47

---

РОЗДІЛ 11

Естетична культура та шляхи її формування

Ключові поняття і терміни: естетична культура, естетич­на культура особистості, естетична культура суспільства, естетичне виховання, самовиховання

§ 1. Особливості та зміст естетичної культури особистості

Найчастіше під естетичною культурою розуміють сукупність естетичних цінностей, засобів їх створення та вживання. Струк­тура естетичної культури багатомірна. Вона містить естетичну свідомість людей, що відтворюється в ідеалах, потребах, наста­новах, смаках, поглядах, концепціях; естетичні моменти різних видів діяльності (у праці, побуті, під час спілкування, у суспіль­ному житті, спорті тощо); естетичне виховання у різноманітті сфер та засобів свого прояву. Залежно від соціальної значущості розрізняють естетичну культуру особистості, естетичну культу­ру соціальної групи, естетичну культуру конкретного суспіль­ства, естетичну культуру людства в цілому.

Співвідношення естетичної культури особистості та естетич­ної культури суспільства (або взагалі усього людства) визначаєть­ся тією мірою засвоєння естетичних цінностей, якою володіє кон­кретна особистість. Тому естетична культура особистості — це ступінь, рівень опанування естетичною культурою суспільства. Проте естетична культура являє собою грань загальних, універ­сальних людських відносин і тому виступає як міра універсаль­ності та гармонійності особистості. Ні інтелектуальний, ні емоцій­ний розвиток особистості не може бути повним, якщо вона есте­тично нерозвинена. Естетична культура забарвлює і емоції, і волю, і розум людини вмінням бачити, відчувати та створювати красу. Естетично розвинена людина ставиться до себе, до природи, до інших не як споглядач, а як людина, що відчуває унікальність та своєрідність іншого. Але парадокс естетичного відношен

ня до дійсності полягає в тому, що суб’єкт безпосередньо переживає свою єдність з навколишнім світом, який не протистоїть людині у своїй відчуженій об’єктивності, але відкривається як світ люди­ни, споріднений з нею та зрозумілий їй. Лише за цієї умови можливе підвищення людської діяльності до рівня творчості.

Але зміна відношення до зовнішнього світу — це завжди і нове ставлення до самого себе, новий рівень самосвідомості. Пе­реростаючи відчужене відношення до оточуючого як до зовні об­межуючого «не-Я», людина відкриває, що не знала раніше сама себе, і вона переборює самовідчуження, відновлює свою цілісність, присвоює свою дійсну, універсальну людську якість: «Все в мені, та я в усім» (Ф. Тютчев). У цьому полягає величне значення есте­тичної культури для становлення особистості незалежно від того, знаходить це відображення у художній творчості, чи ні.

У формуванні естетичної культури мистецтву належить особ­ливе місце: за будь-яким фактом художньої творчості у будь-якому виді мистецтва, за будь-яким яскравим виявом спеціального обда­рування художника та музиканта, архітектора та поета, актора та скульптора насправді лежить дещо набагато загальніше, глибше та первинніше — відношення людини до життя. Не до мистецтва, його цінностей, їх створення та відтворення, а до самої навко­лишньої дійсності, яка ще не перетворена художньою творчістю, тобто ставлення до дійсності, яка створює саму можливість її естетичного освоєння. Воно може й не виявитися у спеціальній художній діяльності, а втім становить духовне багатство людини, яка володіє таким ставленням, що є притаманним кожному.

Художники є основними охоронцями, оберігачами «естетич­ного потенціалу» людства: їх творчість здатна пробуджувати ана­логічні істотні сили й в інших людях; залучення до мистецтва може виступати для всіх як «розпредмечування» та «присвоєн­ня» загальнолюдській здатності естетичного відношення до життя.

Естетична культура змінює відношення людини до природи. Ця зміна пов’язана з подоланням відчужено-утилітарного підхо­ду до неї (тільки як до об’єкта раціонального пізнання та вико­ристання). Відкриваючи у ній деякий споріднений собі зміст, людина відкриває «природне» в самій собі. В естетичному пере­живанні природа «олюднюється», набирає у творчій свідомості людсько-образного змісту, а уявлення про людину розширюється до масштабу природи. І метафорична мова, якою постійно користуються поети, говорячи про неї, — не «поетична фікція», не умовний засіб вираження, з яким ніщо в дійсності не співвідносне, але необхідний для них засіб об’єктувати свою співпричетність до природи, що реально відчувається, виражати самого себе як «природу, що рефлексує»1.

Естетична культура людини дозволяє ставитися до природи, виходячи із взаємних «інтересів», а часом — виключно через самоцінність її буття.

Невідчужене відношення до світу в цілому грає різними гра­нями як особливе ставлення до інших людей, до природи, цінно­стей культури, історичного минулого. В усіх випадках предмет естетичного відношення виступає, з одного боку, як співприродний, готовий до розкриття, «свій», а з іншого — як той, що володіє власним, унікальним та самоцінним існуванням (есте­тичне відношення є неутилітарним, навіть антиутилітарним).

Естетичне відношення до дійсності дозволяє особистості оці­нювати свою діяльність як творчу, з точки зору її результатів у більш широкому соціокультурному контексті, пізнавати насо­лоду від укорінення у активно-творче життя суспільства, висту­паючи своєрідним орієнтиром світогляду та творчої діяльності. Воно також є одним із стимулів творчого освоєння дійсності з метою створення наукової картини світу як відбиття реальної гармонії зв’язків. Естетичне відношення до навколишнього світу визначає потребу особистості та її здатність захоплюватися як незвичайністю та красою самого предмета, явища, що перетво­рюється, так і засобами їх зміни, результатами творчості в ціло­му, а також відчувати особистістю естетичну насолоду від само­го трудового процесу, що формує потребу у такого роду діяль­ності та постійний інтерес до неї.

Справляючи значний вплив на естетичний розвиток особис­тості, естетична культура формує іншу якість мислення, запо­чатковує розвиток низки загальнокультурних здібностей люди­ни. Насамперед це відбивається на якості емоційної культури особистості. Емоція завжди сигналізує про особистісний сенс діяльності для людини. Один з найталановитіших фізиків М.В. Воль-кенштейн говорив про те, що естетичні емоції посилюють нау­кову творчість, а їх відсутність пов’язана з відсутністю таланту та бездарністю наукового співробітника. Це твердження, оче­видно, справедливе щодо будь-якого виду творчості. Проте емоційність у кожному виді діяльності, а втім і у творчості, повинна бути двомірною, тому психологи підкреслюють зна­чення емоційної зрілості особистості, яка містить, з одного боку, повноту емоційного життя особистості, а з іншого — досить високий рівень соціалізації афективної сфери. І та, і інша якість емоційності розвиваються, «олюднюються» внаслідок естетич­ного розвитку особистості.

Естетичний розвиток особистості, високий рівень естетичної культури формує її здатність мислити не за однією чи декілько­ма обмеженими мірками, а за міркою будь-якого виду, здатність розмовляти мовою предмета, виражати своєрідність його сут­ності. Подібне вміння називають почуттям форми. Воно дозво­ляє надати предмету творчості структурну гармонійність, досяг­ти функціональної та конструктивної досконалості матеріаль­ного об’єкта, допомагає знайти співвіднесеність способу пере­творення предмета з його власною мірою. Естетична культура сприяє розвитку у особистості образного мислення, мислення за аналогією та асоціацією, цілісності сприйняття конкретних образів, розвитку фантазії, зорового уявлення, інтуїції.

Особливо важливі дані якості, коли невідомий увесь набір за­собів та правил розв’язання задачі. Саме тоді здатність уявити проблему в образній формі полегшує пошук результату, що дослід­жується. Можливість миттєвого схоплювання у думці речей в ціло­му відкривається у предметно-образному мисленні, а це підви­щує вірогідність появи несподіваної, але корисної асоціації.

Процес пошуку потрібних аналогій та асоціацій багато у чому здійснюється інтуїтивно. Інтуїтивне є високоінтелектуальним про­цесом, який пов’язаний не тільки з психологічними факторами, але й з такими, як особливості духовного освоєння дійсності людиною, простежується залежність інтуїтивної діяльності від певного запасу знань, культури мислення, бачення світу, що сфор­мувався, стилю наукової та в цілому діяльності, що склався у людини. Інтуїтивне рішення характеризується граничною інте­ріоризацією предметності, що залучена до творчого процесу, особливим напруженням та насиченням емоцій, тому має по­чуттєвий та образний характер.

Забезпечуючи побудову внутрішньо несуперечливої моделі світу, вербально-знакове мислення певною мірою збіднює не­минуче його відображення у свідомості людини. У протилежність цьому відбиття на образному рівні уможливлює сприйняття світу в усій його цілісності, багатозначності та суперечливості, що необхідно для найбільш повного чуттєвого контакту з реальністю, для емоційної стабілізації та відіграє велику роль у проце­сах творчості, особливо на етапі «визрівання» ідей.

Ці генетичні потенції можуть розвинутися у соціальному спілкуванні шляхом виховання. Однак уся традиційна система європейського виховання орієнтована насамперед на розвиток логічного мислення, тобто на розвиток переважно логічних на­вичок та функцій. Тому необхідно переорієнтувати систему ви­ховання та навчання й подолати вікове відставання розвитку функцій правої півкулі: навичок образного мислення та творчо­го уявлення.

Перелічені особливості визначають місце естетичної культу­ри у духовному розвитку особистості. Але професійна діяльність, що є специфічною за своїм змістом та функціями, зумовлює своєрідність вияву естетичної культури особистості, її транс­формацію в структуру та якість професійної культури людини.

 

1 Рубинштейн С.Л. Проблемы общей психологии. — М., 1976.

 

< Попередня   Наступна >