141

---

39.2. Правове регулювання страхування у сфері господарювання

Об'єкти страхування, види обов'язкового страхування, загаль­ні умови здійснення страхування, вимоги до договорів страху­вання та порядок здійснення державного нагляду за страховою діяльністю визначаються Цивільним кодексом України, ГКУ, за­коном про страхування та іншими законодавчими актами Укра­їни (ст. 355 ГКУ).

Страхування — це діяльність спеціально уповноважених дер­жавних організацій та суб'єктів господарювання (страховиків), пов'язана з наданням страхових послуг юридичним особам або громадянам (страхувальникам) щодо захисту їх майнових інтересів у разі настання визначених законом чи договором страхування подій (страхових випадків), за рахунок грошових фондів, які форму­ються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів.

Страхування може здійснюватися на основі договору між стра­хувальником і страховиком (добровільне страхування) або на основі закону (обов'язкове страхування).

Суб'єкти господарювання з метою страхового захисту їх майно­вих інтересів можуть створювати товариства взаємного страхування в порядку і на умовах, визначених законодавством (ст. 352 ГКУ).

У ст. 353 ГКУ визначається коло суб'єктів страхової діяль­ності у сфері господарювання. Суб'єкти господарювання — стра­ховики здійснюють страхову діяльність за умови одержання лі­цензії на право здійснення певного виду страхування. Страховик має право займатися лише тими видами страхування, які визна­чені в ліцензії.

Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестраховування та фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та управлінням ними. Допускається здійснення вказаних видів ді­яльності у вигляді надання послуг для

інших страховиків за договорами про спільну діяльність.

Страхувальниками визначаються учасники господарських від­носин, які уклали договори страхування зі страховиками або є страхувальниками відповідно до закону.

У ст. 354 ГКУ регулюються відносини, що виникають з дого­вору страхування. За договором страхування страховик зобов'я­зується в разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній страху­вальником у договорі страхування, а страхувальник зобов'язу­ється сплачувати страхові платежі у визначені строки та вико­нувати інші умови договору.

Орган державної влади, уповноважений здійснювати нагляд за страховою діяльністю, має право відповідно до закону встано­влювати додаткові вимоги до договорів страхування.

При укладенні договору страхування страховик має право вимагати у страхувальника довідку про його фінансовий стан, підтверджену аудитором (аудиторською організацією).

Укладення договору страхування може посвідчуватися стра­ховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою догово­ру страхування.

У зарубіжних країнах особами, зацікавленими в одержанні відшкодування зі створених страхових фондів, є страхувальни­ки — фізичні та юридичні особи.

Цивільно-правові відносини, що оформлюють процес створен­ня і використання страхового фонду, виникають з договору стра­хування (сопітасЬ С'аззигапсе, УегзісЬегипдзуегЬгад, сопігасЬ оі іпзигапсе). У цьому договорі одна зі сторін — страховик за обу­мовлену винагороду (страхову премію), що сплачується іншою стороною — страхувальником, зобов'язується відшкодувати остан­ньому (чи іншій особі — вигодоздобувачу) збиток, що виник у результаті заздалегідь погодженої сторонами події (при майново­му страхуванні), або сплатити визначену грошову суму (в особи­стому страхуванні).

У Франції декретами № 76-666 і 76-667 і рішенням (аггеіе) міністра економіки та фінансів від 16 липня 1976 р. було введено Страховий кодекс, що становить кодификацію інших норм зако­нів і підзаконних актів, поділених на три частини. У першій частині згруповано норми законів, у другий — постанови уряду, у третій — розпорядження інших адміністративних органів. Норми раніше діючого страхового закону загального характеру від 13 ли­пня 1930 р. були включені (крім ст. 3 і 51) у текст кодексу. Так само без особливих змін у кодекс було включено норми закону № 522 від 3 липня 1967 р. і декрету № 64 від 19 січня 1968 р., що стосуються морського страхування. Після 1976 р. у кодекс вносилися певні доповнення і зміни. Так, законом № 78-12 від 4 січня 1978 р. було встановлено новий порядок обов'язкового страхування, а декретом № 78-722 передбачалися додаткові види страхування щодо договорів про страхування життя.

У ФРН закон про страховий договір від 30 травня 1908 р. з наступними змінами і доповненнями регламентує сферу страхо­вих відносин, за винятком морського страхування. Окремими законами регулюється обов'язкове страхування, у тому числі страхування відповідальності власників засобів автотранспорту.

У Івейцарії основним джерелом правового регулювання є за­кон про договір страхування від 2 квітня 1908 р. з наступними змінами. Згідно зі ст. 34 конституції цієї країни щодо приват­них страхових підприємств діє законодавство федерації і здійс­нюється контроль федеральними органами. З урахуванням поло­жень цієї статті 23 липня 1978 р. парламентом прийнято новий закон у цій сфері (відмінивши закон 1885 року), що створив також передумови для введення страхування цивільної відпові­дальності власників засобів автотранспорту.

В Англії найбільше значення в регулюванні страхових право­відносин має судовий прецедент. Законодавчим нормуванням охоп­лено лише окремі види страхування: морське (закон 1906 року) і страхування життя (закон 1774 року). Деякі загальні принци­пи закону 1906 року й меншою мірою закону 1774 року судовою практикою були поширені й на інші види страхування. Закон 1774 року про страхування життя незважаючи на його назву передбачає можливість пов'язувати договір страхування з іншими обставинами.

Щодо обов'язкового страхування так само існують відповідні закони. У ст. 143 закону про дорожній рух (1972 р.) встановлю­ється обов'язок страхування цивільної відповідальності власника засобів автотранспорту. Аналогічний обов'язок покладається на практикуючого солиситора (закон про солиситорів 1974 р.) і ро­ботодавця (закон про відповідальність роботодавців 1969 р.).

У СІЛА, так само як і в Англії, основна роль у регулюванні відносин з добровільного страхування приділяється судовому прецеденту.

 

< Попередня   Наступна >