Головне меню

§ 5. Неюрисдикційні провадження

Адміністративне право - Адміністративне право України
89

§ 5. Неюрисдикційні провадження

Вказана група проваджень є найчисленнішою з-поміж інших, тому що йдеться про справи позитивного характеру, де немає спо­ру чи правового конфлікту. Порівнюючи у суспільстві кількість правомірних дій і правопорушень, або кількість справ, що вирі­шуються органами публічної адміністрації, де є спірна ситуація та де її немає, слід зробити висновок, що вчинків і справ позитивного характеру, в яких відсутня конфліктна складова, суттєво більше. Звідси й більша кількість неюрисдикційних проваджень.

До характерних рис неюрисдикційних проваджень слід віднес­ти такі:

реалізуються в межах владної діяльності органів публічної адміністрації та посадових осіб;

спрямовані на вирішення справ позитивного характеру (які не містять конфліктної складової);

не пов'язані із застосуванням адміністративного примусу;

частіше ініціюються громадянами чи організаціями.

Виходячи з раніше наведених видів неюрисдикційних адмініст­ративних проваджень розглянемо сутність основних із них.

1. Нормотворчі провадження - це порядок підготовки, при­йняття та оприлюднення підзаконних нормативно-правових актів. Виходячи з важливості вказаного виду правових актів (оскіль­ки саме вони складають основний масив документів, що регламен­тують порядок здійснення тих чи інших операцій, порядок реалі­зації прав, свобод та законних інтересів громадян тощо) необхідно розглядати нормотворчі провадження в рамках загальних засад неюрисдикційних проваджень адміністративного процесу.

Стадії прийняття підзаконних нормативно-правових актів.

Будь-який державно-управлінський правовий акт, як уже за­значалося в аналізі вимог до правових актів державного управління, повинен відповідати встановлені

й процедурі підготування, при­йняття та оприлюднення. Вказане свідчить про необхідність у процесі прийняття проходження певних стадій.

І. Підготування акта. У ході цієї стадії є такі стадії як правова ініціатива, аналіз ситуації, підготування проекту правового акта. Правова ініціатива може належати як органові (посадовій особі), що приймає (затверджує) документ, так і іншим органам (органі­заціям). Скажімо, для видання наказу Міністерства охорони здо­ров'я правовою ініціативою може бути постанова Кабінету Міністрів України чи Указ Президента України з проблематики охорони здоров'я громадян. Водночас доручення віце-прем'єр-міністра Ук­раїни з соціально-гуманітарних питань може слугувати основою для розробки наказу зазначеного міністерства. Аналіз ситуації та підготовка проекту наказу Міністерства охорони здоров'я доруча­ється певним департаментам (управлінням) міністерства або кон­кретним посадовим особам.

Наприклад, стосовно актів Президента України необхідно за­значити, що їхні проекти можуть вносити:

Кабінет Міністрів України;

Рада міністрів Автономної Республіки Крим;

глава Секретаріату Президента України, його перші заступ­ники та заступники;

Секретар Ради національної безпеки і оборони України;

радники Президента України;

консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби, утворені Президентом України (Указ Президента України від 15 листопада 2006 р. № 970/2006 «Про Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України»).

II Прийняття рішення. На цій стадії можна вирізнити такі ста­дії: обговорення та голосування в колегіальних органах, внесення змін до проекту, оформлення рішення. Більшість органів виконав­чої влади належать до єдиноначальних, у яких рішення керівником приймається одноособово, тобто прийняття рішення в такому ви­падку зводиться до підписання проекту управлінського акта.

III. Оприлюднення та доведення акта до відома виконавців чи заінтересованих сторін. Ця стадія здійснюється оприлюдненням у засобах масової інформації (нормативні правові акти державного управління) або персонального ознайомлення (переважно коли мова йде про індивідуальні акти, чи коли коло адресатів є незнач­ним). У цілому ж, орієнтуючись на положення чинного законодав­ства, акти Президента України та Кабінету Міністрів України не пізніш як у п'ятнадцятиденний строк після їх прийняття в установ­леному порядку і підписання підлягають оприлюдненню держав­ною мовою в офіційних друкованих виданнях, якими є «Офіційний вісник України» та газета «Урядовий кур'єр».

Для прикладу, який узагальнено ілюструє характеристику про­цедури прийняття правових актів державного управління, наведі­мо встановлений порядок прийняття постанов Кабінету Міні­стрів України.

1. Проекти постанов Кабінету Міністрів України подають:

члени Кабінету Міністрів;

центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автоно­мної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська місь­кі держадміністрації;

робочі групи, утворені Кабінетом Міністрів;

Міністр Кабінету Міністрів.

Постанова Кабінету Міністрів складається з таких структур­них елементів, як назва, вступна частина, постановляюча частина, додатки (у разі потреби), підпис і має такі реквізити: порядковий реєстраційний номер, місце і дата прийняття.

Проекти постанов, підготовлені центральними органами ви­конавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів через відповідних міністрів, підлягають узго­дженню цими міністрами.

Проекти постанов Кабінету Міністрів підлягають обов'язко­вій експертизі Міністерством юстиції та узгодженню із заінтересо­ваними органами, а в разі потреби - з іншими органами, установа­ми, організаціями.

До проекту постанови додаються:

а) пояснювальна записка, загальний обсяг якої не повинен перевищувати чотирьох сторінок. До неї може додаватися викла­дений у стислій формі інформаційно-довідковий матеріал (табли­ці, схеми, діаграми тощо), який є необхідним для обґрунтування суті проекту постанови;

б) довідка про погодження проекту постанови, де зазначаються заінтересовані органи, які: погодили проект; висловили зауважен­ня та пропозиції, враховані головним розробником; висловили зауваження та пропозиції, не враховані головним розробником; не висловили своєї позиції щодо проекту постанови;

в) висновок Міністерства юстиції щодо відповідності проекту постанови законодавству України, стандартам Ради Європи у сфе­рі демократії, верховенства права та прав людини;

г) порівняльна таблиця, якщо проект постанови передбачає внесення змін до інших актів Кабінету Міністрів.

Проект постанови, внесений до Кабінету Міністрів, переда­ється в день його реєстрації до відповідного структурного підроз­ділу Секретаріату Кабінету Міністрів.

Розгляд проекту постанови Кабінету Міністрів на засіданні відповідного урядового комітету.

8. Внесення проекту постанови Кабінету Міністрів до порядку денного засідання Кабінету Міністрів України (постанова Кабі­нету Міністрів України від 5 червня 2000 р. № 915 «Про затвер­дження Тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України»).

Така процедура не є надмірною, як може здатися на перший погляд. Йдеться про те, що вона дозволяє, з одного боку, уникнути певних помилок у підготуванні правового акта, а з іншого - сприяє становищу, за якого прийнятий документ зможе якісно слугувати регулюванню відповідних суспільних відносин. Що якісніше опра­цьовано проект документа, то менш вірогідно, що до нього будуть вноситися зміни й доповнення.

2. Реєстраційні провадження - встановлений законодав­ством порядок офіційного визнання законності відповідних дій чи нормативно-правових актів. Під реєстрацією розуміють велику кількість проваджень, які мають місце у найрізноманіт­ніших сферах суспільного життя. Різновидами реєстраційних проваджень є:

провадження з державної реєстрації нормативно-правових актів органів публічної адміністрації;

провадження з державної реєстрації автотранспортних за­собів;

провадження з реєстрації об'єднань громадян;

провадження з реєстрації актів цивільного стану;

провадження з реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності;

провадження з реєстрації прав власності на нерухоме майно;

провадження з реєстрації приватної нотаріальної діяльності;

провадження з державної реєстрації друкованих засобів ма­сової інформації;

провадження з державної реєстрації юридичних осіб і фізич­них осіб - підприємців тощо.

Для прикладу розглянемо два види реєстраційних проваджень:

провадження з державної реєстрації нормативно-правових актів органів публічної адміністрації;

провадження з державної реєстрації друкованих засобів ма­сової інформації.

Розглядаючи особливості проваджень відносно державної ре­єстрації нормативно-правових актів органів публічної адмініст­рації, доцільно зазначити обов'язковість для значної їх кількості реєстрації у Міністерстві юстиції України. Відповідно до вимог Указу Президента України від 3 жовтня 1992 р. № 493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» нормативно-правові акти, що видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління і контролю та зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідом­чий характер, підлягають державній реєстрації.

Державну реєстрацію залежно від виду подзаконного норматив­но-правового акта здійснюють:

Міністерство юстиції України;

Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим;

обласні, Київське та Севастопольське міські управління юс­тиції;

районні, районні у містах Києві та Севастополі управління юстиції.

Стосовно провадження з державної реєстрації друкованих за­собів масової інформації (далі - ЗМІ), слід вказати таке.

Державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації здійснюють:

а) Державний комітет телебачення і радіомовлення (для ЗМІ із загальнодержавною, регіональною, та/або закордонною сферою розповсюдження);

б) Республіканський комітет з інформації Автономної Респуб­ліки Крим (зі сферою розповсюдження в Автономній Республіці Крим);

в) комітети інформації обласних державних адміністрацій (зі сферою розповсюдження в межах однієї області, одного чи кількох районів, міста).

Заяви про реєстрацію друкованих засобів масової інформації, додатків до них у вигляді видань газетного та журнального типу подаються до органу реєстрації засновником (співзасновниками) на кожне видання окремо в друкованому вигляді державною мо­вою. Про друковане видання, випуск якого передбачено кількома мовами одночасно, подається одна заява.

У заяві про державну реєстрацію періодичного друкованого видання мають бути вказані:

засновник (співзасновники) видання (засновник - юридична особа наводить повну назву згідно з документами, що підтвер­джують його цивільну правоздатність; засновник - фізична особа наводить свої паспортні дані);

вид видання (газета, журнал, збірник, бюлетень, альманах, календар, дайджест тощо); статус видання (вітчизняне - друкова­ний засіб масової інформації, у якого засновником виступають українська(і) юридична(і) та/або фізична(і) особа(и); спільне друкований засіб масової інформації, створений за участі іноземної(их) юридичної(их) та/або фізичної(і) особи (осіб);

назва видання (мовою/мовами, якою/якими виходитиме у світ);

мова/мови видання;

сфера розповсюдження (місцева - у межах Автономної Рес­публіки Крим, однієї області, обласного центру або двох та більше сільських районів, одного міста, району, окремих населених пунк­тів, а також підприємств, установ, організацій; регіональна - дві та більше областей; загальнодержавна - у межах України; закордон­на - за межами України);

категорія читачів (верстви населення, на які розраховане видання: усе населення, дорослі, молодь, діти, чоловіки, жінки, інваліди, студенти, працівники певної галузі, науковці, педагоги тощо);

програмні цілі (основні принципи) або тематична спрямова­ність (їх стисла характеристика: розвиток освіти, підвищення рівня духовності, розвиток дозвілля, інформування населення з певних питань та ін.);

передбачувані періодичність випуску, обсяг (в умовних дру­карських аркушах) і формат видання;

юридична адреса засновника, кожного із співзасновників та його (їх) банківські реквізити;

місцезнаходження редакції;

вид видання за цільовим призначенням (наказ Міністер­ства юстиції України від 21 лютого 2006 р. № 12/5 «Про затвер­дження Положення про державну реєстрацію друкованих засобів масової Інформації в Україні та Положення про державну реєстрацію інформаційних агентств як суб'єктів інформаційної діяль­ності»).

Заява розглядається у місячний строк від дня її одержання. За результатами розгляду заяви приймається одне з таких рішень:

про державну реєстрацію;

про відмову в державній реєстрації;

про зупинення строку розгляду заяви про державну реєст­рацію.

На завершення огляду державної реєстрації ЗМІ слід наголоси­ти, що жодних перешкод свободі слова чи можливості вільного існування друкованих засобів масової інформації через обов'яз­кову реєстрацію немає. Йдеться про приведення до єдиного зна­менника вимог щодо можливості заснування та функціонування друкованих ЗМІ. Держава жодним чином не втручається в редак­ційну політику видання та не впливає на інші внутрішні питання діяльності засобу масової інформації.

3. Атестаційні провадження - це встановлений законодав­ством порядок визначення відповідності об'єктів атестації ви­могам (критеріям), що необхідні для функціонування у певній сфері. Виходячи з указаного визначення серед об'єктів можна вка­зати велику кількість осіб, видів діяльності, речовин, організацій та ін., що дає можливість навести такі види атестаційних про­ваджень:

підсумкова атестація учнів у системі загальної середньої школи;

атестація державних службовців;

атестація наукових і педагогічних працівників;

атестація навчальних закладів;

атестація програмного забезпечення засобів вимірювальної техніки;

атестація суб'єктів племінної справи у тваринництві;

атестація виробництва молока, молочної сировини і молоч­них продуктів суб'єктів господарювання;

атестація дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння ор­ганогенного утворення, напівдорогоцінного каміння тощо.

Як приклад наведемо провадження з атестації наукових пра­цівників.

Згідно з вимогами постанови Кабінету Міністрів України від 13 серпня 1999 р. «Про затвердження Положення про атестацію наукових працівників» головною метою атестації є визначення відповідності кваліфікації наукового працівника обійманій по­саді.

Під час атестації наукових працівників оцінюються:

рівень професійної підготовки наукового працівника;

результативність його роботи;

ефективність праці з урахуванням конкретних вимог до цієї категорії працівників;

перспективи використання здібностей наукового працівника;

заходи щодо стимулювання підвищення його професійного рівня,

потреби в підвищенні кваліфікації та професійної підго­товки

Не підлягають атестації дійсні члени (академіки) і члени-кореспонденти Національної академії наук, Української академії аграрних наук, Академії медичних наук, Академії педагогічних наук, Академії правових наук, Академії мистецтв, а також особи, які обіймають посади наукових працівників на умовах строковою трудового договору або за сумісництвом.

Атестація наукових працівників проводиться не рідше одного разу на п'ять років

У нічому порядок проведення атестації наукових працівників зводиться до такого

Наказом керівника наукової установи утворюється одна або кілька атестаційних комісій у складі голови, секретаря і членів комісії До складу комісії залучаються висококваліфіковані науко­ві працівники і представник профспілкового органу або упов­новажений трудового колективу, який обирається на загальних зборах колективу

На наукового працівника, що підлягає атестації, склада­ється характеристика, яка підписується його безпосереднім керів­ником.

Атестацій на комісія у присутності керівника структурного підрозділу і наукового працівника, що підлягає атестації, заслухо­вує звіт науковою працівника про його роботу і розглядає необ­хідні матеріали

Рішення атестаційної комісії приймається відкритим або та­ємним голосуванням за відсутності наукового працівника, який проходить атестацію У разі необхідності проведення таємного голосування атестаційна комісія відкритим голосуванням обирає з кола своїх членів лічильну комісію

На підставі характеристики наукового працівника, його зві­ту, інших поданих матеріалів і повідомлень та їх обговорення ате­стаційна комісія приймає одне з таких рішень відповідає обійма­ній посаді, не відповідає обійманій посаді

6 Рішення атестаційної комісії разом з іншими матеріа­лами атестації протягом тижня подається до вченої (наукової, науково-технічної, технічної) ради наукової установи на затвер­дження

Таким чином, необхідно констатувати, що проведення атестаційних проваджень серед наукових працівників є корисним захо­дом, оскільки дозволяє керівництву установи прийти до висновків щодо відповідності того чи іншого працівника встановленим кри­теріям і доцільності для такого працівника підвищення кваліфіка­ції, переведення на іншу роботу тощо

 

< Попередня   Наступна >