66

---

2.5.3. Види принципів

У науковій літературі існує велика кількість підходів до групування принципів державного управління. Так, наприклад, Н. Нижник визначає такі групи принципів:

Суспільно-політичні, що відображають та розкривають соціальну природу державного управління, його детермінованість і обумовленість суспільством. Систему цих принципів характеризують: демократизм, за­конність, об'єктивність, гласність.

Культури управління, що синтезовані на основі дослідження функціо­нальної та організаційної структур державного управління, до яких відне­сено: функціональність; диференціація та фіксування функцій шляхом видання правових норм; сумісність функцій; концентрація функцій; необхід­ність (стосовно управлінських об'єктів); комбінування функцій; відповідність функцій потребам і запитам управлінських об'єктів [217, с. 162-163].

Г. Атаманчук виділяє принципи об'єктивності, демократизму, правової впорядкованості, законності, федералізму, поділу влади, публічності [18, с 193-197].

Як бачимо, виділення і характеристика принципів державного управ­ління вимагають глибоких і цілеспрямованих досліджень. Запропоновані принципи базуються на об'єктивних закономірностях державного управ­ління та отримали практичне застосування в управлінській діяльності Отже, серед загальних принципів можна виділити такі: законність, демократизм, публічність, єдиноначальність і колегіальність, централізація і децентралізація, плановість, ефективність.

Законність - розглядається як основоположний принцип державного управління, що визначає рівень демократичності суспільства. Це означає, що всі органи виконавчої влади та їх посадові і службові особи повинні чітко дотримувати норм права. Нормативно-правові акти, що приймають­ся суб'єктами державного

управління, мають відповідати положенням Конституції та законам України. Громадяни повинні мати гарантоване право, згідно з яким ніхто не може бути примушений робити те, що не пе­редбачено законом. Тобто, право має домінувати над владою, зокрема над діяльністю органів виконавчої влади, унеможливлювати свавілля з боку чиновників, створювати умови для широкого громадського контролю за їх діяльністю, в тому числі, за здійсненням адміністративними органами функцій державного управління.

Демократизм - передбачає формування такої системи управління, яка б базувалася на демократичних засадах її здійснення в інтересах усіх або переважної більшості громадян, можливості їх максимального залу­чення до обговорення важливих державно-управлінських рішень, відкри­тості інформації, рівного доступу громадян до державної служби. Даний принцип передбачає використання для цього таких загальнодемократич­них начал та ідей, як поділ влади, широке місцеве самоврядування, вер­ховенство права та закону, функціонування багатопартійної системи, за­безпечення діяльності опозиції, панування загальнонародних інтересів над класовими, загальнолюдських - над національними, публічних - над приватними, утвердження гласності та плюралізму думок тощо.

Публічність - цей принцип демократичної правової держави означає відкритість та прозорість функціонування виконавчої влади, забезпечує зв'язок її органів та посадових осіб із суспільством, громадянами. Він є схожим до принципу гласності, але за охопленням явищ є значно ширшим від останнього. Принцип публічності передбачає відкритість виконавчої влади, прозорість діяльності апарату державного управління для грома­дян через право впливу останніх на діяльність органів влади та їх посадо­вих осіб; урахування думки громадськості при прийнятті державно-управлінських рішень; громадський контроль за діяльністю управлінського апарату та інші види контролю за дотриманням конституційно закріплених інтересів суспільства, прав і свобод громадян.

Єдиноначальність і колегіальність означає розумне поєднання в управлінській діяльності методів одноособового керівництва призначеним або обраним керівником, який наділяється значною службовою компетен­цією і несе персональну відповідальність за результати роботи державно­го органу, та широкої колегії - групи осіб, які мають рівні права і обов'язки або дорадчі права з питань, що належать до компетенції органу виконав­чої влади. Так, у сучасних умовах значно зросла роль і значення керівників-новаторів - особистостей, які спроможні продукувати та реалізовувати необхідні суспільству реформи, тобто приймати адекватні ситуації держав­но-управлінські рішення. Це покладає на них персональну відповідаль­ність за прийняття тих чи інших рішень, виконання службових завдань, використання (чи невикористання) службових повноважень. Разом з тим, в нинішніх умовах ухвалення оптимальних управлінських рішень є немож­ливим без всебічного обговорення проектів цих рішень на засіданнях ко­легій, рад чи нарад. Фактично колегіальне вирішення дорадчих питань у діяльності органів виконавчої влади є передумовою прийняття єдинона­чального рішення [65, с. 157-158].

Централізація і децентралізація - апарат державного управління по­винен бути побудованим на засадах розумного співвідношення концент­рації влади і її децентралізації, оскільки порушення даного балансу в будь-який бік призводить до негативних наслідків. Переважання централі­зації породжує безініціативність нижчих ланок системи органів виконавчої влади, а надмірна децентралізація веде до порушення єдності системи у формуванні та здійсненні державної політики, єдиних вимог, нормативів і оцінок, а отже, створює передумови для дезорганізації та некерованості управлінської системи.

Плановість - полягає в обов'язковому плануванні діяльності будь-якого органу та його структурного підрозділу, у створенні планів соціаль­но-економічного і культурного розвитку окремих населених пунктів, тери­торій, регіонів, галузей народного господарства, проектуванні та реаліза­ції програм вирішення тих чи інших проблем.

Ефективність - виходячи із загального розуміння ефективності пра­ці, під ефективністю державного управління слід розуміти результат досяг­нення поставленої мети за максимально можливої економії суспільної праці [217, с 134]. Суть принципу полягає у виборі найбільш оптимально­го в конкретних умовах управлінського рішення. Головним критерієм ефек­тивності сучасного державного управління є якнайповніша відповідність управлінської діяльності інтересам суспільства, якісне та своєчасне на­дання громадянам управлінських послуг, забезпечення прав і свобод гро­мадян, їх практичної реалізації.

Тепер розглянемо групу структурних принципів. Структурно-цільо­ві принципи пов'язані з цілями державного управління і включають у себе такі принципи:

принцип єдності цілей управління означає чітке визначення цілей і функцій органу виконавчої влади, уникнення їх дублювання та супереч­ностей;

принцип обмеження цілей передбачає звуження кола проблем завдяки їх кращому розумінню та якісному вирішенню [34, с. 11]. Він спрямований на професіоналізацію управлінської діяльності шляхом до­сягнення оптимального результату в конкретній сфері управління;

принцип вибірковості цілей, за Ч. Барнардом, полягає в необхіднос­ті виділяти ті факти, які суттєво впливають на досягнення цілей органу виконавчої влади, і ті, які не відіграють суттєвої ролі [53, с. 215-216]. Він передбачає підпорядкованість часткових, локальних цілей стратегічним;

принцип послідовності у реалізації цілей передбачає перетворення результатів втілення в життя одних цілей в джерело інших [18, с 197];

принцип розподілу цілей відповідно до потреб об'єктів управління означає перетворення цілей державного управління у завдання, які є основою для встановлення управлінських функцій окремим органам вико­навчої влади.

Принципи побудови організаційних структур спрямовані на побудову раціональної організаційної структури апарату державного управління, яка забезпечує ефективне функціонування всієї системи. Серед цих принципів можна виділити такі:

єдність мети;

первинність функцій і вторинність структури;

функціональна замкнутість підрозділів апарату управління;

простота організаційної структури;

єдність керівництва;

оптимальність норми керованості;

оптимальність централізованих і децентралізованих форм управ­ління;

принцип зворотного зв'язку [247, с 210-211].

Перелічені принципи побудови організаційних структур виконавчої влади взаємопов'язані та взаємозумовлені. Кожен з них має самостійне значення, але тільки їх спільне використання може забезпечити комплек­сний, науковий характер проектування організаційних структур виконавчої влади сучасної демократичної держави. Отже, проектування нових та вдосконалення діючих організаційних структур виконавчої влади можливе лише на чітко науковій методологічній основі, якою є система принципів побудови організаційних структур управління.

До структурно-функціонального виду принципів державного управ­ління, пов'язаного з організацією функціональної структури державного управління, Г. Атаманчук відносить такі [18, с 198]:

диференціації та фіксування функцій у формі правових норм шляхом закріплення управлінських функцій у компетенції органів виконавчої влади;

сумісності, що передбачає сумісність однорідних управлінських функцій у межах компетенції одного органу, а також сумісності функцій даного органу з функціями інших органів у межах підсистеми або органі­заційної структури державного управління в цілому;

концентрації, тобто надання певному органу таких функцій та від­повідних ресурсів, які б забезпечили здійснення цим органом організацій­но-регулюючих дій відносно об'єктів управління;

комбінування, спрямований на виключення дублювання і паралелі­зму управлінських функцій, що виходять із різних управлінських суб'єктів організації;

відповідності управлінських дій реальним потребам і запитам об'єктів управління.

Дотримання наведених принципів дає можливість комбінувати, поєд­нувати управлінські функції, розподіляти їх за часовими і територіальними ознаками та встановлювати зв'язки управління в ієрархії взаємовідносин органів виконавчої влади. За посередництвом даних принципів із ураху­ванням конкретних соціальних та економічних умов здійснюється розподіл компетенції управлінських структур. Вони спрямовані на максимально ефективний поділ управлінської праці та усунення паралелізму в діяль­ності центральних та місцевих органів виконавчої влади, вищестоящих і нежчестоящих ланок апарату державного управління. Відповідно до за­значених принципів суб'єкти державного управління диференціюються за галузями, секторами, територіями, утворюючи в сукупності цілісну систе­му державного управління. Тому нинішня структура суб'єктів державного управління ґрунтується на галузевому, функціональному і територіально­му принципах.

І, нарешті, до структурнс-процесуальних принципів, що регулюють здійснення управлінської діяльності, належать такі принципи:

відповідності елементів управлінської діяльності (методів, форм і стадій) функціям органів виконавчої влади;

конкретизації управлінської діяльності і особистої відповідальності за її результати;

стимулювання раціональної й ефективної управлінської діяльності [21, с 199].

Такі основні принципи державного управління. За їх посередництвом втілюються об'єктивні закономірності управління. Вказані принципи вира­жають вимоги до всіх елементів системи виконавчої влади, а тому їх ком­плексне дотримання гарантує впорядкування управлінської системи, її цілеспрямоване ефективне функціонування і розвиток. Чим адекватнішою є відповідність компонентів суб'єкта державного управління принципам управління, тим ефективнішою буде його діяльність та соціально ефектив­нішими управлінські результати.

 

< Попередня   Наступна >