи вже мали сильну підтримку ззовні, з боку російських більшовиків... Елементи порядку на Україні не мали ні сторонньої підтримки, ні підготовленої в дореволюційний період своєї організа­ції, тому у них опустилися руки, тому не могла з'явитися у них віра в свої сили, в свою перемогу, тому елементи порядку були побиті і тому прийшла німецька окупація" [60, с.57].

На подібні роздуми натрапляємо у спогадах й інших спостерігачів тих подій. Так, М.Могиллнський, на підставі власних вражень від того, що діялося на Чернігівщині, свідчив: "Людей вбивали, маєтки палали і спустошувалися, а соціалізація залишалася порожнім звуком. Українські селяни, власники землі, особливо заможні, а таких _в Україні було достатньо, були проти небезпечної витівки соціалізації, так само, як і проти земельних комітетів, але, боючись помсти, мов­чали і не заперечували проти... розподілу худоби, хліба, панських еко­номій тощо. Коли мені особисто доводилося розмовляти з тими, кого я знав з дитинства, вони потайки признавалися: "Ми б'вам всіх їх видали, баламутів та грабіжників, лише за однією умовою: щоб вони більше до нас не повернулися". Страх перед помстою визначав став­лення до анархії, яка коїлася навколо". [6, с.121].

Подібні враження від подій, що відбувалися на початку революції на Полтавщині, передає В.Королснко. Вбивства і грабунок маєтків стало повсякденним явищем. "Люди, відомі своїм злочинним минулим, тепер сміливо висувалися на передній план, займали відпо­відальні посади, висловлювалися від імені революції, і маса не наважу­валася і зойкнути проти них, як раніше не наважувалася цс робити проти станових, які інколи чинили відверті беззаконня вщ імені царя" [70, с.124 — 125]. Земельна реформа з самого початку пішла не як за­планована загальнодержавна справа, а стихійно, в бік самовільних за­хоплень та пограбувань. Уряд українських соціалістів в гінці 1917р. не міг контролювати цей процес, а більшовики, які прийшли за ним, сприяли цьому безчинству. "Народ наш, —зазначає В.Королснко, —в цілому все-таки не розбійник і не грабіжник... Але у нас старою нашою історією вбито сміливість думки, здатної йти проти будь-якої різкої течії... І раніше у нас були села, де відомі злодії тримали населення в страсі підпалу або вбивства і багато рогів верховодили безкарно над цілими громадами. У нас є чимало хороших людей, проте натовп часто піддається спонуканням не кращих своїх представників, а гірших... [70. с. 125].

Все цс в січні 1918 р. на Правобережжі бачив і П.Скоропадський. Він розумів, що своїм перемогам ліворадикальні елементи зобов'язані саме нездатності до об'єднання, консолідації поміркованих, власницьких гіл. Цс сталося, на його думку, безпосередньо внаслідок політики "старого уряду, що все хотів робити сам, а благонадійні еле­менти привчав тільки підлягати та виконувати "прсдложснія" уряду". В страшні тижні першої більшовицької окупації України майбутній геть­ман усвідомлював, що противників більшовизму була більшість, але вони не були здатні об'єднатись, "бо не готувались до того, щоб самим, з власної ініціативи свої інтереси і своє життя захищати" [60, с.58].

Було б несправедливим вважати, що в Києві напередодні його за­хоплення червоними військами М.Муравйова взагалі не було помірко­ваних людей лібсрально-власницької орієнтації, здатних об'єднатися й розробити альтернативну суспільно-скономічну програму. Перш за все слід згадати Українську фсдсративно-дсмократичну партію (УФДП), яку очолював В.Наумснко, майбутній міністр освіти в уряді П.Скоропадського. Програма цієї партії проголошувала верховенство загальнолюдських цінностей над національними та класовими і ставила право особи вище інтересів окремих соціальних чи націо­нальних спільнот. Тобто ця партія, наголошуючи на правах людини, серед яких невід'ємним правом кожної особи визнається право на приватну власність, репрезентувала в українському суспільстві традицію світового лібералізму, так само як в загальноросійському масштабі цс робили конституційні демократи. Вважаючи себе спад­коємницею таких більш давніх течій української громадської думки, як Кирило-МефодіЇвське товариство та драгоманівськс крило "Старої Громади", партія вважала своєю першою вимогою найширшу свободу особи та рівноправність всіх громадян [55, с.7б].

Особливо цікавою була аграрна програма цієї партії. Вона виходила з того, що в Україні малоземелля є відносним, тобто обумов­люється не реальною нестачею землі у селян (український селянин, що вважався малоземельним, мав ділянку більшу, ніж заможний захід­ноєвропейський фермер), а низьким, відсталим рівнем землекористу­вання. В Україні, як і в Росії, не так не вистачало землі у селян, як їм бракувало вміння і досвіду раціонального ведення господарства. Тому, визнаючи необхідність радикальної земельної реформи, а програма, передусім, передбачала необхідність забезпечення модернізації всієї системи сільськогосподарського виробництва. При цьому невідк­ладними заходами вирішення аграрного питання вважалося відчужен­ня частини приватної землі у власників, що мали більш ніж 50 десятин, за відповідну винагроду і розподіл цих вилучених ділянок між малозе­мельними селянами. Водночас планувався і розпродаж приватним власникам певної частини земель державного фонду [55, с.86 — 87). Мстою було перетворення аграрного сектору України на систему за­можних селянських господарств фермерського типу.

На протилежність пануючим у Центральній раді соціалістичним партіям УФДП вважала, що соціалізація та націоналізація землі мо­жуть призвести лише до "насадження колективізму згори, що покличе державну опіку та бюрократизм, який глибоко відворотний душі українського народу". "Українське землеробство спокон віку було індивідуальним; спокон віку сини відділялися: вели самостійне госпо­дарство на своїх окремих ділянках" і зважуючи на все цс, УФДП "вважає, що не тільки землероби мають отримати землю у власність, але мусять бути відмінені і всі обмеження в праві користування земле­робами своїх ділянок". "Кожний хлібороб на Україні може скористатися всіми благами, що надає індивідуальне господарство, вільне від державної опіки" [55, с.88].

Така поміркована, глибоко виважена, ґрунтовна програма подо­лання земельного голоду й вивидення сільського господарства країни на вищі світові рубежі, на жаль, не привернула уваги керівників Української Народної Республіки, котрі, враховуючи настрої хліборо­бів, лише на останньому засіданні Центральної ради спромоглися прийняти рішення, що соціалізації не підлягає власність до ЗО десятин. Водночас програма вирішення земельного питання, запропонована УФДП, добре узгоджувалася з вимогами полтавських хліборобів-де­мократів, які вони висунули перед есерівським урядом УНР в квітні 1918 р. Так само їй відповідали і наміри П.Скоропадського та його уряду в сфері аграрних перетворень в Україні.

Але при всій виваженості й ґрунтовності своїх положень УФДП так і не стала впливовою політичною силою, можливо, саме через ці якості, зрозумілі в колі професорів, що складали її основу, але малоефективні у водограї запеклих політичних пристрастей. Як писав П.Скоропадський, у питаннях як соціальних, так і національних тоді треба було шукати ком­промісних рішень; "завдання тим більш важке, що все поділилося тоді на різко протилежні угруповання: одне — українське, різко шовіністичне, друге —рішуче не хотіло знати ніякого українства; одне —зо всіма край­ностями і утопіями соціалізму, друге — без всякого політичного чуття не­обхідності деяких реформ". За цих умов поміркована партія В.Науменка, "малолюдна, м'якотіла і неактивна", помітної ролі в політичному житті ві­діграти не могла [60, с.97].

Інший, ідейно близький до УФДП центр консолідації антисопіа-лістичних сил утворився протягом перших місяців 1918 р. навколо П.Скоропадського.

Павло Петрович Скоропадський (1875 — 1945) за походженням належна до одного з найшляхстніших і найзаможніших українських родів, які ще за часів утиску української культури з боку царату активно сприяли її розвитку. Його предок, Іван Скоропадський, тримав гетьманську булаву за пстровських часів, безпосередньо після Мазспиного правління, робив все можливе для збереження решток традиційних українських прав і свобод.

Поступово родина Скоропадських входить до кіл вищої аристок­ратії Російської імперії, але зберігає органічний зв'язок з Україною та її культурою. В маєтку батьків майбутнього гетьмана збиралась колек­ція козацьких старожитностей, а його рідна тітка Л.Скоропадська-Милорадович разом з наддніпрянцсм цукропромисловцсм В.Сими-рснком фінансувала створення у Львові Літературного товариства імені Т.Шсвчснка. Зокрема, на її кошти Товариство придбало друкар­ню. Велику допомогу Л.Скоропадська-Милорадович надавала і українським школам Полтавщини.

Початок життєвого шляху П.Скоропадського типовий для предс­тавника аристократичної родини. Він дістав освіту у Пажеському кор­пусі, в якому навчання відбувалося за програмою не тільки середньої, але й вищої школи, і став офіцером Кавалергардського полку. У вільний від служби час він подорожував по країнах Європи та Туреччині, відвідував лекції у Сорбонні. В 1904 р., під час російсько-японської війни, він брав участь в бойових операціях і невдовзі за хо­робрість отримав золоту зброю. Після цього, будучи полковником, він командує 20-м Фінляндським драгунським та Лсйб-гвардійським кінним полками, а в 1912 р. став генералом почту імператора. З самого початку Першої світової війни він перебував на фронті. Під час серп­невих боїв 1914 р. у Східній Пруссії полк під його командуванням прославився блискучою атакою під Краупішкіном, а потім прикриттям відступу російських військ генерала Раннснкампфа. За вмілі дії молодого генерала підвищено у званні і призначено спочатку командуючим кавалерійської бригади, а потім і всієї 1-ої Гвардійської кавалерійської дивізії, яка в 1915 р. зупинила наступ фельдмаршала Гінденбурга біля Двини. Він отримує високі військові нагороди, зок­рема, Георгіївський хрест.

На початку 1917 р. П.Скоропадський як командир 34-го корпусу перебував на фронті в Західній Україні, де його й застало повідом­лення про Лютневу революцію і зречення царя. За його власними свідченнями, він тоді з насторогою ставився до бурхливих подій, що розгоралися в Україні і, зокрема, до ідеї українізації армії, бо зовсім не співчував "тому українському соціалістичному рухові, який тоді панував, вважаючи його занадто лівим, і —як генерал — побоював­ся, як би справа українізації не підірвала боєздатність його корпусу [60,с.11].

Але любов до України і її минулого, зумовлена як сімейною традицією, так і тісними зв'язками з окремими діячами національної культури, наприклад П.Дорошенком, брала своє, і П.Скоропадський активно взявся за справу формування українських збройних сил. І в серпні 1917 р. під його командою постав зразково дисциплінований 60-тисячний І Український корпус, завдяки чому в листопаді цього ж року майбутньому гетьману вдалося врятувати Київ і щойно проголо­шену УНР від навали збільшовичсних частин, що самовільно покинули свої позиції на фронті. Тоді ж, 6 жовтня його було обрано отаманом Українського вільного козацтва.

Але соціалістичний провід Центральної ради з недовірою ставився до його заходів,; запідозрюючи П.Скоропадського в бонапартистських намірах, зробив все, щоб очолювані ним військові формування втратили боєздатність. Цю мсту було досягнуто. Напередодні 1918 р. генерал був змушений піти у відставку, а незабаром розпався і його корпус. Відбулось цс напередодні більшовицького наступу і захоплен­ня Києва військами М.Муравйова.

Ідея встановлення тимчасової диктатури з мстою протидії руй-нівницьким силам виникла у П.Скоропадського саме в першій половині січня 1918 р., коли більшовицькі загони вже наближалися до української столиці, а уряд Центральної ради виявляв повну нездат­ність організувати оборону міста. В цей час майбутній гетьман активно займався формуванням Вільного козацтва та військовою підготовкою його старшин, і цс відіграло певну роль в перебігу подій, бо в перші дні більшовицького Січневого повстання саме загони "вільних козаків", якими в Києві керував М.Ковснко, змогли захистити УНР та її ке­рівників. Але ще до цих кривавих подій, усвідомлюючи маштаб біль­шовицької загрози, П.Скоропадський за допомогою французької військової місії у Києві під головуванням генерала Табуї сподівався залучити до спільних дій польський та чехословацький корпуси. Фран­цузькі представники цілком підтримували такі пропозиції, але, як пише П.Скоропадський, "тут виявилось, що поляки не настільки гото­ві слухатись французів, як я думав" [60, с.5б].

За розробленим майбутнім гетьманом планом польський корпус, що знаходився між Мінськом і Гомелем, мусив зайняти залізничні вузли Бахмач і Конотоп (до яких, вже після їх захоплення біль­шовиками, кілька сот київських учнів кинув військовий міністр М.Порш). "Досвідчений" військовий правильно розрахував, що го­ловний удар має бути спрямованим саме з цього напряму, де згодом і об'єдналися червоні війська, розміщені у Харкові, Полтаві, Брянську і Гомелі, а не з боку Полтави, звідки їх чекав С.Петлюра. Польське ко­мандування хотіло йти на Правобережну Україну, що зовсім не допо­могло б зупинити наступ більшовиків, а до того ж, справило б на Пра­вобережжі найгірше враження на селян, вороже настроєних проти своїх тамошніх споконвічних гнобителів — польських магнатів і шляхтичів. Не налагоджувалися і відносини з чехословаками, предс­тавники яІЬіх взагалі не з'явилися на організовану французькою місією нараду. Остання, таким чином, і не мала конкретних наслідків. Більшовики ж все ближче підступали до Києва і врешті-решт захопили його.

Пережите під час більшовицького терору, усвідомлення нездат­ності соціалістів Центральної ради організувати нормальне державне і господарське життя, реальна можливість перетворення України на ні­мецьку колонію, переконували П.Скоропадського протягом перших місяців 1918 р. у необхідності консолідації всіх нссоціалістичних сил краю та встановлення з опорою на них тимчасової авторитарної влади. Тільки цс, на його думку, могло стримати від остаточного сповзання до хаосу, анархії й братовбивчої війни.

Центральним пунктом програми П.Скоропадського було об'єднати всі власницькі, нссоціалістичні сили України, "бсзріжниці наці­ональності й віросповідання" для подолання революційної кризи та відродження української державності на правових засадах. Для здійс­нення цієї мети необхідно було створити розгалужену організацію — відповідну партію. Аналізуючи причини таких вражаюче легких пере­мог соціалістів, П.Скоропадський дійшов висновку, що їх сила була в наявності сформованих ще за часів царату організаційних структур та, відповідно, в слабкості власницьких елементів, які були роз'єднані, не мали досвіду самоорганізації і після зруйнування основ старого режиму не вміли об'єднатися, до того ж, у своїй більшості не завжди розуміли необхідність докорінних перетворень, у тому числі у сфері землеволодіння.

Усвідомлення   необхідності   самоорганізації  поміркованих власницьких сил у відповідну партію зумовило, завдяки активній ді­яльності П.Скоропадського, формування в березні 1918 р. організації лібарсльно-конссрвативного спрямування під назвою Української на­родної громади (Української громади). До неї вступило багато старшин колишнього І Українського корпусу та представників Вільно­го козацтва, особисто зв'язаних з П.Скоропадським. Крім нього, визначними організаторами цієї партії були і такі відомі українські громадські діячі, як М.Устимович, В.Кочубсй, М.Воронович, ВЛюбинський, М.Василснко. Громада встановила тісні стосунки з партією хліборобів-демократів, до якої належали, зокрема, брати В. і С.Ше-мети, М.Міхновський та В.Липинський, а також зв'язки з Союзом зе­мельних власників. Але між цими політичними об'єднаннями власницької орієнтації й П.Скоропадським були досить істотні протиріччя.

Душею партії хліборобів-демократів вважали М.Міхновського, лі­дера колишньої Української народної партії, яка у 1917 р. стала осно­вою партії самостійників-соціалістів. Цс був харківський адвокат, який ще в перші роки XX ст. висунув гасло "Україна для українців" і поставив своєю мстою боротьбу за повну незалежність України. Став­лення П.Скоропадського до нього ще з березня 1917 р., коли той роз­почав організовувати український національний рух у військах, було двоїстим.

З одного боку, майбутнього гетьмана приваблювали активна і принципова національно-дсржавницька діяльність М.Міхновсько­го — ініціатора організації першого українського полку ім.Б.Хмсль-ницького та проведення І Всеукраїнського військового з'їзду, на якому на перший план висунуто розбудову Української держави і підпоряд­кування цьому завданню всіх інших. Задовольняла П.Скоропадського і соціально-скономічна програма хліборобське-демократичної партії, що уникала крайнощів і відстоювала принцип приватної власності, вважаючи можливим вирішити аграрне питання тільки законними шляхами парцеляції великої земельної власності. Саме цс, як і "різка та неуживчива вдача", зумовило конфронтацію М.Міхновського з есс-рівсько-соціал-дсмократичною більшістю Центральної ради.

Водночас П.Скоропадський засуджував у ньому "крайності шові­нізму, який багато йому шкодив" [60, с.80]. Тут майбутній гетьман принципово розходився як з М.Міхновським, так і з Д.Донцовим, який у цей час також приєднався до партії хліборобів-демократів. За переконаннями П.Скоропадського, для відтворення України потрібно було "найсильніше підтримувати українські національні змагання, але не культивувати в українцях особливої ненависті до Росії і не накидати силоміць українську культуру, знаючи, що для розвою всякої культури далеко більш корисний її повільний органічний зріст, ніж поверхове і примусове прищеплювання". Засвоєння народом шовіністично-наці­оналістичних тенденцій він вважав з державної точки зору шкідливим, бажаючи натомість розвитку "тсриторіально-дсржавницького патрі­отизму", який мав би охопити як українців, так і представників інших етнічних груп України, та прагнув "підпорядкування українського на­ціоналізму територіально-дсржавницьким інтересам" [60, с.84].

Різниця в підходах до національного питання віддаляла П.Скоро­падського від М.Міхновського та Д.Донцова, але зближувала з ВЛипинським, який в наступні роки — перший серед українських громадських діячів — виступив з обгрунтуванням концепції побудови не вузько-національної, а громадянсько-правової Української дер­жави на чолі з гетьманом.

Якщо основним пунктом розмежування Української громади з більшістю у проводі хліборобів-демократів було національне питання, то розбіжності з Союзом землевласників зумовлювалися різними під­ходами до аграрного питання. П.Скоропадський вважав за потрібне брати курс на утворення великої кількості міцних сільських госпо­дарств фермерського типу, перерозподіливши надлишки великих во­лодінь за умов виплати компенсації їх. власникам. Керівники Союзу землевласників, як і близької до нього по духу Ради землян, що скла­далася з правобережних поміщиків-католиків, вперто стояли за охоро­ну старої системи землеволодіння без змін. Навіть найпоміркованіша програма аграрної реформи самого П.Скоропадськоаго, викладена на засіданні Союзу землевласників, викликала обурення присутніх. "Я ніколи не відчував, — згадував він, — такого розчарування в політичних здібностях наших вищих класів, як того разу... У більшості членів Союзу землевласників чомусь було переконання, що увесь світ буде за них; що німці, як тільки прийдуть, негайно відновлять все старе; що все, що тоді переживалося, було лише тимчасовим; що хтось обов'язково мусить повернути все до старого і для чого, мовляв, робити уступки, коли можна одержати все своє назад" [60, с.78].

Зрозуміло, що в цих колах і українська ідея не знаходила собі прихильників, а серед багатьох взагалі викликала обурення і лють. "Заїлість цих українонснависників була... одною з головних причин, яка перешкоджала власницьким елементам з'єднатися в об'єднану організовану силу" [60, с.85]. Антагонізм між хліборобами-демокра­тами, виразниками інтересів міцних і працьовитих елементів українського села, та угрупованнями поміщиків з обох боків від Дніпра був відвертим. Тому постать П.Скоропадського була найпридатнішою, щоб очолити всі власницькі, антисоціалістичні елементи.

З числа діячів різних українських національних груп, зазначав він, на роль лідера з диктаторськими правами не міг бути висунутим ні один, "бо всі вони для таких численних на Україні кіл російського на­пряму були занадто крайні або в своїх соціальних, або в національних прагненнях. Так само всякий кандидат російського напряму викликав би найгострішу опозицію українських національне свідомих кіл усіх категорій". Серед всіх можливих кандидатів П.Скоропадський мав справді найбільше шансів на підтримку з боку і прихильників націо­нальної ідеї, не орієнтованих на соціалізм, і "наших українських людей, прихильних до Росії, і кіл російської громадськості міст України", розраховуючи і на прихильне ставлення з боку землев­ласників-католиків Правобережжя, Поділля і Волині, в середовищі яких він також мав особисті знайомства [60, с.86].

Альтернативою приходу до влади представників власницьких кіл, як вже було зрозуміло після трагічних подій січня —лютого 1918 р., міг бути лише більшовизм. Українська інтелігенція, що переважно схилялася до соціалізму, але була нездатною налагодити справу розбу­дови державності, своїми популістськими гаслами та обіцянками, які не могла задовольнити, лише розчищала шлях більшовицькій експан­сії. П.Скоропадський дає їй малопривабливу, але не позбавлену правди, характеристику. За його словами, вона, "наша демократична і соціалістична інтелігенція", загалом нсімуща, "була перейнята лютою заздрістю до всіх імущих", і, можливо, в цій заздрості і був головний секрет її соціалістичних настроїв. Вона "не розуміла завдань держави і не тямила в організації влади", вносячи своїм невмілим керуванням дестабілізацію і анархію в народні маси" [60, с.75].

"Я бачив, —писав П.Скоропадський на початку 1919 р., —що со­ціалістичні ідеї чужі народній масі, що їх держиться тільки невелика купка відірваної від народу інтелігенції. Я ясно собі усвідомлював, що соціалістичні експерименти привели б неминуче до більшовизму, до знищення духовної і матеріальної культури, повернули б наш чудовий край на висохшу пустелю, на якій з часом усіявся б знову капіталізм. Але який!.. Не той кволий, м'якотілий, що животів у нас досі, а всемо-гучий всесвітній золотий телець, в ногах якого буде повзти наш же не­щасний, соціалістичними провідниками обдурений "революційний народ... " [60, с.98].

І сьогодні ми змушені визнати, що це пророцтво здійснилося вже майже повністю. Тоді, 75 років тому, мало хто так чітко уявляв собі контури того лиха, яке несли соціалістично-більшовицькі елементи.

Заради вищої мсти —згуртування всіх антисоціалістичних сил для боротьби з загрозою більшовизму П.Скоропадський пішов на компро­міси з потенційними союзниками, хліборобами-демократами та зе­мельними власниками, зміцнюючи, водночас структуру та ідейне тло власної партії. В ній об'єднувалися "всі власницькі елементи без різниці відтінків, для боротьби з руйнуючими соціалістичними гас­лами". Вона мусила ставити на перше місце "справу державну та спо­відувати українську національну ідею, але без крайнього шовінізму, без виховування ненависті до всього російського, твердо стоячи на за­вданнях розвитку української культури" (60, с.75].

Основою діяльності Української громади були: компроміс у соці­альних питаннях; демократизація державного устрою за участю в прав­лінні державою нових сил з народу; українізація зрусифікованих куль­турних верств шляхом повільного залучення їх до державної і культурної роботи, уникаючи будь-яких проявів шовінізму [60, с.7б].

Програма-мінімум на найближчі часи також була чіткою й лако­нічною. Вона зводилася до трьох основних пунктів: створити здатний до державної праці сильний уряд, з яким би рахувалося ні­мецьке командування; відбудувати армію і адміністративний апа­рат, яких тоді фактично не існувало, і за їх допомогою відновити на правовій основі порядок; провести необхідні політичні і соціально-економічні реформи, зокрема, по-перше, категорично відмовитися від ідеї диктатури якоїсь одної, вищої чи нижчої, верстви населення над іншими й забезпечити рівномірну участь всіх класів суспільства в політичному житті краю, по-друге, збільшити кількість самос­тійних господарств "коштом зменшення обширу найбільших маєтків" [60, с.98].

Але, щоб перейти до втілення у життя цієї розумної, поміркованої програми, необхідно було спочатку прийти до влади, що, за умов ні­мецької окупації, вимагало порозуміння з командуванням кайзе­рівських військ та посольством Німеччини.

З нечисленних приватних розмов, які П.Скоропадський мав з ні­мецькими офіцерами, він переконався щодо їхнього небажання втру­чатись у внутрішнє політичне життя України, так само як і в їхньому незадоволенні нездатністю соціалістичних партій, що були при владі, забезпечити порядок і організувати нормальне життя в країні. Такі на­строї німецького командування давали підстави сподіватися на його прихильне ставлення до ідеї державного перевороту. Під час зустрічі з німецькими офіцерами в середині квітня П.Скоропадський вже від­верто накреслив їм свій план дій, зазначивши, що він не потребує від ,них ніякої допомоги, а лише нейтралітет. На цей час, як зазначалося, німецьке керівництво у Києві вже дійшло остаточного висновку про неможливість співпрацювати з урядом Центральної ради, і військове командування виношувало плани запровадження в Україні прямого окупаційного режиму, але дипломати на чолі з фон Муммом вважали такс рішення недоцільним з політичних міркувань. Тому пропозиція П.Скоропадського була сприйнята німцями позитивно.

18 квітня німецький посол у Києві фон Мумм та головнокоманду­ючий німецькими військами в Україні фельдмаршал Ейхгорн дали згоду на втілення цього плану [б, с.406]. Ввечері 24 квітня під час зуст­річі П.Скоропадського з групою німецьких офіцерів на чолі з генера­лом Гренсром, командуючим штабу і фактичним керівником ні­мецьких військових заходів в Україні, були остаточно з'ясовані умови, на яких представники Центральних держав погоджувалися на перево­рот. Окремі вимоги з боку Німеччини й Австро-Угорщини були українською стороною категорично відхилені. В остаточному вигляді документ містив такі основні положення:

1. Визнання пактів Брестської у годи.

2. Розпуск Центральної ради. Відкладення скликання Установчих зборів до повного "заспокоєння краю ".

3. Домовленість про те, що кількість українських військових формувань і їх використання мають бути погоджені з німецьким командуванням.

4. Визнання необхідності відбудови правильного судового апарату і обмеження компетенції військова -польових судів тільки розглядом акцій, спрямованих безпосередньо проти німецьких та австр о -угорських військ.

5. Приведення до порядку всього адміністративного апарату і роз­пуск всіх комітетів "революційного походження ".

6. Зобов'язання України щодо забезпечення потреб військ Цент­ральних країн.

7. Відновлення вільної торговельної та іншої комерційної діяльності.

8. Відновлення власності, збереження до певної норми великих госпо­дарств з метою забезпечення експортної здатності хліборобства, парце­ляцію великих, вище встановленої майбутнім законодавством норми, маєтностей, передача землі селянам за викуп в кредит.

9. Оплата за військову допомогу Україні [7, с.31 — 32; 60, с.101]. Зрозуміло, що перший пункт цієї угоди, який підтверджував, що Україна зобов'язується виконувати всі пункти Брестської угоди, передбачав і обіцяні урядом Центральної ради поставки харчових про­дуктів. Але, як зазначалося, це була припустима плата за необхідні для економічного відродження і державної розбудови спокій і безпеку, котрі мали забезпечити армії Центральних країн.

На П.Скоропадського генерал Грснер справив, за його словами, дуже гарне враження. Спокійний, урівноважений, прямий, без бажан­ня безсоромно використати те скрутне становище, в якому опинилася Україна. Наприкінці їх зустрічі Грснер підкреслив, що той може розра­ховувати на німецьку допомогу відносно встановлення порядку тільки після того, як Українська громада візьме владу в Києві власними силами, весь час наголошуючи, що німці не мають наміру втручатися у внутрішні справи України [60, с.102]. Вся відповідальність за підго­товку і здійснення операції лягала на П.Скоропадського і його найближче оточення. Тому всі розмови про якусь участь німецьких військ у цій акції слід вважати безпідставними, якщо не прямими вигадками ворогів П.Скоропадського.

< Попередня   Наступна >