1.7.3. Директорія Української Народної Республіки

Під тиском військ Директорії 14 грудня 1918 року гетьман Скоропадсь­кий зрікся престолу (його уряд проіснував менш як вісім місяців) Так пе­рестала існувати гетьманська Українська Держава У Києві проголошено відновлення Української Народної Республіки Рада Міністрів передала владу Директори, яку очолив Володимир Винниченко

Під час збройної боротьби з гетьманатом Скоропадського та певний час після Гі закінчення Директорія УНР була революційним органом, наді­леним диктаторськими повноваженнями поєднувала законодавчу вико­навчу і судову влади Державне управління третьої форми української державності започаткувала Декларація Української Директори, проголо­шена після вступу Л військ до Києва У цьому програмному документі кон­ституційного характеру визначався порядок формування вищих органів державної влади Відповідно до політичної ситуації Директорія визнає себе як «тимчасову верховну владу революційного часу» і поділяє свою діяльність на два етапи Перший - відновлення демократичних принципів, проголошених в Універсалах Центральної Ради, другий - це «творення нових, справедливих, відповідних до реального відношення сил у державі, соціальних і політичних форм» Поновлювався також принцип народного суверенітету, планувалось обрання делегатів трудящих на Конгрес Тру­дового Народу України Цей орган вищої влади розглядався як тимчасо­вий але зі значно більшими повноваженнями ніж Директорія, і в перспек­тиві мав бути замінений Установчими Зборами - представницьким і зако­нодавчим органом держави

Уряд Директорії оприлюднив ряд відозв - проти поміщиків і буржуазії Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьманові державних службовців, частину з яких притягнули до судової відповідальності Уряд також планував установити в Україні національний варіант радянської влади, вибивши, таким чином з рук більшовиків один з їхніх найголовніших пропагандистських козирів

Важливе політичне значення мав Акт Злуки, урочисто проголошений Директорією УНР у Києві під дзвони Святої Софи 22 січня 1919 року «Од­нині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єди­ної України - Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Букови­на і Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна

Здійснилися віковічні мри, якими жили і за які умирали кращі сини України Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка» [74]

Наступного дня Трудовий конгрес, як вищий представницький орган українського народу, майже одноголосно ратифікував документ про об'єднання двох державних утворень Остаточне ухвалення конституцій­них документів покладалося на Українські Установчі Збори об'єднаної України, до скликання яких справа так і не дійшла Універсал, підписаний представниками Директори УНР і ЗУНР визначав територію держави ЗУНР отримала назву Західна область Української Народної Республіки (ЗО УНР) і повну автономію. Такий союз можна визначити як конфедера­тивне утворення, адже ЗО УНР зберегла свої органи законодавчої та ви­конавчої влади, сферу та обсяг їх компетенції: УНРада і Державний Сек­ретаріат виконували цивільну та військову владу на території ЗО УНР. Певним чином координувалися лише військова та зовнішньополітична діяльність: узгоджено командування на фронтах, визначено спільну деле­гацію на світову конференцію. Короткий час членом Директорії був Є. Петрушевич - голова УНРади ЗО УНР.

Були проведені вибори до Конгресу, який 22 січня 1919 року ухвалив принципово важливі державно-правові документи - «Універсал Трудового Конгресу України» та «Закон про формування влади в Україні», які не були розвинуті у конституційні акти. В Універсалі зазначається, що внаслі­док тривалих воєнних дій на різних фронтах, Конгрес не може здійснюва­ти свою діяльність на постійних засадах, а уповноважує «вести державну роботу Директорії», яка «доповнюється представником од Наддністрянсь­кої України (Галичини, Буковини, Угорської України)».

Для продовження законотворчого процесу Конгрес утворив комісії з головних напрямів державного будівництва: оборони, земельну, освітню, бюджетну, закордонних справ і харчування. Таким чином, вища державна (у тому числі й законодавча) влада на час перерви у засіданнях конгресу делегувалася Директорії. До Директорії входили С. Петлюра (голова) та два члени - Ф. Швець та А. Макаренко [63, с. 162].

Виконавча влада через Директорію доручалася Раді Народних Мініст­рів, яка була відповідальною за свою роботу перед Трудовим Конгресом. До уряду, очолюваному Ісааком Мазепою, входило дванадцять міністрів і Державний Секретар.

Визначалася також структура місцевих органів влади. Враховуючи помил­ки часів Центральної Ради, тепер місцеві владні повноваження мали здійс­нювати «представники правительства Республіки, які мають працювати в тісному контакті і під контрольом повітових і губерніальних Трудових Рад, які складаються пропорціально з представників селянства і робітництва» [75, с. 94]. До речі, подібна система місцевої влади функціонує сьогодні в Україні.

З метою закріплення демократичного ладу планувалася підготовка за­кону про вибори «Всенародного Парляменту Незалежної Соборної Укра­їнської Республіки».

Проте, небагато з поставлених цілей вдалося здійснити новому уряду, який працював у надзвичайно важких внутрішніх і зовнішніх умовах. Клю­чове питання внутрішнього життя, через яке між українськими партіями відбувся розкол, зводився до того, якою має бути нова влада - парла­ментською демократією чи українським різновидом системи рад. Цей конфлікт поширився і на зовнішню політику Директорії. Помірковані соціа­лісти на чолі з С. Петлюрою наполягали на співробітництві з Антантою, а ліві радикали, очолювані В. Винниченком, схилялися до союзу з Москвою. Так, міжпартійні та міжособистісні суперечності лідерів держави призвели до розколу Директорії. Після від'їзду Винниченка за кордон, з 11 лютого 1919 р. влада перейшла виключно до Симона Петлюри, який, вийшовши з рядів УСДРП, став головою Директорії.

Здійснюючи революційну перебудову всіх структур гетьманської дер­жави, діячі Директорії не мали чіткого уявлення, чим їх замінити. Револю­ційна стихія селянства, яка змела гетьманську владу, виявилася неспро­можною протистояти наступові регулярних радянських військ і почала дуже швидко перероджуватись у руйнівну анархію. Через свій непродума­ний радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної біль­шості спеціалістів, промисловців, державних чиновників - усіх, без кого нормальне функціонування державного механізму неможливе. Відставка та еміграція найвідоміших керівників українського руху - Грушевського, Винниченка, Чехівського, Шаповала та інших - справили негативне вра­ження на армію та державний апарат.

За цих умов 11 січня 1919 р. виникла Всеукраїнська Національна Рада (ВНР), яка поставила за мету скликати Державний Сейм (передпарла­мент) і оголосити тимчасову Конституцію УНР. Відповідно до постанови Ради Міністрів розпочала роботу спільна комісія, але проект основного закону так і не був затверджений урядом УНР. Натомість 12 листопада 1920 p. C. Петлюра затвердив два юридичних акти конституційного зна­чення: «Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодав­ства в Українській Народній Республіці» та «Закон про Державну Народну Раду УНР». Ці документи мали авторитарний характер і були відвертим відходом від демократичних соціалістичних гасел, започаткованих навесні 1917 року. Хоча в них і проголошувалися народний суверенітет, верхо­венство влади народу, принцип поділу влад та ін., але деформація демо­кратії режимом особистої влади Голови Директорії була очевидною.

Перший із зазначених законів - досить лаконічний документ, що рег­ламентував діяльність тільки вищих державних органів. Розподіл повно­важень державних органів влади у ньому виписаний не зовсім чітко. Так, Рада Народних Міністрів набуває законодавчих функцій нарівні з Держав­ною Народною Радою. Більш детальним є другий закон, який регламенту­вав діяльність законодавчого органу УНР - Державної Народної Ради, яка діятиме до скликання парламенту УНР.

Наступ у другій половині 1919 р. Червоної, Добровольчої та польської армій зумовив катастрофічні військові невдачі військ Директорії. Після ряду поразок був залишений Київ, уряд переїхав до Вінниці, а згодом під його контролем залишилася лише невеличка територія подільської землі навколо Кам'янця-Подільського - так званий «чотирикутник смерті». З метою врятування становища частина армії УНР перейшла кордон Поль­щі, а інша - на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком - вируши­ла у перший Зимовий Похід (6 грудня 1919-6 травня 1920 р.) оператив­ними тилами більшовицької та денікінської армій.

Опинившись в оточенні ворожих сил, будучи у безвихідному стано­вищі, С. Петлюра змушений шукати союзника проти Червоної Армії. Так у квітні 1920 р. визрів союз із Ю. Пілсудським, що втілився в угоду -«Варшавський договір». Він містив підписані 21 і 24 квітня політичну та воєнну конвенції. Згідно з цим документом в обмін на визнання незалеж­ної Української Народної Республіки та військову допомогу поляків до Польщі відходила Східна Галичина територією 162 тис. кв. км і населен­ням 11 млн осіб (кордон Польської держави 1772 р.) [29, с. 31]. Укла­даючи договір з Польщею, С. Петлюра вважав союз з поляками тимча­совим, тактичним кроком, спрямованим проти Радянської Росії. Однак в українському і польському суспільствах договір викликав неоднозначну реакцію, адже фактично він перекреслив Січневу 1919 року злуку між УНР та ЗУНР і був сприйнятий галичанами як зрада букві й духу Акту злуки. Майже всі українські партії виступили проти Варшавського дого­вору, навіть члени Директорії відмежувалися від нього, визнавши неза­конним та таким, що не відповідає українським національним інтересам. Прем'єр-міністр уряду УНР І. Мазепа на знак протесту подав у відставку, що спричинило урядову кризу.

Такий вимушений крок С. Петлюри був показовим, адже він означав те, що Україна вже не мала достатньої військово-політичної та економіч­ної потуги самотужки вирішувати свою долю і бути самостійним гравцем на політичній карті тогочасної Європи. Тому для збереження держав­ності змушена була шукати ситуаційних союзників, виходячи не з їх лю­бові до нашої Батьківщини, а із спільності інтересів та тих компромісів, на які вони були здатні заради своїх амбіційних планів стосовно східних територій. Але й союз із Польщею вже не міг допомогти зберегти ук­раїнську державність. Відступом 21 листопада 1920 р. військ УНР за межі України завершилися національно-визвольні змагання 1917-1920 років.

Слід зазначити, що для подальшої боротьби за незалежність важли­вим фактором є те, що Уряд УНР з його державним апаратом не капіту­лював і не підписав з ворогом жодної мирової угоди, а «під тиском воро­жих сил та з огляду на несприятливу міжнародну ситуацію відійшов на другу лінію наших бойових позицій» [20]. Як зазначив С. Петлюра: «...наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами. Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати, як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісовою, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність... За час двохлітньої нашої боротьби ми створили українську націю, яка й на­далі активно боротиметься за свої права, за право самостійно й ні від кого незалежно порядкувати на своїй землі» [64].