Радник

---

Глава 4.3- ЕКОНОМІЧНІ МЕТОДИ

Економічні методи управління виникли і розвиваються в процесі під­приємницької діяльності людини на основі виробничих відносин, які про­являються як об'єктивні економічні закони та певні економічні інтереси. Тому сучасному управлінцю необхідно знати й вміло використовувати закономірності ринкової економіки, враховувати їх та не намагалися керу­вати економікою командно-адміністративними методами.

Реформування економіки України потребує здійснення переходу від переважно адміністративних до економічних методів управління на всіх рівнях та активізації людського фактора. Економічні методи зорієнтовані на досягнення поставлених цілей за допомогою притаманних управлінню економічних засобів та стимулів, що впливають на економічні інтереси працівників.

Сучасному перехідному суспільству притаманні об'єктивні економічні інтереси, використання яких має велике значення для прискорення інтен­сифікації економіки країни. Вони широко використовуються в процесі управління виробничими процесами, розподілі суспільного продукту і на­ціонального доходу на основі державних цільових комплексних програм соціально-економічного розвитку та економічних стимулів.

Економічні методи державного управління покликані поєднати інтереси більшості суспільства, підприємницької структури та особисті інтереси пра­цівника; забезпечувати точне врахування інтересів більшості з метою їх оптимального поєднання для збільшення обсягів

продукції і поліпшення її якості, росту прибутку та заробітної плати, підвищення ефективності вироб­ництва. Свідоме використання в процесі управління об'єктивних економіч­них ринкових законів і економічних інтересів шляхом оцінки якості праці за кінцевими результатами, матеріального стимулювання виробництва на всіх рівнях народного господарства і є економічними методами державного управління. Розподіл функцій державного і господарського управління дик­тує формування та розробку адекватних сучасному ринку методів управ­ління: укладення контрактів на забезпечення державних потреб в товарах і послугах, управління державною часткою (пакетами акцій, паями) госпо­дарських товариств, делегування повноважень щодо управління держав­ною власністю, вплив на кадрову політику тощо.

Отже, економічні методи державного управління - це система прийомів і засобів прямої дії на суб'єкти підприємницької діяльності шляхом запровадження фінансово-економічних законів і грошово-кредитних відносин з метою створення оптимальних умов, які за­безпечують досягнення високих економічних результатів.

До економічних методів державного управління можна віднести такі:

1) індикативне планування;

2) державне регулювання;

3) грошово-кредитна та фінансова політика;

4) конкурентна політика;

5) вплив на ринкове ціноутворення;

6) податкова політика;

7) економічне стимулювання.

Економічні методи ґрунтуються на сировинному та природному потен­ціалові держав та світовому економічному розвитку. Ефективне викорис­тання економічних важелів і стимулів, які визначають зміст кожного кон­кретного методу, залежить від умов їх застосування (правових, господарських, соціальних, фінансових тощо). Тому, в зв'язку з впровадженням в Україні ринкової економіки, створюються передумови для широкого роз­повсюдження саме економічних методів управління.

Індикативне планування

Принцип плановості державного управління є невід'ємним атрибутом ринкової економіки, так само як і принципи свободи підприємництва, при­ватної власності, конкуренції тощо. Без індикативного (рекомендаційного) планування сьогодні важко уявити ринкове господарство будь-якої високорозвиненої країни світу. Адже індикативний характер планової системи ринку не має нічого спільного з директивністю ієрархії планів командно-розподільної системи управління радянського зразка. Для останньої директивність плану було максимізовано до можливої межі, оскільки це був загальний інструмент доведення рішень до виконавців і контролю за їх виконанням. Сувора субординація рівнів і ланок державного управління позбавляла всю систему найважливішої передумови динамічного розвит­ку - автономності її підсистем у виробленні та реалізації управлінських рішень і стримувала ініціативу суб'єктів господарювання соціалістичної економіки. У результаті не були виконані планові завдання жодної п'ятирічки в масштабах усього СРСР, а підприємства через вимогу обов'язкового виконання запланованих показників нерідко підривали свої економічні можливості чи випускали продукцію, яка в умовах реального ринку нікому не була б потрібною.

Індикативний план, навпаки, має не директивний, а рекомендаційний характер. Планові документи тут містять лише загальні контури держав­ного прогнозу щодо бажаного розвитку економіки, включають рішення про державні витрати і капіталовкладення, про поточні витрати підприємств. Прямим завданням плану виступає координація використання державних ресурсів. Індикативне планування впливає на приватний сектор головним чином через його стимулюючий (або обмежуючий) попит, а також через «тиск пропозиції» з боку державних підприємств.

Індикативний план складається з двох частин: індикативної та дирек­тивної. В першій - державні органи на основі аналізу функціонування еко­номіки визначають та інформують підприємців про пріоритетні економічні цілі, варіанти прогнозів структурних змін, розвиток науки і техніки, динамі­ку найважливіших матеріально-фінансових пропозицій, зміну кон'юнктури внутрішнього та зовнішнього ринків, рівень і співвідношення цін тощо.

Директивна частина містить бюджетний план, параметри системи оподаткування, банківський процент, ставки амортизації та розробки дер­жавного замовлення. До найбільш розповсюджених індикативно-планових методів можна віднести такі:

- прогнози і перспективні плани економічного та соціального розвитку, а також екологічної безпеки;

- комплексні цільові програми подолання проблемних ситуацій;

- маркетингове прогнозування внутрішніх і зовнішніх ринків.

Поетапність переходу до індикативного планування і регулювання ри­нкової економіки в країнах Заходу тривала десятиліттями - на початку стихійно, а згодом - регульовано. Сьогоднішня ситуація в Україні вимагає прискорення зазначеного процесу через державний вплив, контроль дер­жавних органів щодо дотримання законності. Адже з української системи державного управління разом з паралізуючою директивністю відкинули й раціональні елементи планування, напрацьовані за минулі десятиліття. Як наслідок, управління втратило чітку перспективу, рішення приймалися здебільшого інтуїтивно, наосліп, без аналізу альтернативних варіантів і можливих наслідків.

Централізоване планування з використанням середньо- й довго­строкових планів і цільових програм з установленням подекуди де­талізованих виробничих завдань і термінів їх виконання, з суворою системою моніторингу господарської діяльності стали сьогодні еко­номічною реальністю багатьох високорозвинутих країн з ринковою економікою. Все це гармонійно впроваджено в ринкові відносини, становлячи сучасну господарську модель, що органічно поєднує планові та ринкові чинники.

Повчальним у цьому плані є досвід Південної Кореї. На початку 60-х років уряд цієї країни ініціював розробку серій п'ятирічних планів економічного роз­витку. Для реалізації своєї економічної політики було засноване Міністерство економічного планування (МЕП) з широкими повноваженнями щодо врегу­лювання умов господарської діяльності підприємств і галузей. Керівник МЕП одночасно був заступником прем'єр-міністра. МЕП як координуючий орган роботи всіх міністерств мало також можливість за рахунок бюджетних повно­важень безпосередньо впливати на інвестиційну та виробничу-політику.

У Франції під час президентства Ф. Міттерана було утворено Міністер­ство планування економіки (МПЕ), яке також виконувало подібні функції. В Японії, починаючи з 1995 року, постійно розробляються п'ятирічні плани вирішення найважливіших проблем економічного розвитку країни. У США планування зосереджене, головним чином, на місцевому рівні. На феде­ральному рівні провідне місце належить бюджетному плануванню і дер­жавній бюджетній системі. Державний бюджет фактично є досить деталі­зованим планом розвитку країни на поточний рік.

Відомий американський вчений-економіст, лауреат Нобелівської пре­мії В. Леонтьев радить запозичити досвід планування економіки колиш­нього СРСР та пристосувати його до капіталістичної економіки. Без цього, на думку вченого, неможливий цілеспрямований розвиток продуктивних сил будь-якого суспільства. Капіталізм практично звільнився від криз, які його потрясали, тільки тому, що він пристосувався до нових умов, пере­йшов до регулювання розвитку економіки і втручання у складні соціально-економічні процеси суспільства з боку держави.

Ефективний соціально-економічний та культурний розвиток будь-якої країни світу є неможливим без індикативного планування у загальнонаціональному масштабі, а оптимальне поєднання плану і ринку є запорукою такого розвитку.

Державне регулювання

Лише в абсолютно стабільній економічній системі теоретично будь-який регулюючий вплив може бути відсутнім, натомість, в ній діють лише закони саморегуляції. Проте такої ідеальної моделі вільного ринку в сві­товій практиці поки що не існує. В сучасних високорозвинутих державах ринок, який визначає цінові та товарні параметри економіки, взаємодіє із системою його коригування як засобу досягнення оптимально справедли­вого розподілу доходів через структуру соціального законодавства та про­грами оподаткування і регулювання грошового обігу. Уряди цих країн впливають на ринок через власність держави на певні підприємства й управління ними (наприклад, оборонні, паливно-енергетичні, фармацев­тичні); уряди регулюють діяльність окремих важливих для держави" під­приємств (атомні станції, телефонні компанії); уряди витрачають кошти на наукові дослідження, освоєння космосу; уряди через оподаткування пере­розподіляють доходи на користь малозабезпечених верств населення; уряди запроваджують фіскальну та монетарну політику з метою забезпе­чення економічного зростання, пом'якшення ділових циклів економіки.

Органи виконавчої влади впливають на ринок різними методами: че­рез власність на певні підприємства й управління ними; через регулюван­ня діяльності окремих підприємств; через витрачання коштів на наукові дослідження, освоєння космосу; через оподаткування громадян і пере­розподіл доходів на користь малозабезпечених верств населення; через запровадження відповідної економічної політики з метою забезпечення економічного зростання, пом'якшення ділових циклів економіки.

Без широкомасштабного втручання держави в економіку в усіх сферах суспільного відтворення (у безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні) економічна ринкова система не змо­гла б існувати. Разом з тим, економічна роль держави має оцінюва­тися не за ступенем втручання в ринковий механізм, а за рівнем за­безпечення державою внутрішніх та зовнішніх умов сталого функці­онування національної економіки [66].

Тобто, держава виступає ключовим фактором у створенні економіч­ної сфери, сприятливої для підприємницької діяльності. Держава, не втручаючись безпосередньо у діяльність підприємств, повинна управля­ти ринком і підтримувати його чи стримувати негативні тенденції через відповідні юридичні інститути, систему оподаткування, кредитну політику тощо. Адже здатність держави не лише визначати, а й гарантувати «правила гри» для всіх суб'єктів господарської діяльності є основою привабливості будь-якої економіки, а відтак, і головним чинником її ста­більності [122, с. 7].

Отже, державне регулювання економіки є системою типових заходів законодавчого, виконавчого і контрольного характеру, які здійснюються від­повідними державними органами й громадськими організаціями з метою стабілізації та пристосування існуючої соціально-економічної системи до постійно змінюваних умов. Основними об'єктами державного регулювання економіки є: діловий економічний цикл, господарська структура, умови на­громадження, грошовий обіг, платіжний баланс, ціни, зайнятість, умови кон­куренції, наукові дослідження, соціальна політика, підготовка й перепідго­товка кадрів, навколишнє середовище, зовнішньоекономічна діяльність.

Для того, щоб виконати комплекс функціональних управлінських дій, суб'єкт управління повинен володіти комплексом повноважень, і зокрема:

1) отримувати від органів держстатистики, місцевих органів влади, окремих підприємств усю необхідну статистичну інформацію, перелік і періодичність якої встановлено чинними нормативно-правовими актами, а також проводити вибіркові економіко-статистичні обстеження;

2) виходити з обґрунтованими пропозиціями щодо пріоритетного виді­лення державних субсидій, пільг з оподаткування, захисту внутрішнього ринку, квотування виробництва окремих видів продукції.

Досвід економічно розвинутих держав свідчить, що регулюванню зако­нодавчими та економічними методами піддаються насамперед ті галузі, де ринкові відносини спрацьовують неефективно. Це, передусім, створення додаткових робочих місць, захист національного ринку і виробника. Ефек­тивним методом вирішення зазначених проблем і є державне регулювання.

Не заперечуючи загальної спрямованості державного регулювання -від центру до регіонів та територій, від міністерства до кожного суб'єкта рин­кової економіки, необхідно, водночас, особливо наголосити на важливості зворотного зв'язку. Адже характерною рисою ринку є постійний та вільний взаємообмін інформацією обох потоків (а не лише ієрархічно спрямованого «зверху вниз»). До нього мають бути залучені всі види ресурсів, що станов­лять матеріальну основу виробництва. Отже, йдеться про управління, яке поряд з регулюванням темпів і пропорцій, залучає до сфери свого впливу також якісні характеристики розвитку ресурсної бази виробництва.

Як бачимо, ринок являє собою складну конструкцію, яка не формуєть­ся сама собою тут необхідні значні організаторські зусилля, особливо на перехідному етапі від тоталітарної до демократичної системи, від команд­ної до ринкової економіки. Досвід країн, що швидкими темпами розвива­лись у післявоєнний період, демонструючи світові «економічне диво», пе­реконливо свідчить про те, що всі вони моделювались і здійснювалися під безпосереднім керівництвом держави. Саме держава визначала стратегію економічного розвитку країн, пріоритетні економічні напрями, енергійно втручалася в економічні процеси, спрямовувала їх течію обраним курсом. Сила таких дій з боку держави полягала не в довільному визначенні завдань і шляхів їх розв'язання, а в прагматичному розрахунку існуючих економічних реалій, зовнішніх чинників, світової кон'юнктури та виявлення на цій основі об'єктивно досяжних для країни цілей. Така практика має стати орієнтиром для трансформаційного процесу в Україні, який потре­бує таких дій з боку держави:

- послідовного дотримання задекларованого на найвищому держав­ному рівні курсу на проведення економічних реформ, істотне прискорення радикальних ринкових перетворень;

- активного державного втручання в економічний процес як одну з пе­редумов переходу до економічного зростання.

Слід зазначити, що ці вимоги відповідають світовим прогресивним тен­денціям щодо формування ефективних стратегій соціально-економічного розвитку. Для прикладу, в червні 1992 р. на міжнародній конференції ООН з проблем майбутнього розвитку цивілізації на рівні глав держав і урядів були сформовані відповідні до цього позиції, а саме:

- людству потрібна нова модель соціально-економічного розвитку, яка повинна спиратися на важелі централізованого регулювання на рівні окремої держави та світової співдружності в цілому;

- нова модель повинна ґрунтуватися на інтегрованих інтересах суспі­льства і лише потім на інтересах приватного підприємництва [271].

У свою чергу, Всесвітній банк і МВФ, узагальнюючи сучасні погляди сві­тової фінансової еліти на еволюцію концепції ефективного управління еко­номікою, висунули гасло дня: «Ефективне управління - могутня економі­ка». Президент Всесвітнього банку розвитку і реконструкції Джеймс Вульфенсон у виступі на щорічних зборах у 1997 році підкреслив необхідність підвищення ефективності та якості державного регулювання економіки. Уряд, за його словами, має діяти в двох напрямах: стимулювати та розвивати приватний бізнес; забезпечити громадянам необхідні соціальні гарантії.

Отже, висновок: сучасна стратегія соціально-економічного роз­витку будь-якої країни має бути ринково орієнтованою з посиленням регулюючих функцій держави в економіці.

Грошово-кредитна та фінансова політика

Характерною ознакою ринкової економіки є високорозвинута і розга­лужена фінансово-банківська система. Через неї здійснюється процес акумуляції фінансових ресурсів суспільства та забезпечується найбільш ефективне і раціональне їх використання. А тому у всіх країнах світу фі­нансова система перебуває під контролем держави.

Грошово-кредитна та фінансова політика є одним з впливових економічних методів, за допомогою якого уряд регулює фінансово-економічні відносини в державі, стимулює виробництво, впрова­джує розподільчу та перерозподільчу функцію.

Під фінансами розуміється процес формування доходів юридичних і фізичних осіб та їх використання. Мета цих відносин - створення добро­буту окремого громадянина, господарства, населеного пункту, регіону, держави в цілому, який досягається через постійне зростання валового національного продукту (ВНП). Функціонування фінансів забезпечується через фінансову систему, яка є сукупністю різних форм організації фінан­сових відносин. Для забезпечення обігу фінансових ресурсів різної ціле­спрямованості держава використовує різноманітні фінансові інститути: державні фінанси, фінанси підприємств, організацій та фінансовий ринок.

Фінанси підприємств і організацій - базова підсистема, у якій ство­рюється ВНП і є об'єктом фінансово-господарських відносин. їх характер визначається методом фінансово-господарської діяльності. У ринкових умовах таким методом є комерційний розрахунок. Він являє собою, з од­ного боку, оперативно-господарську самостійність підприємств, а з іншого повну їх фінансову відповідальність за кінцевий результат. В основу ко­мерційного розрахунку покладено принцип самоокупності та одержання прибутку. Перехід до ринкових відносин у виробничій сфері - це насампе­ред упровадження, замість фіктивного господарського розрахунку, реаль­ного комерційного. У невиробничій сфері - це поступове обмеження бю­джетного фінансування за рахунок додаткових джерел фінансування.

Державні фінанси, які забезпечують формування та використання дер­жавних доходів, функціонують на основі створення різних централізованих фондів: бюджет, державне соціальне страхування (пенсійний фонд і фонд соціального страхування), майнове та особисте страхування через держав­ні організації, державний кредит, різноманітні фонди цільового призначення (Чорнобильський фонд, Фонд соціального захисту населення тощо).

Фінансовий ринок є сферою функціонування різноманітних цінних паперів, які випускаються державою і підприємствами з метою залучення фінансових ресурсів. Він відіграє координуючу роль у регулюванні ринко­вих відносин, виконуючи функції перерозподілу ресурсів у галузевому і територіальному аспектах. На відміну від інших ланок фінансової систе­ми, такий перерозподіл, по-перше, відбувається у стислі строки, а по-друге, має об'єктивний характер, бо не визначається волею державних структур. Фінансовий ринок відіграє важливу роль у мобілізації тимчасово вільних коштів населення, чим сприяє вирішенню проблем грошового обі­гу та інфляції, оскільки зменшує тиск на споживчий ринок.

Як ми вже зазначали у попередньому розділі, центральне місце в сис­темі державних фінансів належить бюджету. Він як система економічних розподільних відносин охоплює фактично все суспільство, забезпечуючи виконання органами державної влади та органами місцевого самовряду­вання покладених на них завдань і функцій. Будучи основним централізо­ваним фондом держави, бюджет визначає її фінансовий стан. Найбільш складним явищем для бюджету є його дефіцит - перевищення видатків бюджету над його доходами. Джерелами покриття бюджетного дефіциту є державні позички (внутрішні та зовнішні) або емісія паперових грошей.

Економічна наука стверджує, що у ринковій економіці дефіцит бюдже­ту може бути навіть корисним, особливо тоді, коли під час спаду вироб­ництва держава, витрачаючи більше грошей, ніж одержує, забезпечує збільшення попиту, в тому числі через зростання купівельної спромож­ності громадян. Держава вкладає кошти у виробничу сферу, створюючи передумови для зростання доходів, у тому числі й самої держави, у ви­гляді додаткових податкових надходжень. Споживачі починають більше купувати, підприємці - більше продавати. Внаслідок цього зростають об­сяги виробництва і скорочується безробіття. Таке дефіцитне фінансуван­ня - свого роду державне емісійне кредитування інвестицій.

Водночас, у період піднесення економіки держава не може дозволити собі дефіцит бюджету, бо інакше вона стимулюватиме інфляцію. Таким чи­ном, в окремі роки, з метою регулювання економічної активності, держава може допускати дефіцит бюджету. Саме такий метод розвитку національної економіки використовувався у багатьох країнах, які останнім часом почали наближатися до рівня економічно розвинутих індустріальних країн.

Грошовою називають політику, головна мета якої здійснювати регу­лювання кредитів, ставок банківського процента і грошової маси. Кредит входить у систему перерозподілу ВНП, однак, на відміну від фінансів, він включає перерозподіл тільки тимчасово вільних засобів і коштів. Залежно від того, хто виступає в ролі кредитора, розрізняють дві форми кредиту: комерційний (кредитні спілки) і банківський (банки).

Банківський процент виконує на кредитному ринку стимулюючу або стримуючу роль, заохочує або, навпаки, зменшує заінтересованість у кре­диті. Він формується під впливом попиту на гроші та їх пропозиції. Одним із важливих засобів грошової політики є вплив на форму позичкового про­цента. При встановленні процента за кредит комерційні банки враховують цілий ряд факторів, які умовно можна поділити на дві групи - зовнішні, що не залежать від комерційного банку, і фактори, які безпосередньо пов'яза­ні з його діяльністю та діяльністю позичальника.

Створення розгалуженої банківської системи надає кредитним відно­синам системного і глобального характеру. Кредитування, тобто надання позичок, здійснюється за принципами цілеспрямованості, диференційова­ності, строковості, платності, забезпеченості позичок, рівноправності сто­рін у кредитних відносинах.

Кредитна система - це сукупність кредитних установ, які діють у державі. Вона будується на двох рівнях: центральний емісійний банк і ко­мерційні банки та інші кредитні установи. На центральний банк поклада­ються функції регулювання грошового обігу в країні та діяльності комер­ційних банків. В Україні зазначені функції виконує Національний банк, який є провідником державної політики у цій сфері. Комерційні банки без­посередньо проводять кредитування, ведуть рахунки підприємств, здійс­нюють їх касове обслуговування.

В умовах ринкової економіки банки відіграють важливу роль у суспільстві, будучи своєрідним інструментом проведення грошової політики. Тому дуже важливо, яку концепцію (ідею) покладено в її основу. В еконо­мічній науці є дві протилежні теорії щодо змісту грошової політики держа­ви - кейнсіанська і монетариська.

Кейнсіанство обґрунтовує політику регулювання через процентну ставку, яка змінюється завдяки зростанню (скороченню) пропозиції гро­шей. Збільшення пропозиції називається політикою «дешевих» грошей, скорочення пропозиції - політикою «дорогих» грошей.

Монетаризм обґрунтовує необхідність регулювання державою кількості грошей і через них - можливість впливати на сукупний попит і обсяги вало­вого національного продукту. Прихильники цього напряму визначають гра­ничний обсяг збільшення кількості грошей. Якщо суспільство страждає від інфляції і першість у державній політиці надано антиінфляційним заходам, монетаристська теорія регулювання є найдоцільнішою.

Отже, банки виступають центрами концентрації та перерозподілу по­зичкового капіталу, організації його руху й ефективного використання, а також контролю за ним. Концентруючи та перерозподіляючи величезні кошти, вони мають змогу впливати не тільки на поведінку окремих суб'єктів кредитних відносин, а й на глобальні економічні процеси, на ін­тереси держави та окремих соціальних верств населення, на стан справ в окремих галузях, секторах економіки та цілих регіонах. Завдяки банкам кредит перетворився на могутній фактор регулювання визначальних про­цесів на макро- і мікроекономічному рівнях.

Конкурентна політика

Однією з безумовних умов ефективності економіки є наявність конкурентних відносин на товарних ринках. Існування або відсут­ність конкурентного середовища позначається на якості та конку­рентоспроможності продукції, задоволенні потреб населення у то­варах і послугах, витратах виробництва, цінах тощо.

За конкуренції покупець - це господар, ринок його агент, а підприєм­ства - їхні слуги. Тому держава повинна постійно запроваджувати конку­рентну політику, яка на сучасному етапі передбачає здійснення комплексу заходів щодо формування ефективного конкурентного середовища, змен­шення частки монопольного сектора в економіці, вдосконалення правил конкуренції, впровадження сучасних методів державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій, зменшення частки монопольно­го сектора у внутрішньому валовому продукті, захисту і підтримки конку­ренції, розвитку її інституційного забезпечення.

З метою зменшення рівня монополізації ринку держава запроваджує заходи з обмеження монополій та створює рівні умови діяльності для всіх суб'єктів господарювання. Для цього вона стимулює створення малих і середніх підприємств за допомогою надання податкових пільг, розвитку системи гарантій і страхування кредитів, допомоги в одержанні коротко- довгострокових кредитів, позичок, забезпечення комерційною інформацією, встановлення гарантій щодо запобігання повному банкрутству тощо.

При цьому такі види природних монополій, як суспільні комунікації, па­тенти, авторські права, товарні знаки потребують відповідного державно­го регулювання, що запобігатиме з їх боку зловживанню монопольним становищем.

В Україні створена відповідна законодавча база з врегулювання пи­тань у даній сфері. Зокрема, прийняті Закони «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльнос­ті», «Про захист економічної конкуренції». Функції державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства покладено на Антимонопольний комітет України. Основним завданням цього органу виконавчої влади є запобігання зловживанню монопольним становищем на товарних ринках держави, укладанню неправомірних угод, дискримінації суб'єктів господарювання, недобросовісній конкуренції.

За останні роки наша держава досягла певних успіхів на шляху утвер­дження конкурентних відносин на більшості товарних ринках. Завдяки за­провадженню ринкових механізмів ціноутворення, створення цілісної сис­теми захисту конкуренції у підприємницькій діяльності частка монопольно­го сектору в економіці України знизилася з майже 100 відсотків на початку 90-х років до 40 відсотків на кінець 2001 року [210].

З метою комплексного проведення економічних реформ в Україні, фор­мування ефективного конкурентного середовища Указом Президента від 19 листопада 2001 р. схвалено Основні напрями конкурентної політики на 2002-2004 роки.

Вплив на ринкове ціноутворення

Одним із важливих методів управління ринковою економікою є ціна. Саме на основі цін визначають результати діяльності всіх складових ви­робництва.

З метою підвищення конкурентоспроможності вітчизняних під­приємств, зменшення рівня монополізації економіки, забезпечення ефективного розвитку конкурентних відносин держава запроваджує ринкові механізми ціноутворення.

На сучасному етапі економічного розвитку України різні види цін скла­дають певну систему. Залежно від галузі розрізняють такі ціни: гуртові, закупівельні, кошторисні, роздрібні і тарифи. Крім того, існують ціни фік­совані, регульовані та вільні (договірні).

У розвинутій ринковій економіці такі параметри, як ціни на значну час­тину продукції, тарифи на послуги, заробітна плата та інші, можуть фор­муватися на основі саморегуляції, без втручання держави. Однак у ряді випадків держава змушена втручатись у регулювання зазначених параметрів. Для цього державні органи встановлюють фіксовані ціни на окремі види продукції та тарифи на послуги, які мають важливе соціальне, значення (квартплата, тарифи на електроенергію для населення, ціни на проїзд у громадському транспорті тощо). Рівень таких цін може бути змі­нений тільки спеціальною постановою уряду.

Здійснюючи контроль за ціноутворенням, уряд запроваджує також ре­гульовані ціни, зростання яких обмежується шляхом введення гранично­го їх рівня, використання граничного нормативу рентабельності виробни­цтва та розмірів торгової націнки для ланок товаропросування. Відповід­но, ціни на окремі товари формуються не під впливом попиту і пропозиції, а залежно від способу і величини обмежень, накладених державою на складові елементи цін. Цей важіль застосовується державою для соці­ального захисту окремих категорій населення (ціни на товари повсякден­ного вжитку), стимулювання чи дестимулювання виробництва деяких това­рів (товари роскоші). Це також робиться для запобігання інфляції та отри­мання надприбутків виробниками у період тимчасового дефіциту товарів.

Вільні (договірні) ціни формуються залежно від попиту і пропозиції (або за домовленістю) без обмеження розміру прибутку.

Оплата праці регулюється встановленням мінімального рівня заробіт­ної плати для всіх підприємств незалежно від форм власності, обмежен­ням його у несприятливі періоди розвитку економіки. Крім того, у цих сфе­рах органи влади можуть надавати підприємцям методичну допомогу, розробляючи відповідні рекомендації, тарифи та ціни рекомендаційного характеру та ін.

Податкова політика

Основним методом формування доходів держави є податки, що й ви­значає їх місце в ринковій економіці.

Податки - це не тільки метод формування бюджету, а й інстру­мент впливу на різні складові діяльності їх платників.

Податкова система кожної країни відображає її специфічні умови. Од­нак існують певні чинники, які є визначальними для податкових систем усіх країн: системний підхід, встановлення визначальної бази, визначення юри­дичної основи та вихідних принципів податкових систем. Розрізняють дві головні функції податків: фіскальну і регулюючу. Перша полягає в тому, що податки мають забезпечити гарантоване і стабільне надходження дохо­дів у бюджет. Суттю регулюючої є використання податків з метою впливу на різні аспекти соціально-економічного та духовного розвитку суспільства. Фіскальна і регулююча функції податків діють взаємопов'язано, їх не можна протиставляти одна одній, а також поділяти податки на чисто фіскальні або регулюючі, адже без фіскальної дії не може бути й регулюючої.

Податкова система повинна включати досить широке коло подат­ків різної цілеспрямованості, які б забезпечували стабільну фінансову базу держави. Без них держава не зможе гарантувати безпере­бійного фінансування своїх видатків.

Податки поділяються на прямі і непрямі. До перших належать податки на прибуток, на землю, на транспорт, на додану вартість тощо. Непрямими по­датками є митний та акцизний збори. Мито стягується з товарів, які ввозять­ся, вивозяться і транзитних, а також цінностей, що перевозять під контролем митного відомства. Акциз як вид непрямого податку на товари масового спо­живання включається в ціну відповідного товару або плату за послуги.

За допомогою податків держава регулює напрями діяльності суб'єктів господарювання, встановлюючи податки більш високого рівня на діяль­ність чи товари, які не є першочерговими за суспільним значенням (на­приклад, ігровий бізнес, тютюнові та лікеро-горілчані вироби) і знижуючи податки у тих сферах, що потребують державної підтримки чи сприяння (виробництво товарів і послуг) або виконують особливо важливу соціаль­ну роль (наприклад, підприємства, товариства інвалідів).

Як відомо, ринкова система призводить до значної нерівності у розпо­ділі грошового доходу, а отже, і в розподілі національного продукту між індивідуальними виробниками. Чиста економіка вільного підприємництва може створювати неприйнятні для суспільства розриви у доходах і спожи­ванні, що призводить до розшарування суспільства на багатих і бідних. Тому держава змушена застосовувати механізми зменшення нерівності доходів. До таких методів належить система оподаткування доходів під­приємців і найманих працівників, трансфертні платежі, ціноутворення.

Так, перерозподіл доходів між верствами населення забезпечує сис­тема прогресивного оподаткування, яка запроваджує оподаткування великих доходів вищою ставкою у порівнянні з невеликими. Прикладом такого прогресивного перерозподільного оподаткування є прибутковий податок і податок на спадщину.

Оскільки низькі податкові ставки не можуть допомогти тим, хто зовсім не має доходів, в останні десятиліття держава створила систему транс­фертних платежів, або грошових виплат населенню. Такі трансферти включають допомогу престарілим, утриманцям, інвалідам, а також стра­хування безробітних. Програми соціальної допомоги передбачають фі­нансову допомогу хворим пенсіонерам, людям похилого віку. І, нарешті, держава інколи субсидіює або надає адресну допомогу групам з малими доходами (наприклад, субсидії населенню для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, субсидії готівкою для відшкодування витрат на придбання побутового палива, талони на проїзд у громадському транспорті, разові грошові допомоги).

Економічне стимулювання

Ринкова економіка не терпить як адміністративного втручання держа­ви в господарські справи суб'єктів підприємницької діяльності, так і поши­рення на них державного патерналізму.

Досвід передових країн свідчить, що суть державного управлін­ня сектором економіки повинна зводитися до сприяння розвитку на­уково-технічного прогресу, планово-індикативного регулювання те­мпів і пропорцій розвитку економіки в цілому та її складових сфер і галузей. Для цього використовуються такі методи: державні дотації та субсидії, пільги в оподаткуванні, встановлення квот на виробни­цтво певних видів продукції, регулювання нижніх для товаровироб­ників і верхніх для споживачів рівнів цін, стимулювання цінами і ма­теріально-технічними ресурсами.

Необхідність у бюджетних дотаціях та субсидіях виникає тоді, коли товарний ринок з певних причин неспроможний забезпечити суспільні по­треби. В цих умовах об'єктивно постає питання про державне регулюван­ня дотацій та субсидій. Як показує практичний досвід, проблема держав­ного регулювання субсидій у перехідних економіках стоїть дуже гостро, а тому особливо підвищується регулятивна функція державних органів що­до витрачання державних коштів із бюджету, а тим більше, обґрунтування подібних видатків. Субсидії складаються з власне субсидій, субвенцій та дотацій і можуть бути або прямими, набуваючи форми урядових виплат виробникам чи споживачам з відповідним відображенням у бюджеті або прихованими, не маючи в собі видимих видатків. Існують такі форми суб­сидій: товарні, кредитні, цінові.

1) товарні субсидії виступають як компенсаційний засіб (виплата у вигляді товарних цінностей) або як засіб перерозподілу доходів. У цьому випадку вони використовуються як компенсаційний засіб у відповідь на неспроможність ринку вирішити ту чи іншу проблему;

2) кредитні субсидії - надання кредитів для юридичних і фізичних осіб за низькими процентами за певними мотивованими вимогами (напри­клад, сільськогосподарський кредит для придбання добрив, техніки тощо);

3) цінові субсидії-зменшення ціни на товар чи послуги споживачам [235]. Сьогодні важливим чинником економічного розвитку є орієнтація

економіки на зовнішні ринки, стимулювання і державна підтримка експо­рту. Практичні заходи щодо її реалізації включають надання прямих екс­портних субсидій, податкових та митних пільг виробникам експортної продукції, забезпечення спрощеного порядку здійснення митних про­цедур, стимулювання інвестицій у промисловість (зниження відсотків ставок податків на дохід і прибуток для малих і середніх підприємств, надання пільг суб'єктам господарювання, які спрямовують кошти у ви­робничу сферу) тощо.

Отже, комплекс економічних методів державного управління повинен бути гнучким, оперативним та спроможним адекватно реагувати на зміни економічної ситуації. Із становленням в Україні всіх необхідних атрибутів розвиненого ринку кількість економічних регуляторів господарської діяль­ності, безумовно, зменшиться, однак певна їх частина залишиться в будь-яких ринкових умовах, що підтверджується світовою практикою.

< Попередня   Наступна >