223

---

§ 2. Індивідуальні суб'єкти адміністративного права (громадяни України, іноземці, особи без громадянства)

Громадяни України як суб'єкти адміністративного права

Наявність громадянства України значною мірою впливає на людину як суб'єкта адміністративного права Йдеться передовсім про правову природу такого явища, як громадянство Перш за все дамо визначення Громадянство України - це правовий зв'язок між фізичною особою та Україною, що знаходить вияв у їхніх вза­ємних правах та обов'язках Своєю чергою, громадянин Украї­ни - це особа, яка набула громадянство України в порядку, перед­баченому законами України та міжнародними договорами Украї­ни Громадяни України є найбільшим за кількістю видом суб'єктів адміністративного права Правовий зв'язок між державою та її громадянином обумовлює особливості адміністративно-правового статусу громадянина України Вказані особливості проявляються в тому, що

по-перше - права та обов'язки громадянина не можуть бути відчужені,

по-друге - норми адміністративного права деталізують конституційно визначені основні права та обов'язки громадянина,

по-третє - правовий зв'язок громадянина та держави про­являється як на території України, так і за її межами

Говорячи про адміністративно-правовий статус громадянина України як динамічну категорію, слід відзначити, що він складає­ться з трьох основних складових

1 Статус людини як такої, що має певні права та обов'язки, закріплені міжнародними правовими документами (Загальна де­кларація прав людини 1948 р , Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р тощо)

Статус громадянина України, тобто перелік тих загаль­них прав та обов'язків, які виникають із набуттям громадянства України.

Соціальний статус

громадянина України (виникає з отри­манням певної професії та можливості працювати за фахом, мож­ливості балотуватись у народні депутати тощо). У цьому випадку йдеться про надання права громадянинові України реалізовуватись у соціальному (людському) середовищі.

Кажучи про першу складову, слід зазначити, що саме статус лю­дини як члена суспільного (світового, у широкому сенсі) середови­ща надає право громадянам України звертатися до міжнародних правозахисних і судових структур у пошуках поновлення своїх прав, свобод і законних інтересів. Такому становищу сприяла Вер­ховна Рада України, яка 17 липня 1997 р. ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод.

Характеризуючи другу складову, необхідно зазначити, що, згід­но з положеннями чинного законодавства, громадянами України є:

усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголо­шення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно прожи­вали на території України;

особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релі­гійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального похо­дження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) проживали в Украї­ні та не були громадянами інших держав;

особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», і діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України;

особи, які набули громадянство України відповідно до зако­нів України та міжнародних договорів України.

Громадянство України набувається

за народженням;

за територіальним походженням;

внаслідок прийняття до громадянства;

внаслідок поновлення у громадянстві;

внаслідок усиновлення;

внаслідок установлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров'я, в дитячий будинок сімейного типу чи приймальну сім'ю або передання на виховання в сім'ю патронатного вихователя;

внаслідок установлення над особою, визнаною судом недіє­здатною, опіки;

у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

внаслідок визнання батьківства чи материнства або встанов­лення факту батьківства чи материнства;

за іншими підставами, передбаченими міжнародними дого­ворами України (Закон України від 18 січня 2001 р. № 2235-III «Про громадянство України»).

Відповідно до внутрішнього наповнення, адміністративно-право­вий статус громадянина України складається з двох складових: права та обов'язки. Це є усталеною позицією як у теорії права, так і в теорії адміністративного права. Водночас уявляється, що разом із характе­ристикою складових адміністративно-правового статусу (права та обов'язки) потрібно аналізувати гарантії їх реалізації. Все таки існує багато підстав для такого бачення вказаної проблеми, оскільки без затвердження державою гарантій реалізації прав та обов'язків останні часто можуть бути декларативними, себто такими, що не можуть бути реально втілені у життя. Права та обов'язки як складові адмі­ністративно-правового статусу громадянина України, а також гаран­тії їх реалізації представлено на рисунках 4.2 та 4.3.

Іноземці та особи без громадянства як суб'єкти адміністра­тивного права.

Можливість одночасного розгляду вказаних двох категорій суб'єктів адміністративного права пояснюється схожістю їхнього адміністративно-правового статусу, який свідчить про наявність великої кількості аналогічних прав та обов'язків. Не випадково Конституція України та низка інших нормативно-правових актів містять положення, в яких права та обов'язки цих категорій осіб установлено разом. Стаття 26 Конституції України свідчить, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свобо­дами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжна­родними договорами України.

Рис 4.2 Адміністративно-правовий статус громадянина України

Рис 4.З Гаранти реалізації прав та обов'язків громадянина України

Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без гро­мадянства базується на положеннях таких документів:

Закон України від 4 лютого 1994 р. № 3929-ХІІ «Про пра­вовий статус іноземців та осіб без громадянства»;

Закон України від 7 червня 2001 р. № 2491-111 «Про іммі­грацію»;

Закон України від 21 червня 2001 р. № 2557-ПІ «Про бі­женців»;

постанова Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 р. № 1074 «Про Правила в'їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її терито­рію» та ін.

Іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України та є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Особа без громадянства - це особа, яку жодна держава відповід­но до свого законодавства не вважає своїм громадянином. Особа без громадянства має назву апатрид. Узагалі в міжнародному праві вва­жається, що стан безгромадянства, в якому перебувають апатриди, є правовою аномалією. Виходячи з цього світова спільнота приймає документи, положення яких спрямовані на захист, охорону та спри­яння реалізації прав, свобод і законних інтересів апатридів.

Характерна особливість, на яку доцільно звернути увагу, харак­теризуючі іноземців та осіб без громадянства як суб'єктів адміні­стративного права,- це перебування України у світовому співтова­ристві, намагання інтегруватися до Європейського Союзу, що ви­магає значної уваги, зокрема до проблем перебування іноземців та осіб без громадянства на території нашої держави. Йдеться про такі речі, як:

а) підтримка у світі образу України як надійної, передбачуваної країни, що характеризується демократичністю та повагою до прав, свобод і законних інтересів людей;

б) розуміння того, що від визначеності адміністративно-правового статусу громадян тих чи інших країн, які перебувають на території України, значною мірою залежить аналогічний статус громадян України, котрі перебувають за кордоном;

в) необхідність розроблення правових заходів, спрямованих на здійснення контролю та нагляду відносно поведінки іноземців та осіб без громадянства на території нашої держави.

Іноземних громадян стосовно перебування на території України доцільно поділити на три групи.

Постійно проживають в Україні.

Тимчасово перебувають на території України.

Проїжджають через територію України транзитом.

В основі міжнародної політики та міждержавних стосунків України лежить принцип вільного в'їзду та виїзду з України осіб, що здійснюють це на законній підставі. Проте є певні винятки, на­явність яких пов'язана з пріоритетом національних інтересів, необ­хідністю забезпечити реалізацію прав, свобод і законних інтересів громадян України, намаганням мінімізувати можливість виникнен­ня правопорушень із боку іноземців і осіб без громадянства та по­требою розгляду (розслідування) вчиненого правопорушення.

В’їзд в Україну іноземцеві та особі без громадянства не дозво­ляється:

в інтересах забезпечення безпеки України або охорони гро­мадського порядку;

якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і за­конних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;

якщо, порушивши клопотання про в'їзд в Україну, він по­дав про себе свідомо неправдиві відомості або підроблені доку­менти;

якщо його паспортний документ, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають установленому зразкові або належать іншій особі;

якщо він у пункті пропуску через державний кордон Украї­ни порушив правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконав закон­них вимог посадових осіб Державної прикордонної служби Украї­ни, митних та інших органів, що здійснюють контроль на держав­ному кордоні;

якщо встановлено факти порушення ним законодавства України під час попереднього перебування в Україні.

Виїзд з України іноземцеві та особі без громадянства не дозво­ляється, якщо:

щодо нього ведеться дізнання чи попереднє слідство або кримінальна справа розглядається судом - до закінчення прова­дження у справі;

його засуджено за вчинення злочину - до відбування пока­рання або звільнення від покарання;

його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки України - до припинення обставин, що перешкоджають виїздові.

Виїзд з України іноземця та особи без громадянства може бути відкладено до виконання ним майнових зобов'язань перед фізич­ними та юридичними особами в Україні.

Обмеження прояву прав і свобод іноземців та осіб без грома­дянства (нагадаймо, що відповідно до норм Основного Закону країни, вказані обмеження можуть бути встановлені лише Консти­туцією, законами чи міжнародними договорами України) торка­ються того, що вказані категорії:

Не можуть бути членами політичних партій України.

Не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та самоврядування, а також брати участь у референдумах.

На них не поширюється загальний військовий обов'язок, вони не проходять військову службу у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законо­давства України.

Не можуть бути державними службовцями.

З точки зору аналізу адміністративно-правового статусу інозем­ців та осіб без громадянства певний інтерес викликають такі яви­ща, як імміграція в Україну та набуття статусу біженця. Вказані питання врегульовано в чинному законодавстві, де вказано, зокре­ма, що іноземці можуть в установленому порядку іммігрувати в Україну.

Імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні в установленому законом порядку іноземців та осіб без громадянст­ва на постійне проживання. Своєю чергою, іммігрант - це інозе­мець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на іммігра­цію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.

Керуючись складними соціально-політичними та демографіч­ними процесами, що мають місце сьогодні в Україні, держава пев­ним чином зацікавлена в тому, щоб до неї приїздили особи, які потенційно здатні принести користь Україні. Водночас, необхідно забезпечити об'єктивність вказаних явищ, щоби користь від таких кроків була більше виражена, ніж шкода, адже іммігранти - це певною мірою і небезпека для держави. Саме з цією метою було прийнято низку нормативно-правових актів, положення яких регу­люють указані питання.

Заяви про надання дозволу на імміграцію подаються:

1) особами, які постійно проживають за межами України,- до дипломатичних представництв і консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання;

2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, до органів спеціально уповноваженого центрального органу вико­навчої влади з питань імміграції за місцем їх проживання.

Централізованість і керованість процесом імміграції досягаєть­ся за рахунок такого чинника, як квота імміграції, адже саме в ме­жах квоти імміграції може бути надано дозвіл на імміграцію. Кво­та імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку за категоріями іммігрантів:

діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтере­сам України;

висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України;

особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США, зареєстровану в порядку, визначе­ному Кабінетом Міністрів України;

особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи ба­бою, онуком чи онукою громадян України;

особи, які раніше перебували в громадянстві України;

батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти;

особи, які безперервно прожили на території України протя­гом трьох років од дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та неповнолітні діти, які проживають разом із ними.

Для прикладу, на 2007 рік квота імміграції в Україні встанов­лена у кількості 7323 особи (Розпорядження Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2007 р. № 37-р «Про встановлення квоти імміграції на 2007рік»).

Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається:

одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він пе­ребуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України;

особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян Украї­ни, або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України;

особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням;

особам, імміграція яких становить державний інтерес для України.

закордонним українцям, подружжям закордонних українців, їх­нім дітям у разі їх спільного в'їзду та перебування на території України (Закон України від 7 червня 2001 р. № 2491-Ш «Про імміграцію»).

Дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо:

з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність;

іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;

дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці

України, громадському порядку в Україні;

це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і закон­них інтересів громадян України;

іммігрант порушив законодавство про правовий статус іно­земців та осіб без громадянства;

в інших випадках, передбачених законами України.

Біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (під­данства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належ­ності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом унаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Наша держава з прийняттям Закону України від 10 січня 2002 р. № 2942-ПІ «Про приєднання України до Конвенції про статус біжен­ців та Протоколу щодо статусу біженців» приєдналася до загальнови­знаного міжнародного розуміння проблем біженців і підходів щодо визнання особливостей їхнього статусу. Говорячи про проблеми бі­женців, слід зазначити, що вони є багатоплановими, оскільки, з одно­го боку, це - прояв гуманного ставлення держави до людини, яка має ознаки біженця, а з іншого - це потенційна небезпека для держави, оскільки непоодинокими випадками є намагання маскуватися за отриманням указаного статусу осіб, котрі вчинили злочини в країні перебування. Вказане свідчить про те, що основною метою їх при­буття до України може бути захист від правомірних переслідувань через учинення злочинів. Саме виходячи з цих міркувань статус біженця не надається особі:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо такс діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні;

яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біжен­ця перебувала в третій безпечній країні. Це не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків) (Стаття 10 Закону України від 21 червня 2001 р. № 2557-III «Про біженців»).

У цілому ж, підсумовуючи викладене стосовно індивідуальних суб'єктів адміністративного права, зазначмо, що це - найбільша за кількістю група суб'єктів, прояви адміністративно-правового ста­тусу всередині якої залежать від багатьох чинників, чільними з яких є громадянство України, вік, освіта, стать особи, отримання посвідки на постійне проживання як позитивний результат імміг­рації, набуття статусу біженця тощо.

 

< Попередня   Наступна >