РОЗДІЛ 12

Культура поведінки майбутнього фахівця

Ключові слова та терміни: етикет, культура поведінки, ма­нери поведінки, моральні якості – ввічливість, тактовність, скромність, точність, простота, правила та норми етикету.

§ 1. Культура поведінки та етикет. Головні правила етикету

Культура поведінки — складова частина культури людини, вона виступає зовнішнім проявом духовного багатства особистості та її внутрішнього світу; це сукупність форм повсякденної поведінки людини (у праці, побуті, спілкуванні з іншими), в яких знаходять зовнішнє відображення моральні та естетичні норми поведінки. Якщо моральні норми визначають зміст вчинків, мотиви поведін­ки, то культура поведінки розкриває, як саме здійснюються у по­ведінці вимоги моральності, яке «обличчя» поведінки людини, на­скільки органічно, природно і невимушено такі норми злилися з її способом життя, стали повсякденними життєвими правилами.

У широкому плані даного поняття культура поведінки об’єд­нує всі сфери зовнішньої і внутрішньої культури людини: ети­кет, правила поводження з людьми і поведінки у громадських місцях; культуру побуту, що включає характер особистих по­треб та інтересів, відносини людей поза роботою, організацію особистого часу, гігієну, естетичні смаки у виборі предметів спо­живання (вміння одягатися зі смаком, прикрашати житло), ес­тетику властивої людині міміки і пантоміми, вираз обличчя і рухів тіла (грація). Окремо виділяють культуру мови, вміння грамотно, ясно й красиво висловлювати думки, не вживаючи вульгарних виразів, і т. ін.

«У людині повинно бути все прекрасним: і обличчя, і одяг, і душа, і думки», — писав А.П. Чехов, і ці слова якнайкраще вира­жають сутність культури поведінки, що становить гармонію внутрішніх і зовнішніх начал люди

Тільки за умови такого цілісного підходу до розуміння культу­ри поведінки, тільки при аналізі ставлення до праці, природи, ми­стецтва, до колективу й окремих людей і зливаються воєдино ос­новне поняття етики «добро» і поняття, яким користуються, щоб висловити естетичну оцінку, — «красота». Моральна й естетична грані культури поведінки існують у тісній єдності і взаємодії. На жаль, і раніше, і тепер можна зустріти людей, які протиставляють естетичне етичному, і навпаки. Трапляється так, що чуйна людина виявляє свою доброту незграбно, грубо, а інша, залишаючись у душі егоїстичною, черствою, бездушною, поводиться бездоганно, але тільки для того, щоб справити на оточення добре враження.

Зовнішня культура людини очевидна, про неї можна зроби­ти висновок з першого погляду, зважаючи на те, як людина говорить, як поводиться з оточенням, як одягається. Відтак скла­дається про людину перше враження. Але у зовнішній культурі виявляється внутрішня культура особистості. Важливі не форми спілкування і поведінки як такі, а їх мотиви та внутрішня вихо­ваність, яка спрямовує поведінку людини. Вихована людина ввічлива й запобіглива не тому, що хоче красиво виглядати, а тому, що повага до людей, увага до них, душевний такт не доз­воляють їй бути іншою. У такій поведінці людини виявляється її внутрішня сутність, її внутрішня культура. Таким чином, зав­дання, що стоїть перед людиною, — це формування внутріш­ньої і зовнішньої культури, її моральний і естетичний розвиток.

Важлива складова частина культури поведінки — етикет, що містить ті вимоги, які набувають характеру строго регламенто­ваного церемоніалу і в дотриманні яких має особливе значення певна форма поведінки.

Етикет являє собою сукупність правил поведінки, що сто­суються зовнішнього прояву ставлення до людей (поводження з оточенням, форма звертання й вітань, поведінка у громадсь­ких місцях, манери й одяг).

Етикет (фр. etiguette — ярлик, етикетка, церемоніал), тобто порядок проведення певної церемонії. Цим терміном визначав­ся строго встановлений порядок і форма поводження при дворі монарха. Це був придворний протокол, подібний до диплома­тичних протоколів, які діють і зберігають своє значення і сьо­годні. Головним призначенням етикету була організація поведінки придворних таким чином, щоб звеличити особу монарха й ут­вердити придворну ієрархію.

Зміст власне етикетних норм складався разом з виникненням імператорського єдиновладдя спершу на Сході, а потім і на Заході. До російської мови слово «етикет» увійшло у XVIII ст., коли складався придворний побут абсолютної монархії, встановлюва­лися широкі політичні та культурні зв’язки Росії з іншими дер­жавами.

У ХУШ ст. під етикетом розуміли лише зведення правил поведінки, прийнятих при дворах монархів. Однак життя вима­гало ширшого тлумачення цього терміна як сукупності правил поведінки у різних сферах: життєдіяльності людини, а не тільки при дворі правителя. Етикет — це правила поведінки у домі рабовласника за античних часів і за епохи середньовіччя – у ремісника і буржуа, у селянській хаті; це правила поведінки на громадському і сімейному святах, на службі та ін.

Етикет має конкретно-історичний характер. Кожне суспіль­ство, кожна культура відзначилися своїми правилами поведін­ки, системою норм, своїми уявленнями про прекрасне й по­творне. Так, свої правила поведінки існували в античній Греції і свої – в античному Римі, етикет при французькому дворі Людовіка XIV відрізнявся від етикету при дворі Ізабелли й Фердинан­да, етикетні відносини за російського царя Олексія Михайлови­ча у XVII ст. відрізнялись від таких за Петра І у XVIII ст. і т. ін.

Етикет є соціально зумовленим. Він виник як суто класове, кастове явище. Досить згадати хоча б середньовічний кодекс ли­царської честі або вимоги придворного етикету, що якнайсуворі­ше регламентували все двірське життя. Члени родини монарха мали вставати о певній годині. Точно зазначалося, хто повинен бути при одяганні монарха, хто — тримати і подавати йому одяг, заздалегідь було визначено, хто супроводжував його на прогулян­ках, хто був присутнім на аудієнціях, прийомах і т. ін.

У старих хроніках і мемуарах придворних осіб можна знайти докази того, як через дрібниці, пов’язані з етикетом, спалахували сварки, що ускладнювали політичні відносини між державами. Сварки виникали, наприклад, через те, на що під час аудієнції пропонували сісти — на крісло з поруччям, високою спинкою або табурет, через певні рухи правої або лівої руки, всупереч етикету, через кількість кроків, які треба зробити, вклоняючись монархові.

Цілком інші норми, правила відносин існували у народному середовищі. Все, що характеризувало етикет правлячих класів, було неприйнятним для соціальних низів. «Бідність звільняє від етикету», — зауважувала французька письменниця Жорж Санд. Але це не означало, що простолюд не мав своїх уявлень про поведінку, про взаємини один з одним. Життя, суспільний і особистий досвід підказували, що такі форми необхідні, бо вони регулюють по­всякденні контакти з товаришами по роботі, з сусідами, з рідни­ми і близькими, допомагають людям зрозуміти один одного, без чого були б немислимими самі відносини у сфері виробництва, у побуті. Ці норми, які народжувались у середовищі трудящих, були простими і зрозумілими, звільненими від ряду умовностей.

Та з плином часу багато норм, правил і вимог етикету стали загальними правилами, які регулювали специфічні форми людсь­кого спілкування. Це відбувалося внаслідок того, що виникнен­ня етикету було своєрідним досягненням людської культури, однією з форм «олюднення» людини, ушляхетнення її природ­них інстинктів, пристрастей і афектів.

В етикеті на рівні станового етикету (положення) були частко­во збережені давні традиційні форми спілкування і звернення лю­дей один до одного. Так, давнє шанування жінок, культ жінки — праматері — майже повсюдне явище: їй дарували квіти, прикра­шали квітами, ототожнювали з першоосновою всього сущого — землею. Знімати капелюх перед жінкою, вставати при розмові з нею, поступатися їй місцем і виявляти їй усілякі знаки поваги — ці правила були наслідком не тільки лицарського схиляння перед Прекрасною Дамою, а й більш давнього культу жінки.

Виникнення етикету було пов’язане також з досягненнями у галузі матеріальної культури, з появою особливих надлишкових засобів, аксесуарів, предметів, що використовувалися для задо­волення природних потреб у їжі, одязі, пересуванні.

Якщо, наприклад, людина угамовує голод, користуючись під час їжі ножами і виделками, якщо їх багато і кожна пара має своє призначення, то це свідчить, що нові форми і способи уга-мування голоду пов’язані з розвитком не лише духовної культу­ри самої людини, а й матеріальної культури, культури вироб­ництва у певній сфері.

Правила етикету мають утилітарний характер, упорядкову­ючи користування засобами громадських комунікацій, сферою обслуговування; етикет допомагає зберегти здоров’я (приміром, сприяє кращому засвоєнню їжі), охороняє нервову систему, за­безпечує задоволення та ін.

Крім історичного, соціально-класового характеру етикет має і етно-національний колорит, який складався протягом усього пері­оду формування тієї чи іншої нації. Такі особливості етикету склалися і в українського народу. Так, в Україні, як і в інших регіонах Східної Європи, завжди панувала особлива повага молодших до старших, що, наприклад, виявлялося у вітанні. Приміром, зустріча­ючи особливо шановану похилого віку людину, молоді брали руку старшого обома руками, а потім цілували її зверху. Таке при­вітання вважалося вельми шанобливим. Українці завжди відзна­чалися великою гостинністю. Раніше, стрічаючи гостей, господарі низько схиляли голову, тримаючи при цьому руку на серці (зок­рема жінки). Схиляючи голову в уклоні, вони ніби «виносили» її назовні, «проголошуючи» її іншому, або ж намагалися зробити себе нижче гостя і тим самим підкреслювали свій статус. Рука на серці означала особливу гостинність, вітання, що йшли від серця.

Зустрічаючись, чоловіки скидали шапки, і в цьому також ви­являлася повага до іншої людини. В Україні головний убір вза­галі відігравав велику роль. Вважалося, що дорослій людині со­ромно виходити з двору з непокритою головою. Голова чоловіка без шапки могла означати не тільки його соціальну непов­ноцінність, а й те, що він — чужинець.

Існувала в Україні і заборона жінці з’являтися на людях з непокритою головою. Так, жителі Полтавської губернії вважа­ли, що сонце плаче, коли жінка знімає хустку, а у Харківській губернії — коли заміжня жінка вийде у сіни без хустки, то домовик потягне її за волосся на горище.

В українців було заборонено лихословити вдома. Це мотиву­валося тим, що «піч у хаті», а за повір’ям вважалося, що у печі живуть духи предків, які спостерігають за поведінкою членів родини. Оскільки повага до старших була зведена до культу, то вдома намагалися не сваритися, не лихословити.

Склався в Україні і свій ритуал вживання їжі. Наприклад, ложку не клали так, щоб один кінець спирався на миску, а ручка — на стіл, бо побутувало повір’я, що злі духи по ложці можуть потрапити у тарілку і нашкодити людині. Існували свої особливості у спілкуванні, у поведінці, у побуті, на роботі та ін.

Таким чином, етикет має національне забарвлення, він зале­жить від способу життя, вірувань, ритуалів і традицій того чи іншого народу.

У процесі історичного розвитку змінювалися епохи, складались нові культури, але залишалися загальнолюдські цінності, вироблені практикою попереднього суспільного розвитку, відкидалося неістот­не, дріб’язкове, тимчасове. З етикету зникли норми, продиктовані умовами життя певного класу, стану, але залишилися універсальні, загальновживані правила ввічливості, такту, коректності, що по­легшили, ушляхетнили і прикрасили людську поведінку.

Сучасний етикет грунтується на моральних принципах гума­нізму й демократизму, що сприяють взаємоспілкуванню, взає­морозумінню між людьми. Відносини, в основі яких лежать гу­манізм і демократизм, — це відносини доброзичливості, шаноб­ливості, гуманізму, а не егоїзму, відносини, за яких людина не підкреслює своє «я», не думає тільки про особисту вигоду, а поважає думку іншої людини, виявляє турботу про ближнього, подає йому допомогу та ін. Етикет, в основі якого лежать дані принципи, дозволяє дбати про те, щоб повага до людської гідності і турбота про Особистість не перетворювалися на заохочення тих, хто порушує норму. Адже й тепер нерідкі випадки, коли порушник загальноприйнятих норм поведінки зустрічає співчуття деяких «гуманістів», що забувають про шкоду, яку порушники завдають честі й гідності інших людей. Жаліти п’яного або тве­резого хулігана — це значить не жаліти, не любити по-справж­ньому тих, кому він отруює життя.

Принципи гуманізму й демократизму втілені в ряді мораль­них вимог, що безпосередньо відбиваються у культурі взаємовід­носин. Серед них передусім слід назвати ввічливість, тактовність, скромність, точність.

Ввічливість — форма взаємовідносин з оточенням як знайо­мим й близьким, так і незнайомим.

Сутність ввічливості — доброзичливість. Зустрічаючи люди­ну, говоримо їй «доброго ранку», «добридень», «добривечір». Про­щаючись, говоримо «до побачення», ніби сподіваючись зустрі­тися ще раз. Звертаючись до людини з дріб’язковим проханням, вживаємо вираз «будь ласка». Поняття добра органічно входять до багатьох загальноприйнятих формул чемності. Цим самим виявляється зв’язок справжньої ввічливості з гуманізмом у тому соціальному сенсі, який надається цьому поняттю.

Зрозуміло, у житті виникають ситуації, коли, наприклад, не­обхідно мати справу з людиною, яка з тих чи інших причин не заслуговує на повагу, але це не означає, що можна принижувати її людську гідність, розмовляти з нею брутально. Ввічливість по­трібна навіть тоді, коли говоримо людині неприємне, якщо вона на те заслуговує.

Споріднене з ввічливістю поняття «коректність», яке має особливий відтінок, що полягає у вмінні за різних ситуацій три­мати себе у межах загальноприйнятих правил пристойності. Звичайно, за будь-яких правил етикету поведінка людини багато у чому залежить від стану її нервової системи, характеру, темпераменту.

Кожний іноді може опинитися у певній конфліктній ситуації на роботі, у родині, побуті. Іноді конфлікт виникає через різне розуміння одних і тих самих явищ морального життя. Причому не завжди одні люди у конфлікті діють з аморальних міркувань, а інші — з моральних. Такий погляд був би спрощеним. Бува­ють випадки, коли обидві сторони діють з кращих і цілком моральних мотивів, але їхні різні уявлення, зумовлені традиція­ми, вихованням, можуть викликати різні оцінки одних і тих самих подій та вчинків. Виявити коректність — означає зберег­ти гідність, не принизитися до рівня розбещеного обивателя.

Вимоги коректності у взаємовідносинах відповідають інтере­сам усіх. При дотриманні цих вимог у суперечці можна швидко дійти згоди. У службових відносинах коректність допомагає усу­нути те, що шкодить інтересам справи, в особистих — вона сприяє взаєморозумінню людей.

Тактовність — це почуття міри, яке необхідно зберігати у розмові, в особистих і службових стосунках, уміння відчувати межу, переступивши яку, можемо незаслужено образити людину.

Тактовність вимагає всебічного урахування всіх обставин, у тому числі й психологічного стану людини, урахування своєрід­ності її як особистості.

Тактовність полягає в умінні не помічати упущення іншої людини. Тактовна людина не звернеться до співрозмовника із запитанням, яке поставить того в незручне становище. Нав’яз­ливість, настирливість, навіть якщо вони викликані найкращи­ми намірами (наприклад зробити послугу, допомогти), викли­кають негативну реакцію. Почуття міри, що дозволяє виявити повагу до гідності іншої людини і разом з тим зберегти власну гідність, — ось до чого зводиться тактовність.

Скромність — невід’ємна риса культури взаємовідносин. Скромна людина ніколи не вважає себе видатною, неординар­ною особистістю. Вона не відмовляється від самооцінки та завж­ди зіставляє її з думкою оточуючих людей. Скромність — це не самоприниження, відмова від гордості, незалежності, самостійності у поведінці. Скромність виявляється у вмінні бути самим собою і не грати якусь невластиву роль. Разом з тим справжня скромність не повинна спричинятися до скутості у поведінці, але це не означає, що вона має бути джерелом розв’язності. Органічно поєднується зі справжньою скромністю почуття власної гідності, уміння у розмові, манерах показати, що ви нікому не дозволите поставити себе у моральному відношенні нижче від інших.

Із скромністю пов’язана простота — якість, яка ніяк не оз­начає відмови від прийнятих у суспільстві норм етикету. Дозво­лити собі фамільярність або лише з власної ініціативи перейти на «коротку ногу» з людиною, яка займає підлегле положення, — це зовсім не означає виявити простоту у взаємовідносинах. Іноді можна зустрітися з таким розумінням простоти, коли духовний світ особистості навмисне зводиться до вкрай низького рівня.

Одна з найважливіших вимог культури взаємовідносин — точність. Точність означає вміння шанувати своє слово, не ки­дати його на вітер. Якщо людина завжди виконує те, що обіцяє, якщо приходить о тій годині, на яку призначено зустріч, зна­чить, на таку людину можна покластися.

Виконуючи вимоги точності у ділових, службових відноси­нах, у громадському житті, людина не підведе колектив, не зірве виконання важливих завдань, не порушить ритм виробничої діяльності.

Точне вираження своїх думок, уміння без зайвих слів сфор­мулювати те чи інше положення так, щоб воно не було двознач­ним, також важлива вимога культури взаємовідносин.

Ввічливість, скромність, простота, тактовність і т. ін. у сучас­ному етикеті всіх країн світу — загальноприйняті норми пове­дінки. Разом з тим ці норми можуть по-різному виявлятися у поведінці людей. Отже, можна говорити про різний стиль пове­дінки. Стиль поведінки — це сукупність норм, правил поведін­ки, які притаманні даному індивіду залежно від його мораль­них, естетичних, політичних, професійних поглядів, інтересів, настанов, його життєвих позицій. На стиль поведінки людини впливають і матеріальні умови її життя, тому в ньому розкри­вається соціальна сутність людини. Стиль поведінки виробляється протягом усього життя і виявляється у спілкуванні, мові, вчин­ках людини. Він дозволяє зробити висновок про інтелектуаль­ний, моральний, естетичний розвиток людини, про її соціальну і професійну належність.

Стиль поведінки виявляється у манерах людини. Манера (з фр. — спосіб дій, спосіб, прийом поводження), перекладається майже так, як і слово «стиль», але стосується характеристики індивідуальних, одиничних, окремих особливостей поведінки кон­кретної особистості. Манери до певної міри вказують на харак­тер людини і правлять за зовнішню оболонку її внутрішньої природи. Вони виявляються у ввічливому й привітному поводженні, але справжня й найкраща чемність така, що грунтується на щирості і виявляється у готовності сприяти щастю ближнього.

Добрі манери, стиль поведінки не виникають самі собою. Велике значення тут має соціальне мікросередовище, одержане у дитинстві виховання, та у будь-якому разі можна оволодіти добрими формами спілкування, якщо людина щиро в цьому зацікавлена, переконана в необхідності цього, якщо відповідно себе виховує. Якщо ж людина не замислюється над формою своєї поведінки, то жодні кодекси, правила не озовуться в її душі, не зумовлять ефективного зрушення в її поведінці. Щоб бути культурною людиною, цього слід прагнути і домагатися.

У житті кожної молодої людини настає час, коли їй важливо знати, як її сприймає оточення. Вона починає звертати увагу на саму себе. А це результат того, що в людині складається або вже склалося уявлення про те, якою вона хоче бути, якої мети дома­гається. На основі свого попереднього досвіду вона, безумовно, склала для себе якийсь ідеальний образ особистості і при критичному самоаналізі рано чи пізно зрозуміє, що і їй слід удосконалити свої манери у спілкуванні з людьми. Молодь у своїй поведінці не може керуватися тільки тим, що вважається нормою у молодіжному середовищі, вже у молодому віці слід засвоїти загальноприйняті норми суспільної поведінки. Молоді роки — коротка пора у житті, однак саме в цей час людина формується на все життя.

Інтерес до питань поведінки визначається рівнем духовного розвитку. Цей інтерес поглиблюється, коли людина розуміє, що дотримання правил поведінки забезпечує успіх як окремої осо­бистості, так і всього колективу, всього суспільства.

В умовах сучасного динамічного розвитку суспільства зміни у галузі правил поведінки відбуваються значно швидше. Люди ви­ховані, культурні, активніше і свідоміше оволодівають новими правилами суспільних контактів і мають значно більше можли­востей для того, щоб дотримуватися нових правил поведінки, розвиток яких зумовлений не лише високим рівнем міжнарод­ного духовного життя, а й їх глибоким загальнолюдським змістом.

У сучасному світі склалися такі загальні правила етикету, які відбиваються у різних сферах життя людей і мають, як умо­ву, цілеспрямовані, повторювані відносини між ними, а також разові, випадкові стосунки:

уміти бути уважним до людини в усіх ситуаціях, які хоча б якось об’єднують її з вами, бачити і помічати її, виявляти цю увагу до неї зовнішніми знаками, доносячи їх до людини;

ввічливо звертатися з проханням про будь-яку послугу і самому подякувати за таку послугу;

співчувати людині у її невдачах, поділяти з нею радість успіху, виявляючи це відповідними формами; пропонувати їй свої послуги і допомогу у можливих формах;

берегти робочий і вільний час інших людей, не марнувати його повільними, беззмістовними розмовами і ні в якому разі не примушувати людину чекати на тебе;

розмовляти мовою, зрозумілою більшості присутніх (усім), не допускати перешіптування за присутності інших або ж роз­мови незрозумілою їм мовою;

не сміятися безпричинно за присутності людини, не дава­ти їй приводу гадати, ніби ви смієтеся з неї;

намагатися не помічати фізичних вад людини, не розгля­дати і не розпитувати про них;

не допускати ніяких погроз щодо людини, тим більше — фізичних дій;

бути терплячим до інших думок, смаків, не допускати при­ниження людської гідності того, чиї смаки не відповідають вашим;

терпляче вислуховувати того, хто говорить, не перебивати його і виявляти інтерес до його думки;

не нав’язувати співрозмовникові тему розмови про себе як найцікавішу, прагнути більше запитувати і слухати, ніж го­ворити самому;

не підкреслювати своєї шляхетності і жертовності у зроб­леній вами послузі, якою б важливою і значною вона не була, покажіть, що ви робите її легко, з задоволенням, без думки про взаємну віддяку;

дбати про свій зовнішній вигляд, охайність і чистоту, пам’я­таючи, що неохайність, недбалість і неувага до себе — це форма неповаги до інших людей, зневаги до їх думки;

не привертати до себе уваги екстравагантністю зовнішнього вигляду.

Ці правила відбивають загальну форму поваги до людини взагалі. Але вони можуть диференціюватись залежно від конк­ретних умов, ситуацій і характеру між тими, хто спілкується, набуваючи конкретного характеру.

Все це стосується тільки форми. Зміст у всіх випадках має бути вираженням поваги, доброзичливості й уваги до людини.

Найважливіший показник стану людини на роботі — її ду­шевний комфорт, у створенні якого помітне місце посідає куль­тура службових відносин, бо кожен працівник значну частину свого життя перебуває на роботі в оточенні людей, які зв’язані з ним спільною справою. Тому неабияку роль тут мають відіграва­ти норми службового етикету, покликаного регламентувати відно­сини між людьми, об’єднаними спільною діяльністю. Якщо ети­кет містить правила спілкування усіх людей і у всіляких ситуа­ціях, то правила службового етикету діють у дещо вужчій галузі — вони визначають порядок поведінки працівників при вико­нанні ними професійних обов’язків. Службовий етикет диктує той стиль спілкування, ті норми ввічливості, які сприяють ство­ренню у колективі здорової морально-психологічної атмосфери.