Радник

---

А.М. Подоляка

ДЕРЖАВНИЙ ПРИМУС ЯК МЕТОД ВПЛИВУ

НА УЧАСНИКІВ ПУБЛІЧНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН

(ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ)

На основі порівняльно-правового аналізу теоретичних положень про примус як метод права та його різновиди державний примус та публічно-правовий примус здійснено їх класифікацію, розглянуто основні характерні ознаки державного примусу, визначено його основні засоби - попередження, припинення, поновлення, покарання.

Ключові слова: примус, державний примус, публічно-правовий примус, переконання, попередження, припинення, поновлення, відпо­відальність.

На основании сравнительно-правового анализа теоретических положений о принуждении как методе права и его разновидностях государственнои принуждении и публично-правовои принуждении, осуществлена их классификация, рассмотрены основные характерные признаки государственного принуждения, определены основные сред­ства государственного принуждения предупреждение, пресечение, восста

новление, ответственность.

Ключевые слова: принуждение, государственное принуждение, публично-правовое принуждение, убеждение, предупреждение, прекращение, возобновление, ответственность.

On the basis of the comparative legal analysis of the theoretical provisions concerning compulsion as a method of law and its varieties -state compulsion and public-legal compulsion - their classification is carried out, the main features of state compulsion are considered and its main means - warning, discontinuance, renewal and punishment are defined.

Key words: compulsion, state compulsion, public-legal compulsion, persuasion, warning, discontinuance, renewal, responsibility.

Постановка проблеми. Примус і переконання в теорії адміністративного права розглядаються як методи державного управління, які взаємно доповнюють одне одного, оскільки за змістом є системою заходів, в яких конкретизується управлінський вплив з метою забезпечення можливої або належної поведінки суб’єктів публічно-правових відносин. І переконання і примус є методами впливу держави на свідомість, а через неї – на права і поведінку людини. Проте, якщо переконання здійснюється як психічний вплив, у процесі якого особа добровільно схиляється до думки суб’єкта правового впливу, свідомо привласнюючи цю думку як особисту цінність, із розумінням ставлячись до цієї думки, а також до такої поведінки, кот­ра цій думці відповідає [1, с. 116], то примус допускає заперечення волі підвладної особи і зовнішній вплив на її поведінку. Невиконання розпорядження владного (керуючого) суб’єкта зумовлює тиск остан­нього на моральну, майнову, організаційну, фізичну сферу підвладної особи з метою перетворення її волі таким чином, щоб забезпечити підпорядкування розпорядженням керівника [2, с. 440].

Ознака публічності є підставою відмежування публічно-правового (здійснюється на підставі припису актів законодавства) та приватного (здійснюється на підставі угоди учасників правовідносин) примусу. Юридичний критерій дозволяє розрізняти правовий та не правовий примус (насильство).

Неправовий зрештою поділяється на легальний (легітимний) та нелегальний (нелегітимний). Натомість неправовий і нелегітимний при­мус може мати місце внаслідок зловживань посадових осіб, їхньої некомпетентності, халатності тощо. На відміну від неправового легітимного примусу його характеризує невідповідність поведінки суб’єкта і праву, як такому, і положенням актів законодавства [3, с. 197]. Що стосується проблем забезпечення належного функціонування публічно-правових управлінських відносин, то центральною категорію їх є публічно-правовий примус, в якому найчіткіше проявляється влад­но-організаційний характер публічних впливів.

Стан дослідження. До питання державного примусу як одного з основних методів в адміністративному праві доволі часто звертають­ся правники, вважаючи його одним з головних в адміністративно-правових відносинах. Теоретичне обґрунтування понять державного та публічно-правового примусу зроблено у низці наукових праць. Їх ав­торами є відомі вчені-адміністративісти, Д.Н. Бахрах, В.Б. Авер’янов, Ю.П. Битяк, А.Т. Комзюк, М.І. Єропкін, Є.В. Додин, В.К. Колпаков, В.Д. Лук’янець та ін.

Виклад основних положень. Публічно-правовий примус застосовується компетентними державними органами чи посадо­вими особами на підставі норм адміністративного права. Тому його пов’язують з владою, що є неодмінним атрибутом держави, котра одна лише має всю повноту влади, застосовує всі її форми [4, с 241], і зокрема, легітимний правовий примус до всього суспільства [5, с 133].

Публічно-правовий примус можна класифікувати за різними критеріями. Так, відповідно до підстав застосування його поділяють на такий, що застосовується внаслідок протиправної винної поведінки, і такий, що застосовується внаслідок протиправної, але безвинної поведінки (об’єктивно протиправної), а також внаслідок припущення можливості виникнення правопорушення. Наприклад, залежно від видів правовідносин розрізняють примус у цивільно-правових та у адміністративно-правових відносинах. З врахуванням мети застосування примусу його поділяють на такий, що захищає публічний інтерес, і такий, що захищає інтереси приватної особи.

Крім того, засоби примусу поділяють на юридичні санкції, тоб­то державно-примусові заходи, що є реакцією держави на протиправну поведінку конкретної особи, та державно-необхідні, профілактичні та превентивні засоби примусу [6, с 30].

Примус, виражений у санкціях, здійснюється у межах право­охоронних відносин, і є реакцією держави на неправомірну поведінку учасників суспільних відносин, виступаючи завжди як державний примус до виконання вимог норми права [7, с 54].

У випадку неналежного функціонування управлінських право­відносин (наприклад, невиконання обов’язку, порушення суб’єктив­ного права тощо) через протиправну поведінку якогось з їх учасників виникають підстави до застосування санкцій як негативної реакції держави на факт такої поведінки. При цьому санкція виступає не лише як загроза примусу стосовно можливого порушника, а й також є пра­вилом поведінки відповідних державних органів, які реалізують цю санкцію у випадку правопорушення [8, с 19].

Залежно від їхньої спрямованості юридичні санкції поділяються на правопоновлюючі (полягають у поновленні порушених прав, забезпеченні виконання обов’язку тощо), котрі мають абсолютно ви­значений характер, та штрафні (полягають у встановленні додаткових обтяжень для правопорушника), які мають відносно визначений харак­тер, встановлюючи міру покарання або стягнення відповідно до обста­вин правопорушення [9, с 603]. Цей поділ санкцій відповідає класи­фікації санкцій на засоби захисту та засоби відповідальності.

У деяких випадках засоби примусу можуть бути застосовані з ме­тою вирішення державних завдань, що виникають під час дії екстремальних чинників (стихійні лиха, воєнний стан тощо). В інтересах забезпечен­ня публічного правопорядку, охорони прав громадян можуть бути застосовані попереджувальні засоби примусу, спрямовані на відвернення можливої шкоди і пов’язані з правоохоронною діяльністю відповідних державних органів. Ця група засобів примусу, на відміну від санкцій, реалізується у межах регулятивних адміністративних відносин.

З врахуванням міркувань та аргументів, про які йшлося вище, науковцями засоби примусу в узагальненому вигляді, трактуються як вплив на особу або на майно суб’єкта правових відносин з метою до­сягнення бажаної поведінки або певного результату [10, с. 146]. На цьому підґрунті державний примус визначається як можливість держа­ви зобов’язати суб’єкта проти його волі та бажання здійснювати певні дії. За наявності факту правопорушення держава зобов’язує особу за­знати певних негативних наслідків [11, с. 332].

Таким чином, державний примус, з одного боку, розглядається як невід’ємна складова частина здійснення державної влади, як її ви­значальний засіб (метод), як головна ознака держави загалом, а з іншого – державний примус – не самоціль, а є наслідком певної поведінки різних соціальних суб’єктів, зокрема, такої поведінки, яка відхиляється від вимог правових норм, становить загрозу відносинам, що цими нормами регулюються та охороняються, й застосовується з метою усунення такої поведінки. Характерні ознаки державного при­мусу – найчастіше, полягають у тому

По-перше, він здійснюється від імені держави її органами або іншими фігурантами. Тільки держава та уповноважені нею інші органи (державні органи, органи місцевого самоврядування тощо) мають право видавати юридичні норми та застосовувати вста­новлені нею санкції через спеціальний апарат примусу. Недержавні організації мають право на застосування лише до своїх членів на підставі статутів засобів примусу, які є, по суті, засобами мораль­ного примусу, найсуворішим з яких вважається виключення з членів відповідної організації.

По-друге, державний примус (у всякому разі в демократичній правовій державі) має законний і правовий характер, оскільки підґрунтям його є закон, прийнятий відповідно до вимог права, і засто­совуватися він має у визначених таким законом формах, на законних підставах відповідними компетентними органами.

По-третє, державний примус здійснюється у зв’язку з непра­вомірною поведінкою учасників загальних регулятивних (управлін­ських правовідносин.

По-четверте, застосування державного примусу є відобра­женням конфлікту між державною волею, яка виражена у нормі зако­нодавства, та індивідуальною волею осіб, що її порушили. Якщо нема протиправних дій суб’єкта адміністративного права, то державні захо­ди впливу примусом вважатися не можуть. Наприклад, державним примусом не можна вважати вилучення земельної ділянки для гро­мадських потреб, оскільки, попри всю невигідність наслідків, що завдані таким вилученням, рішення про це не є реакцією на неправомірну поведінку суб’єкта права (правовідносин).

По-п’яте, державний примус являє собою зовнішній вплив на суб’єкта з метою примусити його виконувати правові приписи, не до­пустити нових порушень тощо шляхом впливу на моральну, майнову, організаційну та фізичну сферу конкретного суб’єкта права (загальних адміністративних відносин). Державний примус здійснюється за посе­редництва юрисдикційних, актів застосування права, оскільки самі по собі юридичні норми передбачають лише можливість примусу, а насправді владно-примусові властивості правового регулювання кон­центруються у актах застосування права.

Виходячи із характеристики державного примусу, його визна­чають як метод державного впливу на свідомість та поведінку суб’єктів, на майно учасників правових відносин з метою попереджен­ня правопорушень, покарання та виправлення правопорушників, по­новлення порушених прав тощо, який застосовується незалежно від волі та бажання зобов’язаних суб’єктів [12, с 8-10].

Доповнюють характеристику засобів державного примусу кла­сифікації цих засобів, критеріями яких є врахування їхньої мети, прийомів (способів) впливу на учасників відповідних відносин, а відтак функціональне призначення та підстави виникнення. Зокрема, з врахуванням підстави їх застосування, яким є правопорушення, примусові заходи поділяються на декілька видів залежно від виду пра­вопорушення [13, с 60]. Тому можна говорити про адміністративний, дисциплінарний, цивільно-правовий, самостійний процесуальний при­мус та кримінальний примус.

Однак, слід відзначити, що лише у науці адміністративного пра­ва розглядається питання про адміністративний примус загалом. В інших галузях юридичної науки досліджуються окремі групи засобів примусу, а не відповідний вид примусу. Залежно від способу охорони правопорядку та функціонального призначення засоби державного примусу можуть бути поділені на засоби попередження (попереджу­вального впливу), засоби припинення, засоби поновлення та засоби покарання (міри відповідальності) [14, с. 3].

Засоби попереджувального впливу є різновидом засобів дер­жавного примусу, які застосовуються з метою профілактики, поперед­ження можливих правопорушень, а також з метою забезпечення громадської безпеки при стихійних лихах, аваріях тощо. Ця група заходів не пов’язана зі скоєнням правопорушень. До них, зокрема, на­лежать перевірка документів, митний огляд, адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі, припинення або обмеження руху транспорту та пішоходів при виникненні загрози безпеці руху тощо.

Засоби припинення є таким видом засобів державного приму­су, які застосовуються для припинення протиправних дій або для попередження їхніх шкідливих наслідків. Вони, на відміну від засобів попередження, застосовуються лише за наявності правопо­рушення. Наприклад, до таких засобів належать привід, вилучення майна (наприклад, холодної або вогнепальної зброї, радіопереда­вачів, за відсутності дозволу на володіння цими предметами); адміністративне затримання осіб, які вчинили адміністративні про­ступки, накладення арешту на майно особи, арешт особи тощо. Необхідно відзначити, що за своїм функціональним призначенням, сферою та прийомами впливу на суб’єктів права засоби попереджен­ня та засоби припинення мають, головним чином, публічно-правовий (адміністративно-правовий) характер.

Засоби поновлення (правопоновлювальні засоби) належать до засобів державного примусу, що застосовуються для поновлення нор­мального стану правових відносин шляхом стимулювання суб’єктів права до виконання покладених на них обов’язків. Ця група засобів, на відміну від засобів попередження та засобів припинення, може мати місце як у публічних, так і приватних відносинах. До таких засобів, зокрема, належать: визнання правочину недійсним з поверненням сторін у первісний майновий стан, стягнення боргу, відшкодування шкоди, заподіяної при рятуванні майна державних та громадських організацій, стягнення аліментів, поновлення на роботі осіб, незаконно з неї звільнених, утримання незаконно виплачених робітникові сум, скасування незаконного нормативно-правового акту або акту застосування права тощо.

Засоби покарання (міри відповідальності) займають особливе місце поміж інших засобів державного примусу, оскільки здатні вис­тупати як універсальний засіб впливу на учасників відносин, припи­няючи правопорушення, забезпечуючи покарання порушника, нерідко одночасно з тим - поновлення порушеного стану правовідносин, а відтак - впливаючи на правосвідомість учасників правовідносин і, тим самим, попереджуючи правопорушення на майбутнє.

Через подібність функцій засоби юридичної відповідальності іноді ототожнюються із засобами попередження, припинення та по­новлення, котрі у такому контексті нерідко позначаються об’єднуючим терміном «засоби захисту». Тому, очевидно, слід визнати доцільним включення усіх зазначених засобів державного примусу у родове по­няття «засоби правового захисту» (або ж «міри захисту суб’єктивних прав») [15].

З позицій публічного права засоби правового захисту є понят­тям тотожним поняттю державного примусу. Але, якщо категорія «за­соби правового захисту» характеризує призначення державного при­мусу, який застосовується для забезпечення прав та інтересів учасників правовідносин, то категорія «державний примус» вказує на зовнішню форму, в якій здійснюється правовий захист, а також орієнтує на застосування певних засобів впливу, встановлених норма­ми законодавства. При цьому категорія «засоби правового захисту» є ширшою за обсягом, ніж «державний примус», оскільки забезпечення належної реалізації суб’єктивних прав і виконання юридичних обов’язків, так само як і мета захисту публічного правопорядку, мо­жуть досягатися не лише шляхом державного примусу, а й за допомо­гою застосування інших соціальних норм (наприклад, корпоративних), а також шляхом самозахисту (необхідної оборони тощо).

Висновок. Отже, зазначивши, що засоби припинення, попередження, поновлення та відповідальності є різновидами державного примусу, можемо констатувати, що перші три з них слід віднести до засобів правового захисту суб’єктивних прав і публічного правопоряд­ку, а відповідальність виступає і як засіб правового захисту суб’єктивних прав та публічного правопорядку, і як міра покарання порушника за вчинене правопорушення. Об’єднує такі засоби захисту і міри відповідальності те, що обидві ці категорії є видами державного примусу, реакцією держави на порушення суб’єктивних прав або невиконання юридичних обов’язків, заходами охорони і захисту суспільних відносин.

Отже, засоби захисту – це правоохоронні засоби примусового впливу, спрямовані на захист прав і правопорядку, припинення дій, які порушують право, і поновлення правового стану, що існував до пору­шення, примусове виконання обов’язків, які застосовуються до суб’єкта незалежно від його вини і, як правило, не тягнуть за собою додаткові для нього обов’язки або некомпенсовані обтяження.

Розмежування засобів захисту та мір юридичної відповідальності має практичне значення, перш за все, для діяльності правоохоронних органів. З метою адекватного правового регулювання необхідно чітко визначити, за яку поведінку достатньо передбачати засоби захисту (міри припинення, попередження та поновлення), а за яку необхідно передбачити міри юридичної відповідальності.

1.Орзих М.Ф. Право и личность. Вопросы теории правового воздейст­вия на личность социалистического общества / М.Ф. Орзих. – К.; Одесса: Го­ловное издательство издательского объединения «Вища школа», 1978.

2.Бахрах Д.Н. Административное право России: учебник для вузов / Д.Н. Бахрах. – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА, 2000.

3.Бахрах Д.Н. Административное право: учебник для вузов / Д.Н. Бахрах. – М.: БЕК, 1997.

4.Кистяковский Б.А. Философия и социология права / сост., примеч., указ. В.В. Сапова. – СПб.: РХГИ, 1998.

5.Комзюк А. Державно-владний аспект адміністративного примусу / А. Комзюк // Вісник Академії правових наук. – 2000. – № 4.

6.Базылев Б.Т. Социальное назначение государственного принуждения в обществе // Правоведение. – 1968. – №5. – С. 30.

7.Самощенко И.С. Ответственность по советскому законодательству / И.С. Самощенко, М.Х. Фарукшин. – М.: Юрид. лит., 1971.

8.Лейст О.Э. Санкции и ответственность по советскому праву (теоре­тические проблемы) / О.Э. Лейст. – М.: Изд-во МГУ, 1981.

9.Общая теория государства и права: академический курс: в 2-х т. / под ред. М.Н. Марченко. – М.: Зерцало, 1998. – Т. 2: Теория права.

10.Шевчук О . М . Державний примус як вид публічного впливу / О.М. Шев­чук // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2001. – № 4. – С. 146–151.

11.Теория права и государства: учебник / под ред. В.В. Лазарева. – [2-е изд., перераб. и дополн.]. – М.: Право и закон, 2001.

12.Шевчук О.М. Засоби державного примусу у правовій системі України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.07 / О.М. Шевчук. – Харків, 2003. – 20 с.

13.Еропкин М.И. О классификации мер административного принужде­ния // Вопросы административного права на современном этапе / МИ. Ероп-кин. - М.: Юрид. лит., 1963.

14.Додин Е.В. Охрана прав граждан при привлечении к административной ответственности / Е.В. Додин. - Одесса: Знание, 1967.

15.Басин Ю.Г. Защита субъективных гражданских прав / Ю.Г. Басин, А.Г. Диденко // Юридические науки. - Алма-Ата, 1971. - Вып. 1.

< Попередня   Наступна >