Головне меню
Головна Підручники Історія держави і права України Іванов В. М /Історія держави і права України / Ч.1 Конституційно-правові засади становлення української державності За редакцією академіка НАН України В.Я. Тація, академіка АпрН України Ю.М. Тод Глава II. Теоретико-методологічні питання становлення української державності в трансформаційний період

Конституційно-правові засади становлення української державності За редакцією академіка НАН України В.Я. Тація, академіка АпрН України Ю.М. Тод Глава II. Теоретико-методологічні питання становлення української державності в трансформаційний період

Історія держави і права України - Іванов В. М /Історія держави і права України / Ч.1

Глава II. Теоретико-методологічні питання становлення української державності в трансформаційний період

 

 

 

Становлення державності в трансформаційний період розвитку суспільства є однією із складніших теоретичних і практичних проблем, що стоять перед політичною елітою, вченими-правознавцями і юрис­тами-практиками України, інших пострадянських країн, і тому вима­гає глибокого теоретико-методологічного аналізу. У даному контексті під теоретико-метод алогічним аналізом мається на увазі наукове пізнан­ня закономірностей становлення державності в трансформаційний пе­ріод, що ґрунтується на логічному узагальненні досвіду країн, які вже здійснили побудову правової держави, а також система принципів, прийомів і засобів організації практичної діяльності суб'єктів суспіль­ства по створенню демократичних політико-правових інститутів, що співвідноситься з цими закономірностями. Причому теоретичними основами аналізу проблем становлення української державності в трансформаційний період повинні виступати світові та вітчизняні со­ціально-філософські, філософсько-правові, правові, політологічні та , інші доктрини, концепції і вчення, сучасні досягнення і надбання світо­вого гуманітарного процесу.

Методологічними основами вивчення питань становлення україн­ської державності в трансформаційний період виступає розгляд процесів розвитку перехідного суспільства як закономірного процесу; визнання діалектичної єдності буття українського суспільства і суспільної свідо­мості; аналіз перехідного суспільства як системи органічно взаємопо­в'я

заних сфер життєдіяльності людей; визнання критерієм розвитку суспільства його можливості створити умови для всебічного та гармо­нійного розвитку людини, реалізації її сутнісних сил та духовної по­тенції, а також структурно-функціональний аналіз, кількісний і якісний підхід, історичний і логічний підхід, аналіз і синтез, індукція і дедук­ція, змістовний і формальний підхід тощо. Таким чином, теоретико-методологічний аналіз припускає розгляд процесу становлення україн­ської державності системно, багатоаспектно, у всій сукупності його взаємозв'язків з іншими складними проблемами державної організації і керування, правового регулювання суспільних відносин, правотворчості і правозастосування в перехідному суспільстві. Таке складне зав­дання вимагає для свого вирішення використання евристичного потенці­алу цілого ряду суспільних наук і зусиль багатьох дослідників. У цій главі основний акцент у дослідженні проблеми становлення української держав­ності в трансформаційний період буде здійснюватися насамперед з позиції філософсько-правового і соціально-філософського аналізу, адже не випад­ково Гегель писав, що філософія особливо потрібна в ті періоди, коли відбу­вається переворот у політичному житті суспільства, тому що думка завж­ди передує діяльності і перетворює її.

Що ж являє собою державність і процес її становлення з позиції сучасної філософсько-правової думки? Один з найбільш обґрунтованих підходів до цієї проблеми розроблений В. Селівановим'. Ґрунтуючись на його поглядах, можна зробити висновок, що державність є однією з найважливіших властивостей суспільства, яка забезпечує його життє­здатність шляхом політичної структуризації і легітимації. Поняття «дер­жавність» характеризує якісний стан суспільства на будь-якому кон­кретно-історичному етапі його розвитку, однак найбільшою мірою його пізнавальний потенціал розкривається при аналізі транзитних, пере­хідних суспільств, тому що це поняття розширює можливості розуміння і пояснення різних проблем трансформації тоталітарної системи в со­ціальну з демократичною організацією громадянського суспільства і правовою державою. У зв'язку з цим поняття «державність» необхід­но розкривати не лише з погляду його сутності, історичного змісту, етапів формування, але і з позиції прогностичного аспекту. Прогнос­тичний аспект буде сприяти визначенню можливих альтернатив розвит­ку державності в трансформаційний період, а також моделюванню оп­тимальної стратегії і тактики становлення та розвитку тієї чи іншої дер­жави як держави демократичної, соціальної, правової.

В основі поняття «становлення державності» лежать ідеї безперерв­ності і довжини розвитку соціальної системи в часі й у просторі, що в принципі можуть і повинні бути виражені в кількісному відношенні. Іншою важливою ідеєю, що розкриває поняття «становлення держав­ності», є ідея наступності. Дійсно, історичний досвід доводить, що ко­жен новий етап розвитку соціальної системи не може бути результатом тотальної деструкції старого суспільства. У суспільній свідомості не лише на Заході, але й на Сході все більш укорінюється ідея про не­обхідність органічного проростання нових цінностей, ідеалів, політико-правових інститутів зі сформованих у надрах суспільства передумов.

Важливим питанням для розуміння сутності поняття «становлен­ня державності» є аналіз співвідношення понять «держава» і «станов­лення державності». Відомо, що формуванню суверенної держави зав­жди передує еволюційне зародження, функціонування і розвиток еле­ментів державності. Причому становлення якісно нової держави, як правило, здійснюється через процес перетворення існуючої держав­ності з урахуванням історичних умов, у яких відбувається це станов­лення. Одним з найважливіших завдань становлення державності в трансформаційний період є формування складної і динамічної систе­ми внутрішніх зв'язків, відносин і інститутів публічної влади. Розви­ток цієї системи обумовлено не лише загальнолюдськими потребами і цілями безпеки, виживання та розвитку, але й відповідними особливо­стями соціально-економічних, політичних і духовно-моральних фак­торів життєдіяльності конкретно взятого народу чи співтовариства на­родів на визначеному історичному етапі їхнього розвитку.

Таким чином, держава як політична організація публічної влади є структурно-владним завершенням формування державності, а станов­лення державності може бути визначено як спрямованість розвитку будь-якого суспільства, метою якого є становлення і зміцнення держав­ного суверенітету, його економічної, політичної, науково-технічної і духовно-культурної сфер. У сучасних посттоталітарних країнах, у тому числі й Україні, становлення незалежної державності — одне із скла­дових завдань демократичної трансформації. Головною запорукою ус­піху в цьому процесі повинні бути не стільки ефективність окремих ре­форм, перетворень, проведених державою, скільки їхня цілісність, си­стемність, обумовленість об'єктивними і суб'єктивними факторами, а отже, їхня наукова обгрунтованість.

Для того щоб більш обгрунтовано розглянути проблеми становлен­ня державності в трансформаційний період розвитку українського су­спільства, необхідно насамперед розглянути особливості соціальної системи, в якій здійснюється становлення нової державності. Іншими словами, потрібно зрозуміти: що ж являє собою трансформаційний чи транзитний, перехідний період, у якому перебувають так звані постто­талітарні країни, у тому числі й Україна. Це є необхідним через те, що всі проблеми і протиріччя становлення державності, тобто політико-правових інститутів у посттоталітарних країнах, іманентні цьому пері­оду, виникають з його природи.

Проблемам трансформаційного або перехідного періоду від тоталітар­ної держави до нової системи суспільно-політичного буття в теоретично­му дискурсі сучасності приділяється значна увага, однак підходи різних дослідників до цього феномена далеко неоднозначні. Так, наприклад, Р. Дарендорф визначає посттоталітарні держави як країни, що рухаються «дорогою свободи», застерігаючи тих, хто йде, що цей «перехід не озна­чає і не повинен означати заміни однієї системи на іншу. Немає ніякого сенсу в переході від соціалізму до капіталізму. Дорога до свободи — це перехід від закритого суспільства до суспільства відкритого»'. Цим підкреслюється, що у відкритому суспільстві економічні й політичні струк­тури не визначені, а встановлюються шляхом спроб і помилок.

Методологічний підхід Н. Смелзера до соціальних змін дозволяє ха­рактеризувати посттоталітарні країни як суспільства, що перебувають на етапі соціального зрушення, у фазі соціальних і культурних змін. Тут со­ціальним зрушенням він називає «зміну способу організації суспільства», яка «є всезагальним явищем, хоча... відбувається різними темпами».

Югославський філософ С. Стоянович, який досліджує становлен­ня посттоталітарної (посткомуністичної) державності з позиції форма­ційного підходу, характеризує перехідність цих країн як етап, коли по­ряд із презумпцією розриву з колишнім порядком речей зберігається значна частка наступності стосовно нього, особливо щодо кадрів і функціонування економіки.

Важливе значення має характеристика становлення української державності періоду «посткомунізму» українського філософа Є. Бистрицького, який визначає об'єкт свого дослідження як «загальну ситуа­цію (і поняття) переходу від однієї епохи політичної організації су­спільного життя до іншої, посткомуністичної, немодерної епохи в ро­зумінні суспільства і його політичної практики».

Однак не всі дослідники вкладають у поняття трансформаційності посттоталітарних держав раціональний зміст, відмовляючи йому в са­мостійному позитивному значенні. Деякі автори вважають, що ця ка­тегорія є простим позначенням переходу від одного стабільного стану держави до іншого, розуміючи цей перехід як невизначений, «темний» стан, позбавлений своїх закономірностей і характерних особливостей. Інші сприймають посттоталітарні держави як явище «випадкової му­тації» комуністичного суспільства, невдалий, тобто незакінчений, досвід руйнування хоча і недосконалої, але в ідеалі життєздатної соц­іально-економічної системи'.

З таким підходом, очевидно, не можна погодитись. Логічніше при­пустити, що кожний історично відомий тип соціально-політичної організації має свої конкретно-історичні обґрунтування і причини. І тоталітаризм, а за ним і посттоталітаризм приходять не тому, що хтось припустився помилки, а тому, що за якихось конкретних історичних умов такий тип соціально-політичного устрою найбільшою мірою відповідає потребам виживання, самозбереження суспільства як особ­ливого організму, що функціонує за своїми певними закономірностя­ми, які необхідно вивчати.

Трансформаційність або перехідність, на думку автора, є найваж­ливішою, ключовою характеристикою посттоталітарних країн. При цьому поняття перехідності треба розуміти не як просту номінацію етапу трансформації держави, соціуму в цілому, а як особливий стан політичної, правової, економічної та інших систем суспільства, що має самодостатнє значення. З позиції соціально-філософського аналізу пе­рехідним ми можемо назвати такий стан соціальної системи, при якому, внаслідок раптових (різких) змін на макросоціальному рівні при досить малих змінах на мікрорівні, відбувається порушення її рівноважного ста­ну, що викликає потребу в перетворенні головних сфер суспільства для досягнення нової просторово-часової упорядкованості. До найважливі­ших конституціональних перетворень, що забезпечують відновлення рівноваги соціальної системи, можна віднести зміни у сферах політики, права, економіки, духовного життя, які в самоорганізованих соціальних системах відбуваються таким чином, щоб забезпечити найбільш ефек­тивне функціонування різних ланок цих підсистем (політичної, право­вої, економічної тощо) і соціальної системи в цілому.

Перехідність у становленні посттоталітарних держав, соціумів у цілому, їхня гранична динамічність і багатоваріантність передбачає і перехідність, невизначеність, динамічність їхніх якісних характерис­тик. Тому досить складно дати чіткі, визначені характеристики за всіма головними критеріями, які відповідали б можливим варіантам транс­формації конкретних посттоталітарних держав та їх політико-правових інститутів. Як правило, всі основні характеристики цих держав висту­пають комбінацією сутнісних рис як тоталітаризму, так і демократії. Так, авторитаризм у посттоталітарних державах співіснує з елемента­ми анархії; тенденції конструювання з тенденціями саморозвитку;

принципи монізму з принципами плюралізму, нові правові норми зі старими нормами тощо. Наприклад, в Україні нові правові норми чин­ної Конституції 1996 р. суперечать старим нормам діючих законів, прийнятих ще до утворення незалежної України. Це позбавляє Основ­ний Закон України механізму реалізації, що створюють закони так зва­ного другого рівня.

До того ж елементи, структури, принципи організації старої політико-правової системи, яка руйнується, тобто тоталітаризму, і нової політико-правової системи, яка постає, тобто демократії, не просто співісну­ють, а перебувають, як правило, у стані жорсткого зіткнення, конфлікту. На початковому етапі трансформації посттоталітарних держав у їхній ха­рактеристиці переважають риси тоталітаризму; на певному етапі, десь у «середині шляху» риси тоталітаризму і демократії врівноважують одна одну (але зіткнення протилежних тенденцій може не послаблюватись, а, навпаки, посилитися, досягти апогею); у подальшому, якщо трансфор­мація внаслідок поразки демократичних тенденцій не набуде ознак ре­версу, елементи демократії можуть переважати і перехід набере незворотного характеру. Важливо розуміти, що врахування цієї закономірності є одним з найважливіших завдань теоретико-методологічного моніторин­гу тенденцій і проблем становлення посттоталітарної державності в трансформаційний період розвитку суспільства.

Складність і суперечливість становлення української державності в трансформаційний період базуються на цілому ряді факторів, які, у свою чергу, також грунтуються на перехідності посттоталітарних суспільств. Одним з найважливіших з них є стан невизначеності, нестабільності процесу переходу політико-правових інститутів країни, що трансфор­мується, від інтеграції та диференціації одного типу до інтеграції та ди­ференціації іншого типу, який багато дослідників називають станом де­зорганізації, хаосу. Так, наприклад, М. Маколі справедливо наголошує, що перехід від тоталітарних режимів з великою ймовірністю веде не до демократичної держави, а до того стану, який він визначає як «держава в хаосі». Подібного погляду дотримується і Р. Анжер, який для характе­ристики ситуації, коли «перед обличчям центрального уряду опиняєть­ся суспільство, що втратило створені ним самим стійкі колективні засо­би організації», використовує термін «дезорганізоване суспільство».

Аналогом посттоталітарних держав він вважає країни постколоніальної Африки, в яких у післяколоніальний період традиційні моделі організації були зруйновані і на зміну їм прийшли ще більш примітивні моделі, засновані на селянській общині і сім'ї. Хоча посттоталітарні держави й мають певні специфічні риси, що не дозволяє вмістити їх у ту чи іншу категорію, поняття «держава в хаосі», «дезорганізоване сус­пільство» досить точно відображають його характеристики. Схожість посттоталітарного суспільства з постколоніальним полягає в такому: і тут і там колишні соціальні зв'язки були розірвані і зі зміною умов на поверхні з'явилися нові зв'язки, які розвинулися під впливом системи управління. Різниця ж полягає в мірі прямого державного втручання у створення соціальних зв'язків та інститутів.

До подібних висновків доходять і дослідники з посткомуністичних країн. Так, наприклад, український політолог Д. Видрін у своїх працях робить висновок, що стан «посттоталітарного хаосу» є зовсім не відхи­ленням від норми, а скоріше закономірністю.

Свою характеристику стану дезорганізації наводить польський соціо­лог Я. Щепаньський, що розуміє її як сукупність соціальних процесів, котрі призводять до того, що «в рамках певної спорідненості дії, які відхиляють­ся від норми й оцінюються негативно, перевищують допустиму межу, заг­рожуючи встановленому протіканню процесів колективного життя. Дезор­ганізація полягає в дезінтеграції інститутів, що не виконують завдань, для вирішення яких вони створені, послабленні механізмів формального і не­формального контролю, нестійкості критеріїв оцінки, появі зразків пове­дінки, які суперечать зразкам, визнаним допустимими».

Можна погодитись із наведеними судженнями, що посттоталітарні соціуми втрачають традиційні інститути статусно-рольової соціальної ідентифікації, потрапляють у стан хаосу, дезорганізації або, за висло­вом М. Мамардашвілі, у стан після кінця, життя після смерті'. Адже те, що відбувалося і відбувається в посткомуністичних країнах, дійсно є хаотичним розпадом традиційних суспільств на множину автономно існуючих світів, які взаємно не перехрещуються. У цих дезорганізова­них посттоталітарних соціумах соціальні цінності, норми, зразки по­ведінки починають орієнтуватися на принципово іншу систему відліку, ніж у традиційному суспільстві. За таких умов частина суб'єктів су­спільства виявляється здатною пристосуватися до нових соціальних цінностей і норм, отримуючи новий соціальний статус і місце в еко­номічній та політичній структурі, яка формується. Інша, як правило, більша частина не в змозі або не бажає сприймати нові соціальні цінності, правові норми, зразки поведінки та поповнює верстви маргіналів. Таким чином, в умовах швидкої, навальної трансформації со­ціуму одні верстви та групи народжуються і одержують пріоритетний розвиток, інші ж втрачають свою колишню роль. Тому не дивно, що посттоталітарний соціум постає як втілення анархії, хаосу, складаєть­ся із множини самостійних соціальних верств, позбавлений будь-якої постійної структури, організуючої основи, стабільності. Певною мірою ця характеристика стосується й посттоталітарної України. «Однією з особливостей перехідного періоду у нас є те, — пише професор В. Черняк, — що відсутня консолідація нації. А як наслідок ми не маємо й за­гальнонаціональної еліти, що неминуче відбивається на політичній та економічній ситуації. Маємо справу з розколотим суспільством. Воно розколоте за такими фундаментальними питаннями, як незалежність, демократія, ринок, приватна власність, форми державного управління, устрою і територіальної організації, національна безпека, мова. На цьому грунті існує і зростає політичне протистояння... Створення дер­жави може бути успішним лише на основі консолідації нації (нації не тільки у вузькому, політичному, але і в державному розумінні). Ство­рення держави і створення нації— взаємопов'язані процеси. Без ство­рення нації та її консолідації на нашій території може бути держава, навіть незалежна, але чужа».

Значний вплив на становлення української державності в трансфор­маційний період має так звана амбівалентність свідомості населення України. Причини її полягають в інертності свідомості людини, її не­спроможності визволитися від застарілої системи політико-правових настанов тоталітаризму, яка може декларативно відкидатися особисті­стю, але існує на рівні підсвідомості, визначаючи світорозуміння лю­дини, її цінності, інтереси, вчинки.

Однією з перших досліджувала феномен амбівалентності свідо­мості в трансформаційний період розвитку посттоталітарних су­спільств (на прикладі Східної Німеччини) німецький фахівець у галузі суспільної думки Е. Ноель-Нойман. Вона дійшла висновку, що, незва­жаючи на підвищення матеріального рівня життя більшої частини східнонімецького населення, немає підстав стверджувати, що воно у своїй більшості сприйняло західні настанови і цінності, а протилежне твердження, навпаки, буде справедливим. Так, 78% опитаних у 1994 р. мешканців східної частини Німеччини оцінили своє економічне стано­вище як хороше або задовільне (22% — як погане), а 58% зазначили, що їхнє матеріальне становище після об'єднання покращилося (лише в 15% воно погіршало). Водночас кількість східних німців, що пози­тивно ставилися до західнонімецької економічної системи, зменшило­ся вдвічі порівняно з весною 1990 р. На запитання, де людям живеться краще — в умовах ринкової економіки або соціалізму, 39% відповіли — за ринкових умов; 17% — при соціалізмі і 44% (і це більшість меш­канців) не змогли сформулювати свою позицію'.

Саме про такий феномен свідомості в трансформаційний період ста­новлення української державності йдеться в дослідженні українських соціологів Є. Головахи і Н. Паніної. «Маючи такий тип свідомості, — зазначають вони, — людина одночасно може відстоювати ринкову еко­номіку і стабільні ціни, свободу переміщення і збереження режиму прописки, повну незалежність України і її невихід із Союзу»2. Така амбівалентність свідомості людей, присутність у ній двох (або декіль­кох) ціннісно-нормативних систем неминуче призводить до серйозних ускладнень у процесі легітимації політико-правових інститутів пере­хідного суспільства.

На становлення української державності в трансформаційний пе­ріод розвитку суспільства, безсумнівно, впливають й інші фактори. Серед них відсутність на першому, початковому етапі реформування основ ринкової економіки, а точніше антиринковий характер економі­ки соціалізму. Так, в Україні практично повністю була відсутня приват­на власність на засоби виробництва, товарно-грошові відносини мали формальний характер, економіка була деформована тотальним некваліфікованим втручанням «партії-держави» і наскрізь мілітаризована.

«Зрівнялівка» в оплаті праці, придушення поодинокої ініціативи, екстремальні умови існування населення (революції, війни, репресії, перебудови тощо), ідеологічне обдурювання і пропаганда аскетичного способу життя сформували особливий «антиринковий» тип людей, які у своїй більшості ані професійно, ані морально, ані фізично вже не в змозі пристосуватися до нових умов їхнього соціально-економічного буття, вже не можуть відмовитися від стереотипного для них, звичного образу існу­вання, котрий можна визначити як «гарантоване зубожіння».

Наступним фактором, який визначає особливості становлення держав­ності в трансформаційний період розвитку посттоталітарних країн, є те, що в більшості з цих країн тоталітарний механізм у процесі народно-демокра­тичних революцій був зламаний, частково демонтований, але не знищений. Про це свідчить, наприклад, той факт, що в багатьох посттоталітарних краї­нах цього періоду, за винятком Румунії, Болгарії, НДР, тоталітарні режими не були засуджені, а їхні лідери, багато з яких вчинили злочинні дії або без­діяльність, не понесли навіть символічного покарання.

Також у більшості з цих країн, на відміну від післявоєнних Німеч­чини та Італії, не були розпущені або заборонені тоталітарні партії, що модифікувалися в нові політичні рухи «лівоподібного типу» і користу­ються високою популярністю. Ця стійкість тоталітаризму пояснюєть­ся багатошаровістю тоталітарної системи в цих країнах, її глибокою суспільною укоріненістю, що, у свою чергу, можна пояснити відсутні­стю глибоких демократичних традицій у докомуністичну епоху в більшості з цих країн, деякими особливостями менталітету їхніх на­родів і, головне, значним падінням життєвого рівня населення, зумов­леним непідготовленими реформами.

Однією з найбільш драматичних загальних рис, що впливають на характер становлення державності в трансформаційний період розвит­ку посттоталітарних країн, у тому числі й України, є те, що вони реа­лізуються в умовах перманентної кризи цих соціальних систем. Звичай­но, форми прояву цієї кризи в різних посттоталітарних суспільствах можуть значно різнитися: від зниження рівня легітимності правлячо­го режиму в політичній сфері і появи елементів депресії, певного рівня інфляції в економічній сфері, характерних для деяких поставторитарних режимів (Іспанія, Португалія), до глибокої, всеосяжної кризи — політичної, правової, економічної, соціокультурної (тобто системи взає­мопов'язаних видів кризи), у який перебувають посттоталітарні Украї­на, Росія та інші країни пострадянського простору.

Причини цієї посттоталітарної трансформаційної кризи, яку деякі , дослідники називають «кризою перетворень», інші — «перехідною кри­зою», криються в кризі старої тоталітарної системи. Масштаби цієї кризи тоталітаризму, як зазначає югославський політолог С. Живанов, з одного боку, «зробили можливим відносно легкий і швидкий крах соціальної системи, що існувала», а з другого боку, «сьогодні саме ця обставина — найбільш велика перешкода на шляху перетворень»'.

Крах тоталітарного режиму, зміна його лідерів, проведення віднос­но вільних, демократичних виборів лише частково зняли деякі пробле­ми в політичній сфері і створили початкові передумови для становлення демократичної держави та проведення реформ. Багато ж труднощів залишилося, бо криза охопила не лише колишню політичну систему, але й суспільство в цілому. У сфері економіки посткомуністичних держав криза, пов'язана із трансформацією закритої командної системи у відкрите ринкове господарство, не лише не послабла, але навіть погли­билася. Це поглиблення економічної кризи зумовлене як об'єктивни­ми, так і суб'єктивними причинами, серед яких: руйнування єдиного соціального і державного організму, економічної системи (на думку ряду експертів, до 60% падіння рівня виробництва пов'язане з розір­ванням кооперативних зв'язків у масштабах СРСР, РЕВ); проінфляційна кредитно-грошова політика держав; грубі помилки і зловживан­ня під час проведення приватизації тощо.

Одним із характерних проявів трансформаційної кризи, який, у свою чергу, впливає на становлення української державності в транс­формаційний період, є зростання частки тіньової економіки і криміналізація посттоталітарного суспільства. Звичайно, у кожній із країн, що проходять трансформаційний період, існує своя специфіка тіньовізації економіки, однак загальна тенденція не викликає сумнівів. Як справед­ливо зазначає С. Глінкіна, Грунтуючись на своєму дослідженні, «мас­штаби тіньової економіки зростають скрізь на етапі трансформації, незалежно від результатів ходу реформ. Це пов'язано з «революційним зламом» системи державного управління і контролю, швидкою реор­ганізацією виконавчої влади, слабкою в більшості країн нормативною базою економічних реформ, зниженням життєвого рівня значних верств населення, зростанням безробіття».

Можна припустити, що масштаби «тіньовізації» економіки і фор­ми її прояву, криміналізація суспільства в цілому безпосередньо виз­начаються глибиною «революційних» перетворень у політичній та правовій сферах, ступенем реорганізації виконавчої влади в країні. Чим глибші і масштабніші перетворення політико-правових інститутів у посттоталітарному суспільстві, тим вища ймовірність виходу економіки з «офіційного» сектора і «темніші» форми «неофіційної», «підпільної» економіки.

Серед країн першої посттоталітарної «хвилі» «кримінальною еко­номікою» найбільш глибоко була уражена Італія, в якій у хаосі пере­хідного періоду глибоко укорінилися, потворно розрослися і перетво­рилися фактично на державу в державі мафіозні структури. Стрімке зростання їхньої могутності, перехід від традиційних форм до підприєм­ницьких, поширення з півдня (Сицилія) на північ були пов'язані з роз­квітом міжнародного наркобізнесу і неспроможністю влади знайти ефективні засоби боротьби з цією страшною хворобою.

Хрестоматійними стали приклади корупції, яка розквітла в деяких поставторитарних країнах, наприклад у Південній Кореї за часів прав­ління генерала, а після цього і президента Чон Ду Хвана (1980-1987), на Філіппінах при режимі президента Ф. Маркоса (1981-1986) та ін. Однак всі рекорди побили корупція керівництва і криміналізація еко­номіки країн пострадянського простору. Так, за даними американських сенаторів, Україну роз'їдає всепроникна і глибока корупція серед українських державних чиновників, а організована злочинність пере­шкоджає роботі американських компаній на українському ринку'. На думку ж Президента Л. Кучми, в Україні вже сформувалася «п'ята вла­да» — влада мафії, що стрімко підминає під себе всі інші гілки влади — законодавчу, виконавчу, судову, засоби масової інформації2. Не краща ситуація зі злочинністю, «тіньовізацією» економіки і в інших колишніх союзних республіках. Наприклад, за даними МВС Росії, у країні актив­но діють понад 200 тис. великих кримінальних угруповань. Практич­но кожній сьомій банді підкуплені чиновники сприяють у вчиненні злочинів. За оперативними даними, злочинні угруповання контролю­ють у Росії 35-40 тис. підприємств. До цього списку входять більше 400 банків і 47 бірж. Країна перетворилася на зону сприяння для злочинців.

Важливою загальною рисою, яка розкриває особливості становлен­ня української державності в трансформаційний період, є неста­більність. Стан нестабільності посттоталітарних країн може бути спри­чинений такими явищами: глибокою структурною кризою економіки, що веде до різкого падіння рівня життя населення, розшаруванням і люм­пенізацією суспільства; поглибленням політичних, етнічних протиріч;

одночасною дією двох полярних тенденцій: інтернаціональної модерні­зації суспільства і націоналізації життя в певному регіоні; порушенням консенсусу в суспільстві між політичними силами, соціальними група­ми з питання цілей реформ і методів їхнього досягнення та ін.

Історичний досвід і, зокрема, порівняння досвіду становлення дер­жавності у посттоталітарних країнах «першої хвилі» у післявоєнній Європі 40-50-х рр. XX ст. (Німеччина, Італія), поставторитарних ре­жимів у таких порівняно нестабільних регіонах, як Латинська Амери­ка і Південно-Східна Азія, досвід перехідних процесів у посткомуністич­них країнах дозволяє говорити про принципову подібність циклів, що проходять соціуми від стану дестабілізації до стану рестабілізації. Фази цього циклу, як відомо, можуть бути представлені таким чином: початок дестабілізації системи — зростання її некерованості — хаос — дезінтег­рація на підсистеми, більшість яких набуває статусу самостійних, — пошук (стихійний або цілеспрямований) нових управлінських зв'язків — політична стабілізація — економічна стабілізація — соціальна ста­білізація — інтеграція до нової системи.

Важкий шлях сучасних транзитивних суспільств до створення демок­ратичних і правових держав ускладнений також, на думку В. Нерсесянца, цілим рядом негативних факторів, успадкованих від минулого. Серед таких факторів: багатовікові традиції деспотизму і кріпосництва, всесил­ля влади і безправ'я населення, стійкий і дуже поширений правовий нігілізм, відсутність хоча б якогось значимого досвіду волі, права і са­моврядування, демократії, конституціоналізму, політичної і право­вої культури, підлегле становище суспільства в його відносинах з нічим не обмеженою і безконтрольною владою тощо.

До цих негативних факторів можна додати й інші: відсутність дію­чого механізму реалізації нових правових норм, необхідної кількості підготовлених правознавців для здійснення правової реформи, перевага в ряді випадків у ході її здійснення вузьковідомчих, кланових чи навіть кримінальних інтересів та ін.

Важливим питанням теоретико-методологічного дослідження ста­новлення державності в трансформаційний період є проблема альтер­нативності кінцевого пункту трансформації.

Щодо цього питання в науковій літературі також немає єдиної точ­ки зору. Ряд авторів, характеризуючи соціальні процеси, що відбуваються в посттоталітарних країнах, описують їх як трансформацію політико-правових інститутів тоталітаризму безпосередньо до демократично­го режиму влади'. Інші дослідники твердять про дрейф цих систем у бік «дикого», варварського капіталізму, про перетворення країн соціа­лістичної співдружності із суб'єктів міжнародного права у «васалів» міжнародного капіталу, позбавлених нормального суверенітету і дер­жавності2. Гадаємо, що й ті, й ті тлумачення перехідного періоду мо­жуть бути оцінені не як власне наукові, а як емоційно-ідеологізовані.

Розглядаючи проблему альтернативності становлення державності в трансформаційний період, необхідно пам'ятати про те, що одна з основних характеристик соціальних систем, завдяки якій вони нале­жать до значного класу процесів самоорганізації, полягає в тому, що вони не мають постійної в часі структури і що зміни, які відбуваються в них, є в основному спонтанними і лише частково залежать від зовнішніх впливів. Ці впливи лише запускають структурний механізм, дія якого визначається внутрішньою природою соціальної системи.

Не ставлячи за мету розгляд цього досить складного механізму, який визначає вибір варіанта становлення державності в перехідний пері­од, необхідно відмітити особливу роль у цьому процесі суб'єктивного фактора. Активність суб'єкта в перехідних процесах соціальних сис­тем передбачається самою концепцією самоорганізації, під якою розу­міють «процеси упорядкування, що відбуваються в системі за рахунок дії її складових».

Самоорганізація забезпечується взаємодією суб'єктів всередині системи, яка перебуває в «збуреному», неврівноваженому стані. У такі моменти — моменти нестійкості — активність суб'єктів системи, яка визначається з позицій синергетики як «малі збурення», «флуктуації», можуть розростатися в макроструктури. Із цього загального уявлення випливає важливий методологічний висновок, що зусилля, дії окремої людини не марні, вони аж ніяк не завжди повністю розчинені, ніве­льовані в загальному русі соціуму. В особливих станах нестійкості со­ціального середовища дії кожної окремої людини можуть впливати на макросоціальні процеси.

У свою чергу процес самоорганізації системи припускає пере­міщення її з потенційного в актуальний стан. Різниця між актуальною структурою, що виявляє себе в просторі й часі, і потенційною, яка не має просторово-тимчасових властивостей і не спостерігається безпо­середньо, але впливає на процес у цілому, долається в соціальній дії суб'єктів, у соціальних змінах, котрі породжуються ними. Основна вла­стивість потенційної структури — альтернативність, тобто наявність станів, що виключають один одного. Вибір між ними відбувається в процесі інтенціонального акта суб'єкта, який діє.

За певних умов один з цих станів набуває стійкості і реалізується, замінивши колишній, що став нестійким. У цьому випадку немовби відбувається «обмін» стійкістю. Обмін стійкістю може бути пов'язаний з народженням нових або зникненням ряду колишніх станів. Ці стани визначають те, чим ця система може стати за тих чи інших умов.

Звідси можна зробити висновок, що динаміка соціальних процесів (у тому числі і державотворення) у перехідний період не може бути «ап­ріорі» визначена як безальтернативна. Логічніше припустити, що пере­хідний період — це часовий інтервал, протягом якого один тип органі­зації соціально-політичної системи трансформується в іншій. Але якщо нам відомий вихідний пункт трансформації (тобто тоталітаризм), то пункт призначення досить не визначений. Можна лише говорити про спроби перетворення тоталітарної системи в демократію. Однак спро­би перетворень (наміри уряду, гасла партій) і реальні результати — це не одне й те ж. Перефразувавши відомий афоризм, можна сказати, що спробами побудувати демократію вимощено дорогу до тоталітаризму.

На думку К. Поппера, відомі лише два варіанти динаміки державо­творення в трансформаційний період: «або диктатура, або будь-яка форма демократії»'. З цією думкою можна погодитись, якщо ці два варіанти прийняти за полярні точки на шкалі соціальних змін, між якими розта­шовуються численні поєднання цих

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук