Радник

---

С. М. ПАШКОВ,

О. П. ШЕМ’ЯКОВ,

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ПРОВАДЖЕННЯ

ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ОСІБ, ЯКІ БЕРУТЬ УЧАСТЬ

У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Із прийняттям у 1993 р. законів України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» та «Про забезпе­чення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» започатковано формування принципово нового для вітчизняного законодавства інституту – забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві. Минуло вже 15 років, але досі тривають дискусії щодо галузевої приналежності цього інституту. Деякі науковці відносять його до сфери кримінального процесу, інші – до сфери адміністративного процесу. Така невизначеність

значно ускладнює діяльність спецпідрозділів судової міліції, які переважним чином і забезпечують безпеку учасників кримінального судочинства. То­му в даній статті автором зроблено спробу обґрунтувати галузеву природу цього ін­ституту з позицій адміністративно-правової науки. При цьому використовувались праці В. М. Тертишника, М. І.   Хавронюка, В.    Б.   Авер’янова, М. В.   Коваля, В. К. Шкарупи, а також відповідні закони та відомчі акти МВС.

Так, В. М. Тертишник вважає забезпе­чення безпеки учасників кримінального судочинства не просто інститутом, а на­віть принципом кримінального процесу. Він формулює 38 принципів кримінально­го процесу, причому забезпечення безпе­ки учасників кримінального процесу ста­вить на 17 місце (очевидно, визнаючи йо­го значущість порівняно з іншими прин­ципами) [1, с. 27–29].

А, наприклад, М. І. Хавронюк у своєму «Висновку        на проект Кримінально-процесуального кодексу України № 3456-д від 18 листопада 2005 р.» категорично зауважує, що питання забезпечення без­пеки осіб, які беруть участь у справі, вза­галі не є предметом Кримінально-процесуального кодексу [2]. При цьому він не вказує на галузеву приналежність цього інституту.

Між тим є всі підстави віднести цей ін­ститут, а, отже, і провадження щодо за­безпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, до адмініс­тративно-процесуальних. Головна особли­вість структури адміністративного проце­су полягає в тому, що визначити точну кількість адміністративних проваджень практично неможливо [3, с. 18]. Прова­дження – це системне утворення, ком­плекс взаємозалежних і взаємообумовлених процесуальних дій, які: по-перше, утворюють певну сукупність процесуаль­них відносин, що відрізняються предмет­ною характеристикою та зв’язком з відпо­відними матеріальними правовідносина­ми; по-друге, викликають потреби встано­влення, доведення, а також обґрунтування всіх обставин справи; по-третє, обумовлю­ють необхідність закріплення, офіційного оформлення отриманих процесуальних результатів у відповідних актах і докуме­нтах [4, с. 114].

У юридичній літературі існують різні думки щодо кількості адміністративних проваджень і критеріїв їх класифікації.

Так, залежно від суб’єкта, що веде ад­міністративне провадження, їх поділяють на: 1) провадження, які реалізуються в су­довому   порядку;   2)   провадження,   здійснювані органами державної виконавчої влади та іншими організаціями, передба­ченими чинним законодавством України.

Оскільки міліція є державним озброє­ним органом виконавчої влади (ст. 1 За­кону України «Про міліцію»), а судова міліція – складовою частиною міліції (ст. 7 Закону України «Про міліцію») [5], то провадження щодо забезпечення безпе­ки осіб, які беруть участь у кримінально­му судочинстві, належить до другого виду проваджень.

Проте окремі заходи безпеки можна за­стосовувати тільки в судовому порядку. Так, закрите судове засідання провадиться за мотивованою ухвалою суду (ст. 16 За­кону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві») [6]. Заміна документів, зміна зовнішності та переселення в інше місце проживання особи, взятої під захист, також можуть бути проведені лише за ухвалою суду (або за санкцією прокурора) (ч. 3 ст. 13 Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у криміна­льному судочинстві»).

У свою чергу, провадження, здійсню­вані органами державної виконавчої вла­ди, можна розподілити на дві групи: 1) юрисдикційні провадження; 2) прова­дження управлінського характеру.

До адміністративно-юрисдикційних про­ваджень доцільно віднести: 1) провадження у справах про адміністративні правопору­шення; 2) провадження щодо застосування заходів попередження і припинення; 3) провадження у скаргах в органах вико­навчої влади; 4) дисциплінарні проваджен­ня; 5) адміністративне судочинство.

Провадження щодо забезпечення без­пеки осіб, які беруть участь у криміналь­ному судочинстві, належить до прова­джень щодо застосування заходів попере­дження і припинення. Це прямо випливає із поняття забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві (ст. 1 Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві»). Про «припинення» також ідеться в п. 2.1 «Основні завдання та функції» Положення      про      спеціальний      підрозділ судової міліції «Грифон» [7].

Проте в процесі здійснення прова­дження щодо забезпечення безпеки судо­вій міліції доводиться брати участь у про­вадженнях управлінського (позитивного) характеру. Провадження управлінського (позитивного) характеру залежно від спе­цифіки відносин державних органів із громадянами і юридичними особами, мо­жна розподілити на такі види:

1) провадження щодо надання прав ре­ гулюють діяльність адміністративних ор­ганів у сфері надання фізичним і юридич­ним особам суб’єктивних публічних прав або визнання за ними певного правового статусу (провадження про одержання громадянами статусу біженця, прова­дження щодо одержання житла тощо).

Наприклад, застосування такого заходу безпеки, як переселення в інше місце проживання, надання жилої площі (ст. 13 Закону України «про забезпечення безпе­ки осіб, які беруть участь у кримінально­му судочинстві») має ознаки провадження щодо надання прав;

2) провадження щодо забезпечення ви­конання громадянами своїх обов’язків (провадження щодо виконання громадя­нами військового обов’язку, провадження щодо виконання громадянами обов’язку мати паспорт тощо).

Заміну документів, що посвідчують особу, інших документів особи, взятої під захист (ст. 11 Закону України «Про забез­печення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві») можна віднести до провадження щодо забезпе­чення виконання громадянами своїх обов’язків;

3) ліцензійно-дозвільні провадження – провадження щодо видачі спеціальних дозволів, провадження щодо виконання правил дозвільної системи тощо.

Так, видача спеціальних засобів індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку (ст. 9 Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві») має всі ознаки ліцензійно-дозвільного провадження. Особам, які беруть участь у кримінальному судочинстві, може видава­тися   газова   зброя   (пістолет,   револьвер)   і комплект патронів сльозогінної та подра­знювальної дії. Перш ніж отримати ці спецзасоби, особа повинна отримати до­звіл на носіння, тобто пройти дозвільні процедури, передбачені наказом МВС № 523 від 24.07.1996 р. [8];

4) контрольно-наглядові провадження охоплюють діяльність державних органів з контролю за дотриманням фізичними і юридичними особами вимог законодавства.

Судова міліція згідно з ч. 2 ст. 6. Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судо­чинстві» вправі «вимагати від осіб, взятих під захист, додержання умов здійснення заходів безпеки, а також виконання законних розпоряджень, пов’язаних із застосуванням цих заходів» [6].

Рішення, прийняті судовою міліцією в межах її компетенції, є обов’язковими для виконання відповідними органами, підприємствами, установами, організаціями та їх посадовими особами (ст. 23 Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у криміналь­ному судочинстві»).

Крім того, контроль за забезпеченням безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких родичів здійснює Міністерство внутрішніх справ України, а нагляд за дотриманням законності при забезпеченні безпеки учасників кримінального судочинства, членів їх сімей та близьких родичів здійснюється Генеральним прокурором України та підпорядкованими йому прокурорами (ст. 23 Закону «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві»).

Таким чином, контрольно-наглядові провадження в діяльності судової міліції також існують.

Повною мірою адміністративно-правовий характер діяльності судової міліції виявляється при здійсненні нею спеціаль­них заходів безпеки згідно із Законом України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» [9].

Відповідно до ст. 2 цього закону захисту підлягають особи (працівники суду і правоохоронних органів), які беруть безпосередню участь не тільки в кримінальному       судочинстві,       але       і       в:

а) розгляді судових справ у всіх інстанціях; б) провадженні у          справах про адміністративні правопорушення; г) охороні громадського порядку і громадської безпеки; д) виконанні вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання і досудового слідства та прокурорів; е) контролі за переміщенням людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через державний і митний кордон України; є) нагляді і контролі за виконанням законів.

Тут адміністративно-правовий характер здійснюваних заходів виявляється, насам­перед, з моменту прийняття рішень про застосування заходів безпеки, тому що відповідно до ст. 14 Закону «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» рішення про вжиття спеціальних заходів забезпечення безпеки приймають: а) керівники органів внутрішніх справ    – щодо        захисту працівників відповідного органу внутрішніх справ, державної лісової охорони, рибоохорони, митних органів, органів і установ виконання покарань та їх близьких родичів; б) керівники органів служби безпеки – щодо захисту працівників служби безпеки та органів системи Управління державної охорони, їх близьких родичів; в) керівники прокуратури – щодо захисту працівників прокуратури та їх близьких родичів; г) голова суду – щодо захисту працівників відповідного суду та інших органів, зазначених у статті 2 вказаного закону, та їх близьких родичів; д) керівники органів охорони державного кордону України – щодо захисту працівників цих органів та їх близьких родичів; е) керівники розвідувальних органів України — щодо захисту співробітників цих органів та їх близьких родичів; є) керівники органів управління Військової служби правопорядку у Збройних Силах України – щодо захисту військовослужбовців і працівників цієї служби та їх близьких родичів.

Причому        заходи        безпеки можуть застосовуватись і           без порушення кримінальної справи. Це прямо випливає зі ст. 16 того ж закону: «У разі, коли є достатньо даних, що вказують на ознаки злочину, в          порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законодавством, приймається рішення про порушення чи відмову у порушенні кримінальної справи або про передачу заяви (повідомлення) про злочин за підслідністю чи підсудністю».

Самостійний (насамперед, адміністра­тивно-правовий) характер даного прова­дження вбачається і в строках його засто­сування та порядку скасування заходів безпеки.

Не випадково і в Законі України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» (ст. 21), і в Законі України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» (ст. 20) строк провадження щодо забезпечення безпеки не пов’язується зі строками кримінального судочинства. Для судової міліції принципове значення мають:

а) закінчення строку конкретного заходу безпеки; б) усунення загрози життю, здоров’ю, житлу і майну осіб, узятих під захист.

Навіть після винесення вироку в кримі­нальній справі забезпечення безпеки осо­би може тривати. Якщо особа набула ста­тусу засудженого, обов’язок забезпечення її безпеки може переходити від судової міліції до органів виконання покарань.

Адміністративно-правовий характер даного провадження виявляється і в тому, що судова міліція може самостійно визначати перелік заходів безпеки, засоби та методи їх застосування, в разі потреби – змінювати і доповнювати ці заходи (п. 2 ст. 6 Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві»; п. 2 ст. 18 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів»).

Отже, і постанову про забезпечення безпеки слід вважати адміністративно-правовим актом. Якщо рішення про засто­сування заходів безпеки прийнято відпо­відно до Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», то воно має форму постанови (ст. 16). Не викликає сумнівів адміністративно-правовий характер цього акта, тому відповідною (адміністративно-правовою) повинна бути і процедура його оскарження [10].

Якщо ж рішення про застосування за­ходів безпеки прийнято згідно з Законом України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві», то воно має форму постанови або ухвали (п. 2 ст. 22). Така постанова або ухвала має дуалістичний характер: крім адміністративно-правових, має і кримінально-процесуальні ознаки. Саме Кримінально-процесуальний кодекс України (ст. ст. 52-1 – 52-5) регулює порядок винесення цього акта, крім того, Кримінально-процесуальним кодексом України (ст. 273) передбачена і процедура його оскарження [11]. На підставі викладеного можна зробити такі висновки:

1) провадження щодо забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у криміналь­ному судочинстві, – складне комплексне явище, яке має переважно адміністратив­но-процесуальний характер;

2) єдиного провадження щодо забезпе­чення безпеки не існує. Є сукупність різ­них проваджень адміністративно-правового характеру, об’єднаних єдиною метою – забезпечити безпеку особи, яка бере участь у кримінальному судочинстві. Кіль­кість таких проваджень залежить від кіль­кості заходів безпеки, обраних судовою міліцією для захисту конкретної особи.

Література

1. Тертишник В. М. Гарантії істини та захисту прав і свобод людини в кримінальному про­цесі / Тертишник В. М. / Міністерство внутрішніх справ України. Юридична академія. – Д., 2002. – 432 с.

2. Хавронюк М. І. Висновок на проект Кримінально-процесуального кодексу України № 3456-д від 18 листоп. 2005 р. / М. І. Хавронюк [Електроний ресурс]. – Режим доступу : http://www.helsinki.org.ua /index.php.?id= 1137436690. – Заголовок з екрану.

3. Авер’янов В. Б. Реформування українського адміністративного права: грунтовний привід для теоретичної дискусії / В. Б. Авер’янов // Право України. – 2003. – № 5. – С. 19–22.

4. Миколенко А. И. Административный процесс и административная ответственность в Ук­раине : учеб. пособ. – [Изд-е 2-е, доп.] / Миколенко А. И. – Х.: Одиссей, 2006. – 352 с.

5. Про міліцію : Закон України від 20 груд. 1990 р. № 565 – ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 4. – Ст. 20.

6. Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві : Закон України від 23 груд. 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 11. – Ст. 51.

7. Про затвердження Положення про спеціальний підрозділ судової міліції «Грифон»: наказ Міністерства внутрішніх справ України № 1390 від 19 листоп. 2003 р. // Офіційний вісник України. – 2003. – № 51. – Ст. 2725.

8. Про затвердження Положення про порядок придбання, видачі, обліку, зберігання та застосування вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, спеціальних засобів індивідуального захисту працівниками судів і правоохоронних органів, а також особами, які беруть участь у кримінальному судочинстві : наказ Міністерства внутрішніх справ № 523 від 24 лип. 1996 р.[Електроний ресурс]. – Режим доступу : http://www.uazakon.com/ document/spart89/ inx89613.htm – Заголовок з екрану.

9. Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів : Закон України від 23 груд. 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 11. – Ст. 50.

10. Забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства в Україні та зарубіжних кра­їнах: порівняльний аналіз : навч. посіб. / [Шкарлупа В. К., Коваль М. В., Андрущук В. М. та ін.]. – Ірпінь : Нац. ун-т ДПС України, 2007. – 194 с.

11. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України : Закон України від 13 січ. 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 10. – Ст. 79.

Анотації

У статті розглядається проблема галузевої принадлежності інституту забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства. Автори обґрунтовують адміністративно-правову природу цього інституту, виокремлюють його основні юридичні властивості, формулюють підстави для їх класифікації.

< Попередня   Наступна >