163

---

1.2. Рабовласницькі міста - держави Північного Причорномор’я та їх право

Грецькі міста-колонії з’явилися у VII ст. до н. є. (Істрія в Подунав’ї, Борисфен на о. Березань), VI ст. до н. є. (Ольвія, на Бузь­кому лимані, Феодосія, Пантікапей, у Східному Криму), а та­кож у I ст. до н. є. (Херсонес, поблизу Севастополя, Тіра, непо­далік сучасного Белгород-Дністровського та багато інших). Вони існували майже впродовж тисячоліття, були рабовласницькими полісами і мало чим відрізнялися від метрополій.

На першому етапі (VII-I ст. до н. є.) міста-держави, виконую­чи функцію грецької колонізації Північного Причорномор’я, фор­мально були незалежними утвореннями. На другому (I ст. до н. є. — III ст. н. є.) — підкорилися Риму. Занепад міст-держав відбувся на зламі III-IV ст. н. є. внаслідок кризи рабовласницької формації, загострення внутрішніх класових суперечностей і наступу кочо­вих племен.

Грецькі міста мали розвинену економіку, ремісниче вироб­ництво, землеробство, рибальство. Так, значних успіхів досягли ольвійські майстри у виготовленні виробів з бронзи, міді; слави­лися їх керамічне, ювелірне, деревообробне, ткацьке виробниц­тва. Велася жвава заморська торгівля. Експортувалися хліб, ху­доба, шкіра, сіль, риба. Торгували й рабами. Предметом імпорту були тканини, металеві, мармурові вироби, вино й оливкова олія. Грецькі міста мали високу культуру. Споруджувалися кам’яні будинки, оздоблені скульптурою, розписом і мозаїкою.

Вступаючи у взаємовідносини як з грізними степовиками, так і землеробами українського Полісся та Лісостепу, міста-держа­ви встановлювали з ними тісні економічні зв’язки. Хоча метро­полії і вбачали в них, передовсім, джерело надходження при­бутків і рабів з “варварського світу”, існування таких міст на Північному березі Чорного моря відчутно стимулювало процес соціально-економічно

го розвитку племен, що їх оточували.

Суспільний устрій характеризується виразним соціально-класовим розшаруванням. Панівний клас — судновласники, купці, землевласники, господарі виробництв і майстерень. Серед насе­лення переважали вільні землероби, ремісники, вільні торгівці. Але вільними, повноправними громадянами були тільки чолові­ки — громадяни міста. Жінки вважалися вільними, але не мали політичних прав. Соціальні відносини між громадянами будува­лися на принципі рівноправності.

Значною соціальною групою були також осілі чужоземці, вихідці з “варварського світу”, які проживали у містах. Вони не мали громадянських прав, не брали участі в політичному житті міст, а набути громадянство могли лише за великі заслуги пе­ред полісом.

На найнижчих щаблях соціальної ієрархії перебували безправні раби — об’єкти права. Джерелами рабства були купівля на не­вільницьких ринках, захоплення або купівля у племен “варварсь­кого світу”, військовий полон, народження від рабині. Невільниць­ка праця широко використовувалась у домашньому та сільсько­му господарстві, в ремісництві, соледобуванні тощо. Інколи рабів відпускали на волю, здійснивши обряд посвяти божеству. В цьо­му разі релігійна громада ставала покровителькою їх. За мужні дії під час війни міська влада також давала рабам волю. Свідчен­ням цього є рішення влади Ольвії надати рабам громадянство, коли 331 р. до н. є. війська Олександра Македонського взяли в облогу місто.

Державний лад міст будувався на тих же засадах рабовлас­ницької формації, що й устрій античних полісів Греції. За фор­мою правління це були демократичні (V-II ст. до н. є.) або арис­тократичні (починаючи з I ст. до н. є.) республіки. Вищий законо­давчий орган державної влади — народні збори, які, наприклад, в Ольвії, скорочено називалися “Народ”. Практично це були збори міської общини за участю лише повноправних громадян міста — греків віком 25 і більше років. Решта населення (раби, чужоземці, жінки) не мали права брати участь у владних орга­нах. Збори вирішували найважливіші питання внутрішньої й зов­нішньої політики, обирали посадових осіб і контролювали їх діяль­ність. Вони також надавали громадянство, торгові привілеї іно­земцям, вшановували громадян, котрі мали заслуги перед містом. В Ольвії, наприклад, за розбудову міста й пожертви до міської скарбниці громадян нагороджували золотим вінком або встанов­лювали їхні статуї.

Народними зборами щорічно обирався постійно діючий вико­навчий орган — Рада міста, яку очолював голова; обирався та­кож секретар. Рада організовувала підготовку й попередній розгляд рішень, декретів та постанов народних зборів. Тому законо­давчі акти міст видавалися від імені “Ради і народу”.

Окремою ланкою міського управління були виборні колегії — магістратури або посадові особи - магістрати, які обиралися з числа повноправних громадян міста. Вони управляли фінансами, судовими установами, військовими справами та іншими галузя­ми життєдіяльності міста. Серед міських магістратур неабияке значення мала колегія архонтів. Вона керувала іншими колегіями і в разі необхідності скликала народні збори. її очолював пер­ший архонт, якому також належало право командувати військами міста. Вирішенням юридичних питань займалася колегія продиків.

У містах-державах Північного Причорномор’я функціонува­ли суди. В судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки. Судовий процес мав змагальний характер, вирок суду був оста­точним.

Право будувалося на системі Афінської полісної демократії, а його основними джерелами вважалися звичай і закон, які не-зрідка ототожнювались. Закони народних зборів, декрети рад міст, постанови колегій посадових осіб приймалися з урахуванням звичаїв і традицій.

Розвинутій правовій регламентації підлягали відносини влас­ності. Право захищало приватну власність на житло, рухоме майно, худобу, особисті речі. Земля і раби могли бути як у при­ватній, так і державній власності.

Жвава зовнішня і внутрішня торгівля зумовили розвиток зо­бов’язального права. Укладалися договори купівлі-продажу, по­зики, дарування та ін. Важливі угоди здійснювалися у держав­них установах при свідках, за присутності чиновників. Регламен­тувалося право оренди землі, найманої праці.

У кримінальному праві найтяжчими вважалися злочини про­ти держави (змова, спроби повалення демократичного ладу, державна зрада, розголошення державної таємниці). Щодо цих злочинів застосовувалися смертна кара, штрафи, конфіскація майна.

 

< Попередня   Наступна >