157

---

2.3. Прогнозування і планування економічного та соціального розвитку

Відповідно до ст. 11 ГКУ державна економічна стратегія і тактика у сфері господарювання спрямовуються на створення економічних, організаційних та правових умов, за яких суб'єк­ти господарювання враховують у своїй діяльності показники прог­нозних і програмних документів економічного та соціального розвитку. На рівні закону визначаються принципи державного прогнозування і розробки програм економічного та соціального розвитку України, система прогнозних і програмних документів, вимоги до їх змісту, а також загальний порядок розробки, за­твердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного й соціального розвитку, повноваження та відпові­дальність органів державної влади і органів місцевого самовря­дування в цих питаннях.

Основними формами державного планування господарської діяльності є Державна програма економічного та соціального роз­витку України, Державний бюджет України, а також інші дер­жавні програми з питань економічного і соціального розвитку, порядок розробки, завдання та реалізація яких визначаються законом про державні програми.

Органи влади Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до п. 4 ст. 116, п. 5 ст. 138, ч. 1, 2 ст. 143 Конституції України розроблюють і затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіаль­них одиниць і здійснюють планування економічного та соціаль­ного розвитку цих одиниць.

Суб'єктам господарювання, які не враховують відбиті у прог­рамних документах економічного та соціального розвитку сус­пільні інтереси, не можуть надаватися передбачені законом пільги та переваги у здійсненні господарської діяльності.

У ст. 12 ГК

У наводяться засоби державного регулювання гос­подарської діяльності, про які йшлося раніше. Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються ГКУ, інши­ми законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку.

Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання здійсню­ються відповідно до ГКУ та інших законів.

Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, де забороняється підприємни­цтво, встановлюються Конституцією України ("Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів держав­ної влади та органів місцевого самоврядування обмежується зако­ном" — ст. 42).

Розглянемо детальніше зміст основних засобів регулювального впливу на діяльність суб'єктів господарювання. Першим з пере­лічених у ст. 12 ГКУ засобів є державне замовлення.

Державне замовлення є засобом державного регулювання еко­номіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для держав­них потреб, розміщення державних контрактів на поставку (заку­півлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед су­б'єктів господарювання незалежно від їх форми власності.

Державний контракт — це договір, укладений державним за­мовником від імені держави із суб'єктом господарювання — ви­конавцем державного замовлення, де визначаються економічні та правові зобов'язання сторін і регулюються їх господарські відносини.

Відповідно до ст. 13 ГКУ поставки продукції для державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету

України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього, у визначеному законом порядку.

У передбачених ГКУ та іншими законами випадках Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть встанов­лювати державні завдання, що є обов'язковими для суб'єктів господарювання.

Засади та загальний порядок формування державного замов­лення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, на­дання послуг для задоволення державних потреб визначаються законом.

Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської про­дукції, продовольства, озброєння та військової техніки, а також інших спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюються відповідно до закону (ст. 13 ГКУ).

Відповідно до ст. 14 ГКУ окремими засобами державного регу­лювання у сфері господарювання є ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування, що спрямо­вані на забезпечення єдиної державної політики в цій сфері і захист економічних та соціальних інтересів держави, суспіль­ства та окремих споживачів. Правові засади ліцензування, па­тентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення незабороненої законом підприємницької діяльності, а також відповідно до загальних принципів господарювання: забез­печення економічної багатоманітності та рівного захисту державою всіх суб'єктів господарювання; свободи підприємницької діяльності в межах, визначених законом; вільного руху капіталів, товарів та послуг на території України; обмеження державного регулю­вання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції в підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави; захисту національ­ного товаровиробника; заборони незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх поса­дових осіб у господарські відносини (ст. 6 ГКУ).

У разі потреби держава застосовує квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлюється Ка­бінетом Міністрів України відповідно до закону.

До засобів регулювального впливу держави на діяльність су­б'єктів господарювання належать також стандартизація і серти­фікація. Згідно зі ст. 15 ГКУ у сфері господарювання застосову­ються державні стандарти України; кодекси усталеної практики; класифікатори; технічні умови; міжнародні, регіональні та націо­нальні стандарти інших країн (відповідно до чинних міжнародних договорів України).

У ч. 2 ст. 15 ГКУ містяться обов'язкові норми застосування стандартів чи окремих їх положень для таких категорій осіб:

суб'єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в нормативно-правових актах;

учасників угоди (контракту) щодо розробки, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;

виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декла­рацію про відповідність продукції певним стандартам чи засто­сував позначення цих стандартів у її маркуванні;

виробника чи постачальника, якщо його продукцію сертифі-ковано за вимогами стандартів.

У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (конт­рактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлені норма­тивно-правовими актами України, дозволяється застосування по­ложень цієї угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодав­ству України у частині вимог до процесу виготовлення продук­ції, її зберігання та транспортування територією України.

Сертифікація (підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів) здійснюється з метою запобігання наданню послуг та реалізації продукції, небезпечних для життя, здоров'я та майна громадян і довкілля, сприяння споживачеві у виборі продукції, створення умов для участі суб'єктів господарю­вання в міжнародному економічному, науково-технічному спів­робітництві та міжнародній торгівлі.

Види і порядок сертифікації продукції та послуг встановлю­ються законом.

Ще одним засобом регулювального впливу держави на діяль­ність господарюючих суб'єктів є дотації та інші засоби держав­ної підтримки суб'єктів господарювання (ст. 16 ГКУ).

Держава може надавати дотації суб'єктам господарювання на підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування, лікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих видів товарів, послуги транспорту, що забезпе­чують соціально важливі перевезення, а також суб'єктам господа­рювання, що опинились у критичній соціально-економічній або екологічній ситуації. Основна мета надання дотацій полягає у фінансуванні капітальних вкладень на рівні, необхідному для підтримання діяльності суб'єктів господарювання, з метою техніч­ного розвитку, що дає значний економічний ефект, а також в інших передбачених законом випадках.

Держава може також здійснювати компенсації або доплати сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується суб'єктами господарювання державі (ст. 16 ГКУ).

Підстави і порядок застосування засобів державної підтримки суб'єктів господарювання визначаються законом.

 

< Попередня   Наступна >