46

---

Розділ 2

РАННЬОФЕОДАЛЬНА ДЕРЖАВА КИЇВСЬКА РУСЬ

2.1. Формування й розвиток давньоруської держави

Археологічні пам’ятки (черняхівська, зарубинецька, корчуватська культури) свідчать про те, що предками українців були східні слов’яни, які впродовж І тисячоліття н. є. пройшли шлях від військово-демократичної організації племен до ранньофео­дальної держави. На цьому шляху простежується принаймні чо­тири етапи.

Наприкінці старої ери завершується епоха первіснообщинно­го ладу в східних слов’ян. Настає етап розкладу родового ладу й зародження “військової демократи" (II ст. до н. є. — II ст. н. е.). У писемних джерелах тих часів (римські історики Пліній Стар­ший, Тацит) слов’яни згадуються під назвою “венеди”. Венеди становили єдиний, стійкий і найчисленніший масив, що заселяв терени Центральної та Східної Європи. Венедську єдність праслов’ян зруйнувало вторгнення германського племені готів.

Наступний етап (II-VI ст.) характеризується як етап розкві­ту “військової демократи" — перехідної форми управління суспільством, що поєднувала елементи громадського самоврядуван­ня та публічної влади. Східні слов’яни, які називалися антами, за свідченнями готського історика Іордана й візантійського істо­рика Прокопія Кесарійського в IV ст. населяли територію від Дунаю до Азовського моря. Видатний український історик М. Гру-шевський вважав об’єднання антів спробою предків українсько­го народу створити державність з організованим військом та участю населення в політичному житті. Цієї ж думки дотримується і чимало сучасних дослідників, зазначаючи, що об’єднання антів складалося з князівств (княжінь). Навала аварів наприкінці VI ст. не зруйнувала їх як основи східнослов’янської державності. Пізніше в “Повісті минулих літ” вони будуть названі полянами, древлянами, дреговичами,

бужанами, волинянами, уличами, тиверцями, білими хорватами, сіверянами, радимичами, кри­вичами, словенами, в’ятичами. Саме на цьому етапі з’являються такі елементи державності, як територія, поділ населення за те­риторіальною ознакою, публічна влада з її ще недосконалим апа­ратом, відчужена від народу військова дружина.

У письмових джерелах VII ст. уже не зустрічається назва “анти”, зате дедалі частіше — “слов’яни”, “склавени”, “склавіни”. Розпочинається наступний етап історії східних слов’ян: етап утворення ядра давньоруської державності - своєрідної фе­дерації князівств під назвами “Русь, Руська земля”(VП-ІХ ст.). Зазначимо, що в давньоруських літописах інтенсивні державо­творчі процеси на наших теренах пов’язуються із заснуванням Києва на землях союзу племен полян у Середньому Подніпров’ї (друга пол. V ст. — перша пол. VI ст.). Місто розташувалося у вигідному географічному місці, де перетиналися торговельні шляхи, які вели до могутньої Візантійської імперії; пізніше Київ стає центром південної частини східних слов’ян. Тому тут розви­ток класових відносин і становлення державності відбувалися швидше, ніж в інших слов’янських племен. У VIII ст., за умов боротьби з кочівниками, навколо нього об’єдналися кілька со­юзів племен. В іноземних джерелах, зокрема візантійських та арабських, щодо цих об’єднань, особливо племен полян і сіве­рян, застосовують назву “Русь”. Кожна з племінних земель була незалежним княжінням, яке сплачувало Києву данину і вистав­ляло на його вимогу свої дружини. Військова демократія пере­ростає у військово-ієрархічне правління. На рубежі VIII-IX ст. придніпровський союз союзів племен “Руська земля” об’єднував не лише регіони Київського, Переяславського, Чернігівського князівств, а за твердженням академіка Б. Рибакова, охоплював територію близько 120 тис. кв. км. і сягав на північ аж до Захід­ної Двіни. Правила у цьому державному об’єднанні, згідно з літо­писом, династія Кия, представниками якої в IX ст. були Дір і Аскольд.

Змістом завершального етапу формування давньоруської державності є об’єднання південного й північного ранньодер-жавних утворень у Давньоруську державу з центром у Києві. На півночі також об’єдналися ільменські слов’яни (словени, кривичі) й окремі неслов’янські племена (меря, весь, мурома) навколо

Новгорода. Проте, за літописом, ці племена не змогли самі зор­ганізувати державу і запросили на князювання варягів. 882 року представник новгородської знаті Олег, родич або воєначальник варязького князя Рюрика, захопив Київ, підступно вбив Аскольда і Діра й утвердився на Київському престолі. Цьому сприяла політична криза в київський державі внаслідок невдоволення народних мас частими воєнними походами і хрещенням правля­чої верхівки, в тому числі й Аскольда. Внаслідок династичного перевороту об’єдналися два величезні слов’янські центри. Ця подія традиційно вважається датою утворення однієї з найбільших країн Європи, найменованої істориками “Київська Русь”.

Звичайно, Олег аж ніяк не був творцем держави для русів. Він не спромігся навіть запровадити тут республіканську форму правління, яка існувала в Новгороді. Київська монархічна дер­жава на той час здобула міжнародне визнання, утвердивши себе в історії європейської цивілізації першим договором із Візантією (860 р.).

Процес консолідації слов’янських земель об’єктивно зумовле­ний певними внутрішніми факторами: спільністю території, тісними економічними зв’язками, спорідненістю матеріальної та ду­ховної культури, релігії, схожістю мови, традицій, суспільного, державного, військового устрою, судочинства, звичаєвого пра­ва. Серед зовнішніх чинників об’єднання чи не головною була не­обхідність спільної боротьби проти експансії сусідніх народів.

Літописна легенда про варязьке походження династії русь­ких князів використана в так званій норманській теорії, пред­ставники якої відмовляють східним слов’янам у здатності ство­рити власну державу. Норманізм ще в XVIII ст. започаткували німецькі вчені Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шлецер. Вони, до речі, працювали в Російській академії наук, а в своїх працях штучно перебільшували роль варягів у долі Русі, вважаючи норманів засновниками східнослов’янської державності. У XIX ст. їх підтримали М. Карамзін, С Соловйов, М. Погодін. Наукову неспро­можність норманізму переконливо довели М. Ломоносов, М. Гру-шевський, Б. Греков, Б. Рибаков, та ін. Історик права М. Влади-мирський-Буданов зазначав, що варяги-князі застали тут готовий державний устрій. Вплив варягів на Русь не мав вирішального значення, бо вони перебували на тому самому рівні розвитку, що й русичі. Норманська теорія походження Давньоруської держави втратила наукове значення. Рідкісні вияви сучасного нор­манізму, переважно за рубежем, віддзеркалюють суто політичні чи патріотичні мотиви.

Не підтвердилися також і спроби пояснити виникнення Дав­ньоруської держави з позиції теорії пантюркізму. Прихильни-ки цієї теорії вважають, що Давньоруська держава була утво­рена Хозарським каганатом, а київські князі були, відповідно, тюркського походження. Активно відстоює хозарську гіпотезу професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак в своїй праці “Походження Русі” (1992 р.). У цьому зв’язку можна зазна­чити лише те, що необхідність боротьби з набігами хозарських племен змушувала слов’ян консолідовувати свої сили й об’єднуватися навколо Києва. Отже, виникнення Давньоруської держа­ви з центром у Києві — закономірний результат внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов’ян.

У подальшій історії Київської Русі можна виокремити три ос­новні періоди. Період консолідації державності (кінець ІХ-Хст.) пов’язується з князюванням Олега (882-912), Ігоря (912-945), Ольги (945-964) та Святослава (964-972). У процесі завершення політичного об’єднання Русі відбувалося становлення феодаль­ного суспільного ладу, утворення апарату влади. За цей час ви­никло величезне господарське й політичне об’єднання.

Найтриваліший період розвитку держави (X — перша тре­тина XII ст.) припадає на час правління Володимира Великого (980-1015) та Ярослава Мудрого (1016, 1019-54), а також Воло­димира II Мономаха (1113-25) та Мстислава Великого (1125-32). На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тепер переважає внутрішній розвиток, зміцнення законопорядку. Надзвичайно важливою подією було прийняття християнства, яке несло з собою нову культуру й духовність. Християнство, ставши з 988 р. державною релігією, своєю підтримкою й освяченням великокнязівської влади сприяло зміцненню вну­трішнього й зовнішнього становища Київської Русі. Утверджен­ню сильної централізованої держави сприяло проведення під час правління Володимира адміністративної реформи. Територія країни, значно збільшившись за рахунок підкорення в’ятичів, радимичів, сусідніх литовських племен, була поділена на вісім волостей. На чолі кожної з них стояли спочатку намісники, а потім сини Великого князя. Реформа ліквідувала владу місцевих князів племен, скасувала автономію земель. У такий спосіб Володимир зміцнив владу Києва і запобіг розвиткові відцентрових тенденцій, що підігрівалися місцевою аристократією. Важливе значення мала й військова реформа, внаслідок якої вдалося створити сильне військо, що складалося з великокнязівської дружини, дружин місцевих князів, народного ополчення, найманих загонів, а та­кож споруджено фортифікаційні укріплення. Внаслідок судової реформи відбулося розмежування світського та церковного судів. Це була доба досягнення Києвом політичної могутності й стабіль­ності, економічного та культурного розвитку.

Період розпаду та занепаду державності (друга третина XII ст. — перша половина XIII ст.) характеризується загострен­ням міжусобної боротьби, посиленням нападів кочовиків, еконо­мічним застоєм. Сильні доцентрові тенденції спостерігаються під час княжіння Ярополка Володимировича (1132-39), Всеволода Ольговича (1139-46), Ізяслава Мстиславича (1146-54) та Ростис­лава Мстиславича (1158-67). Занепад Києва почався з розгрому міста в 1169 р. військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. ознаменувало собою завершення київського пері­оду в історії України. Давньоруська держава розпалася на 15 окре­мих земель, які не визнавали влади Києва.

Серед причин занепаду Київської Русі можна назвати такі:

надто великі для середньовіччя розміри держави за відсутності захищених природних кордонів, надзвичайна ро­дючість земель, що притягувала завойовників;

розвиток вотчинного землеволодіння, княжі чвари та міжусобиці;

слабкість державного устрою, невпорядкованість права ус­падкування великокнязівського престолу за наявності ве­личезної кількості нащадків;

перманентна зовнішня агресія кочових народів (із 1061 по 1210 половці вчинили 46 набігів на руські землі), татаро-монгольська навала;

неспроможність замирення з Володимиро-Суздальським князівством, Польщею, Угорщиною, Литвою.

 

< Попередня   Наступна >