46

---

Розділ 6

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

6.1. Суспільний устрій

Польська експансія наклала певний відбиток на соціальну й державно-правову еволюцію українського суспільства. Панівна верхівка суспільства (магнати й шляхта) являла собою соціаль­ну базу полонізації українських земель. Після Люблінської (1569 р.) та Берестейської церковної уній (1596 р.) процес приєднання ук-раїнських феодалів до польського панства й польської культури відбувається ще інтенсивніше.

Економічним підґрунтям цих процесів був перерозподіл зе­мельних багатств на користь групи польських, литовських, а також українських феодалів (магнатів), які, попри національне походження, належали до польської політичної еліти і являли собою вищий соціальний стан Речі Посполитої. За постановами сейму та королівськими універсалами магнатам-землевласникам роздають земельні багатства Брацлавщини, Волині, Київ­щини та Лівобережної України. На цій території в XVI ст. ство­рюються величезні латифундії, де безконтрольно панували магнати, які вважали себе “віцекоролями” та “короликами”. Магнати, в тому числі й українського походження, входили до складу сенату в сеймі Речі Посполитої, де користувались пра­вом “вето”. Третім Литовським статутом їм надавалося право юрисдикції не лише щодо селян, а й залежних від них фео­далів. Самі ж вони користувалися правом широкого судового імунітету й підлягали юрисдикції лише королівського суду. Отже, в їхньому середовищі сформувався найвищий соціаль­ний прошарок (магнати-сенатори), який був вирішальною політичною силою в державі. З представників цього стану сенатом кожні два роки призначалися 16 сенаторів-резидентів, з якими король мав узгоджувати свої дії.

Найчисленнішою групою феодального стану на українських земля

х була шляхта. Соціальне становище шляхти тривалий час було невизначеним і постійно змінювалося. Розрізненість і недостатня освіченість єднала значну кількість її представників з нижчими соціальними прошарками — заможними селянами й міщанами. Протягом першої половини XVI ст. неодноразово здійснювалися намагання, спрямовані на те, щоб виокремити шляхту й підвищити її соціальний статус (1522 р.— постанова сейму про “вивід” шляхти; 1528 р.— перепис шляхти; 1545, 1552 pp.— складання списків шляхти під час ревізій-люстрацій замків і староств).

Остаточному ж формуванню шляхетського стану сприяла аг­рарна реформа, проведена за “Уставою на волоки”(1557 p.). Відтепер особи, які не мали змоги документально підтвердити своє шляхетське походження, позбавлялися шляхетства. Еконо­мічною основою процесу відокремлення шляхти від інших станів став розвиток господарських фільварків. Фільварки являли со­бою господарства шляхтичів, які оброблялися закріпленими за ними селянами. Шляхтичі осідали на кращих угіддях за рахунок насильницького загарбання общинних земель, примусової експро­пріації чи зменшення розмірів селянських наділів.

Посилення політичної ролі й економіко-господарських функцій шляхти призвело до встановлення режиму “шляхетської демократії”. Постановами сейму в 50-60 роках XVI ст. шляхту фактич­но зрівняли в правах із магнатами. Запроваджуються представ­ницькі станові органи шляхти — повітові сеймики, які обирали місцеві органи управління й послів на Вальний (загальнодержав­ний) сейм. Належність до шляхетського стану відтепер переда­валась у спадок. Дарувати шляхетство мав право лише сейм, втрата ж шляхетського стану відбувалася за вироком суду або коли шляхтич поселявся у місті і займався там ремеслом чи тор­гівлею. Запроваджується єдиний для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби. Постановою сейму (1564 р.) запро­ваджено спільні для шляхти й магнатів виборні земські суди, до юрисдикції яких належав розгляд усіх цивільних справ. Після Люблінської унії шляхетські права і привілеї були поширені й на верхівку українських феодалів. Більшість же дрібних феодалів, які не спромоглися довести своє шляхетське походження, були поневолені королівськими намісниками й старостами. Дехто з них отримав статус “замкових слуг” чи “служилих бояр” і, володі­ючи невеличкими маєтками, був зобов’язаний виконувати вій­ськові, адміністративні й поліцейські функції.

Духовенство становило окрему суспільну верству, до якої належали не тільки священики, а й їхні родини, весь церковний люд. Усі вони підлягали суду єпископа. Належність до соціальної верстви духівництва була спадковою. По утворенню Речі Поспо­литої православна церква втратила привілейоване становище, а після Берестейської церковної унії опинилася під загрозою пов­ного знищення. Польська влада контролювала призначення на вищі церковні посади, віддаючи перевагу “слухняним” священ­нослужителям. Православних усунули від участі в управлінні державою, їх не призначали на вищі адміністративні посади на місцях. За умов посилення католицької експансії православна церква взяла на себе місію політичної репрезентації українсько­го народу, охоронця національних прав і традицій.

На українських теренах жили переважно селяни, які за пра­вовим становищем поділялися на державних, бо жили на коро­лівських землях, і приватновласницьких — землях феодалів чи церкви.

Останніх було більше, і за ступенем залежності від феодалів вони поділялися на три соціальні групи. Першу становили осо­бисто вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов’язань. Другою була група напіввільних селян, які ще мали право переходу, але з певни­ми обмеженнями (виплати викупу, надання замість себе “селянина-замісника”). Це були й селяни-данники, вони сплачували феодалу натуральні і грошові податки. До третьої групи селян, які повністю втратили волю (право виходу), належали “тяглові” й “роботні” селяни. Вони були особисто залежними від пана й відбували повинності переважно у формі панщини. Кількість селян цієї групи постійно зростала, посилювалась їх експлу­атація.

Процес закріпачення українського селянства став ще інтенсивнішим після “Волочної” (аграрної) реформи 1557 р. За цим актом запроваджувалися однакові земельні податки — для того, аби збільшити надходження до державної казни; відтак вста­новлювалися й однакові земельні ділянки (волоки). Як уже зазна­чалося, основна частина волок надавалась під господарські фільварки, решта — селянам. Залишки общинної селянської землі вилучалися. Внаслідок цього значно зросла кількість безземель­них і малоземельних: загородників, які мали невеличкі садиби; халупників, які мали лише будиночок і город; коморників та підсусідків, які мешкали в чужих дворах. Стала тривалішою пан­щина: з двох тижнів на рік вона зросла до двох днів на тиждень.

За третім Литовським статутом (1588 р.) селянин, який про­жив на землі пана десять років, набував статус кріпака. Удвічі, з десяти до двадцяти років, збільшувався термін розшуку кріпаків-втікачів. Феодали отримали право продавати, купува­ти, дарувати, передавати в спадщину, віддавати як заставу, судити й карати своїх селян.

Державним селянам спершу жилося порівняно легше. Але з появою на королівських землях у другий половині XVI ст. фільварків на них було накинуто ярмо тих же повинностей, що й селян панських.

Міське населення за своїм соціальним становищем складало три основні групи: міський патриціат, власне міщанство і міські низи.

На вищому щаблі соціальної ієрархії перебував невеликий за чисельністю міський патриціат: впливові сім’ї багатіїв, найзаможніші купці та власники ремісничих майстерень. Аристокра­тичний прошарок міст утворювали переважно іноземці. До того ж влада надавала іноземним колоністам широкі соціально-еко­номічні права, пільги й привілеї.

Власне міщанство (“поспільство”, “бюргерство”) становили звичайні повноправні мешканці міст: середні та дрібні крамарі, ремісники, майстри, власники невеличких промислів і майсте­рень. Бюргерство, невдоволене привілейованим становищем міської аристократії, перебувало в опозиції до неї й прагнуло розширити свої права. Міщани-українці зазнавали також націо­нально-релігійних утисків. Вони були обмежені в праві займатися торгівлею та деякими прибутковими видами ремісництва. Й про­живати могли тільки у певному районі (у Львові це була Руська вулиця), як правило, в передмісті, а то й за межами міста.

Більшість населення міст становили міські низи - “робітні люди”, “партачі”, ремісники, що розорилися, підмайстри, учні, голота, плебс. Посилення соціального, національного й релігій­ного гноблення, експлуатації міських низів змушувало голоту чинити опір; час від часу через це виникали навіть локальні кон­флікти.

Інтенсивний розвиток ремесла спричинив появу в містах об’єднань — цехів. Члени цих своєрідних професійних корпорацій за соціально-правовим станом не були рівними. Повноправними вважалися лише майстри; вони мали високу кваліфікацію й во­лоділи майстернями, де працювало кілька найманих підмайстрів та учнів. Очолювали ці об’єднання цехові старости (“цехмейстери”), яких обирали з-посеред найвпливовіших майстрів. Вони розпоряджалися майном, керували справами цеху, здійснювали в ремісничих громадах судові повноваження з цивільних, госпо­дарських і дрібних кримінальних справ.

Соціально-правове становище міського населення залежало також і від категорії міста, де воно проживало. Скажімо, меш­канці королівських міст виконували загальнодержавні й міські повинності (рекрутували бранців до королівського війська, бу­дували й ремонтували споруди й шляхи, утримували адміністрацію, міську варту тощо). Жителі приватновласницьких міст, окрім того, виконували певні повинності на користь власника й не могли без дозволу адміністрації залишати місто. Жителі само­врядних міст, хоча й були юридично вільними, але також не звільнялися від повинностей і податків.

Козацтво виникло як реакція на посилення кріпацтва, обме­ження національних і релігійних прав українського народу, ос­нову якого становили селяни-втікачі; вони вважали себе вільни­ми людьми і селилися в безлюдних степах Північної України. Козаки займалися землеробством, скотарством, промислами, ремеслами, їхні слободи й хутори, порівняно із селами селян-кріпаків, вирізнялися значним добробутом. Але козацтво не було однорідним соціальним прошарком. На нові землі переселялися не тільки втікачі, а й заможні селяни, міщани й навіть дрібні шляхтичі, які мали широкі можливості для експлуатації бідняків. Хоча формально кожен утікач, що прибував на козацькі землі, діставав рівні з іншими права користуватися громадськими зем­лями, брати участь у самоврядуванні. Суспільною організацією козацтва була “громада”, яка, незважаючи на домінантну роль заможного козацтва, переважно базувалася на демократичних принципах. Козацькі землі відігравали роль своєрідного буфера між Кримським ханством і володіннями польських феодалів.

Реєстрове козацтво становили прийняті на державну службу козаки, яких заносили до окремого списку (реєстру). Чи­сельність їх не була значною й змінювалася залежно від зовнішніх і внутрішніх обставин. Реєстрові козаки звільнялися від юрис­дикції феодалів, старост, міських магістратів, підлягаючи виключній юрисдикції реєстрового війська. За службу вони отримували грошове жалування й низку привілеїв (право на землю, на промисли й торгівлю, звільнення від податків). 1638 р. була вида­на “Ординація війська Запорозького реєстрового”, за якою вер­ховне керівництво реєстровцями належало коронному гетьману. Військова й судова влада зосереджувалася в руках комісара, котрого обирав сейм із числа шляхтичів. Осавули й полковники призначалися зі шляхтичів, а сотники й отамани обиралися із числа козаків, які мали заслуги перед польськими властями. Чисельність реєстру становила 6 тис. осіб. Використовуючи реєстрове козацтво не лише для охорони кордонів і військових по­ходів, а й для придушення опору народних мас, польська влада намагалась у такий спосіб розколоти українське суспільство.

 

< Попередня   Наступна >