Головне меню
Головна Підручники Державне управління Державне управління 7.3.3. Центральні органи виконавчої влади

7.3.3. Центральні органи виконавчої влади

Державне управління - Державне управління
104

7.3.3. Центральні органи виконавчої влади

Здійснення оперативного і повсякденного державного управління в окремих галузях і секторах народного господарства покладено на цент­ральні органи виконавчої влади. В Україні ЦОВВ характеризуються тим, що:

система ЦОВВ встановлюється указами Президента;

Глава держави призначає на посади та припиняє повноваження ке­рівників ЦОВВ;

у системі ЦОВВ лише керівники міністерств є членами Кабінету Мі­ністрів і мають статус політичних діячів.

Центральні органи виконавчої влади - це група підвідомчих Ка­бінету Міністрів України органів виконавчої влади, щодо яких клю­чові установчі та кадрові питання вирішуються Президентом України відповідно до його конституційно визначених повноважень.

Центральні органи виконавчої влади в Україні являють собою певну систему, що складається з трьох груп:

Міністерства, керівники яких входять до складу Кабінету Міністрів.

Державні комітети та інші центральні органи виконавчої влади, ста­тус яких прирівнюється до Державного комітету України.

Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Кількість та перелік центральних органів виконавчої влади України за­конодавчо не закріплені, що характерно для більшості демократичних країн. Адже об'єктивно існуючі завдання держави, що визначають її функ­ції, вирішальним чином впливають на організаційну структуру ЦОВВ, яка, відповідно до функціональних трансформацій, є змінною. Саме тому в Україні їх кількість, перелік, завдання та функції встановлюються указа­ми Глави держави. Відповідно до Указу Президента України «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» та інших указів система центральних органів виконавчої

влади України складається із 16 мініс­терств, 23 державних комітетів та 16 ЦОВВ зі спеціальним статусом.

Організаційна структура ЦОВВ є універсальною і складається з керів­ництва, функціональних підрозділів та забезпечувальних структурних під­розділів.

Міністерства

Міністерства - це особливий вид, який принципово відрізняється від інших ЦОВВ, займаючи провідне місце серед цих органів.

Міністерство є головним (провідним) органом у системі центра­льних органів виконавчої влади, основним завданням якого є роз­роблення та реалізація державної політики у відповідному секторі державного управління.

Міністерство стало неодмінною частиною вертикалі виконавчої влади у всіх державах світу. Його назва походить від латинського слова ministro, що означає служу, керую. Терміном «міністерство» визначається цент­ральний в державі орган виконавчої влади, який здійснює державне управління у певній галузі чи сфері суспільного життя. У Російській імперії, у період перебування в її складі України, міністерства виникли і набули поширення на початку XIX століття. Вперше у незалежній Українській державі міністерства виникли під назвою «народні секретаріати» в період створення Центральної Ради влітку 1917 року. Більшовицький уряд, утво­рений у грудні 1918 року у Харкові, започаткував запозичену з Росії назву «народні комісаріати». Саме така назва збереглася відносно позначен­ня центральних органів державного управління Української РСР аж до 1946 року, коли внаслідок адміністративної реформи в колишньому СРСР вони були перейменовані на міністерства.

Від інших центральних органів виконавчої влади міністерства відріз­няються ширшою компетенцією і галузевою спеціалізацією. Хоча на ниніш­ньому етапі адміністративної реформи вирішуються завдання поступового переходу від галузевого до функціонального принципу побудови мініс­терств, інших ЦОВВ, пристосування організаційних структур центральних органів до нових функціональних особливостей та вимог. У цьому зв'язку слід зазначити, що в сучасній структурі виконавчої влади України вже іс­нують міністерства функціонального спрямування діяльності (наприклад, міністерства економіки, фінансів).

Реорганізація міністерств у липні - серпні 1997 року стала першим кро­ком у процесі переходу від галузевого до функціонального принципу по­будови міністерств. У результаті кількість міністерств зменшилася з 27 до 21 за рахунок реструктуризації, ліквідації галузевих міністерств і створен­ня державних комітетів. Склад Кабінету Міністрів зменшився з 34 до 25 осіб.

Наступним етапом удосконалення системи державного управління, підвищення ефективності функціонування органів виконавчої влади, по­силення провідної ролі міністерств як головних суб'єктів вироблення і ре­алізації державної політики у відповідних галузях і сферах діяльності та поетапного впровадження адміністративної реформи в Україні стало при­йняття Указу Президента України «Про зміни в системі центральних орга­нів виконавчої влади України» від 13 березня 1999 року. Цим Указом удосконалено структуру центральних органів виконавчої влади, число міністерств зменшилося до вісімнадцяти, відповідно зменшився кількісний склад Кабінету Міністрів, введено нову ланку центральних органів вико­навчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через інші центральні органи виконавчої влади. Укази Президента України «Про зміни у структурі центральних органів вико­навчої влади» та «Про склад Кабінету Міністрів України» від 15 грудня 1999 року скоротили число міністерств до п'ятнадцяти, членів КМУ - до двадцяти осіб.

Від місцевих органів виконавчої влади міністерства відрізняються як за обсягом своєї компетенції, так і за територіальним масштабом діяль­ності Як уже зазначалося, міністерство реалізовує державну політику у відповідній галузі чи сфері. Міністерство узагальнює практику застосуван­ня законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства та в установленому по­рядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України У межах своїх повноважень міністерство організовує виконання законів, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Відповідно до пункту 15 статті 106 Конституції, утворення міністерств, їх реорганізація і ліквідація відносяться до повноважень Президента України, які він здійснює за поданням Прем'єр-міністра України.

Правовий статус міністерства визначають Конституція та закони України, Загальне положення про міністерство, інший центральний орган виконавчої влади, затверджене Указом Президента України від 12 берез­ня 1996 року, та відповідні положення про конкретне міністерство, які за­тверджує Кабінет Міністрів України.

Міністерства незалежної України, на відміну від своїх попередників часів Української РСР, стали самостійними і відповідальними за свою діяль­ність державними органами. Вони не мають тепер жодного подвійного підпорядкування і підпорядковуються тільки Кабінету Міністрів України. Сучасні міністерства є більш укрупненими, особливо якщо порівняти їх з попередниками. Це стосується передусім таких міністерств, як міністер­ства економіки, транспорту, промислової політики тощо.

Схема урядової структури виконавчої влади є доволі гнучкою, що за­безпечує достатню оперативність при здійсненні державного управління. Вона включає в себе міністерства двох видів: галузеві (наприклад, куль­тури і мистецтв, освіти і науки, охорони здоров'я) та функціональні (на­приклад, закордонних справ, економіки, фінансів, юстиції). Міністерство здійснює керівництво відповідним народногосподарським комплексом (наприклад, міністерство транспорту) чи розробку пропозицій щодо стра­тегії соціально-економічного розвитку держави та формує організаційно-економічний механізм її здійснення (наприклад, міністерство економіки).

Міністерство у своїй діяльності керується Конституцією України, за­конами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, декретами, постановами і розпоря­дженнями Кабінету Міністрів України, а також положеннями про міністер­ство. Нині вже діє третє Загальне положення про міністерство з часу дер­жавної незалежності України - два попередніх датуються 1992 і 1995 ро­ками,

Виходячи з принципу розмежування політичних та адміністративних функцій, передбачається закріплення за міністерствами - головними (провідними) органами у системі центральних органів виконавчої влади -функцій стратегічного планування, розроблення та впровадження держав­ної політики у визначених сферах діяльності.

Міністерства є єдиноначальними органами. Єдиноначальність озна­чає, що владні повноваження цього органу здійснюються одноособово його керівником - міністром, який за посадою є членом Кабінету Мініст­рів України. Міністр призначається на посаду Президентом за поданням Прем'єр-міністра України, а звільняється з посади безпосередньо за рі­шенням Президента. За характером повноважень, порядком призначення та звільнення з посади міністр є політичною фігурою і не належить до ка­тегорії державних службовців Зміст його роботи полягає у політичному керівництві в певному секторі державного управління.

Міністр здійснює такі повноваження:

керує міністерством, несе персональну відповідальність перед Президентом і Кабінетом Міністрів за розроблення і реалізацію державної політики у відповідній сфері та за виконання міністерством своїх завдань і функцій;

спрямовує і координує як член Кабінету Міністрів здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання, визначає на виконання вимог законодавства в межах нада­них йому повноважень політичні пріоритети та стратегічні напрями роботи міністерства, шляхи досягнення поставлених цілей;

подає в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів про­екти законів України, актів Президента та Кабінету Міністрів, розробником яких є міністерство;

подає Прем'єр-міністрові пропозиції щодо кандидатури на посаду державного секретаря міністерства;

затверджує програми і плани роботи міністерства;

підписує нормативно-правові акти міністерства;

приймає рішення про розподіл бюджетних коштів, головним розпо­рядником яких є міністерство, та затверджує звіт про виконання цих рішень;

погоджує проекти законів України, актів Президента та Кабінету Міністрів з питань, що належать до компетенції міністерства;

вносить Кабінету Міністрів пропозиції щодо утворення, реорганіза­ції, ліквідації у складі міністерства урядових органів державного управлін­ня та подання про призначення на посади та звільнення з посад їх керів­ників;

погоджує пропозиції щодо:

призначення на посади першого заступника та заступників міністра та розподілу обов'язків між ними;

структури, граничної чисельності працівників, штатного розпису, кош­торису видатків урядових органів державного управління, утворених у складі міністерства;

утворення, реорганізації, ліквідації підприємств, установ та організа­цій, що належать до сфери управління міністерства, затвердження їх по­ложень (статутів), призначення на посади та звільнення з посад їх керів­ників.

Міністр має першого заступника та заступників, яких призначає на посади за поданням Прем'єр-міністра та припиняє їх повноваження на цих посадах Президент України. Кількість перших заступників та заступ­ників міністрів визначає Глава держави. Перші заступники та заступники міністрів належать до числа керівників відповідних міністерств і є дер­жавними службовцями.

Розглядаючи структуру управління міністерством, необхідно зупини­тися на інституті державних секретарів міністерств, який згідно з Указом Президента України від 29 травня 2001 р. «Про чергові заходи щодо по­дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні» був запрова­джений в Україні. Натомість було ліквідовано інститут перших заступни­ків, заступників міністра.

Введення посад державних секретарів міністерств відповідало основ­ним положенням Концепції адміністративної реформи.

Як зазначає В. Авер'янов, введення посад держсекретарів мініс­терств у поєднанні з віднесенням посад міністрів та інших членів Кабіне­ту Міністрів до політичних є, без перебільшення, найбільш радикальним кроком у здійсненні адміністративної реформи в Україні [3, с 71]. Основ­ним аргументом на користь запровадження даного інституту є розподіл уряду на політичну та адміністративну (професійну) частини, розмежу­вання політичних та адміністративних посад, збалансування політичних та адміністративних функцій з метою забезпечення, з одного боку, пріори­тету політики, а з іншого - певної незалежності від політичної кон'юнктури і стабільності управлінського апарату. Запровадження посад держсекре­тарів є одним із оптимальних засобів досягнення зазначеної мети. При цьому, як зазначається в літературі, проблема співвідношення «політика» і «управління» стосовно сфери виконавчої влади є майже цілком новою для української науки [1, с 22]. Для нашої країни необхідність запро­вадження інституту держсекретарів викликана й тим, що постійні зміни урядів попередніх років майже завжди супроводжувалися докорінними перетасуваннями управлінських апаратів центральних органів виконавчої влади, змінами вже напрацьованих підходів, методів і форм роботи. Такі зміни призводили до того, що мінялися керівники, починаючи з міністра і закінчуючи керівниками територіальних органів влади [129].

Зазначимо, що інститут вищих посадовців-адміністраторів в апара­тах урядів і міністерств є досить поширеним у багатьох країнах Європи -Німеччині, Великій Британії, Нідерландах, Данії, Бельгії, Угорщині, Польщі, Чехії та інших

Європейський досвід функціонування інституту держсекретарів дає підстави для кількох важливих висновків: а) сприяє політичній структурованості уряду; б) не зменшує владні повноваження мініст­ра, а навпаки, дозволяє йому максимально зосередитися на клю­чових проблемах розроблення та реалізації державної політики у певному секторі державного управління, визначенні політичних пріоритетів та стратегічних напрямів роботи міністерства та шляхів досягнення поставлених цілей; в) дає змогу повністю покласти на держсекретарів функцію адміністрування всередині відповідного центрального органу виконавчої влади.

Запровадження посад державних секретарів у системі виконавчої влади України заклало основи роботи вищого ешелону державної служ­би за європейськими стандартами, а також дало можливість підійти до реального вирішення таких фундаментальних завдань адміністративної реформи:

а) звільнення членів Кабінету Міністрів України від обов'язків адмініст­ративно-оперативного керівництва апаратом;

б) забезпечення професійної стабільності та певної незалежності управлінського апарату від політичної кон'юнктури;

в) збереження послідовності у роботі адміністративного апарату, інституційної пам'яті, формування політично толерантної, неупередженої державної служби [138].

Завдяки таким підходам з'являється можливість забезпечити демо­кратичні принципи у діяльності центральних органів виконавчої влади України на засадах професійності та політичної відповідальності.

Однак певні затримки у процесі прийняття Верховною Радою України законодавчих актів з питань організації та діяльності ЦОВВ та статусу їх­ніх керівників змусили Главу держави повернутися до попередньої систе­ми керівництва міністерствами. Відповідно до Указу від 26 травня 2003 р. «Про деякі заходи щодо оптимізації керівництва в системі центральних органів виконавчої влади» було ліквідовано посади державних секретарів міністерств, їхніх перших заступників та заступників і введено посади пер­ших заступників та заступників міністрів. Таким чином, інститут державних секретарів міністерств проіснував в Україні два роки.

У складі апарату міністерств та інших центральних органів виконавчої влади утворюються структурні підрозділи, які поділяються на функціо­нальні та обслуговуючі. Функціональні підрозділи забезпечують виконан­ня функцій та повноважень, спрямованих на досягнення основної мети діяльності центральних органів виконавчої влади. Обслуговуючі викону­ють роботу, пов'язану із забезпеченням належних умов функціонування органу, незалежно від напряму та характеру його завдань. Такими струк­турними підрозділами є:

департамент, очолюваний директором, що утворюється для виконан­ня основних завдань високого ступеня складності (багатогалузевість, багатофункціональність, програмно-цільовий напрям діяльності), координа­ції роботи, пов'язаної з виконанням цих завдань, за умови, що в його складі буде не менш ніж два управління;

управління (самостійний відділ), очолюване начальником, є струк­турним підрозділом одногалузевого або однофункціонального спрямуван­ня. Управління утворюється у складі не менш як двох відділів. Самостій­ний відділ утворюється з чисельністю не менш як 5 працівників. У разі, коли чисельність такого підрозділу менше 5 одиниць, утворюється само­стійний сектор;

відділ, очолюваний начальником, є базовим структурним підрозді­лом - основою для побудови структури. Утворюється для виконання зав­дань за одним напрямом (функцією) діяльності органу виконавчої влади, з чисельністю не менш як 4 працівники (у виняткових випадках у зв'язку з особливостями виконуваних функцій та через неможливість поєднання їх з функціями інших підрозділів - 3 працівники);

сектор, очолюваний завідуючим, утворюється у складі відділу у разі необхідності відокремлення виконання більш важливих та перспективних завдань від поточних, з чисельністю не менш 2 працівників.

В апараті центрального органу виконавчої влади, крім підрозділів, що виконують функції відповідно до специфіки його діяльності, утворюються такі структурні підрозділи (управління, відділи, сектори):

організаційно-аналітичного забезпечення роботи керівника;

стратегічного планування (у міністерствах утворюється обов'язково);

кадровий;

юридичний;

контрольно-ревізійний;

інформаційних технологій;

режимно-секретний;

мобілізаційної роботи;

протокольний;

взаємодії із засобами масової інформації та зв'язків з громадськістю.

Залежно від обсягу роботи та кількості працівників в апараті центра­льного органу виконавчої влади утворюються такі обслуговуючі струк­турні підрозділи:

господарське управління (відділ господарського обслуговування та матеріально-технічного забезпечення);

управління (відділ) бухгалтерського обліку і звітності;

управління документального забезпечення та контролю за виконан­ням (загальний відділ).

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції міністерства, обговорення найважливіших напрямів його діяльності та розвитку галузі в міністерстві утворюється колегія у складі міністра, державного секретаря міністерства, а також інших керівних працівників міністерства. Членів колегії затверджує чи звільняє від обов'язків Кабі­нет Міністрів України. До складу колегії можуть також входити керівники інших ЦОВВ, підприємств, установ та організацій, що належать до сфе­ри управління міністерства. У засіданнях колегії можуть брати участь представники місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Рішення колегії проводяться в життя, як і більшість актів міністерст­ва, наказами міністра. Вони є обов'язковими до виконання всіма орга­нами та організаціями, їх посадовими особами, які підпорядковані відпо­відному міністерству. В окремих випадках, передбачених законодавством, акти міністерства є обов'язковими до виконання іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самовря­дування, підприємствами, установами та організаціями, незалежно від форм власності, та громадянами. У необхідних випадках міністерство видає разом з іншими центральними органами виконавчої влади спіль­ні акти.

Нормативно-правові акти міністерства підлягають реєстрації в поряд­ку, встановленому законодавством. Нормативно-правові акти, що зачіпа­ють права та обов'язки громадян, не доведені до відома населення, є не­чинними. Акти міністерств у разі і'х невідповідності законам або ж економіч­ної чи соціальної доцільності можуть бути скасовані Кабінетом Міністрів України.

Для розгляду наукових рекомендацій та інших пропозицій щодо голов­них напрямів розвитку науки і техніки, обговорення найважливіших про­грам та інших питань у міністерстві може створюватися науково-техніч­на (наукова) рада, до якої входять вчені та висококваліфіковані фахівці. Склад науково-технічної (наукової) ради і положення про неї затверджує міністр.

У міністерстві з урахуванням специфіки його діяльності можуть утво­рюватися й інші дорадчі та консультативні органи. Склад цих органів і по­ложення про них затверджує міністр.

Найсуттєвішою організаційно-структурною особливістю міністерств є наявність у їх підпорядкуванні місцевих органів, які створюють разом з апаратом міністерств так звану «виконавську вертикаль» галузевої чи функціональної спрямованості (систему міністерства). Здебільшого на місцевому рівні органами міністерств є їх територіальні відділення або управління, відділи та інші структурні підрозділи місцевих державних ад­міністрацій, які підзвітні і підконтрольні відповідним міністерствам. Мініс­терства забезпечують в установленому порядку координацію діяльності створених ними територіальних органів з місцевими державними адмі­ністраціями. Призначення та звільнення з посад керівників управлінь, відділів та інших структурних підрозділів здійснюються головою місцевої державної адміністрації за погодженням з відповідним міністерством. У випадку неналежного виконання керівником структурного підрозділу місцевої державної адміністрації покладених на нього повноважень мініс­терство має право притягнути його до дисциплінарної відповідальності (крім звільнення з посади) або звернутися до голови місцевої державної адміністрації з поданням про його звільнення з посади.

Державні комітети

Центральними органами виконавчої влади - після міністерств за зна­чимістю - державні комітети.

Державний комітет (державна служба) - це своєрідне «мале» мініс­терство. Відповідно до пункту 15 статті 106 Конституції України його утво­рює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України Президент України. У цього центрального органу виконавчої влади схожі з міністерством і завдання. Комітет здійснює державне управління в певній, як правило, невеликій галузі господарства, керівництво підпорядкованими йому об'єктами, реалізацію певного сектора державної політики. Держав­ний комітет вносить пропозиції щодо формування державної політики від­повідним міністрам - членам Кабінету Міністрів, які спрямовують і коор­динують діяльність держкомітетів, та забезпечує її реалізацію у визначе­ній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання.

Державний комітет є центральним органом виконавчої влади, який, безпосередньо не формуючи урядову політику, покликаний сприяти уряду в реалізації цієї політики в частині відповідної галузі або шляхом виконання функцій державного управління міжгалузево­го, міжсекторного характеру.

Державний комітет (державну службу) очолює його голова. На відміну від міністра, голова державного комітету не входить до складу Кабінету Міністрів України, а отже, самостійно не виробляє урядову політику. Від­повідно він має статус державного службовця.

Що ж до кількості державних комітетів, то їх функціонування виправ­дане лише в тому випадку, коли певні функції державного управління не­можливо або небажано віднести до відання якогось одного міністерства або коли існує необхідність організаційно (структурно) розмежувати при­йняття стратегічних (політичних) рішень і їх реалізацію. Як уже зазначало­ся, сьогодні в Україні діє двадцять три державні комітети (наприклад, лі­сового господарства, статистики, у справах охорони державного кордону, у справах ветеранів та ін.).

Державні комітети, як і міністерства, є єдиноначальними органами, хоча сама назва «комітет» властива саме колегіальним органам. Вони можуть видавати загальнообов'язкові нормативно-правові акти лише в межах повноважень, визначених для них законами.

Відповідно до покладених на державний комітет завдань, схожою з міністерством є його внутрішня структура. Комітет очолює голова, який має декілька заступників, а центральний апарат поділяється на відпо­відні головні управління, відділи, департаменти, сектори та групи. У складі центрального апарату при голові утворюється колегія як дорадчо-консультативний орган, до складу якої входять, крім голови, всі його заступники, керівники відповідних підрозділів державного комітету, провідні фахівці галузі, окремі керівники місцевих органів, підприємств та організацій.

Державний комітет може мати підпорядковані йому структурні підроз­діли (органи), у тому числі територіальні (регіональні), які становлять так звану систему державного комітету.

Обсяг повноважень конкретного державного комітету (державної служ­би) визначає Президент України, який затверджує положення про нього. Структуру державного комітету затверджує його керівник. Штатний роз­пис, кошторис видатків держкомітету затверджує керівник за погодженням з Міністерством фінансів України.

Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом

До системи центральних органів виконавчої влади України також входять «центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом».

ЦОВВ зі спеціальним статусом є органом виконавчої влади, що здійснює міжгалузеву координацію та контроль, діяльність якого спрямовується Кабінетом Міністрів, якому він підпорядкований.

Нині в Україні функціонує 16 таких органів: Антимонопольний комітет, Державна митна служба, Служба безпеки, Державна податкова адмініст­рація, Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємни­цтва, Національна комісія регулювання електроенергетики, Державна ко­місія з цінних паперів та фондового ринку, Державна комісія з регулюван­ня ринків фінансових послуг, Державний департамент з питань виконання покарань, Управління державної охорони, Головне управління державної служби, Фонд державного майна, Державна служба експортного контро­лю, Державна судова адміністрація та ін.

Порядок створення, реорганізації, ліквідації, призначення на посаду та звільнення з посади керівників і їх заступників, функціонального призна­чення, прав та обов'язків, взаємовідносин з іншими державними органа­ми, відповідальності, підконтрольності та підзвітності, скасування чи зупи­нення актів цієї групи органів є однаковим з попередньо розглянутими нами державними комітетами.

Хоча в цій групі є два органи, у яких порядок призначення та звільнен­ня з посад їхніх керівників мають свої особливості, визначені у пункті 14 статті 106 Конституції України. Йдеться про голів Антимонопольного комі­тету та Фонду державного майна, призначення та звільнення з посад яких відбувається за згодою Верховної Ради України.

Серед центральних органів виконавчої влади, крім вище перелічених, існує ще одна група, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів через відповідних міністрів. Наприклад, через Мініст­ра фінансів спрямовується і координується діяльність Державного каз­начейства та Головного контрольно-ревізійного управління; через Мініст­ра юстиції - Державного комітету у справах релігій; через Міністра економіки та з питань європейської інтеграції - Державної служби екс­портного контролю.

Урядові органи державного управління

Розглядаючи систему ЦОВВ, слід зупинитися на нових видах органів, не передбачених існуючою стандартною моделлю. Йдеться про так звані урядові органи державного управління, які не передбачені Конституцією України і які не можна віднести ні до центральних, ні до місцевих, оскільки вони посідають проміжне місце в системі органів виконавчої влади [1, с 21]. Утворення зазначених органів зумовлене об'єктивними потребами держав­ного управління. Урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції) утворюються відповідно до постанов Уряду.

Урядові органи державного управління (УОДУ) - це органи, що функціонують у складі центральних органів виконавчої влади і під­порядковуються їм.

УОДУ здійснюють:

а) управління окремими підгалузями або сферами діяльності;

б) контрольно-наглядові функції;

в) регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних і юри­дичних осіб.

Правовою основою їх функціонування є Указ Президента України від 15 грудня 1999 року «Про систему центральних органів виконавчої влади» та постанова КМУ «Про затвердження Типового положення про урядовий орган державного управління» від 22 лютого 2000 року. У системі вико­навчої влади сьогодні налічується близько 35 таких органів. Наприклад, у Міністерстві освіти і науки функціонують два урядові органи державного управління - Державний департамент інтелектуальної власності та Дер­жавна інспекція навчальних закладів; у складі Міністерства культури і мистецтв діє Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон.

УОДУ мають статус юридичної особи і не є структурними підрозділами ЦОВВ, хоча існують у складі ЦОВВ і підпорядковуються їм. Керівники цих органів призначаються на посади та звільняються з посад Кабінетом Мініст­рів України за поданням керівника відповідного ЦОВВ. Вони за посадою є членами колегій відповідних ЦОВВ. Керівник УОДУ має заступників (не більше трьох, у тому числі одного першого), які призначаються на посади і звільняються з посад Кабінетом Міністрів України за поданням керівників ЦОВВ, погодженим з керівником УОДУ. В урядовому органі може діяти колегія, склад якої затверджується керівником ЦОВВ.

Граничну чисельність працівників та структуру УОДУ затверджує ке­рівник ЦОВВ (у міністерстві - державний секретар за погодженням з мі­ністром) у межах граничної чисельності працівників ЦОВВ, затвердженої КМУ.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук