76

---

3.2.4. Гуманітарні функції

Важливою складовою основних функцій державного управління є на­лежне функціонування та розвиток освіти, науки і культури, завдяки яким реалізується конституційне право кожного громадянина на одержання певного рівня освіти і залучення до культурних надбань. У зв'язку з фор­муванням основних засад постіндустріального суспільства, гуманізацією суспільного життя всебічний розвиток гуманітарної сфери, примноження наукового та інтелектуального потенціалу суспільства належить до най­вищих національних пріоритетів усіх високорозвинутих країн світу. Зрозу­міло, що й Україна повинна враховувати зазначені тенденції з метою під­вищення духовно-інтелектуального потенціалу суспільства.

Завдання держави в галузі освіти полягає в тому, щоб забезпечити доступність дошкільної, загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток до­шкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам; недопущення зниження загального рівня освіченості громадян. При цьому участь держави не повинна мати тотального характеру, а повинна бути орієнтованою на гарантування державних стандартів освіти, перевищення яких - особиста справа кож­ного індивідуума. При здійсненні освітньої політики слід забезпечити мо­лодим людям рівні можливості в отриманні якісної освіти, у тому числі вищої, незалежно від доходів та матеріального стану [122, с 12].

Сьогодні перед органами виконавчої влади стоїть завдання перебу­дови системи освіти відповідно до потреб суверенної Української держа­ви, демократичної політичної системи, ринкової економіки. Реформування потребують усі ланки системи освіти. Уряд та Міністерство освіти і науки вже розпочали створення інституційних та

організаційних умов для пере­ходу від монопольно-державної до державно-громадської системи управ­ління освітою. Важливим відправним моментом реформування системи освіти стала державна національна програма «Освіта» (Україна XXI сто­ліття), яка однією із стратегічних цілей передбачає «виведення освіти України на рівень розвинених країн світу шляхом докорінного реформу­вання її концептуальних структурних, організаційних елементів, подолан­ня монопольного становища держави в освітній сфері через створення на рівноправній основі недержавних навчальних закладів» [64]. При цьому слід пам'ятати, що всі навчальні заклади, незалежно від форм власності, відповідальні перед державою за свій кінцевий продукт.

Органи виконавчої влади сьогодні повинні переорієнтуватися на вико­нання нових функцій в цій сфері. Йдеться про всебічну підтримку нова­торських педагогічних ініціатив, достатнє фінансування, що забезпечить належний рівень освіти.

Саме такі підходи озвучені у Посланні Президента України до Верхов­ної Ради, в якому всебічний розвиток освіти, примноження наукового та інтелектуального потенціалу суспільства визначаються найвищими націо­нальними пріоритетами України. Відповідно до цього буде проводитися структурне реформування освіти, спрямоване на збільшення державного фінансування галузі, а також максимальне кадрове та наукове забезпе­чення здійснюваних у країні системних перетворень [122, с 12].

Важливим кроком у цьому напрямі стало прийняття Закону України «Про вищу освіту», який встановив правові, організаційні, фінансові та інші засади функціонування системи вищої освіти, створив умови для самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих фахівцях.

Зокрема, передбачається з 1 січня 2005 р. фінансування за рахунок Державного бюджету підготовки фахівців з вищою освітою у вищих на­вчальних закладах державної форми власності в обсягах, необхідних для забезпечення на кожні десять тисяч населення навчання не менше ста вісімдесяти студентів у вищих навчальних закладах третього і четвертого рівнів акредитації [198].

Як відомо, освіта - суттєвий засіб підвищення ефективності економіки.

Світовий досвід переконливо свідчить, що економічне зростання сьо­годні ґрунтується на використанні новітніх знань та високих технологій. Конкурентоспроможність держави визначається, зокрема, наукоємністю її продукції. Стан науки є одним із показників забезпечення національної безпеки держави. З переходом розвинутих країн до етапу постіндустріального суспільства, Україні необхідно адекватно усвідомити роль науки в системі освіти, докорінно змінити механізм взаємовідносин між нау­кою, державою і ринком. Науково-технічна сфера повинна отримати значну підтримку держави. Першочергова державна підтримка має на­даватися фундаментальній науці як основі створення власних високих технологій, важливому фактору підвищення рівня загальної освіти та підготовки кваліфікованих кадрів. У нашій країні питання формування та реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки врегульовані Законом «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки». На думку багатьох вчених, саме держава повинна стати основним інвестором, промоутером і фінансистом національної науково-інформаційної галузі. Вкладення в ці сфери стають не затратними статтями бюджету, а інвес­тиціями, які за короткий період перетворять науково-інноваційний ком­плекс на найприбутковішу галузь економіки, що даватиме основні над­ходження до бюджету.

Діяльність Кабінету Міністрів України в науково-технічній та інновацій­ній сферах спрямовується на забезпечення економічного зростання дер­жави шляхом пріоритетного фінансування науково-технічних програм і проектів, спрямованих на вихід вітчизняної продукції на світовий ринок. До таких належать підприємства та організації ракетно-космічної галузі, літа­кобудування, виробництва сучасних видів озброєння, військової техніки, частково суднобудування, галузі інформатизації, що вже довели власну конкурентоспроможність.

Процес розвитку науки відбувається у формі фінансування державою науково-дослідних і конструкторських розробок, підготовки наукових кад­рів, будівництва і утримання наукових лабораторій, науково-дослідних центрів, формування державної інтелектуальної власності (у вигляді па­тентів, ліцензій) тощо. Відповідно до статті 54 Конституції держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим спів­товариством.

Державним органом виконавчої влади, що координує діяльність у цій сфері, є Міністерство освіти і науки України. Його завданням є досягнення якісно вищого рівня державного управління в сфері наукової, науково-технічної діяльності, інтелектуальної власності. Він покликаний сприяти створенню та цивілізованому використанню інтелектуального продукту, становленню і подальшому розвитку ринку інтелектуальної власності в нашій країні.

Особливе місце серед державних інтересів будь-якої країни посідають питання належного функціонування та розвитку національної культури, завдяки якій реалізується конституційне право кожного громадянина на залучення до культурних надбань.

Українська держава гарантує громадянам свободу творчості (стаття 54 Конституції), не допускає втручання у творчий процес та цензуру в сфері творчої діяльності, забезпечує збереження об'єктів культурної спадщини, вживає заходів для повернення в Україну національних культурних цінно­стей, що знаходяться за її межами. З метою забезпечення цих гарантій закон установлює певні права та обов'язки громадян у сфері культури. Важливою тут є необхідність гарантувати права людини на культурний розвиток, доступ до цінностей мистецтва та літератури, відповідний рі­вень і якість культурних послуг. Гарантії доступу пов'язані, насамперед, із забезпеченістю людей певним обсягом культурних пропозицій шляхом збереження, розвитку та активного використання культурної спадщини, розвитку інфраструктури, впровадження досягнень науково-технічного прогресу [193, с. 101].

Центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну полі­тику в галузі культури шляхом здійснення керівництва цією сферою управління, а також відповідає за її розвиток, є Міністерство культури і мистецтв України.

За допомогою відповідної законодавчої бази (Основи законодавства України про культуру, Закон про музеї та музейну справу, Закон про біблі­отеки та бібліотечну справу, Закон про кінематографію, Про охорону куль­турної спадщини тощо) держава здійснює управління у сфері духовної культури, визначаючи при цьому певні пріоритети напрямів управління культурою, зокрема того, що має бути першочерговим об'єктом цього управління, його основним завданням, на що слід спрямовувати основні зусилля та державні кошти [273].

Зміни в політичному, соціально-економічному житті держави, складні суперечливі суспільні процеси позначилися на сучасному стані українсь­кої культури, яка в останні роки переживає значні проблеми і труднощі. З одного боку, ці негативні тенденції зумовлені неувагою владних струк­тур до реальних проблем галузі, недосконалістю законодавчої та норма­тивної бази, залишковим принципом фінансування. З другого - гальму­ванням процесів структурного реформування галузі, яка потребує карди­нальних змін в упорядкуванні установ і закладів культури, прискоренні інноваційних процесів, модернізації форм і змісту культурно-дозвіллєвої діяльності, впровадженні сучасних моделей і форм роботи, новітніх тех­нологій.

Нинішня ситуація в духовній сфері вимагає вжиття рішучих та невід­кладних заходів. Найперше, необхідно визначитися з найбільш оптималь­ною моделлю функціонування національної культури. Сьогодні на зміну колишній командно-адміністративній концепції державного «управління культурою» як суспільним процесом і державного володіння нею повинна прийти концепція «підтримки культури», визнана всіма сучасними розвиненими демократичними державами, в яких існують різні, але достатньо відлагоджені системи регуляції культурної діяльності. Виокремимо серед них три основні: теоретичне та інформаційне забезпечення культури; роз­робка культурної політики; підтримка позитивних культурних тенденцій [193, с 100]. Йдеться не про відмову держави від участі у розвитку куль­тури, а про необхідність зміни спрощених підходів. Перехід від «управлін­ня» до «підтримки» культури означає створення умов максимальної сво­боди діяльності для культурно-мистецьких інституцій всіх форм власності, при забезпеченні державної та недержавної підтримки вартісних культур­но-мистецьких явищ і утриманні найзначніших для національної культури закладів [258]. Потребує удосконалення також структура державного управління в умовах ринку - процесі зменшення адміністративного впливу держави в культурній сфері, зокрема шляхом зміни державними культур­ними організаціями організаційно-правових форм та форм власності. У сучасних соціально-економічних реаліях реформування галузі, коли на­працьовується новий тип взаємовідносин держави з організаціями куль­тури, складною проблемою залишається формування принципово нової правової бази для культури, мистецтва, суміжних сфер суспільного життя, що відповідала б сучасним світовим стандартам і враховувала українську специфіку. На жаль, Україна ще й досі не має базового закону про культу­ру, який концептуально визначив би правові засади діяльності у цій важ­ливій сфері, відрегулював суспільні відносини, пов'язані зі створенням, поширенням, збереженням та використанням культурних цінностей. Про­ект такого закону сьогодні перебуває на стадії обговорення та узгодження, що потребує чимало часу.

В умовах дефіциту бюджету Україні слід якомога швидше впроваджу­вати випробувану в цивілізованому світі схему підтримки культури, доко­рінно змінити підходи до її фінансування. Так, класична структура грома­дянського суспільства передбачає функціонування трьох складових: полі­тичного сектору, бізнес-сектору і так званого «третього сектору» громадських організацій, творчих спілок, мистецьких асоціацій, фундацій, ініціативних об'єднань (недержавних, неприбуткових структур) [150]. Саме регулюючи останній, держави створюють механізм підтримки тих органі­зацій, діяльність яких є корисною для суспільства і не скерована на отри­мання комерційного прибутку (культура, освіта, соціальна допомога, бла­годійні фонди тощо). У країнах з розвиненою демократією саме громадсь­кі об'єднання справляють суттєвий вплив на державні рішення, що сприяє ефективному функціонуванню громадянського суспільства. Тому розвиток «третього сектора» в культурі - незалежних культурно-мистецьких органі­зацій, які забезпечуватимуть розвиток культури через різноманітність тво­рчих, господарських, адміністративно-правових форм її існування,- є за­порукою становлення громадянського суспільства в Україні, утвердження її демократичної європейської перспективи. На жаль, відсутність закону про «неприбуткові» організації, який би встановив правову основу діяльності у цій сфері, стримує становлення недержавних, неприбуткових ор­ганізацій культури, створення дійових механізмів залучення недержаних, небюджетних коштів для розвитку культури.

В умовах реформування місцеві органи виконавчої влади і місцевого самоврядування повинні брати на себе більшу відповідальність за роз­виток базової мережі організацій культури, в тому числі за її фінансу­вання. Виникла гостра необхідність чіткого розмежування базової мере­жі організацій культури за відповідними адміністративно-територіаль­ними рівнями та самоврядними одиницями, починаючи з центру і закін­чуючи територіальними громадами. Слід остаточно визначитися, скільки і яких закладів повинно функціонувати на цих територіях, хто є їх влас­ником та джерела їх утримання. При цьому держава має здійснювати фінансову підтримку місцевого самоврядування з метою забезпечення надання державних соціальних гарантій у сфері обслуговування закла­дами культури на основі нормативів витрат (фінансування) [201] Лише так можна якісно надавати культурні послуги населенню та задовольня­ти їх культурні потреби.

Поряд з державними структурами та органами місцевого самовряду­вання має зрости роль творчих спілок, культурно-мистецьких об'єднань, професійних гільдій, виконавських колективів, національно-культурних товариств, благодійних фундацій тощо.

Отже, на сучасному етапі державного будівництва діяльність органів виконавчої влади у зазначеній сфері має бути спрямована на піднесення ролі культури в державотворчих процесах, консолідації українського на­роду, становленні громадянського суспільства з високими гуманістичними цінностями, утвердженні національної самосвідомості та патріотизму, по­доланні негативних явищ у духовній сфері. В іншому розі, нас чекає за­силля низькопробної масової культури космополітичного, бездуховного та безідейного спрямування, а деградаційні процеси стануть серйозною за­грозою для національної безпеки України та існування української нації взагалі [144].

Важливим напрямом діяльності держави в гуманітарній сфері є полі­тика в галузі фізичної культури та спорту. Держава сприяє розвиткові в країні професійного спорту. Для цього разом із недержавними організа­ціями забезпечує участь українських атлетів в Олімпійських іграх, чемпіо­натах світу, Європи та інших важливих спортивних змаганнях. Одночасно бере участь у розвитку аматорського спорту, фізичного виховання насе­лення. Основними напрямами державної політики у сфері фізичної куль­тури і спорту є:

розвиток фізкультурно-спортивного руху з урахуванням змін у всіх сферах суспільного життя країни;

створення умов для задоволення потреб кожного громадянина України, насамперед молоді, у зміцненні здоров'я, у фізичному та духов­ному розвитку;

досягнення максимальних результатів у міжнародних спортивних змаганнях;

створення належних умов для поліпшення фізкультурно-оздоровчої, реабілітаційної та спортивно-масової роботи серед інвалідів [211, с 7].

Державне управління у сферах фізичної культури і спорту здійснює Державний комітет України з питань фізичної культури і спорту.

Держава дбає про розвиток туризму, який є однією з найбільш висо­коприбуткових та динамічних галузей світового господарства. На туризм припадає понад 10 відсотків світового валового національного продукту, світових інвестицій, всіх робочих місць та світових споживчих витрат [191] Розвиток туризму справляє стимулюючий вплив на інші сектори економі­ки, а тому належить до найбільш перспективних напрямів структурної пе­ребудови економіки, Найважливішими факторами розвитку галузі є при­родно-рекреаційний та історико-культурний.

З метою розвитку туризму держава здійснює необхідні прямі інвес­тиції, спрямовані на формування туристичної інфраструктури, здійснює підготовку кадрів, наукове та рекламно-інформаційне забезпечення просування національного туристичного продукту на світовому ринку, за допомогою податкових і митних пільг стимулює надходження інвес­тицій у галузь та створює сприятливі умови для розвитку туристичного бізнесу Основу державної політики в галузі туризму становлять такі чинники:

державне стимулювання внутрішнього та іноземного (в'їзного) тури­зму, в тому числі через удосконалення системи оподаткування;

розширення мережі об'єктів туристичної інфраструктури і форму­вання конкурентоспроможного на світовому ринку вітчизняного туристич­ного продукту на основі ефективного використання національного природ­ного та історико-культурного потенціалу;

створення сучасної інформаційно-маркетингової служби в сфері ту­ристичного бізнесу.

Функцію державного управління у туристичній сфері покладено на новостворену Державну туристичну адміністрацію України.

Отже, гуманітарні функції, метою яких є підвищення духовно-інтелек­туального потенціалу суспільства, спрямовуються на:

розвиток культури і мистецтва, театру і кінематографії, музей­ної справи, образотворчого мистецтва, книговидання;

збереження культурної спадщини України;

упорядкування та якісний розвиток мережі культурно-освітніх закладів;

впровадження новітніх технологій у сфері освіти;

розширення та вдосконалення форм отримання освіти;

розвиток інформаційного простору;

активізацію пропаганди здорового способу життя, створення умов для належного фізичного виховання людини та її відпочинку.

 

< Попередня   Наступна >