103

---

§ 2. Види функцій державного управління

Функції виконавчої влади, як вже підкреслювалося, є від­носно самостійними та універсальними. Існують різні підходи щодо їх класифікації, їх поділяють на політичні та технічні функції, або функції загального управління і спеціалізовані функції, функції здійснення суверенітету (зовнішнього і внутрішнього), економічні, соціальні, соціально-виховні функції тощо.

Найбільш поширеною у вітчизняній літературі є класифікація функцій державного управління на загальні, спеціальні та до­поміжні.

Загальні функції справляють об'єктивно необхідний вплив на певні процеси, що відбуваються в господарській, політичній, со­ціально-культурній та інших сферах. Ці функції є основними, при­таманними будь-якому управлінню, незалежно від того, на якому рівні та в яких галузях вони здійснюються. Загальними функціями державного управління є прогнозування, планування, організація, ре­гулювання, координація, облік, контроль. Ця класифікація побудова­на на підставі внутрішньої технології управлінської діяльності.

Функція прогнозування. Необхідність у прогнозуванні випливає із самої природи державного управління, бо воно має розв'язувати як повсякденні завдання, так і перспективні проблеми. Прогнозуван­ня — це наукове передбачення, систематичне дослідження стану, структури, динаміки та перспектив управлінських явиш і процесів, притаманних суб'єкту і об'єкту управління. Прогнозування обумов­лене також характером об'єкта управління, що відрізняється значною динамічністю. Не можна здійснювати управлінські дії без знання їх наслідків. Тому управлінська система повинна бути прог­нозованою. Державне управління покликане вирішувати довго­строкові, перспективні завдання, розв'язання яких відбуватиметься в умовах певної невизначеності, якщо органи виконавчої влади не матимуть прогнозів. В

управлінському процесі прогнозування ви­користовується і як функція, і як принцип, і як метод управління. Тому органи виконавчої влади повинні розробляти прогнози, управляти ними, вирішувати свої завдання на їх підставі.

Функція планування присутня на всіх рівнях ієрархії управління. Вона полягає у визначенні мети, напрямів, завдань, засобів реалізації тих чи інших процесів (соціальних, економічних, політичних, куль­турних та ін.), розробленні програм, за допомогою яких повинна бути досягнута мета. Шлях реалізації функції планування має такий схематичний вигляд: необхідність — завдання — функція — рішен­ня (мета). Методика планування ґрунтується на принципах науко­вості, комплексності, багатоваріантності рішень, виборі оптималь­ного варіанту, нормативності та ін.

Функція організації пов'язана зі створенням організаційного ме­ханізму. Мета цієї функції — сформувати керуючі та керовані сис­теми, а також зв'язки і відносини між ними. Особливість функції організації щодо інших самостійних функцій полягає в тому, що це єдина функція, яка забезпечує взаємозв'язок і ефективність всіх інших функцій управління. Зміст функції організації включає ство­рення органів управління, побудову структури апарату управління, формування управлінських підрозділів, ланок, розроблення поло­жень про органи управління, встановлення взаємозв'язків між управ­лінськими структурами, підбір та розстановку кадрів та ін. Органі­зація означає також реорганізацію та ліквідацію органів управління, підприємств, установ.

Завдяки функції регулювання досягається необхідний стан упоряд­кування та стійкості системи управління. Регулювання охоплює голов­ним чином поточні заходи щодо будь-яких відхилень від завдань та за­даних програм. За допомогою регулювання здійснюються безпосереднє керівництво, поведінка керованих об'єктів. Під впливом регулювання управлінські процеси відбуваються у заданому напрямку та відповід­но до встановленої програми. Необхідність оперативного регулювання обумовлена виключно мобільністю самого управління. Здатність уп­равлінської системи самостійно зберігати рівновагу щодо збурюючих впливів (відхилень) є результатом здійснення функції регулювання.

Координація як функція забезпечує узгодження діяльності сис­тем управління. Завдяки координуванню узгоджуються дії не тільки керівників усередині управлінської ланки, а й дії керівників інших управлінських структур.

Функція обліку пов'язана зі збиранням, передачею, зберіганням та переробленням даних, реєстрацією і групуванням відомостей про діяльність системи управління, наявність та витрати ресурсів і т. ін. Облік є передумовою контролю.

Функція контролю має свої особливості відносно всіх інших функцій. Так, якщо планування ставить завдання, організація при­водить систему управління в стан можливості виконання цього зав­дання, то контроль характеризується універсальністю стосовно уп­равлінської системи. Контроль покликаний постійно надавати інфор­мацію про дійсний стан справи щодо виконання завдань.

Контроль починається з одержання інформації про дійсний стан керованого об'єкта та закінчується прийняттям рішень, які передбачають відповідну корекцію в системі управління для досягнення запланованої мети. Контроль ґрунтується на принципі зворотних зв'язків, які існують при будь-якій взаємодії суб'єкта і об'єкта в системі управління. Кожна загальна функція управління перебуває у взаємозв'язку з іншими.

Розглянуті загальні функції управління необхідні для здійснення державного управління як на загальнодержавному, так і на регіональ­них, місцевих, галузевих рівнях.

Спеціальні функції характеризують особливості конкретного суб'єкта чи об'єкта управління.

До основних спеціальних функцій державного управління, що здійснюються на вищому рівні вищим органом (Кабінетом Міністрів України), у системі органів виконавчої влади належать:

забезпечення державного суверенітету та економічної самостій­ності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави;

розроблення проекту Закону про Державний бюджет та забез­печення його виконання;

розроблення і здійснення загальнодержавних програм економіч­ного, науково-технічного, соціального та культурного розвитку держави та інші, перелічені в ст. 116 Конституції України.

Спеціальні управлінські функції здійснює Президент України як глава держави. Серед них такі: керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах та при міжнародних організаціях; призначення за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету; Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних організацій та припинення їх повноважень на цих посадах (розстановка кадрів); прийняття у разі необхідності рішення про введення в державі або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошення у разі необхідності окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної си­туації; присвоєння вищих військових звань і класних чинів, нагород­ження державними нагородами; встановлення президентських від­знак і нагородження ними та ін.

Розмежування функцій існує й на нижчих рівнях державної вико­навчої влади. Так, місцеві державні адміністрації на відповідній терито­рії забезпечують здійснення таких основних функцій: виконання Кон­ституції та законів України, актів Президента, Кабінету Міністрів Укра­їни, інших органів виконавчої влади; підтримання законності та право­порядку; додержання прав і свобод громадян; виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку; програм охорони довкілля; підготовка та виконання відповідних облас­них і районних бюджетів; звіт про виконання відповідних бюджетів; взаємодія з органами місцевого самоврядування; реалізація інших нада­них державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

Управлінські функції в АРК здійснюються на підставі розділу X Кон­ституції України, особливо ст. ст. 134, 136, 138. Розмежування функцій здійснюється також на усіх рівнях галузевих систем управління.

Перелік основних спеціальних функцій виконавчої влади свід­чить про те, що вони є численними та різноманітними, але разом з тим взаємопов'язаними як завдання, що розв'язуються органами управління. Порівняння загальних функцій зі спеціальними приво­дить до висновку, що перші пов'язані з процесами державного уп­равління, тобто проявляються у будь-яких взаємодіях відповідних керуючих та керованих систем. Зміст же спеціальних функцій ста­новлять не загальні закономірності, а особливості взаємодії конкрет­них суб'єктів та об'єктів державного управління.

Спеціальні функції можна згрупувати за типами основних завдань (особливо на вищому рівні): це добір кадрів та їх розстановка, складання бюджету, здійснення довгострокових цілей та подолання кризових си­туацій. Особливо велике значення в діяльності виконавчої влади на­дається прийняттю і здійсненню довгострокових цілей, тоді як кадро­ва та бюджетна політика належить до категорії засобів, але не мети. Такий напрям діяльності виконавчої влади, як подолання кризових си­туацій, є особливим. Маються на увазі будь-які кризи — загальнонаці­ональні чи місцеві, від стихійного лиха (землетруси, повені) до загаль­ного страйку, проблеми та події, які можуть порушити громадський порядок, суспільну безпеку (наприклад, спори про благоустрій в тій чи іншій місцевості, захоплення заручників терористами, викрадення літака, неприпустимий тиск з боку іншої держави на інтереси нашої держа­ви та інші конфліктні ситуації). Особливість кризових ситуацій полягає в тому, що рішення повинні бути швидкими, оперативними, наочними, та­кими, що стосуються різних органів управління, установ, підприємств, які в цій ситуації координують свої дії. Функція координації (зовнішня) у подібних ситуаціях є домінуючою.

Спеціальні функції (як найчисленніші) поділяються на види залеж­но від сфер управління. Така специфічність функцій присутня у сферах економіки, соціально-культурній, адміністративно-політичній.

Подальша диференціація функцій, обумовлена особливостями об'єктів управління, відбувається усередині цих сфер управління завдяки допоміжним функціям. Основне їх призначення — забез­печення обслуговування процесів загальних та спеціальних функцій. За їх допомогою створюються необхідні умови для нормальної діяль­ності управлінських структур.

Така класифікація функцій є найбільш поширеною (хоча вона і суперечлива) не тільки в теорії, а й на практиці управління. За кри­терієм забезпечення потреб допоміжні функції класифікують за на­ступними групами: а) у цілепокладаючій організації — прогнозуван­ня, стратегічне та поточне планування; б) у необхідних ресурсах — фінансування, матеріально-технічне постачання, транспортне об­слуговування, стимулювання, трудові ресурси, кадрове забезпечен­ня; в) у впорядкованості, погодженості в діях — керування, коорди­нація, організація, контроль та ін.; г) у постійному вдосконаленні самої системи управління — організація, діагностування, проектування, організаційний розвиток тощо.

Наведене розмежування функцій державного управління має умовний характер, оскільки в дійсності, на практиці вони переплі­таються, взаємодіють між собою в єдиній системі впливу суб'єкта на об'єкт управління.

 

< Попередня   Наступна >