Головне меню
Головна Підручники Господарське право Господарське право України 7.2. Поняття господарського договору та порядок його укладання

7.2. Поняття господарського договору та порядок його укладання

Господарське право - Господарське право України
145

7.2. Поняття господарського договору та порядок його укладання

Майново-господарські зобов’язання, які виникають між су­б’єктами господарювання і не господарюючими суб’єктами – юри­дичними особами на підставі господарських договорів, називаються господарсько-договірними зобов’язаннями.

У господарському праві категорія “договір” використовуєть­ся у загальному і спеціальному значеннях. Договір, який регулює ст. 179 Господарського кодексу України, у господарському праві означає будь-яку майнову угоду між двома або більше суб’єкта­ми господарського права. Але з точки зору статутної діяльності господарського суб’єкта майнові договори є різні. Наприклад, договір поставки підприємством продукції чи договір підряду на капітальне будівництво – з одного боку; договір купівлі-продажу підприємством меблів для офісу, канцелярських товарів тощо – з іншого. Ці договори різні, оскільки одні регулюють основну статутну діяльність господарюючих суб’єктів, інші – обслуго­вуючу. Тому законодавець визначає і регулює договори про основну господарську діяльність суб’єктів окремою юридичною категорією – категорією господарського договору.

Термін “господарський договір” у право України введено Гос­подарським процесуальним кодексом України, який регулює по­рядок розгляду і вирішення господарських спорів, тобто спорів між підприємствами, установами та організаціями, які виникають при укладанні та виконанні господарських договорів (ст. 1 Господарсь­кого процесуального кодексу).

Господарські договори виникають на основі:

– вільного волевиявлення (при таких договорах сторони на власний розсуд погоджують умови договору);

– примірного договору, рекомендованого органами управлін­ня суб’єктів господарювання;

– типо

вого договору, затвердженого Кабінетом Міністрів

України; – договору приєднання (запропонований однією стороною для іншої). Стаття 181 Господарського кодексу України передбачається загальний порядок укладення господарського договору, за яким сторони погоджують його умови, підписують і скріплюють пе­чаткою. Допускається спрощений спосіб укладення договору шля­хом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефоногра­мами, а також підтвердженням прийняття замовлення до вико­нання.

Особливістю є укладення попередніх договорів, яке перед­бачається ст.182 Господарського кодексу України. Відповідно до положення цієї статті суб’єкт господарської діяльності у певний термін, але не пізніше одного року з моменту укладення поперед­нього договору, повинен укласти основний договір, але на умовах, передбачених попереднім договором.

Дещо іншою є особливість укладення господарських договорів: – за державним замовленням. Гарантом при укладенні та­кого виду договорів, відповідно до ст. 183 Господарсько­го кодексу України, виступає держава в особі Кабінету Міністрів України. Ухилення від укладення такого виду договорів тягне за собою майнову відповідальність су­б’єкта господарювання. При цьому спори вирішуються в судовому порядку; – шляхом вільного волевиявлення сторін. Згідно положен­ня ст. 184 Господарського кодексу України, проект дого­вору може готуватися будь-якою із сторін; – на біржах, ярмарках і публічних торгах. За ст. 185 Господарського кодексу України при цьому застосовується ме­ханізм вільного волевиявлення сторін; – за рішеннями суду. Відповідно до ст. 187 Господарського кодексу України набрання чинності рішенням суду вва­жається днем укладення відповідного господарського до­говору, якщо інше не визначене рішенням суду. Господарський договір має особливі ознаки.

1. Господарське законодавство регулює цей договір як таку уго­ду, яка має визначену економічну і правову мету. Господарський договір завжди укладається з господарською метою для досягнення необхідних господарських і комерційних результатів. Це вироб­ництво і реалізація за плату продукції, виконання робіт і оплата їхніх результатів, надання платних послуг. Звідси господарські договори – це майнові договори, що обслуговують безпосеред­ньо виробництво та господарський (комерційний) обіг. За кри­терієм мети господарські договори відмежовуються від інших договорів підприємств, установ і організацій, які не обслугову­ють виробництво та обіг, і є допоміжними.

2. Щодо господарських договорів діють окремі правила щодо підстав їх укладання і змісту господарських договірних зобов’язань. Законодавством про господарські договори встановлено, що ті з них, які спрямовані на забезпечення пріоритетних потреб України в продукції, роботах та послугах, укладаються на підставі відповід­них державних замовлень. Юридичною особливістю в такому разі є те, що зміст договору контрактації обов’язково має відповідати по­ложенням ст. 713 Цивільного кодексу та ст. 180 Господарського ко­дексу України.

Зміст господарських договорів, які укладаються без державно­го замовлення, має відповідати господарським намірам і юридич­но вираженій згоді сторін. У теорії такі договори називаються регу­льованими, тобто такими, що регулюються самими сторонами.

3. Закон, в певній мірі, обмежує коло суб’єктів, які можуть бути суб’єктами господарських договорів. Згідно із ст. 510 Цивільного кодексу та п. 1 ст. 179 Господарського кодексу України суб’єктами господарських договорів є організації – юридичні особи (під­приємства, установи, організації), в тому числі колективні сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства, індивідуальні, приватні, спільні підприємства тощо, а також гро­мадяни –підприємці.

Господарський договір – це будь-яка майнова угода між дво­ма або більше суб’єктами господарського права, предметом якого є певна правомірна дія.

Господарський договір згідно із законом співвідноситься з юридичною категорією господарського зобов’язання.

Категорія господарського зобов’язання водночас є і загаль­ною, і частковою стосовно господарського договору. Загальною вона є тому, що господарські зобов’язання виникають з ряду підстав, а саме: з державного замовлення; з іншого акта органу управління; з господарського договору, укладеного на підставі держзамовлення чи іншого управлінського правового акта; з господарського догово­ру, укладеного за простою згодою сторін; з інших підстав, що не суперечать закону (з конкурсу, тендера, іншого публічного торгу). Таким чином, з одного боку, господарський договір є лише частковою підставою виникнення господарських зобов’язань. У цьому розумінні категорія господарського зобов’язання узагальнює договірні господарські зобов’язання, засновані на договорі. З іншо­го боку, зміст господарського договору – це сукупність господарсь­ких зобов’язань сторін, тобто їх взаємних прав і обов’язків, що ви­никають саме з такого договору. Тобто категорія господарського договору є узагальненою щодо договірних господарських зобов’я­зань. Господарський договір – це юридичне джерело договірних госпо­дарських зобов’язань.

Предметом договору повинна бути правомірна дія. Якщо пред­метом договору буде неправомірна дія, то такий господарський до­говір визнається недійсним. Для виникнення господарського дого­вору необхідна воля сторін, які його укладають. В той же час для виникнення господарського договору досягнення угоди недостат­ньо, вона, відповідно до ст. 181 Господарського кодексу України, повинна укладатися у письмовій формі. При укладанні договору використовуються не довільні, а уніфіковані форми. Якщо сторони домовились укласти договір у письмовій формі, щодо якого зако­ном не встановлена така форма, то такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами.

Укладання господарського договору – це зустрічні договірно-процедурні дії двох або більше суб’єктів господарського права щодо вироблення умов договору, які відповідають їх реальним намірам та економічним інтересам, і оформлення його як правового акта.

Договір вважається укладеним, коли сторони досягли за усіма істотними умовами згоди і оформили її належним чином. Процес укладання господарського договору – тривалий і складний. В ньо­му ст.ст. 641 та 642 Цивільного кодексу України виділяються дві послідовні стадії: пропозиція укласти договір (оферта) і прийнят­тя пропозиції (акцепт). Відповідно до цього особа, яка запропо­нувала укласти договір, є оферентом, а особа, що прийняла про­позицію, – акцептант.

Цивільний кодекс України визначає момент, з якого договір вважається укладеним. Якщо пропозиція укласти договір зроблена у письмовій формі, то договір вважається укладеним, коли відповідь про прийняття пропозиції одержана протягом необхід­ного для цього часу. Часто сторони самі визначають момент всту­пу договору в юридичну силу, про що вказується у договорі.

Цивільний кодекс України (ст. 649) та Господарський про­цесуальний кодекс України (ст.ст. 10 і 11) визначають загальний порядок врегулювання розбіжностей, що виникають при укла­данні господарських договорів та при їх зміні і розірванні, а та­кож регулюють процесуальні відносини щодо порушення позов­ного провадження з господарських спорів та їх вирішення.

Відповідно до ст. 181 Господарського кодексу України та ст. 5 Господарського процесуального кодексу України особливістю ук­ладання договорів є досудове врегулювання розбіжностей, що ви­никають при їх укладанні. За наявності заперечень щодо умов договору іншою стороною в 20-денний термін надсилають іншій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом із підпи­саним договором. Підприємство, яке одержало протокол, зобов’я­зане протягом 20 днів розглянути його, вжити заходів до врегу­лювання розбіжностей другою стороною, включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишилися неврегульованими, в 20-денний термін передати на вирішення до гос­подарського суду.

Разом з тим ст. 639 Цивільного кодексу України дає змогу сторонам обирати певну письмову форму господарського дого­вору. Зокрема, такі господарські договори, як договір поставки, міни, купівлі-продажу, можуть укладатися у формі одного письмо­вого документа, що підписується сторонами. Це так звана повна письмова форма. Крім того, договірні відносини між сторонами можуть бути встановлені у так званій скороченій письмовій формі – шляхом обміну листами, телетайпограмами, радіограмами, те­леграмами і т. ін. Письмовою формою договору поставки визнається також замовлення покупця, прийняте до виконання, що здійснюється безпосередньо за замовленнями покупців, які не відхилені постачальниками протягом 20 днів після їхнього одер­жання, якщо в зазначених замовленнях є дані щодо кількості, розгорнутої номенклатури, якості продукції, строків поставки, ціни, інших необхідних для здійснення поставки даних.

Стосовно окремих видів договірних господарських відносин договірна документація є типовою (Типовий договір на постачан­ня природного газу, Типовий договір на транспортування природ­ного газу, Типовий договір оренди державного майна тощо).

При укладанні ряду господарських договорів застосовують­ся не довільні, а уніфіковані (стандартні) форми договірних до­кументів, щодо яких діють спеціальні правила їх складання і які мають точно визначені офіційні назви. Зокрема, це стосується форми договорів перевезення вантажів. Так, повітряні переве­зення вантажу здійснюються на підставі договору повітряного перевезення. Форми документів, які посвідчують цей договір, та правила їх застосування затверджує Міністерство транспорту Ук­раїни.

Автомобільним транспортом перевозяться вантажі за товар­но-транспортною накладною, на внутрішньому водному – наклад­ною. На морському транспорті накладною оформляються малока-ботажні перевезення вантажів. Для інших договорів морських пе­ревезень вантажів застосовується така форма, як коносамент.

Статтями 638-648 Цивільного кодексу України встановлено загальний порядок укладання будь-яких цивільних договорів (не­залежно від їх видів). При цьому пропозиція укласти договір має бути чітко висловлена і виражати справжній намір господарюю­чого суб’єкта вступити в договір. Пропозиція вважається достат­ньо визначеною, коли в ній зазначено всі істотні умови договору або порядок їх визначення.

Такий договір визнається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо його істотних умов (тобто тих, які визнані такими за законом або необхідні для договорів такого виду), а та­кож всіх умов, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди. Коли пропозицію укласти договір зроблено із заз­наченням строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію, одержала від іншої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку.

Другою особливістю укладання господарських договорів є су­дове врегулювання розбіжностей, що виникають при цьому. (ст. 649 Цивільного кодексу України). Такі розбіжності між підприємства­ми, організаціями розглядаються керівниками чи заступниками керівників підприємств та організацій або за їх уповноваженням іншими особами.

За наявності заперечень щодо умов договору підприємство чи організація, які одержали проект договору, складають прото­кол розбіжностей, про що робиться застереження в договорі, та в 20-денний строк надсилають іншій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором. Підприємство, організація, які одержали протокол розбіжнос­тей, зобов’язані протягом 20 днів розглянути його, вжити за­ходів до врегулювання розбіжностей з другою стороною, вклю­чити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк на вирі­шення господарського суду.

Описаний порядок досудового врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні господарських договорів, визначе­ний ст. 10 Господарського процесуального кодексу України. Він є загальним і підлягає додержанню сторонами, якщо інший (спеціаль­ний) порядок не встановлено чинним на території України законо­давством, яке регулює конкретний вид господарських відносин (ст. 5 Господарського процесуального кодексу України)

Отже, третьою особливістю укладання господарських дого­ворів є те, що законодавство передбачає спеціальні порядки ук­ладання господарських договорів окремих видів. Суть їх полягає в тому, що форми, строки укладання таких договорів тощо регу­люються нормами кодексів, статутів, правил та положень про конкретні види господарських договорів.

Загальні принципи і умови виконання договорів, у тому числі господарських, врегульовані главою 48 “Виконання зобов’язан­ня” Цивільного кодексу України (ст.ст. 526-545). Щодо госпо­дарських договорів діють і спеціальні умови виконання, перед­бачені нормативними актами про окремі види договорів.

На господарські договори поширюються такі інститути і ка­тегорії загального зобов’язального права, як загальні умови ви­конання зобов’язаня (ст. 526 Цивільного кодексу), забезпечення виконання зобов’язання (ст.ст. 546–597 Цивільного кодексу), відповідальність за порушення зобов’язань (ст.ст. 610–625 Цивіль­ного кодексу), умови про строк (ст. 530 Цивільного кодексу) та місце виконання зобов’язань (ст. 532 Цивільного кодексу) тощо. Особливість виконання господарських договорів полягає лише в тому, що ці категорії та інститути значною мірою деталізуються ще й господарським законодавством про окремі види договорів.

Важливою особливістю є також те, що законодавство перед­бачає спеціально порядок укладання господарських договорів окремих видів. Суть полягає в тому, що форми, строки укладан­ня договорів регулюються нормами кодексів, статутів, правил, положень про конкретні види господарських договорів.

У процесі виконання робіт та наданні послуг суб’єкти госпо­дарювання вступають у певні правовідносини, які пов’язані з реа­лізацією продукції, матеріалів та виконанням певних дій. Часто однією з підстав для прийняття рішення про укладання договору є первинне візуальне враження від належно оформленого офісу кон­трагента, його місцезнаходження, наявність оргтехніки, транспор­ту та інших предметів, що свідчать про майновий стан суб’єкта гос­подарювання. Такий поверховий підхід може призвести до того, що у подальшому неможливо здійснити розшук контрагентів та відшкодувати збитки, які виникли на підставі нелегітимних угод. У той же час у процесі господарської діяльності можуть укладатися усні угоди, якщо інше не встановлено законодавством, але такі до­говори між суб’єктами господарювання можуть укладатися за умо­ви, що суб’єкт підприємницької діяльності здійснив оплату то­варів або послуг та одержав від іншого суб’єкта господарювання певний документ, що підтверджує одержання товару чи грошей.

Необхідність письмового фіксування договірних зобов’язань визначена Законом України “Про бухгалтерський облік та фінан­сову звітність в Україні”, де зазначено, що бухгалтерський облік є обов’язковим видом обліку на підприємстві. Фінансова, податко­ва, статистична та інші види звітності, де вказується грошова сума, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку, а тому кожна госпо­дарська операція повинна бути письмово зафіксована.

Правове регулювання укладання угод між суб’єктами гос­подарювання суттєво відрізняється від укладання угод у цивіль­но-правовому полі, коли учасником договірних зобов’язань є гро­мадяни. Згідно зі ст. 640 Цивільного кодексу України договір вва­жається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди за всіма істотними умовами. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів певного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди. У законодавстві визначено, що коли сторо­ни домовились укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому обумовленої форми, не див­лячись на те, що за законом для певного виду договорів ця форма не була обов’язковою.

Відповідно до закону або угоди між сторонами договір по­винен бути укладений у письмовій формі, це можна зробити як шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами тощо, підписаними стороною, яка їх надсилає. У передбачених законом випадках договір може бути укладений шляхом прийняття до вико­нання замовлення. В той же час необхідно враховувати, що відпо­відно до рішення Конституційного Суду України у справі № 1-17/98 від 26.11.1998 р. за конституційним зверненням відкри­того акціонерного товариства “Лубнифарм” щодо офіційного тлу­мачення положень частини другої статті 6 Закону Української РСР “Про зовнішньоекономічну діяльність” і статті 639 Цивільного кодексу України визначено, що у положеннях ч. 2 ст. 6 Закону Української РСР “Про зовнішньоекономічну діяльність” розу­міється, що передбачена цією нормою права письмова форма є обов’язковою для будь-якого зовнішньоекономічного договору (контракту), що укладається суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України. Винятки з цього правила можуть встановлю­ватися лише законом або міжнародним договором України.

Встановлений порядок підписання зовнішньоекономічно­го договору (контракту), за яким від імені суб’єктів зовнішньоеко­номічної діяльності відповідний договір (контракт) підписують дві особи, є обов’язковим для будь-якого зовнішньоекономічного договору (контракту), що укладається суб’єктом зовнішньоеконо­мічної діяльності України, крім випадків, коли таким суб’єктом є фізична особа. Цей порядок підписання зовнішньоекономічного договору (контракту) має бути дотриманий. Від імені суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України, які є юридичними осо­бами, зовнішньоекономічний договір (контракт) підписує особа, яка має таке право за посадою відповідно до установчих документів цього суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності, або особа, яку уповноважено на це дорученням, виданим за підписом керівника суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності одноособово чи в іншому порядку, передбаченому установчими документами, або особа, яку уповноважено на це установчими документами без­посередньо.

Оскільки у чинних цивільному та господарському законодав­ствах немає чіткого визначення поняття форми договору, який ук­ладається між суб’єктами господарювання, то необхідно враховува­ти рішення Конституційного суду України щодо обов’язковості укладання письмового договору в зовнішньоекономічній діяль­ності. Підтвердженням зобов’язань, що виникли між суб’єктами гос­подарювання в іншій формі, ніж письмовий договір, можуть бути документи, які б дали можливість зафіксувати певну господарську діяльність в бухгалтерських проводках з дотриманням вимог Зако­ну України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Ук­раїні”. В той же час необхідно враховувати, що обов’язковість укла­дання письмового договору передбачена ч.3 ст. 639 Цивільного ко­дексу України.

Письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укла­дають. Недодержання форми угод і порядку їх укладання тягне за собою недійсність угод.

При укладанні угод необхідно враховувати наявність реєст­рації суб’єкта підприємницької діяльності як юридичної особи. У діяльності суб’єктів господарювання дуже часто виникає не­обхідність з’ясовувати питання належного представника, який ук­ладає угоду. У господарських договорах вказуються назва юридич­ної особи, з якою укладається угода, а також прізвище представни­ка юридичної особи.

У судовій практиці непоодинокі випадки, коли угода укладаєть­ся керівником юридичної особи, який діє згідно з повноваження­ми, визначеними статутом юридичної особи, або за дорученням.

Перевірка наявності статуту юридичної особи та повнова­жень особи, яка укладає угоду, в майбутньому позбавить суб’єкта господарювання від застосування норм права щодо правомірності укладання угод.

У судовій практиці господарських судів України враховується, що відповідно до ст. 62 Господарського кодексу України підприєм­ництво – це самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримання прибутку.

Оскільки здійснення підприємницької діяльності можливе за наявності створення юридичної особи, яка зареєстрована як суб’єкт підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодав­ством, то підставою для укладання угоди є наявність статусу підприємця у контрагента за договором.

У зв’язку з вказаними обставинами суб’єкт господарювання повинен належним чином перевірити наявність реєстрації суб’єкта господарювання, з яким укладається угода. У чинному законодавстві не визначено чітких правових підстав для захисту підприємця від недобросовісного контрагента, а тому суб’єкти господарювання повинні самі визначати заходи із забезпечення власного ризику підприємницької діяльності. Тому необхідно враховувати пра­вове поле діяльності суб’єктів господарювання, які створюються з метою отримання прибутку від підприємницької діяльності, ос­кільки на практиці зустрічаються непоодинокі випадки створен­ня так званих “фіктивних фірм”.

Поняття фіктивного підприємництва визначено у ст. 205 Кри­мінального кодексу України як створення чи придбання суб’єктом підприємницької діяльності (юридичною особою) відповідного статусу з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона.

В той же час судова практика розгляду справ про відшкодуван­ня податку на додану вартість свідчить, що підприємцями створю­ються “фіктивні фірми” для нетривалої діяльності від одного дня до кількох місяців з метою ухилення від сплати податків або для здійснення підприємницької діяльності на підставі документів, що не свідчать про конкретну особу, яка створила суб’єкт господарю­вання. Тому необхідно відрізняти фірми, які створені для зайняття підприємницькою діяльністю від імені іншого засновника, але ос­новною умовою діяльності яких є отримання прибутку та сплата відповідних податкових зобов’язань. Такі фірми можуть визнава­тися неправомірно створеними, але метою їх діяльності не є ухи­лення від сплати податків. Особа, яка створила таку фірму, може нести певну відповідальність за порушення чинного законодавства про підприємницьку діяльність, але така діяльність, як правило, не направлена на завдання збитків державному бюджету.

Практичні матеріали свідчать, що більшість створених “фіктивних фірм” діє не тільки для ухилення від сплати податків, а також для вилучення з державного бюджету коштів за рахунок от­римання відшкодування суми податку на додану вартість. Такі фірми здійснюють реєстрацію на осіб, які загубили паспорт, або на підставі паспорта, який був тимчасово в користуванні іншої особи, або за рахунок певної плати власнику паспорта за дозвіл викорис­тання імені та адреси власника паспорта.

Відповідно до ст. 6 Господарського кодексу України гаранту­ються майнові права підприємців, але чинне законодавство не пе­редбачає правовий захист добросовісного суб’єкта господарювання від неправомірних дій недобросовісного суб’єкта господарювання.

При укладанні угод необхідно враховувати, що правоздатність будь-якої юридичної особи є спеціальною, оскільки визначається за рахунок встановлення виду діяльності за ст. 91 Цивільного ко­дексу України або за установчими документами юридичної осо­би. В той же час при укладанні угод представники юридичної осо­би повинні враховувати вимоги ст. 92 Цивільного кодексу Украї­ни, за якою недійсною є угода, укладена юридичною особою в суперечності з встановленими цілями її діяльності. До такої уго­ди, відповідно, застосовуються наслідки, передбачені ст. 96 Ци­вільного кодексу України, вона є позастатутною і має визнавати­ся недійсною на підставі чинного законодавства.

Господарські суди, вирішуючи спори, пов’язані з визначен­ням змісту і меж правоздатності господарюючих суб’єктів, врахову­ють ту мету, яку суб’єкти господарювання визначили у своїй діяль­ності. У вирішенні спорів господарські суди враховують, що під метою юридичної особи розуміються не лише її основні виробни­чо-господарські, соціальні та інші завдання, але також і не заборо­нені законом допоміжні операції, необхідні для досягнення основ­них цілей, що стоять перед юридичною особою. Тобто коло угод, які вправі укладати господарюючі суб’єкти, не визначається яки­мось вичерпним переліком і не обмежується лише тими угодами, що випливають з основного змісту їх діяльності, а тому суб’єкти господарювання можуть укладати й різноманітні угоди, які є по­хідними, супутніми їх основній діяльності.

Оскільки норми щодо спеціальної правоздатності юридич­них осіб мають імперативний характер, сторона позбавлена мож­ливості оспорювати визнання угоди недійсною, посилаючись на те, що вона не знала і не повинна була знати про обмеження право­здатності.

На підставі ст. 610 Цивільного кодексу України в судовому порядку можуть визнаватися недійсними не лише зобов’язання, які не відповідають закону, а й такі, що порушують вимоги указів Президента України, постанов КМУ, інших нормативних актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєст­рованих у встановленому порядку.

Відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодав­ства має оцінюватися господарським судом щодо законодавства, яке було чинним на момент укладання спірної угоди. У разі, коли після укладання угоди набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють договірні відносини, ніж ті, що діяли на момент укладання угоди, сторони вправі керуватися умовами дого­вору, а не цим нормативним актом, якщо останній не має зворотної сили.

У випадку відсутності у суб’єкта господарювання ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності договір, без­посередньо пов’язаний з такою діяльністю, та такі зобов’язання можуть бути визнані недійсними на підставі ст. 548 Цивільного кодексу України як не відповідні вимогам закону.

В господарських судах також розглядаються питання про ви­знання угод недійсними на підставі ст. 611 Цивільного кодексу України, якщо зобов’язання укладене з метою, завідомо супереч­ним інтересам держави і суспільства, за наявності умислу хоча б у однієї із сторін щодо настання відповідних наслідків.

До зобов’язань, що підпадають під ознаки вказаної статті, належать угоди, спрямовані на незаконне відчуження або неза­конне користування, чи розпорядження об’єктами права влас­ності як основного національного багатства держави, що перебу­ває під особливою охороною держави, або природні ресурси, чи придбані предмети, які вилучені з обігу або обіг яких обмежений, а також зобов’язання, які направлені на приховування суб’єкта­ми господарювання від оподаткування доходів або використання майна, що знаходиться у їх власності з метою завдання шкоди інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян.

При зверненні з такими позовами необхідно доказувати, у чому конкретно полягала наперед суперечна інтересам держави і суспільства мета укладання зобов’язання, якою із сторін і в якій мірі виконано угоду, а також вину сторін у формі умислу.

Наявність умислу у сторін при укладанні зобов’язання озна­чає, що сторона або сторони усвідомлювали або повинні були ус­відомлювати протиправність укладеного зобов’язання, яка супе­речить меті діяльності суб’єкта господарювання та інтересам дер­жави і суспільства. Крім того, необхідно доказувати, що сторони прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Умисел юридичної особи визначається як умисел тієї посадової або іншої фізичної особи, яка підписала договір від імені юри­дичної особи, маючи на це належні повноваження. При відсут­ності таких повноважень наявність умислу у юридичної особи не може вважатися встановленою.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України стягнен­ня у дохід держави одержаного чи належного за зобов’язанням здійснюється лише у тих випадках, коли наперед суперечна інте­ресам держави і суспільства зобов’язання було повністю або част­ково виконане хоча б однією із сторін.

У господарських судах у великій кількості розглядаються спра­ви про визнання зобов’язань недійсними, в тому числі за позова­ми податкових органів, тому необхідно враховувати вказані ви­моги щодо правомірності дій представників суб’єктів господа­рювання при укладанні зобов’язань.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук