19

---

ВСТУП

Розмірковуючи над історією України XX ст., згадуючи криваві події Громадянської війни, катування і розстріли провідних діячів культури і науки, голодомор. Вітчизняну війну, подвійне, притаюване духовне життя в сірі, безбарвні роки так званого “застою”, мимоволі запитуєш себе: невже ми були приречені на все це? Чи дійсно в історії діяв злий, чомусь особливо ворожий саме до України, рок, фатум, котрий нам намагалися подати у вигляді “закону історії”, за яким капиталізм через революцію обов’язково породжує соціалізм радянсь­кого гатунку? Чи, може, ми в Україні мали шанс уникнути того, що сталося, якби утримали власну, створену наприкінці 1917 р., державу, де б поступово розвинулися сучасна ринкова економіка, громадянське суспільство та правова демократична державність?

Ці питання неодмінно приводять нас до подій 1917-1919 рр., коли в межах українських губерній Російської імперії, що роз­валилася, виникала, певний час існувала і врешті-решт загинула українська державність, яку невдовзі замінила квазідержава — УРСР. Абстрагуючись поки що від подій, котрі відбувалися в ті роки на Галичині, Буковині й Закарпатті (до 1918 р. вони перебували у складі Австро-Угорської імперії Габсбургів), важко не помітити, що центральним періодом у державному житті України того часу була доба гетьманування Павла Скоропадського: останні дні квітня — середина грудня 1918 р. До цього, по суті, відбувалося лише форму­вання української державності як такої, накреслилися, так би мовити, начорно, в цілому не досить вдало, її контури. Після пова­лення Гетьманату ми вже спостерігаємо її агонію, що тривала майже два роки. Не применшуючи історичне значення першої та другої Українських Народних Республік (відповідно кінець 1917 — поча­ток 1918 рр. та кінець 1918 — 1919 р., а якоюсь мірою і 1920 р.) а також Західно-Української Народної Республіки, нео

бхідно визна­ти, що апогеєм державотворчого процесу тих часів в межах України була Українська держава гетьмана П.Скоропадського.

Проте, як не парадоксально, у багатьох авторів —очевидців-мему­аристів, істориків, публіцистів, можна знайти найпротилежніші оцінки та підходи. Умовно їх доцільно розбити на чотири групи.

Перша відтворює офіційну радянську позицію, за якою гетьман був ставлеником буржуазно-поміщицьких кіл України та політичною маріонеткою німецько-австрійського військового командування, а його влада — контрреволюційною, спрямованою на відновлення ста­рого державного ладу. Таку оцінку знаходимо вже у В. І. Леніна, який писав, що гетьманська влада є реставрацією “буржуазно-поміщицько­го монархізму на Україні при підтримці кадетсько-октябриських еле­ментів, всеросійських буржуа і за допомогою німецьких військ”[1,с.304]. Ця оцінка без змін повторюється в усіх наступних радянських виданнях з історії України [2]. Цікаво зазначити, що майже таку саму характеристику Гетьманату подає у своїх спогадах і Н.Махно [3,с.72-73].

Друга група авторів, що дотримуються позицій національно-соціалістичних діячів Центральної ради та Директорії, звинувачує П. Скоропадського та його оточення не тільки в реставрації дореволюційних соціально-економічних відносин, тобто в “контрреволюційності”, але й в “неукраїнстві”, якщо не в “антиукраїнстві”, висвітлюючи його як “російського генерала”, який, спираючись на підтримку окупаційної армії, встановив в Україні власний військовий режим. Так, В. Винниченко, описуючи події 29 квітня 1918 р., зазначає, що “ні­мецькі генерали поставили руського генерала П. Скоропадського за гетьмана”, що означало перехід “влади з рук національно-української дрібнобуржуазної демократії в руки неукраїнської великої буржуазії” [4,с.326]. Подібні звинувачення на адресу гетьмана знаходимо й у інших авторів [5].

Зовсім протилежні звинувачення відносно П. Скоропадського та його однодумців натрапляємо в спогадах російських білих генералів, які називають його “сепаратистом” та “зрадником Росії”. Зокрема, А. Денікін писав: “Національний шовінізм і українізація були покладе­ні в основу програми гетьманського уряду. Сам гетьман в урочистих виступах проголошував самостійність України на вічні часи та пап­люжив Росію, під ярмом якої Україна стогнала протягом двох віків... Кадетське міністерство не відставало в шовіністичних заявах та в спря­мованих діях: міністр внутрішніх справ Кістяківський вводив закон про українське підданство та присягу; міністр народної просвіти Василенко приступив до масового закриття і насильницької українізації навчальних закладів; міністр віросповідань Зеньківський готував автокефалію української церкви... Всі разом у формах без­глуздих та образливих поривали зв’язок з російською культурою та державністю” [6, с.139]. На близькі за змістом свідчення натрапляємо і в спогадах інших російських генералів та політичних діячів, які вліт­ку —восени 1918 р. відвідували Київ.

Четверта група авторів, репрезентована зокрема, такими визна­чними істориками української діаспори, як Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василснко, О. Субтельний, підходять до оцінки доби Геть­манату й особи П.Скоропадського більш виважено [7—9]. І.Нагаєвський, наголошуючи передусім на тих безумовних досяг­неннях і здобутках, котрими було відзначено його нетривале прав­ління, пояснює окремі вчинки, що викликали обурення національ­не орієнтованих українських кіл (наприклад, “Грамота” від 14 листопада 1918 р. про майбутню федерацію України з небільшовицькою Росією), не “злою волею” гетьмана, а безвихідною ситуацією, в якій опинилась Україна наприкінці 1918 р. [10]. З розу­мінням політичної лінії П. Скоропадського, з урахуванням тих складних обставин, в яких опинилась Україна в 1918 р., починають ставитись і сучасні українські науковці.

Не важко помітити, що перші три погляди зумовлені перш за все політичними пристрастями та певними ідеологічними засадами (більшовицько-комуністичними, українськими національно-соціа­лістичними, російськими імпсрсько-шовіністичними) відповідних ав­торів, а не науковим історико-соціологічним підходом до суті справи. Але й ґрунтовні праці українських істориків-фахівців четвертої групи, зокрема Д.Дорошснка та Н.Полонської-Василснко, не вичерпують проблеми. З одного боку, в науковий обіг не запроваджено ще величезний обсяг історичних документів тих буремних років, і справж­ня робота в цьому напрямку в наш час лише розпочинається як у самій Україні, так і за кордоном. З іншого боку, наприкінці XX ст., коли стали вже відомі кінцеві наслідки тих соціалістичних починань, в полоні яких ми перебували майже три чверті століття і які зазнали крах, є не тільки можливість, а й нагальна необхідність по-новому оцінити все те, що мало місце на тсрсні нашої держави в ті роки. До цього спонукає не лише природне прагнення усвідомити історичну долю власного народу, а й актуальні проблеми розбудови нашого тепе­рішнього державного організму та визначення його соціально-політичних, економічних і культурних орієнтирів.

Українській історіографії, як сучасній, так і попередніх деся­тиліть, бракує широкого бачення загального контексту розвитку українського народу. Останній можна адекватно усвідомити лише на широкому всесвітньо-історичному тлі, у порівнянні та у взаємозв’язку з розвитком інших держав та етнічних спільностей. Най-принциповішими моментами в історії У країни останнього сто­ліття, на нашу думку, є два. По-перше, це шлях до незалежності, а по-друге, утвердження, а потім і лише тільки розпочате подолання тоталітарно-соціалістичної системи. Ні перше, ні друге не є чимось унікальним в історії людства останньої доби. До незалежності про­тягом XX ст. прийшла переважна більшість народів світу, так само як і значна кількість націй зазнала на собі згубний вплив соціа­лістичних експериментів. В історії народів Східної та Центральної Європи, Прибалтики, Закавказзя, а подекуди й Азії, Африки та Латинської Америки, зазначені моменти переплелися так, що розг­лядати їх окремо неможливо.

У другій половині XIX — першій половині XX ст. за умов перебування певного народу в складі тієї чи іншої імперії боротьба його демократичних сил проти соціально-скономічного гноблення, що як правило, походила з соціалістичних ідеологом, автоматично перетворювалась на національно-визвольну боротьбу, яка за мсту ставила утвердження власної незалежної державності. Так само і власне національно-державницькі рухи так чи інакше намагалися використовувати фактор незадоволення широких верств своїх наро­дів їх соціально-економічним становищем, подекуди не нехтуючи відкрито популістськими гаслами соціалістичного забарвлення. Це спостерігалося від Прибалтики до Індокитаю, від Кореї до Анголи, на теренах колишніх Австро-Угорської та Російської імперій і, зок­рема, в Україні.

Приблизно з початку Нового часу майже всі слов’янські і най­ближчі до них за обставинами своєї історичної долі народи (румуни, угорці, литовці, грузини, вірмени й інші) поступово потрапляють до складу багатонаціональних абсолютистських імперій, перш за все Рос­ійської, Австро-Угорської та Османської (Турецької). Єдиним із слов’янських народів (за винятком хіба що чорногорців), який наприкінці XVIII ст. займав провідне положення в державі, до якої входив, був російський. Проте з огляду на систему поліцейсько-бюрократичного свавілля та кріпацького гноблення, його становище було ще гіршим, ніж у багатьох інших народів — чехів, угорців або поляків.

Необхідно розмежовувати два окремі аспекти в суспільній історії бездержавних народів у складі абсолютиських імперій: соціально-скономічний та національно-культурний. По відношенню до кожного з них політика імперських урядів у різних випадках була неоднаковою. В Україні, після знищення решток її автономії (1763 р. — скасування Гетьманства, 1775 р. — зруйнування Запорозької Січі) та введення крі­пацтва становище народних мас було чи не найтяжчим: рівень соціаль-но-скономічного гноблення був фактично таким, як і в Росії, але до нього додавалися ще культурно-мовні утиски, яких в XIX ст. у Цент­ральній Європі — зокрема в імперії Габсбургів, до складу якої 1772 р. увійшла Галичина, а через два роки пізніше Буковина, вже не було.

Перебуваючи у складі абсолютистсько-бюрократичних імперій, народи, про які йдеться, розпочали боротьбу з системою суспільно-економічного, політичного та національно-культурного гноблення. Першою її фазою майже повсюдно був романтичний національно-просвітницький рух, якому спочатку у слов’янських народів відповіда­ло слов’янофільство як загальна ідеологічна течія. Цей процес, що за­початкувався в Чехії на межі XVIII —XIX ст. і мав відгомін у Польщі та серед інших слов’янських народів Центральної Європи, захопив також значні духовні сили російського суспільства 40 — 50-х років минулого століття. В Україні слов’янофільською орієнтацією відзна­чалася перш за все діяльність Кирило-Мсфодіївського братства. На цьому етапі ідеальною національно-політичною структурою вважала­ся панслов’янська федерація з окремим територіально-адміністративним устроєм для кожного народу.

Але протягом другої половини XIX ст. формуються власне національні ідейні течії, які своєю кінцевою метою проголошують подолан­ня соціально-економічного та національного гноблення шляхом утво­рення власних держав. Знов, від берегів Лаби і Дунаю, така ідея поступово поширюється на схід і на початку XX ст. гасло утворення незалежної Української держави вже лунало від Львова до Харкова, хоч і знаходило ще не дуже велику кількість прихильників. Водночас поступово поширювалася думка про те, що лише у власній державі можливо побудувати соціальне справедливе (“соціалістичне”) сус­пільство без експлуатації та нерівності. Внаслідок цього у свідомості демократичних верств населення національна ідея поєднувалася з різними формами соціалістичних уявлень. В Україні таке поєднання цих двох ідей вперше зустрічається у працях М. Драгоманова. Від нього ця тенденція так чи інакше переходить до І. Франка, Лесі Українки, М. Грушсвського та інших українських культурних і громадських ді­ячів.

Вражаючий виняток становить еволюція слов’янофільства в Росії у бік імперсько-шовіністичного “почвсничсства”. Проте революцій­но-демократичний рух, що поступово набирав виразних соціа­лістичних рис, був для російського суспільства не менш характерним, ніж для пригноблених народів. Якщо для останніх у другій половині ХІХ — на початку XX ст. боротьба за соціально-скономічні права так чи інакше пов’язується з боротьбою за національне-державне самовизначення (у вигляді незалежної держави чи принаймні авто­номного утворення у складі федеративної республіки), то в Росії наці­оналістична та соціалістична ідеології займають протилежні полюси політичного життя. Завдяки тому, що в цій імперії російський народ займав домінуюче положення, національно-всликодержавна ідеологія стала знаряддям саме для владних структур. Це, мабуть, мало не останнє значення в справі поширення серед російських демок­ратичних кіл саме марксистської (космополітичної за своєю суттю) форми соціалізму.

Для переважної більшості слов’янських, як і багатьох інших, наро­дів у XX ст. відбувається процес національно-дсржавного самовизна­чення, який проходить кілька етапів і не однаково швидко в різних країнах. Одним з основних наслідків першої світової війни був розпад континентальних імперій Європи та вдалі чи невдалі спроби різних на­родів утворити на їх терені власні національні держави. Дещо раніше цс пощастило зробити окремим південнослов’янським етносам — болгарам і сербам, частково —румунам та угорцям (останні домоглися найширшої автономії). З середини 1917 р. процес державотворення активно розпочався в Україні, Закавказзі, Прибалтиці, а наприкінці 1918 р. його здійснили народи Австро-Угорської імперії та поляки.

Але встановлення в Росії комуністичної диктатури найістотніше перешкодило нормальному процесу державного самовизначення її на­родів. Більшовикам спочатку вдалося придушити національно-визвольні рухи на більшій частині колишньої царської імперії, а після Другої світової війни поставити в залежність і держави Центральної та, певною мірою, Балканської Європи, які більш ніж на чотири десятиліття фактично опинилися в майже васальній залежності від СРСР. Справжню незалежність вони здобули лише в результаті пова­лення власних комуністичних режимів у 1989-1990 рр. Крах тоталі­тарного соціалізму в СРСР зумовив можливість здобуття державної самостійності окремими народами колишнього Радянського Союзу. Процес, який припинився внаслідок більшовицької перемоги в Гро­мадянській війні, розпочався з новою силою, але вже за нових умов.

Таким чином, бачимо, що майже всі народи Східної (за винятком російського) та Центральної Європи, Балкан і Закавказзя протягом XIX — XX ст. пройшли два етапи боротьби за свою незалежність. Апогеєм першого були 1917 — 1920 рр., коли одним з них (фінам, полякам, угорцям та іншим) пощастило утворити власні незалежні держави. Але визвольний рух інших народів (українців, білорусів, грузин, вірмен) був придушний. Формально в межах СРСР і за остан­німи було визнано право на власні адміністративно-політичні утво­рення типу таких квазідсржав, як УРСР чи БРСР.

Поширення влади СРСР до Ельби після другої світової війни спричинило ситуацію, за якою новоутворені національні держави були або включені до його складу (Естонія, Латвія, Литва, така ж доля чекала б і Фінляндію, якби вона не вистояла у радянське-фінській війні 1939 — 1940 рр.), або поставлені в безпосередню за­лежність від нього (Польща, Чехословаччина, Угорщина та інші). Скрізь це було пов’язано з утвердженням у цих країнах прокому­ністичних режимів. Тому другий етап боротьби за незалежність ха­рактеризується поваленням останніх і звільненням їх народів від за­лежності або безпосередньої приналежності до СРСР. Звільнення у найширшому розумінні має два аспекти: національно-політичний, тобто здобуття повної державної незалежності, і соціально-економічний — подолання тоталітарної соціалістичної системи та влади-власності панівного класу номенклатури на одержавлені засоби виробництва. На початку XX ст. необхідно було вирішувати переду­сім лише перше, державотворче завдання, тоді як друге, соціально-економічне, вимагало не радикально-революційного, а обережного реформаційного розв’язання.

Подивимось тепер на цю проблему з дещо іншого боку. Століття між 1870-ми та 1970-ми роками в світовій історії було відзначено ситуацією вибору найрізноманітніших народів (від французів часів Паризької комуни до чілійцівдоби С. Альєндс — в хронологічному від­ношенні, від іспанців і кубинців до корейців, в’єтнамців чи китайців в просторовому) між радикально-соціалістичними утопіями (в діапазоні між більшовицьким комунізмом та націонал-соціалізмом) та встанов­ленням військово-консервативних режимів на більший чи менший час (від уряду Т’єра в Парижі 1871 р. до диктатур Франко в Мадриді чи Піночста в Сант-Яго, до встановлення досить поміркованих авторитарних режимів, як, наприклад, Пілсудського в Польщі, Ульманіса в Латвії або Маннсргейма у Фінляндії). Аналогічний діапазон можливостей наявний також в історії Росії (з одного боку більшовики, з другого, спроби встановити військові режими Корніловим, Колчаком і Денікіним) та України, що здобула фактичну незалежність одразу після жовтневих подій 1917 р. (більшовики або власні національні радикал-соціалісти на чолі з В. Винниченком та тимчасово авторитарна система влади гетьмана П. Скоропадського).

Протягом зазначеного періоду, як правило, за умов істотного погіршення життєвого рівня широких верств населення через об’єктивні труднощі росту капіталістичного суспільства, а особливо після виснажливих війн чи глобальної економічної кризи громадсько-політична ситуація в окремих країнах ставала настільки напруженою, що помірковано-ліберальні сили істотно втрачали свій вплив. Внаслі­док боротьба за владу розгорталась між радикальними соціалістами та консерваторами, які вступали між собою в безпосереднє, переважно криваве протиборство.

Перші з них прагнули встановити власну ідеологічну диктатуру з мстою перетворення відповідно до неї всього соціально-економічного, громадсько-політичного та культурного життя (як російські чи китайські комуністи або німецькі нацисти). Другі були віддані ідеї від­новити стабільність та непорушне право приватної власності найрішучішими силовими засобами, навіть вводячи на більш чи менш тривалий час військову диктатуру. В останньому випадку стабілізація політичного життя, спираючись на власницькі прошарки населення, давала змогу подолати економічні труднощі і вивести країну на той новий рівень розвитку, коли добробут пересічної людини зростав, а відтак загроза захоплення влади заідеологізованими радикалами зникала. У даному разі у середніх власницьких верствах населення поступово зникав страх перед загрозою з боку лівих сил (що справді зменшувалася). А відтак вони переставали підтримувати авторитарні диктатури, що відмирали самі собою, як це сталося в Іспанії, Чілі чи Південній Кореї. Проте, якщо до влади приходили радикально-соціа­лістичні сили на чолі з партією, побудованою на взірець воєнізованого ордену, відразу починалися глобальні, продиктовані догматами відпо­відної ідеології, перетворення: передусім скасування права приватної власності як основи економічної свободи особи, а потім і все інше, на­віть фізичне знищення мільйонів людей.

В історії багатьох народів, зокрема центральне- та східноєвро­пейських, тенденції до утворення національних держав у XX ст. реалі­зовувалися в процесі запеклої боротьби між радикально-соціа­лістичними та ліберально-консервативними власницькими колами. Певною мірою це стосується й історичної долі України часів револю­цій 1917 р. та Громадянської війни.

Як зазначалося, національний громадсько-політичний рух Ук­раїни на початку XX ст. мав здебільшого виразний соціалістичний характер. Це підтверджують програмні документи українських політичних партій того часу: соціал-демократичної, соціал-револю­ційної, соціалістів-федералістів і соціалістів-самостійників. Ідеали національно-адміністративного самовизначення (від автономії до незалежності) у них поєднувалися з соціалістичними уявленнями про соціально-скономічнс визволення шляхом скасування приват­новласницьких відносин. Про соціалістичний характер Центральної ради свідчать численні матеріали і, найпереконливіше, її III і IV Універсали.

Однак, якщо в Росії наприкінці 1917 р. владу захопили найрадикальніші соціалісти — більшовики, то в Центральній раді переважали соціалісти, котрі, проголошуючи майже такі самі гасла, заради втілення їх у життя не вдавалися д6 кривавих заходів, якими біль­шовики не нехтували з самого початку свого панування. Помилковість і непослідовність соціально-економічної політики українських ке­рівників-соціалістів, багато грубих політичних прорахунків зумовили незахищеність Української Народної Республіки на початку 1918 р. та її швидку окупацію більшовицькими збройними силами, на боротьбу з якими уряд Центральної ради змушений був покликати німецькі та австро-угорські війська. Все цс, а особливо червоний терор, що почав­ся у Києві в лютому 1918 р., сприяло дискредитації соціалістичних ідей у свідомості середніх верств населення. Водночас закріплення “влади рад” у переважній більшості власне російських губерній психологічно полегшувало пересічній людині сприйняти ідеї утворення окремої Української держави як оссредка порядку, спокою та добробуту.

Виклик з боку лівих сил, як своїх соціалістів з Центральної ради, так і російських більшовиків сприяв консолідації поміркованих власницьких сил право-центристської орієнтації в Україні, безвіднос­но до їх національного походження. Вони погоджувалися підтримати незалежну, тільки не соціалістичну, не більшовицьку Українську дер­жаву. За умов очевидної нездатності Центральної ради та її уряду кон­тролювати ситуацію в країні було встановлено Гетьманат П.Скоро­падського. Історичне значення цієї події, як і взагалі факт існування Гетьманської держави слід оцінити, враховуючи рух народів (зокрема українського) до утворення незалежних держав таділсму встановлення радикально-соціалістичної або військово-власницької диктатур.

Системне, продумане, послідовне і багатопланове державобу-дівництво в Україні розпочалося саме в останні дні квітня — на почат­ку травня 1918 р. Велося воно, по-перше, на грунті визнання права приватної власності, ринкової економіки та недоторканості особи і її майна, і, по-друге, цілеспрямованої реорганізації українських губерній колишньої Російської імперії в самостійний державний організм з усіма необхідними для його функціонування інституціями та атрибутами.

Гетьманат П. Скоропадського був природною альтернативою спробі утвердження в Україні соціалізму в його половинчасто-центральнорадівському або радикально-більшовицькому вигляді. Проте в порівнянні з диктатурами типу Франко, Піночста або навіть режиму Т’єра він вражає своєю ліберальністю. Найкоректнішс його порівню­вати з початковим станом розбудови антибільшовицьких держав, що виникли після Першої світової війни, наприклад, Польща Пілсудсько-го та Фінляндія Маннергсйма. Проте порівняння Польщі часів Пілсудського й України періоду Скоропадського в певному відношенні буде не на користь першої, бо на відміну від неї в Гетьманській державі представникам всіх націй та віросповідань було гарантовано і забезпе­чено однакові права і свободи.

На жаль, в 1918 р. Україні не пощастило. Розкол між національно-соціалістичними та гетьманськими власницько-дсржавницькими силами, повстання Н. Махна на півдні, відверта підготовка агресії з боку більшовицької Росії та невизнання України білими лідерами та країнами Антанти зумовило падіння Української держави. Спроби від­новити Українську Народну Республіку під владою Директорії за тих умов, які були в Україні з кінця 1918 р., та через різні, непомірковані дії її керівників — В. Винниченка та С. Петлюри — були приречені на невдачу.

Шанс розбудувати незалежну несоціалістичну державу в Україні наприкінці 1918 р. був втрачений. Водночас факт існування Української держави, сприйнятий і усвідомлений широкими верст­вами населення, значною мірою зумовив тс, що більшовики були зму­шені піти на утворення УРСР — відносно автономної від Радянської Росії квазідержавної тсриторіально-адміністративної структури. У порівнянні зі станом на початку 1917 р. це був значний крок вперед. Наявність власної, до певної межі автономної політичної системи про­тягом майже семи десятиліть значно полегшило проголошення Україною незалежності 24 серпня 1991 р.

< Попередня   Наступна >