153

---

Глава 39. Особливості правового регулювання фінансової діяльності

39.1. Фінанси і банківська діяльність

Як зазначено у ст. 333 ГКУ, фінанси суб'єктів господарюван­ня є самостійною ланкою національної фінансово-кредитної сис­теми з індивідуальним кругообігом коштів, що забезпечує по­криття витрат виробництва продукції (робіт, послуг) і одержан­ня прибутку.

Фінансова діяльність суб'єктів господарювання включає гро­шове та інше фінансове посередництво, страхування, а також допоміжну діяльність у сфері фінансів і страхування.

Фінансовим посередництвом є діяльність, пов'язана з отри­манням та перерозподілом фінансових коштів, крім випадків, передбачених законодавством. Фінансове посередництво здійсню­ється установами банків та іншими фінансово-кредитними орга­нізаціями.

Страхування у сфері господарювання — це діяльність, спря­мована на покриття довго- та короткострокових ризиків суб'єк­тів господарювання з використанням заощаджень через кредит­но-фінансову систему або без такого використання.

Допоміжною діяльністю у сфері фінансів та страхування вва­жається недержавне управління фінансовими ринками, біржові операції з фондовими цінностями, інші види діяльності (посеред­ництво у кредитуванні, фінансові консультації, діяльність, по­в'язана з іноземною валютою, страхуванням вантажів, оціню­вання страхового ризику та збитків, інші види допоміжної ді­яльності).

Правовий статус банків

Банківська система України складається з Національного ба­нку України та інших банків (державних і недержавних), що створені й діють на території України відповідно до закону.

Банки — це фінансові установи, у функції яких входить за­луче

ння до вкладів грошових коштів громадян і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків громадян та юридичних осіб. Банки є юридичними осо­бами. Банки можуть функціонувати як універсальні або як спе­ціалізовані — ощадні, інвестиційні, іпотечні, розрахункові (клі­рингові).

Посадовим особам органів державної влади та органів місце­вого самоврядування забороняється брати участь в органах управ­ління банків, якщо інше не передбачено законом.

Банки не відповідають за зобов'язаннями держави, а держава не відповідає за зобов'язаннями банків, крім випадків, передба­чених законом і якщо держава відповідно до закону бере на себе таку відповідальність.

Банки у своїй діяльності керуються ГКУ, законом про банки і банківську діяльність, іншими законодавчими актами України.

Суб'єкт господарювання не має права у своїй назві викорис­товувати слово "банк" без реєстрації цього суб'єкта як банку в Національному банку України, крім випадків, передбачених за­коном (ст. 334 ГКУ).

Національний банк України є центральним банком держави, основна функція якого — забезпечувати стабільність грошової одиниці України — гривні (ст. 335 ГКУ). Правовий статус На­ціонального банку України визначається законом про Націона­льний банк України.

Розробку основних засад грошово-кредитної політики та кон­троль за її виконанням здійснює Рада Національного банку Укра­їни. Правовий статус Ради Національного банку України визна­чається законом.

Організаційно-правові форми банків

Відповідно до ст. 336 ГКУ банки створюються у формі акціо­нерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку.

Учасниками банку можуть бути юридичні особи і громадяни, резиденти і нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міні­стрів України або уповноважених ним органів. Учасниками бан­ку не можуть бути юридичні особи, в яких банк бере істотну участь, об'єднання громадян, релігійні та благодійні організації.

Забороняється використовувати для формування статутного фонду банку бюджетні кошти, якщо такі кошти мають інше цільове призначення, кошти, що одержані у кредит та під заста­ву, а також збільшувати статутний фонд банку для покриття збитків.

Банки мають право створювати банківські об'єднання, види яких визначаються законом, а також бути учасниками промис­лово-фінансових груп. Банк може бути учасником лише одного банківського об'єднання.

Умови і порядок створення, державної реєстрації, ліцензуван­ня діяльності та реорганізації банків, вимоги щодо статуту, фор­мування статутного та інших фондів, а також здійснення функ­цій банків встановлюються законом про банки та банківську діяльність. Законодавство про господарські товариства та про кооперацію поширюється на банки в частині, що не суперечить ГКУ та зазначеному закону.

Державні банки

Державним є банк, створений за рішенням Кабінету Мініст­рів України на основі державної власності.

Статут державного банку затверджується постановою Кабіне­ту Міністрів України.

Найменування державного банку повинно містити слово "дер­жавний".

Держава здійснює повноваження власника щодо акцій (паїв), які належать їй у статутному фонді державного банку, через органи управління державного банку.

У разі прийняття рішення про часткове або повне відчуження державою належних їй акцій (паїв) державного банку цей банк втрачає статус державного (ст. 337 ГКУ).

Кооперативні банки

Кооперативним є банк, створений суб'єктами господарювання, а також іншими особами за принципом територіальності на заса­дах добровільного членства та об'єднання пайових внесків для спільної грошово-кредитної діяльності. Відповідно до закону мо­жуть створюватися місцеві та центральний кооперативні банки.

Статутний фонд кооперативного банку поділяється на паї.

Кожний учасник кооперативного банку незалежно від його участі (паю) у статутному фонді банку має право одного голосу (ст. 338 ГКУ).

Фінансове посередництво здійснюється банками у формі бан­ківських операцій. До основних належать такі банківські опера­ції:

депозитні;

розрахункові;

кредитні;

факторингові;

лізингові.

Перелік банківських операцій визначається законом про бан­ки та банківську діяльність.

Банківські операції здійснюються в порядку, встановленому Національним банком України (ст. 339 ГКУ).

Депозитні операції банків

Депозитні операції банків полягають у залученні коштів у вклади та розміщення ощадних (депозитних) сертифікатів. Де­позити утворюються за рахунок коштів у готівковій або в безго­тівковій формі, у гривнях або в іноземній валюті, що розміщені юридичними особами чи громадянами (клієнтами) на їх рахун­ках у банку на договірних засадах на певний строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладни­ку відповідно до законодавства та умов договору. Договір бан­ківського вкладу (депозиту) укладається в письмовій формі (ст. 340 ГКУ).

Розрахункові операції банків

Розрахункові операції банків спрямовані на забезпечення вза­ємних розрахунків між учасниками господарських відносин, а також інших розрахунків у фінансовій сфері. Для здійснення розрахунків суб'єкти господарювання зберігають грошові кош­ти в установах банків на відповідних рахунках. Безготівкові розрахунки можуть здійснюватись у формі платіжних доручень, платіжних вимог, вимог-доручень, векселів, чеків, банківських платіжних карток та інших дебетових і кредитових платіжних інструментів, що застосовуються в міжнародній банківській практиці. При безготівкових розрахунках усі платежі здійсню­ються через установи банків шляхом перерахування належних сум з рахунка платника на рахунок одержувача або шляхом заліку взаємних зобов'язань і грошових претензій. Платежі здійс­нюються в межах наявних коштів на рахунку платника. У разі потреби банк може надати платникові кредит для здійснення розрахунків. Установи банків забезпечують розрахунки відпо­відно до законодавства та вимог клієнта, на умовах договору на розрахункове обслуговування. Договір повинен містити рек­візити сторін, умови відкриття і закриття рахунків, види по­слуг, що надаються банком, обов'язки сторін та відповідаль­ність за їх невиконання, а також умови припинення договору (ст. 341 ГКУ).

Банківські рахунки

Рахунки юридичної особи, що є клієнтом банку, відкрива­ються в установах банків за місцем її реєстрації чи в будь-якому банку на території України за згодою сторін. Порядок відкриття рахунків в установах банків за межами України встановлюється законом.

Суб'єктам господарювання, які мають самостійний баланс, рахунки відкриваються для розрахунків за продукцію, виконані роботи, надані послуги, для виплати заробітної плати, сплати податків, зборів (обов'язкових платежів), а також інших розра­хунків, пов'язаних з фінансовим забезпеченням їх діяльності.

Суб'єкт підприємництва має право відкривати рахунки для зберігання грошових коштів, здійснення всіх видів операцій у будь-яких банках України та інших держав за власним вибором і згодою цих банків у порядку, встановленому Національним банком України.

Юридичні особи, їх філії, відділення та інші відокремлені під­розділи, що не мають статусу юридичної особи, а також грома-дяни-підприємці відкривають рахунки для зберігання грошових коштів і здійснення всіх видів банківських операцій у будь-яких банках України за власним вибором і згодою цих банків у по­рядку, встановленому Національним банком України.

Суб'єктам господарювання, яким виділяються кошти для ці­льового використання з Державного бюджету України або місце­вих бюджетів, рахунки відкриваються відповідно до закону.

Порядок відкриття рахунків в установах банків, форми роз­рахунків та порядок їх здійснення визначаються законом про банки і банківську діяльність, іншими законами, а також нор­мативно-правовими актами Національного банку України (ст. 342 ГКУ).

У ст. 343 ГКУ визначається відповідальність за порушення строків розрахунків. Так, платники і одержувачі коштів контро­люють своєчасне здійснення розрахунків і розглядають претен­зії, що виникли, без участі установ банку.

Платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встанов­люється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в пері­од, за який сплачується пеня.

У разі затримки зарахування грошових надходжень на раху­нок клієнта банки сплачують на користь одержувачів грошових коштів пеню в розмірі, що передбачається угодою про здійснення касово-розрахункових операцій, а за відсутності угоди про роз­мір пені — у розмірі, встановленому законом.

Платник зобов'язаний самостійно нараховувати пеню на про­строчену суму платежу і надати банку доручення про її перераху­вання з наявних на рахунку платника коштів.

Міжнародні розрахункові операції

Міжнародні розрахункові операції здійснюються за грошови­ми вимогами і зобов'язаннями, що виникають у процесі зовніш­ньоекономічної діяльності між державами, суб'єктами господа­рювання, іншими юридичними особами та громадянами, які пе­ребувають на території різних країн.

Суб'єктами міжнародних розрахунків є експортери, імпорте­ри і банки, які вступають у відносини, пов'язані з рухом това-ророзпорядчих документів та операційним оформленням плате­жів.

Міжнародні розрахунки регулюються нормами міжнародного права, банківськими звичаями і правилами, умовами зовнішньо­економічних контрактів, валютним законодавством країн — уча­сниць розрахунків.

Загальні умови розрахункових відносин з іноземними держа­вами визначаються міжнародними договорами. Порядок розра­хунків і ведення банківських рахунків встановлюється договора­ми, що укладаються уповноваженими на це банками.

Міжнародні розрахунки здійснюються через установи банків, між якими є кореспондентські відносини (банки, що мають до­мовленість про здійснення платежів та розрахунків за взаємним дорученням).

Для здійснення міжнародних розрахунків використовуються комерційні документи: коносамент, накладна, рахунок-фактура, страхові документи (страховий поліс, сертифікат), документ про право власності та інші комерційні документи. Фінансовими до­кументами, що використовуються для здійснення міжнародних розрахунків, є простий і переказний векселі, боргова розписка, чек та інші документи, що використовуються для одержання платежу (ст. 344 ГКУ).

У ст. 345 ГКУ зазначається, що кредитні операції поляга­ють у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичаль­ників) та громадян. Кредитними визнаються банківські опера­ції, визначені як такі законом про банки і банківську діяль­ність.

Кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного до­говору, що укладається між кредитором і позичальником у пись­мовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, по­рядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сто­рін щодо видачі та погашення кредиту.

Кредитування суб'єктів господарювання

Для одержання банківського кредиту позичальник надає бан­кові такі документи:

клопотання (заяву), де зазначаються характер кредитної уго­ди, мета використання кредиту, сума позички і строк корис­тування нею;

техніко-економічне обґрунтування кредитного заходу і розра­хунок економічного ефекту від його реалізації;

інші необхідні документи.

Для зниження ступеня ризику банк надає кредит позичаль­никові за наявності гарантії платоспроможного суб'єкта госпо­дарювання чи поручительства іншого банку, під заставу належ­ного позичальникові майна, під інші прийняті у банківській прак­тиці гарантії. З цією метою банк має право попередньо вивчити стан господарської діяльності позичальника, його платоспромо­жність і спрогнозувати ризик непогашення кредиту.

Кредити надаються банком під відсоток, ставка якого, як правило, не може бути нижчою від відсоткової ставки за креди­тами, які бере сам банк, і відсоткової ставки, що виплачується ним за депозитами. Надання безвідсоткових кредитів забороня­ється, крім випадків, передбачених законом (ст. 346 ГКУ).

Відповідно до ст. 347 ГКУ у сфері господарювання можуть використовуватися банківський, комерційний, лізинговий, іпо­течний та інші форми кредиту.

Кредити, які надаються банками, різняться:

за строками користування (короткострокові — до одного року, середньострокові — до трьох, довгострокові — понад три роки);

за способом забезпечення;

за ступенем ризику;

за методами надання;

за строками погашення;

за іншими умовами надання, користування або погашення. У ст. 348 ГКУ зазначається, що банк здійснює контроль за виконанням умов кредитного договору, цільовим використанням, своєчасним і повним погашенням позички в порядку, встановле­ному законодавством. Якщо позичальник не виконує зобов'я­зань, передбачених кредитним договором, банк має право зупи­нити подальшу видачу кредиту відповідно до договору.

Кредитні ресурси

Банки здійснюють кредитні операції в межах кредитних ре­сурсів, які вони утворюють у процесі своєї діяльності. Вони мо­жуть позичати один в одного на договірних засадах ресурси, залучати та розміщувати кошти у формі депозитів, вкладів і здійснювати взаємні операції, передбачені їх статутами. У разі недостатності коштів для здійснення кредитних операцій і вико­нання взятих на себе зобов'язань банки можуть одержувати по­зички в Національного банку України. Кредитні ресурси Націо­нального банку України становлять кошти статутного та інших фондів, інші кошти, що використовуються як кредитні ресурси відповідно до закону.

Загальні умови використання кредитних ресурсів визначаються ГКУ та відповідними законами України (ст. 349 ГКУ).

Факторингові послуги банків

У ст. 350 ГКУ зазначається, що придбання банком права вимоги у грошовій формі з поставки товарів або надання послуг з прийняттям ризику виконання такої вимоги та приймання платежів (факторинг) є банківською операцією, що здійснюється на комісійних засадах та договірній основі.

За договором факторингу банк зобов'язується передати за плату кошти в розпорядження клієнта, а клієнт зобов'язується відсту­пити банкові грошову вимогу до третьої особи, що випливає з відносин клієнта з цією третьою особою.

Факторингові операції банків можуть супроводжуватися на­данням клієнтам додаткових консультаційних та інформаційних послуг.

Договір факторингу є дійсним незалежно від угоди між клієн­том та його боржником про заборону або обмеження передаван­ня грошової вимоги.

Загальні умови та порядок здійснення факторингових опера­цій визначаються Цивільним кодексом України, ГКУ, законом про банки і банківську діяльність, іншими законами, а також нормативно-правовими актами Національного банку України.

У ст. 351 ГКУ регламентуються лізингові операції банків і зазначається, що банки мають право купувати за власні кошти засоби виробництва для передання їх у лізинг з дотриманням вимог, встановлених ст. 292 ГКУ.

Загальні умови та порядок здійснення лізингових операцій визначаються законом про банки і банківську діяльність, інши­ми законодавчими актами, а також нормативно-правовими ак­тами Національного банку України.

 

< Попередня   Наступна >