Підручники Адміністративне право Адміністративне право України: Підручник РОЗДЛІ 3. ДЕРЖАВНА СЛУЖБА ТА СЛУЖБА В ОРГАНАХ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНИРОЗДЛІ 3. ДЕРЖАВНА СЛУЖБА ТА СЛУЖБА В ОРГАНАХ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНИ
| Адміністративне право - Адміністративне право України: Підручник |
РОЗДЛІ 3. ДЕРЖАВНА СЛУЖБА ТА СЛУЖБА В ОРГАНАХ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНИ
1. Державна служба як різновид публічної служби: поняття, види, моделі та принципи. Правове регулювання та державна політика у сфері державної служби. 2. Правове регулювання статусу державного службовця3. Правові питання проходження державної служби 3. Правові питання проходження державної служби 4. Особливості правового регулювання державної служби в органах місцевого самоврядування. 5. Юридична відповідальність державних службовців. 6. Патронатна служба та її особливості. 7. Дипломатична служба та її специфіка.
1. Державна служба як різновид публічної служби: поняття, види, моделі та принципи. Правове регулювання та державна політика у сфері державної служби.
Служба є одним із напрямків діяльності людства, важливим видом суспільно-корисної праці (до інших її видів належить виробництво матеріальних та нематеріальних цінностей, навчання, домашнє господарювання, громадська діяльність, підприємництво тощо). Служба як робота, як діяльність завжди пов'язана з такими категоріями як управління, керівництво, контроль, нагляд тощо. В літературі зазначається, що служба в суспільстві розподіляється відповідно до існування державних та недержавних організацій (громадських, корпоративних та самоврядних) на державну та недержавну. Існує також поділ служби в суспільстві на публічну та цивільну. До цивільної служби належить служба в недержавних організаціях і установах, громадських та політичних об'єднаннях, а також в державних організаціях, службовці яких не
Отже, логічним є розуміння державної служби як складової частини, виду публічної служби. В науці адміністративного права вироблені різні підходи до поняття державної служби. Традиційно розглядають її у трьох аспектах – соціальному (здійснення завдань та функцій держави в суспільстві), політичному (формування державної влади) та правовому (передбачає її правове регулювання).
Державна служба – професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують за це заробітну плату за рахунок державних коштів.
Саме це визначення закріплено на законодавчому рівні та зумовлює відповідні ознаки державної служби :
• це різновид державної, суспільно-корисної діяльності;
• здійснюється на професійній основі особами, які займають посади в державних органах та їх апараті;
• спрямована на практичне виконання завдань і функцій держави;
• за виконану роботу особи одержують державну платню за рахунок державних коштів.
Загальноприйнятим визнається поділ державної служби на цивільну (іноді її зазначають як загальнофункціональну) та мілітаризовану. Цивільна державна служба пов'язується з виконанням однотипних функцій загального, галузевого та міжгалузевого характеру без виділення принципової специфіки (переважно це служба в апараті органів державної виконавчої влади).
Мілітаризована державна служба має багато особливостей, які відображені в нормативно-правових актах, які визначають статус відповідного державного органу (служба в органах внутрішніх справ, Міністерства оборони України, Служби безпеки України, податкових, митних органах та органах, які здійснюють охорону кордонів тощо). До мілітаризованої служби також відносять службу в інших органах виконавчої влади, де встановлені спеціальні звання – Міністерстві транспорту України, Державному казначействі України, Антимонопольному комітеті тощо.
У світі існують різні моделі державної служби. Наприклад, існуючі системи державної служби умовно поділяють на закриті та відкриті. Для закритої системи, її ще можна назвати європейською, характерним є обмежений доступ до державної служби та низька мобільність службовців у межах міжвідомчих переміщень, а також їх політична нейтральність.
Прикладами такого "елітного" підходу є Франція, Японія, частково Велика Британія, Італія, Німеччина. Фінляндія тощо. В свою чергу типовим представником відкритої системи державної служби є США та Швеція. Дана модель передбачає відсутність елітних спеціалізованих закладів для підготовки керівного персоналу, є більш мобільною та спрощеною у сфері вступу на державну службу, отже має демократичний характер, окрім того така система більш лояльна до політичної діяльності державних службовців.
В нашій державі на конституційному рівні закріплено право рівного доступу громадян до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Законом України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року встановлено, що право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової і національної приналежності, статті, політичних поглядів та релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту, професійну підготовку та пройшли конкурсний відбір чи за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України.
Державна служба в Україні ґрунтується на таких основних принципах: служіння народу України; демократизму і законності; гуманізму і соціальної справедливості; пріоритету прав людини і громадянина; професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі; персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни; дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування; дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян. Перелічені принципи належать до групи загальних принципів державної служби, закріплені у Законі України "Про державну службу", і постають вихідними, основними, керівними положеннями, правилами, на яких базується система державної служби, їх практична значимість полягає у втіленні цих засад в якості важливих елементів професійної свідомості державних службовців в їх щоденній діяльності. Виділяють також групу організаційно-функціональних принципів: єдність системи державної служби (єдина державна політика, єдина законодавча база, єдина централізована система у цій сфері); принцип політичної нейтральності (участь у політичній та громадській діяльності лише поза межами службових обов'язків та робочого часу); принцип рівності доступу до державної служби; принцип ієрархічності системи державної служби (чітко встановлена підлеглість нижчих органів та посад державної влади вищим, виконавча дисципліна); принцип стабільності кадрів державної служби (зміна керівника не може бути підставою для припинення державної служби, крім державних службовців патронатної служби); принцип системи заслуг (прийняття на службу та її проходження здійснюється у відповідності на підставі ділових та особистих якостей, компетентності та кваліфікації). Саме ці принципи визначають організаційні засади функціонування інституту державної служби. В спеціальній юридичній літературі пропонуються і інші варіанти підходів до класифікації принципів державної служби, наприклад виділяють групу конституційних принципів, або доповнюють організаційно-функціональні принципи іншими принципами, однак в цілому висловлені пропозиції не суперечать одна одній, а лише розширюють та вдосконалюють існуючі.
Становлення та розвиток правового регулювання вітчизняної системи державної служби відбувалося на всіх етапах її історії. У розвиненому вигляді офіційну професійну державну службу започатковано в Європі та США у середині ХІХ ст., а наприкінці того ж століття в основному склалася концепція державної служби сучасного типу. В незалежній Україні процеси реформування інституту державної служби на підставі нового якісного підходу розпочалися в 1993 році. Однією з перших на пострадянському просторі наша країна законодавчо врегулювала організаційно-правові питання функціонування державної служби шляхом прийняття спеціального Закону "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року (надалі по тексту - Закон "Про державну службу"). З часу прийняття цього Закону створено нормативно-правову базу, яка нараховує, як зазначається в літературі понад 650 нормативно-правових актів, серед яких близька 37 законів ("Про боротьбу з корупцією", "Про місцеві державні адміністрації", "Про Прокуратуру України", "Про дипломатичну службу", "Про міліцію", "Про статус суддів", "Про Національний банк України", "Про службу безпеки України" тощо). Важливу роль у системному становленні державної служби набули відповідні Укази Президента України та акти Кабінету Міністрів України. Фундаментальними для розвитку державної служби стали норми, закладені Конституцією України.
В цілому оцінюючи чинний Закон України "Про державну службу" як прогресивний та корисний для свого часу, слід визнати, що не його положеннями охоплені не всі проблеми державної служби, фактично він має пряме відношення лише до служби в органах виконавчої влади. Нині тривають процеси реформування інституту державної служби, важливу роль у яких відіграє вдосконалення відповідної системи законодавства. Основні напрямки реформування державної служби закладені у відповідних Концепціях розвитку та вдосконалення державної служби, інших нормативно-правових актах. Серед останніх програмних документів – Концепція розвитку законодавства про державну службу в Україні, схвалена Указом Президента України від 20 лютого 2006 року.
Щодо державної політики у сфері державної служби, слід зазначити, що вона визначається Верховною Радою України. Основними напрямами державної політики у сфері державної служби є визначення основних цілей, завдань та принципів функціонування інституту державної служби, забезпечення ефективної роботи всіх державних органів відповідно до їх компетенції. Для проведення єдиної державної політики та функціонального управління державною службою утворюється Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України. Питання функціонування державної служби в інших державних органах, правове становище яких регулюється спеціальними законами України, вирішуються цими органами. З метою визначення шляхів, засобів і форм реалізації основних напрямів державної політики у сфері державної служби, об'єднання усіх зусиль державних органів щодо підвищення ефективності державної служби створюється міжвідомчий дорадчий орган - Координаційна рада з питань державної служби в державних органах. Положення про Координаційну раду з питань державної служби в державних органах затверджується Кабінетом Міністрів України.
2. Правове регулювання статусу державного службовця.
Поняття "державний службовець" відповідно до Закону "Про державну службу" є похідним від поняття "державної служби". Державний службовець – це особа, яка займає певну посаду в державних органах або їх апараті, здійснює на професійній основі діяльність щодо практичного виконання завдань і функцій держави, наділена у зв’язку з цим відповідними службовими повноваженнями і одержує за це заробітну платню за рахунок державних коштів. Поділ державних службовців здійснюється за різними критеріями, в залежності від яких виділяють наступні види державних службовців:
а) за характером праці і обсягом та характером їх службових повноважень:
– керівники;
– спеціалісти;
– технічні виконавці;
б) за характером і обсягом владних повноважень:
– посадові особи;
– представники влади;
– адміністративно-допоміжний персонал;
– функціональний (оперативний, основний) персонал;
в) за видами служби, на якій особи перебувають:
– службовці звичайної (цивільної) служби;
– службовці спеціальної (мілітаризованої) служби, а відповідно і службовці.
г) за розподілом державної влади:
– державні службовці законодавчої влади;
– державні службовці виконавчої влади
– державні службовці судової влади.
В навчальній та науковій літературі пропонуються і інші варіанти поділу державних службовців. Найбільшу практичну значимість має класифікація за характером і обсягом наданих повноважень, при чому найбільші трудності викликає розмежування понять “посадова особа” і “представник влади”. До посадових осіб належать керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законодавчими актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій. Посадові особи мають право здійснювати в межах своєї компетенції владні дії, які призводять до юридичних наслідків. Представники влади – це державні службовці, які мають право ставити юридично-владні вимоги, давати вказівки, робити приписи та застосовувати заходи адміністративного впливу щодо органів та осіб, які не зв’язані з ними службовими відносинами і не знаходяться в їх підпорядкуванні, тобто щодо “третіх осіб” (наприклад, працівники міліції під час виконання своїх службових обов'язків, державних спеціалізованих інспекцій, податкової служби, прокуратури, контрольно-ревізійної служби і ін.). До функціонального (оперативного) складу належать державні службовці – спеціалісти, характер роботи яких зумовлений завданнями державного органу, в якому вони працюють. Вони особисто здійснюють функції, заради яких створено даний орган. Такі посади не пов'язані з керівною, організаційною діяльністю, а отже, дії службовців лише як виняток можуть тягти за собою юридичні наслідки. В свою чергу, адміністративно-допоміжний персонал складається із службовців, службова діяльність яких не передбачає дій, що призводить до юридичних наслідків, які впливають на зміст рішень органу. Дана категорія службовців виконуючи дії матеріально-технічного характеру, готує умови для здійснення юридично значущих дій. До цієї категорії відносять секретарів, діловодів, архіваріусів тощо.
Правовий статус службовця нерозривно пов’язана із поняттям посади, яка визначає такі його аспекти: соціальний (горизонтальні та вертикальні відносини); організаційний (місце посади в структурі органу), правовий (коло повноважень, функції, права, обов'язки, відповідальність). Посада – визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. Штат – це постійний, встановлений склад співробітників певної юридичної особи, які перебувають в організаційно-правовому зв'язку і забезпечують виконання покладених на них функцій та завдань. Посада є частиною структури органу, виявом його компетенції як сукупності встановлених в офіційній формі прав і обов'язків, тобто повноважень будь-якого органу або посадової особи, які визначають можливості цього органу або посадової особи приймати обов'язкові для виконання рішення, організовувати та контролювати їх виконання, вживати у необхідних випадках заходи відповідальності.
Посади державних службовців класифікуються з урахуванням організаційно-правового рівня органу, обсягу й характеру компетенції особи на певній посаді, ролі й місця посади у структурі державного органу. Останнім часом актуальним є питання класифікації державних посад (ця категорія ширше ніж посада державної служби), в основі якої розподіл посад на політичні та посади державної служби. В органах державної влади виокремлюються такі три типи посад: політичні (посади, які не належать до посад державних службовців, заміщуються, як правило, представником партії, що перемогла на виборах чи особою, що безпосередньо обрана народом на обраний термін, це, наприклад, посади Прем'єр-міністра, Першого віце-прем'єр-міністра, віце-прем'єр-міністрів, міністрів); адміністративні (посади перших заступників міністрів, державних секретарів міністерств, керівників, заступників керівників та спеціалістів, окрім політичних та патронатних); патронатні (посади радників, консультантів, помічників, прес-секретарів та інші посади, передбачені штатним розписом для організаційного та інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності Президента України, Голови Верховної Ради України, членів Кабінету Міністрів України, глави місцевих державних адміністрацій, які самостійно здійснюють добір на зазначені посади).
Як вже зазначалося, регулювання державної служби базується на положеннях Конституції України, Закону “Про державну службу”, та цілого ряду нормативно-правових актів. Правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України та заступників, голів постійних комісій Верховної Ради та заступників, народних депутатів. Прем’єр-міністра України, Членів Кабінету Міністрів України, Голови та суддів Конституційного Суду України, Голови та членів Верховного Суду України, Голови та арбітрів Вищого господарського Суду України, Генерального прокурора України, його заступників визначається спеціальними законами України. Правовий статус державних службовців, які працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ тощо визначається згідно з положенням Закону України “Про державну службу”, якщо інше не передбачено законами України.
Традиційно до статусу державного службовця включаються наступні елементи: права, обов'язки, обмеження, заохочення та гарантії, відповідальність, які органічно поєднуються між собою. Розглянемо окремі аспекти статусу державного службовця, починаючи з наданих його прав. Законодавством наданий широкий обсяг прав державних службовців:
? користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України;
? брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень рішень;
? одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції;
? на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян;
? вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця;
? на оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи;
? безперешкодно ознайомлюватись з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення;
? на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов'язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії;
? вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри;
? на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці;
? на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу;
? захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих державних органах та у судовому порядку.
В свою чергу, основними обов'язками державних службовців є:
? додержання Конституції України та інших актів законодавства України;
? забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції;
? недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина;
? безпосереднє виконання покладених на них службових обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;
? збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню;
? постійне вдосконалення організації своєї роботи і підвищення професійної кваліфікації;
? сумлінне виконання своїх службових обов'язків, ініціатива і творчість в роботі.
Державний службовець повинен діяти в межах своїх повноважень. У разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, державний службовець зобов'язаний невідкладно в письмовій формі доповісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні - повідомити вищу за посадою особу.
Важливого значення набуває закріплення на законодавчому рівні етичних вимог до діяльності державного службовця. Згідно ст.5 Закону України "Про державну службу", державний службовець повинен:
? сумлінно виконувати свої службові обов'язки;
? шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування;
? не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця.
Правове регулювання питань професійної етики державних службовців на сьогоднішній день є дуже актуальним та потребує вдосконалення, оскільки регулюється переважно підзаконними актами - Загальними правилами поведінки державного службовця затверджених наказом Держголовслужби від 28.10.2000р.,та різних етичних кодексів, статутів тощо, що приймаються стосовно окремих професійних груп (податкової служби, судді, прокуратури тощо) на локальному рівні. Ще у 2000 році фахівцями було розроблено та не реалізований проект Кодексу етики державного службовця, який повинен був стати частиною та черговим етапом кодифікації адміністративного права, важливе значення має також запропонований до обговорення проект Кодексу доброчесної поведінки осіб, уповноважених на виконання функції держави, розроблений Міністерством юстиції України.
Конкретні обов'язки та права державних службовців визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції.
Особливість правового статусу зумовлюють визначені щодо державних службовців певні обмеження – загального та спеціального характеру:
– займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через представників, окрім випадків, передбачених законодавством; виконувати роботу на умовах сумісництва (окрім наукової, викладацької, діяльності та медичної практики);
– сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним та юридичним особам у здійсненні підприємницької діяльності з метою одержання за це винагороди або пільг;
– входити до складу керівних органів суб’єктів, що здійснюють підприємницьку діяльність;
– приймати подарунки чи послуги від осіб у зв’язку зі своєю службовою діяльністю;
– приймати участь у страйках, або вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державного органу тощо.
Більшість таких обмежень, як і ряд етичних вимог мають на меті профілактику корупції в органах державного управління. Антикорупційну спрямованість має встановлення вимоги декларування доходів державних службовців. Відповідно до Закону України "Про державну службу", особа, яка претендує на зайняття посади державного службовця третьої - сьомої категорій, передбачених статтею 25 цього Закону, подає за місцем майбутньої служби відомості про доходи та зобов'язання фінансового характеру, в тому числі і за кордоном, щодо себе і членів своєї сім'ї. Особа, яка претендує на зайняття посади державного службовця першої і другої категорій, передбачених статтею 25 цього Закону, повинна подати також відомості про належні їй та членам її сім'ї нерухоме та цінне рухоме майно, вклади у банках і цінні папери. Зазначені відомості подаються державним службовцем щорічно. Порядок подання, зберігання і використання цих відомостей встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Особливий правовий статус державних службовців зумовлює специфіку та їх соціального забезпечення, тобто систему державного забезпечення та обслуговування державних службовців. Оплата праці державних службовців повинна забезпечувати достатні матеріальні умови для незалежного виконання службових обов'язків, сприяти укомплектуванню апарату державних органів компетентними і досвідченими кадрами, стимулювати їх сумлінну та ініціативну працю. Заробітна плата державних службовців складається з посадових окладів, премій, доплати за ранги, надбавки за вислугу років на державній службі та інших надбавок. Державним службовцям можуть установлюватися надбавки за високі досягнення у праці і виконання особливо важливої роботи, доплати за виконання обов'язків тимчасово відсутніх працівників та інші надбавки і доплати, а також надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань. Умови оплати праці державних службовців, розміри їх посадових окладів, надбавок, доплат і матеріальної допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України.
За сумлінну безперервну працю в державних органах, зразкове виконання трудових обов'язків державним службовцям видається грошова винагорода в розмірі та порядку, що встановлюються Кабінетом Міністрів України. За особливі трудові заслуги державні службовці представляються до державних нагород та присвоєння почесних звань. Законом "Про державну службу" регулюються також питання надання щорічних та додаткових відпусток, соціально-побутового забезпечення державних службовців, пенсійного забезпечення і грошової допомоги державним службовцям.
3. Правові питання проходження державної служби
Правове регулювання проходження державної служби здійснюється в частині організації підбору кадрів, просування (переміщення) по службі та умов припинення державної служби. Проходження державної служби – це сукупність юридичних фактів, пов’язаних з виникненням, зміною та припиненням державно-службових відносин, а саме з прийняттям на державну посаду, службовою кар’єрою та припиненням служби. Цей триваючий постійно процес носить стадійний характер. Традиційно виділяють наступні стадії (або етапи): 1) прийняття на службу; 2) просування по службі; 3) припинення служби. Це найбільш простий варіант класифікації стадій, які обов'язково проходить працівник під час проходження державної служби. В літературі виділяють також факультативні (необов'якові) стадії – переведення на іншу посаду, притягнення до відповідальності, позачергове присвоєння рангу тощо.
Проходження державної служби завжди починається із вступу на державну службу. Розрізняють загальні та спеціальні вимоги, дотримання яких є необхідним для вступу на державну службу та її проходження. Загальні вимоги пов'язані передусім із правовим статусом осіб, зокрема, громадянство України. Також згідно ст.12 Закону України "Про державну службу" не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які визнані у встановленому порядку недієздатними; мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади; у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками; в інших випадках, встановлених законами України. Спеціальні вимоги висуваються до особи в залежності від сфери державної служби та конкретного виду посади, на яку особа претендує. Такі вимоги стосуються рівня освіти, кваліфікації, фахової підготовки, стану здоров'я, проходження випробувального терміну або стажування, необхідності перевірки на допуск до державної служби, стажу роботи, наявності вчених ступенів та звань тощо. Ст. 13 Закону України "Про державну службу" встановлює вимоги до осіб, які претендують на зайняття посади державного службовця третьої - сьомої категорій, подання за місцем майбутньої служби відомості про доходи та зобов'язання фінансового характеру, в тому числі і за кордоном, щодо себе і членів своєї сім'ї. Особа, яка претендує на зайняття посади державного службовця першої і другої категорій, повинна подати також відомості про належні їй та членам її сім'ї нерухоме та цінне рухоме майно, вклади у банках і цінні папери.
Із прийняттям на державну службу пов'язується категорія заміщення посади, яка здійснюється шляхом призначення, конкурсу або за контрактом. Найбільш поширеним способом в сучасних умовах є конкурсний відбір. Законодавством встановлена вимога щодо необхідності здійснення конкурсного відбору на посади третьої-сьомої категорії, а це більш ніж 95 відсотків працівників виконавчої влади. Порядок проведення конкурсу для вступу на державну службу регулюється Положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Дані про вакансії посад державних службовців підлягають публікації та поширенню через засоби масової інформації не пізніш як за один місяць до проведення конкурсу.
В основу інституту конкурсного прийому громадян на державну службу покладено ідею об'єктивної оцінки ділових якостей працівника, принципи рівноправності, відповідності здібностей та професійного рівня вимогам конкретного виду діяльності в системі державної служби, гласності та прозорості. Рішення про проведення конкурсу в окремому державному органі приймається керівником органу за наявності вакантної посади державного службовця. Особи, які подали необхідні документи до державного органу для участі у конкурсі, є кандидатами на зайняття вакантної посади державного службовця. Конкурсна процедура включає наступні етапи:
1) публікація оголошення державного органу про проведення конурку у пресі або поширення його через інші засоби масової інформації;
2) прийом документів від осіб, які бажають взяти участь у конкурсі та їх попередній розгляд на відповідність встановленим кваліфікаційним вимогам до відповідного рівня посади;
3) проведення іспиту та відбір кандидатів.
Переведення на рівнозначну або нижчу посаду в одному державному органі, а також просування по службі державних службовців, які зараховані до кадрового резерву або пройшли стажування у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, може здійснюватися без конкурсного відбору.
Для набуття практичного досвіду та перевірки професійної підготовки особи може проводитися стажування терміном до двох місяців із затвердженням заробітної плати за основним місцем роботи. Стажування можуть проходити як особи, що вперше претендують на посаду державного службовця, так і державні службовці, які бажають зайняти більш високу посаду. При прийнятті на державну службу може встановлюватися додаткова умова - випробування терміном до шести місяців. Це рішення керівник може прийняти за наслідками конкурсу, стажування, просування по службі. Випробування застосовується з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається. Громадяни, які вперше зараховуються на державну службу, приймають Присягу, текст якої підписується і зберігається за місцем роботи.
Наступною складовою, та найбільш тривалою стадією проходження служби є просування по державній службі. Взагалі переміщення державного службовця по службі може здійснюватися: на вищу посаду з метою просування працівника по службі, на рівнозначну посаду з метою доцільнішого використання ділових якостей службовця, на нижчу посаду у випадках скорочення штату, за станом здоров'я, за власним бажанням, за результатами проведення атестації. Поняття просування по службі певною мірою збігається із категорією службової кар'єри. Взагалі світова практика інституту державної служби розвивається у двох напрямках: кар’єрному та посадовому. При кар’єрній системі (характерна для континентальної правової системи) чиновник вступає на державну службу на весь час своєї професійної діяльності. В процесі служби він послідовно отримує посадове підвищення, тобто “робить кар’єру”, просувається по службі. При посадовій схемі – укладає контракт щодо виконання певних функцій на відповідній посаді в державному апараті протягом певного часу. В такому разі просування по службі відсутнє. Посадова державна служба характерна для англосаксонської правової системи. Державна служба в Україні є кар’єрною з окремими інститутами посадової державної служби. Вважається, що кар'єра є індивідуально усвідомленою позицією та поведінкою, пов'язаною з трудовим досвідом і діяльністю протягом трудового життя людини. Розрізняють два види кар'єри – професійно-посадова (посади, які займає людина протягом свого життя) та внутріорганізаційна (охоплює послідовність посад, які займає працівник у межах однієї організації. Стосовно державних службовців термін "кар'єра" знайшов своє відображення у Законі України "Про державну службу". Службова кар’єра - це просування по службі державного службовця шляхом зайняття більш високої посади на конкурсній основі або шляхом присвоєння йому більш високого рангу. Відповідно до ст.27
Закону України "Про державну службу" переважне право на просування по службі мають державні службовці, які досягли найкращих результатів у роботі, виявляють ініціативність, постійно підвищують свій професійний рівень та зараховані до кадрового резерву.
Прийняття і просування по службі особи проводиться відповідно до категорій посад службовців, а також згідно з рангами, які їм присвоюються. Законом “Про державну службу” встановлено 7 категорій посад державних службовців й 15 рангів. При прийнятті на державну службу особі присвоюється ранг у межах конкретної категорії згідно з посадою, рівнем професійної підготовки та результатами праці особи. Для присвоєння чергового рангу у межах категорії державний службовець повинен успішно відпрацювати на цій посаді два роки. Іноді його присвоюють достроково за виконання особливо відповідальних завдань. За добросовісну працю ранг може бути присвоєний за межами відповідної категорії. Ранг залишається за особою і у випадку, коли вона перейшла на посаду нижчої категорії або залишила службу, а потім повернулася. Позбавлення рангу можливе лише за вироком суду.
Положення про ранги службовців затверджується Кабінетом Міністрів України.
З метою зайняття посад та просування по службі державних службовців у державних органах створюється кадровий резерв, зарахування до якого проводиться керівником державного органу за пропозиціями керівників його структурних підрозділів. На кожну посаду формується кадровий резерв у кількості не менше двох працівників. Кадровий резерв формується із спеціалістів місцевого та регіонального самоврядування, виробничої, соціально-культурної, наукової та інших сфер, а також випускників навчальних закладів відповідного профілю; державних службовців, які підвищили кваліфікацію або пройшли стажування та рекомендовані для просування на більш високі посади. Порядок формування і організація роботи з кадровим резервом регулюються Положенням про кадровий резерв державної служби, яке затверджується Кабінетом Міністрів України.
Одним із важливих чинників формування дієвого кадрового резерву та заходом запобігання проявів корупції серед державних службовців є ротація кадрів, тобто горизонтальне та вертикальне переміщення державних службовців на посадах у структурних підрозділах, в яких вони працюють та інших органах, з метою набуття ними нових знань, умінь, професійних навичок, необхідних для кар'єрного просування.
Важливим елементом інституту державної служби є оцінювання професійної діяльності державних службовців. Ефективність діяльності державного апарату залежить від результатів діяльності кожного державного службовця. Система оцінювання в галузі державного управління вперше виникла у 60-х роках у США, а у Німеччині та Франції – у 70-х роках ХХ ст. В Україні поки що тільки розроблюються відповідні теорії методики оцінки результатів діяльності державних службовців. З метою підвищення ефективності діяльності державних службовців, визначення їх відповідності займаній посаді проводиться атестація, тобто оцінки кваліфікації службовця. Атестації, яка проводиться раз на три роки, підлягають державні службовці всіх рівнів, крім патронатної служби, а також особи, які перебувають на займаній посаді менше одного року. Для проведення атестації на кожного працівника складається службова характеристика, створюється атестаційна комісія, яка за встановленою процедурою виявляє ступінь відповідності працівника посаді, яку він обіймає. Результатами атестації є висновки та рекомендації щодо відповідності працівника займаній посаді. В період між атестаціями керівниками структурних підрозділів проводиться щорічна оцінка діяльності державних службовців.
Важливою ланкою кадрової роботи є підвищення кваліфікації державних службовців. Результати навчання і підвищення кваліфікації є однією з підстав для просування по службі. Державним службовцям створюються умови для навчання і підвищення кваліфікації у відповідних навчальних закладах (на факультетах) та шляхом самоосвіти. Підвищення кваліфікації державних службовців відбувається постійно, але не рідше одного разу на п’ять років.
Статус державного службовця втрачається з моменту припинення державно-службових відносин, що може статися на підставах визначених трудовим законодавством, зокрема ст.36 Кодексу Законів України про працю, та за умов, встановлених законодавством про державну службу. Відповідно до ст.30 Закону України "Про державну службу" такими умовами є:
1) порушення умов реалізації праці на державну службу;
2) недотримання пов'язаних із проходженням державної служби вимог – обмежень, передбачених ст.16 цього Закону
3) досягнення граничного віку проходження державної служби (60 років для чоловіків і 55 років для жінок);
4) відставка державних службовців І й ІІ категорії;
5) виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню службовця на державній службі;
6) відмова службовця від прийняття або порушення Присяги;
7) неподання або подання службовцем неправдивих відомостей щодо його доходів.
Гарантією стабільності кадрового складу державної служби є законодавче положення про те, що зміна керівників або складу державних органів не може бути підставою для припинення державним службовцем державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників, крім державних службовців патронатної служби.
Слід розрізняти поняття "припинення державної служби" та "відставка державного службовця", які співвідносяться як ціле та частина. Власне припинення державної служби може відбуватися або шляхом звільнення (за наявності вищезазначених підстав) або у зв'язку з відставкою. Відставкою є припинення державної служби службовцем, який займає посаду першої або другої категорії, за його письмовою заявою, за наявності таких підстав:
1) принципова незгода з рішенням державного органу чи посадової особи,
2) етичні перешкоди для перебування на державній службі;
3) примушування державного службовця до виконання рішення державного органу чи посадової особи, яке суперечить чинному законодавству, що може заподіяти значної матеріальної або моральної шкоди державі, підприємствам, установам, організаціям або об'єднанням громадян, громадянину;
4) стан здоров'я, що перешкоджає виконанню службових повноважень (за наявності медичного висновку).
Відставка приймається або в ній дається мотивована відмова державним органом або посадовою особою, які призначили державного службовця на цю посаду. Рішення про прийняття відставки або відмову в ній приймається у місячний термін. У разі відмови у відставці державний службовець повинен продовжувати виконання службових обов'язків і має право на звільнення в порядку, передбаченому Кодексом законів про працю України.
Отже, державно-службові відносини припиняються виданням уповноваженим органом чи посадовою особою адміністративного акту про звільнення державного службовця від посади чи його відставку. Рішення про припинення державної служби може бути оскаржено державним службовцем безпосередньо до суду.
4. Особливості правового регулювання служби в органах місцевого самоврядування.
Служба в органах місцевого самоврядування – окремий вид публічної служби, що підтверджується і чинним законодавством, і не ототожнюється ні з державною службою, ні із службою у недержавні сфері. Іноді щодо її позначення використовується термін муніципальна служба, що на думку більшості вчених-адміністративістів, і з ними слід погодитися, є певною мірою необґрунтованим та передчасним. Служба в органах місцевого самоврядування має багато чого спільного у правовому регулюванні із державною службою, що дозволило сформуватися в адміністративній науці позиції про віднесення служби в органах місцевого самоврядування до різновидів державної служби, і на теоретичному рівні дане питання залишається досі дискусійним.
Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст. Служба в органах місцевого самоврядування - це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом. Правові, організаційні, матеріальні та соціальні умови реалізації громадянами України права на службу в органах місцевого самоврядування, визначає загальні засади діяльності посадових осіб місцевого самоврядування, їх правовий статус, порядок та правові гарантії перебування на службі в органах місцевого самоврядування визначається Законом України "Про службу в органах місцевого самоврядування" від 07 червня 2001 року.
Згідно положень згаданого Закону, служба в органах місцевого самоврядування базується на принципах: служіння територіальній громаді; поєднання місцевих і державних інтересів; верховенства права, демократизму і законності; гуманізму і соціальної справедливості; гласності; пріоритету прав та свобод людини і громадянина; рівних можливостей доступу громадян до служби в органах місцевого самоврядування з урахуванням їх ділових якостей та професійної підготовки; професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі; підконтрольності, підзвітності, персональної відповідальності за порушення дисципліни і неналежне виконання службових обов'язків; дотримання прав місцевого самоврядування; правової і соціальної захищеності посадових осіб місцевого самоврядування; захисту інтересів відповідної територіальної громади; фінансового та матеріально-технічного забезпечення служби за рахунок коштів місцевого бюджету; самостійності кадрової політики в територіальній громаді. Право на службу в органах місцевого самоврядування мають громадяни України незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, терміну проживання на відповідній території. На посаду можуть бути призначені особи, які мають відповідну освіту і професійну підготовку, володіють державною мовою в обсягах, достатніх для виконання службових обов'язків. Обмеження щодо перебування на службі в органах місцевого самоврядування є традиційними та встановлюються ст. 12 та 13 Закону.
Певні особливості має регулювання правового статусу посадових осіб місцевого самоврядування, яке окрім Конституції України та вищезазначеного Закону, доповнюється також законами України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про статус депутатів місцевих рад", "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" та іншими законодавчими актами. В органах місцевого самоврядування встановлені наступні види посад:
1) виборні посади, на які особи обираються територіальною громадою;
2) виборні посади, на які особи обираються або затверджуються відповідною радою;
3) посади, на які особи призначаються сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України.
Законом України "Про службу в органах місцевого самоврядування" регулюється порядок прийняття на службу в органи місцевого самоврядування, наводиться класифікація категорій посад в органах місцевого самоврядування (всього встановлено сім категорій), встановлюються відповідні ранги посадових осіб (їх п'ятнадцять), формування кадрового резерву, порядок проведення атестації посадових осіб місцевого самоврядування (здійснюється один раз на чотири роки), підстави припинення служби в органах місцевого самоврядування. Граничний вік перебування на службі в органах місцевого самоврядування становить 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. Ці обмеження не поширюються на посадових осіб місцевого самоврядування, які обираються на виборні посади. Законом передбачено можливість продовження терміну перебування на службі в органах місцевого самоврядування за рішенням сільського, селищного, міського голови, голови районної, районної у місті, обласної ради, але не більш як на 5 років.
5. Відповідальність державних службовців.
Юридична відповідальність державних службовців – це врегульовані нормами права відносини між державою, в особі її компетентних органів і посадових осіб, та державними службовцями, що виникають на підставі вчинених ними службових правопорушень і виражені в застосуванні до винних осіб заходів державного примусу, а також характеризуються засудженням правопорушника та протиправного діяння з боку держави та суспільства з метою попередження та недопущення в майбутньому інших правопорушень.
За порушення правових норм державні службовці несуть дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність.
Невиконання службових обов'язків, що призвело до людських жертв або заподіяло значної матеріальної чи моральної шкоди громадянинові, державі, підприємству, установі, організації чи об'єднанню громадян, є підставою для відсторонення державного службовця від виконання повноважень за посадою із збереженням заробітної плати. Рішення про відсторонення державного службовця від виконання повноважень за посадою приймається керівником державного органу, в якому працює цей службовець. Тривалість відсторонення від виконання повноважень за посадою не повинна перевищувати часу службового розслідування. Службове розслідування проводиться у строк до двох місяців у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Якщо правомірність рішення про відсторонення державного службовця від виконання повноважень за посадою не підтверджується результатами службового розслідування, це рішення скасовується.
Дисциплінарна відповідальність настає при порушенні державним службовцем обов’язків додержання дисципліни праці, правил внутрішнього розпорядку органу державної влади, за невиконання або недостатнє виконання службових обов’язків.
Дисциплінарна відповідальність державних службовців передбачена Кодексом законів про працю України, Законом України “Про державну службу”, статутами про дисципліну або спеціальними положеннями, чинними у низці галузей управління і в деяких сферах державної діяльності.
Дисциплінарна відповідальність виражається у застосуванні дисциплінарної санкції – стягнення. Особливість дисциплінарної відповідальності державних службовців полягає у тому, що крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України, можуть застосовуватися такі заходи дисциплінарного впливу:
- попередження про неповну службову відповідність;
- затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду.
Законодавчими актами можуть бути передбачені інші види дисциплінарних стягнень для державних службовців окремих галузей і сфер державного управління.
Розрізняють три види дисциплінарних відповідальності: загальну, спеціальну та для керівних і виборних працівників.
Загальна дисциплінарна відповідальність передбачає дисциплінарні стягнення, які за своїм змістом можна поділити таким чином:
А) заходи морально-правового характеру – догана, попередження про неповне службову відповідність;
Б) заходи матеріально-правового характеру – затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або призначенні на вищу посаду, зменшення розміру чи зняття премій, надбавок за високі досягнення у праці й виконання особливо важливої роботи, інших надбавок і доплат, установлених чинним законодавством;
В) припинення державної служби.
Цивільно-правова відповідальність – це передбачені законодавством засоби примусового впливу на порушника цивільних прав і обов’язків шляхом застосування до нього цивільно-правових санкцій, які тягнуть за собою невигідні майнові наслідки, що проявляються в позбавленні його певних прав або покладенні на нього додаткових обов’язків.
Правовою базою цивільної відповідальності державних службовців є Кодекс законів про працю України, положення про матеріальну відповідальність.
Відповідальність за шкоду, завдану діями посадової особи в галузі виконавчо-розпорядчої діяльності, полягає в обов’язковому відшкодуванні збитків, спричинених неправильними службовими діями (бездіяльністю) посадових осіб у галузі державного управління, органом державної влади від імені, за дорученням якого посадова особа вчиняє службові дії в межах своєї компетенції.
Важливим є те, що відповідальність за шкоду, завдану посадовою особою, повинен нести орган державної влади, якщо такі юридично значущі дії пов’язані зі службовою діяльністю його посадової особи в рамках наданої йому компетенції. Коли ж шкода, завдана посадовою особою внаслідок дій, які не пов’язані з виконанням службових обов’язків навіть в робочий час, відшкодовується безпосередньо винною особою. Орган державної влади, який відшкодував збитки потерпілій особі, має право звернутися до суду з регресивним позовом до службової особи, яка є винною в заподіяній шкоді.
Цивільно-правова відповідальність може застосовуватися незалежно від притягнення службовця до дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності за те саме порушення.
Адміністративна відповідальність настає при порушенні загальнообов’язкових правил і норм, чинних у народному господарстві, соціальній сфері, управлінні. Суть адміністративної відповідальності полягає в тому, що вона застосовується органами і посадовими особами, з якими особа, що вчинила правопорушення, не перебуває у службових відносинах.
Основним джерелом норм, які встановлюють адміністративну відповідальність державних службовців, є Кодекс України про адміністративні правопорушення та Закон України «Про боротьбу з корупцією».
Суб’єктами адміністративної відповідальності є не всі державні службовці, а лише посадові особи. В адміністративно-правовій науці вони розглядаються як суб’єкти і підлягають адміністративній відповідальності тільки за правопорушення, пов’язані з недотриманням правил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов’язків. Зокрема, посадові особи несуть адміністративну відповідальність за адміністративні порушення: в галузі охорони праці і здоров’я населення; що посягають на власність; у галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії і культури; у промисловості, будівництві і в галузі використання електричної і теплової енергії; сільському господарстві за вчинення корупційних діянь та інших правопорушень.
До посадових осіб згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення застосовуються два види стягнення – попередження і штраф.
Проблема юридичної відповідальності державних службовців тісно пов’язана з проблемою боротьби з корупцією.
Згідно з Законом України «Про боротьбу з корупцією», корупційними діями визнається: незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв'язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості; одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством.
Особи, яка вчинили корупційні діяння, якщо в їх діях не міститься склад злочину, притягаються до адміністративної відповідальності. Такі особи звільняються від займаних посад і їм забороняється займати посади в державних органах та їхньому апараті протягом трьох років із дня звільнення.
Кримінальна відповідальність державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування, інших службових осіб настає за вчинення суспільно небезпечних, винних діянь, які виразились у зловживанні владою або службовим становищем, невиконанні або неналежному виконанні службових обов’язків, тобто за злочини у сфері службової діяльності. Такі злочини можна поділити на три види:
А) порушення повноважень: невиконання (неналежне виконання) повноважень (недбалість, бездіяльність);
Б) перевищення повноважень: вчинення службовою особою акту, на який вона не мала законної влади, вихід за межі такої або недотримання відомих форм, процедур (одноосібне вирішення справи, яка повинна вирішуватися колегіально, або вчинення дій, які ніхто не має права здійснювати чи дозволяти тощо);
В) вчинення акту, що входить до повноважень, але з метою, яку не передбачає закон (зловживання владою або службовим становищем, хабарництво, службове підроблення).
Притягнення до кримінальної відповідальності державних службовців здійснюється на підставі Кримінального кодексу України.
6. Патронатна служба та її особливості.
З прийняттям Закону України «Про державну службу» в практику державного будівництва України законодавчо був введений інститут патронатної служби.
Патронатними службовцями є помічники, консультанти, радники, керівники прес-служб, яких мають право самостійно добирати та приймати на посади Президент України, Голова Верховної Ради України, члени Уряду України та глави місцевих державних адміністрацій. Порядок перебування на державній службі таких осіб встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 19 травня 1999 р. № 851 «Про затвердження Порядку перебування на державній службі працівників патронатної служби членів Кабінету Міністрів України та голів місцевих державних адміністрацій».
Прийняття на патронатну службу здійснюється без проведення конкурсу. Разом з тим посади патронатної служби в установленому порядку віднесені до відповідних категорій посад державного службовця. У разі необхідності може встановлюватися випробовування під час прийняття на державну службу, проводитися стажування державних службовців з метою набуття практичного досвіду, перевірки професійного рівня та ділових якостей.
Державні службовці патронатної служби виконують дорадчі функції, які визначаються згідно із завданнями, обов’язками та повноваженнями, що полягають у діях підготовки пропозицій, прогнозів, порад, рекомендацій, а також необхідних матеріалів для керівництва, організації контактів із громадськістю та засобами масової інформації. Конкретний перелік обов'язків та прав працівників патронатної служби визначається у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються посадовою особою, при якій утворена служба.
Характерною особливістю цього виду посад, є те, що зміна керівників чи складу державних органів тягне за собою припинення службовцями патронатної служби державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників.
Попри законодавчо закріплений статус працівників патронатної служби як державних службовців, серед вчених-адміністративістів існують різні погляди з приводу надання працівникам патронатної служби такого статусу. Зокрема, Битяк Ю.П. вважає, що посади патронатних службовців не повинні відноситись (прирівнюватись) до категорій певних посад державної служби, а їх працівники – до державних службовців з присвоєнням рангів. Обґрунтовуючи свою думку, Битяк Ю.П. зупиняється на правовому статусі осіб патронатної служби. Як відомо, патронатні служби мають лише особи, що за своїм правовим статусом належать до політиків. Серед таких службовців можуть бути іноземці, які відповідно до чинного законодавства України про державну службу не можуть перебувати на державній службі в нашій державі, а відтак і складати Присягу державного службовця. Патронатні службовці, обслуговують діяльність відповідного політичного діяча (посадовця), надають йому технічну, інформаційну допомогу, виступають радниками, експертами тощо. Це, однак, не дає змоги стверджувати, що вони, як всі інші державні службовці, виконують функції та реалізують повноваження відповідного органу. Відповідальність за свою діяльність такі особи несуть перед “патроном” – політичним діячем, а не перед державою. Сам політик визначає обсяг їх повноважень і відповідальності, функції. Тому доцільно, щоб відносини службовців патронатної служби, які вперше зараховані на службу в державні органи чи їх апарат, регулювалися трудовим законодавством, щоб вони виконували свої повноваження на основі трудової угоди (контракту).
7. Дипломатична служба та її специфіка.
Дипломатична служба України – це професійна діяльність громадян України, спрямована на практичну реалізацію зовнішньої політики України, захист національних інтересів України у сфері міжнародних відносин, а також прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном. Дипломатичний працівник є державним службовцем, який виконує дипломатичні або консульські функції в Україні чи за кордоном та має відповідний дипломатичний ранг.
Відносини, що виникають у зв'язку з проходженням дипломатичної служби, регулюються Конституцією України, Законом України «Про дипломатичну службу», Законом України "Про державну службу", Кодексом законів про працю України, Консульським статутом України та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Основними завданнями дипломатичної служби є:
- забезпечення національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права;
- проведення зовнішньополітичного курсу України, спрямованого на розвиток політичних, економічних, гуманітарних, наукових, інших зв'язків з іншими державами, міжнародними організаціями;
- захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном;
- сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного авторитету, поширенню у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера;
- забезпечення дипломатичними засобами та методами захисту суверенітету, безпеки, територіальної цілісності та непорушності кордонів України, її політичних, торгово-економічних та інших інтересів;
- координація діяльності інших органів виконавчої влади щодо забезпечення проведення єдиного зовнішньополітичного курсу України;
- вивчення політичного та економічного становища у світі, зовнішньої та внутрішньої політики іноземних держав, діяльності міжнародних організацій;
- забезпечення органів державної влади України інформацією, необхідною для здійснення ефективної зовнішньої та внутрішньої політики;
- здійснення інших завдань відповідно до законодавства України.
Система органів дипломатичної служби:
1) Міністерство закордонних справ України (центральний орган виконавчої влади, який забезпечує проведення зовнішньої політики держави і координацію діяльності у сфері зовнішніх зносин України);
2) представництва Міністерства закордонних справ України на території України;
3) закордонні дипломатичні установи України (дипломатичні представництва та консульські установи України за кордоном є постійно діючими установами України, основними завданнями яких є представництво України в державі перебування та підтримання офіційних міждержавних відносин, захист інтересів України, прав та інтересів її громадян і юридичних осіб за кордоном.
Дипломатичними працівниками можуть бути громадяни України, які мають відповідну фахову вищу освіту, необхідні професійні та ділові якості, володіють державною та іноземними мовами і за станом здоров'я можуть бути направлені у довготермінове відрядження.
Прийняття на дипломатичну службу здійснюється на конкурсній основі, крім випадків, коли призначення на дипломатичні посади здійснює Президент України. Порядок проведення конкурсу для прийняття на дипломатичну службу визначається Кабінетом Міністрів України.
Для дипломатичних працівників, які працюють у закордонних дипломатичних установах України, встановлюються такі посади: Надзвичайний і Повноважний Посол України, Постійний представник України при міжнародній організації; Генеральний консул України; Радник-посланник; радник;консул України; перший секретар; віце-консул; другий секретар; третій секретар; аташе.
Однією із особливостей проходження дипломатичної служби – є ротація дипломатичних працівників.
Ротація – це планове заміщення працівників дипломатичної служби у закордонних дипломатичних установах України в порядку, визначеному Міністерством закордонних справ України.
Ротація здійснюється при направленні працівників дипломатичної служби у довготермінове відрядження. Довготермінове відрядження дипломатичних працівників триває, як правило, до чотирьох років у держава з нормальними кліматичними умовами та стабільною політичною ситуацією і до трьох років у державах з важкими кліматичними умовами або складною політичною ситуацією. Працівники дипломатичної служби після закінчення попереднього довготермінового відрядження направляються у наступне довготермінове відрядження не раніше ніж через півтора року.
Після закінчення довготермінового відрядження працівникам дипломатичної служби надається попередня посада, а в разі неможливості цього – рівноцінна їй посада в системі органів дипломатичної служби.
Ключові терміни:
Державна служба, державний службовець, посадова особа, представник влади, політична посада, посада, чин, ранг, категорія, службова кар'єра, конкурс, корупція, корупційне діяння, відставка, дипломатична служба, цивільна служба, мілітарізована служба, служба в органах місцевого самоврядування, патронатна служба, стажування, підвищення кваліфікації, державний кадровий резерв.
Питання для самоконтролю:
1. Поняття, моделі державної служби.
2. Принципи державної служби в Україні.
3. Поняття, види державних службовців.
4. Права та основні обов'язки державного службовця в Україні.
5. Обмеження, що передбачені законодавством України, щодо державних службовців.
6. Відповідальність державних службовців.
7. Протидія корупції в Україні: суб'єкти, заходи, правове регулювання.
8. Особливості проходження служби в органах місцевого самоврядування.
9. Основні етапи проходження державної служби.
10.Державна політика у сфері державної служби в Україні: зміст, правове регулювання.
Тести-тренінги:
1. Підставами для просування державних службовців по службі є:
А)Не притягнення до юридичної відповідальності
Б)Підвищення кваліфікації
В)Здобуття другої вищої освіти
Г)Тимчасове виконання повноважень керівника
2. Державні службовці підвищують свою кваліфікацію постійно, але не менше одного разу на:
А) 3 роки
Б) 5 років
В) 4 роки
Г) Кожного року
3. Державно-службові відносини не припиняються у випадку:
А) Звільнення
Б) Відкриття кримінальної справи
В) Відставки
Г) Відсторонення від виконання повноважень за посадою
4. Випробувальний термін при прийняття на державну службу може тривати максимально:
А) 6 місяців
Б) 2 місяці В) 1 місяць Г) два тижні
Д) на розсуд керівника
5. Граничний вік перебування на державній службі становить:
А) 60 років для чоловіків і 55 років для жінок
Б) 50 років для жінок та 60 років для чоловіків
В) це питання вирішується в залежності від категорії посади
Г) законодавством не обмежується та залежить від стану здоров'я особи
6. Підставами для відставки державного службовця є:
А) Досягнення граничного віку перебування на посаді
Б) Принципова незгода з рішенням державного органу чи посадової
В) Етичні перешкоди для перебування на державній службі
Г) Стан здоров'я, що перешкоджає виконанню службових повноважень
Д) Державні службовці І та ІІ категорії мають право подавати у відставку не мотивуючи своє рішення
7. Для присвоєння чергового рангу в межах відповідної категорії посади державний службовець повинен успішно відпрацювати на займаній посаді на протязі:
А) Одного року
Б) Двох років
В) П'яти років
Г) Цей термін залежить від категорії посади, однак не менше двох років
Д) Законодавством не встановлено
8. Окрім звільнення та догани до державних службовців можуть бути застосовані наступні заходи дисциплінарного впливу:
А) Попередження
Б) Сувора догана
В) Штраф
Г) Попередження про неповну службову відповідність;
Д) Тимчасове відсторонення від займаної посади
З) Затримання до одного року у присвоєнні чергового рангу чи у призначенні на вищу посаду
9. Законом “Про державну службу” встановлено:
А) Сім категорій посад державних службовців й 15 рангів.
Б) Шість категорій посад державних службовців та 12 рангів
В) Десять категорій посад державних службовців та 15 рангів
Г) Правильної відповіді немає
10. Порядок проведення конкурсу для вступу на державну службу регулюється:
А) Указом, що видається Президентом України
Б) Положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України
В) Інструкцією, що затверджується Головним управлінням державною службою при Кабінеті Міністрів України
Г) Виключно Законом „Про державну службу”
Д) Правильної відповіді немає
Завдання на перерахування:
– принципи на яких грунтується державна служба;
– види державних службовців за:
– характером та обсягом службових повноважень;
– характером та обсягом владних повноважень;
– за видами служби, на якій особи перебувають;
– за розподілом державної влади;
– типи посад;
– права державних службовців;
– основні обов'язки державних службовців;
– обмеження загального та спеціального характеру, які передбачені стосовно державних службовців;
– заходи відповідальності, що можуть застосовуватись до державних службовців;
– заходи заохочення, що можуть застосовуватись до державних службовців;
– категорії державних службовців;
– ранги державних службовців;
– підстави відставки державного службовця;
– принципи, на яких базується служба в органах місцевого самоврядування;
– особливості дипломатичної служби;
– особливості служби в органах місцевого самоврядування;
– види посад в органах місцевого самоврядування;
– види корупційних порушень (діянь);
– способи вступу на державну службу;
– вимоги, що пред'являються до претендента на державну службу;
– етапи проходження державної служби;
– підстави припинення державної служби;
– ознаки державної служби;
– обмеження, пов'язані з прийняттям на службу в органах місцевого самоврядування.
Завдання на порівняння:
– посадові особи і представники влади;
– цивільна та мілітарізована державна служба;
– державна служба та служба в органах місцевого самоврядування;
– політичні та адміністративні посади;
– адміністративні та патронатні посади;
– обмеження загального та спеціального характеру, передбачені стосовно державних службовців.
Продовжить думку:
1. У світі існують ... моделі державної служби.
2. Представник влади – це ...
3. Штат – це ...
4. В органах державної влади виокремлюються такі три типи посад: політичні, ...
5. За порушення правових норм державні службовці несуть ... відповідальність.
6. Окрім дисциплінарних стягнень, передбачених КЗпП України, до державних службовців можуть застосовуватися ...
7. Підвищення кваліфікації державних службовців відбувається постійно, але ...
8. Рішення про прийняття відставки приймається у ... строк.
9. Граничний вік перебування на державній службі становить ...
10. Правовий статус державного службовця нерозривно пов'язаний із ... і визначає такі його аспекти ...
Задачі
Завдання 1
Начальник управління охорони здоров’я обласної державної адміністрації громадянин К., маючи вік 60 років і стаж державної служби 25 років та медичний висновок про незадовільний стан здоров’я, що перешкоджає виконанню службових повноважень, подав письмову заяву про відставку. Надайте правову оцінку даній ситуації. Обґрунтуйте відповідь, посилаючись на норми чинного законодавства.
Завдання 2
Громадянин Б. подав документи до конкурсної комісії на зайняття посади консультанта Секретаріату Верховної Ради України. Конкурсна комісія відмовила громадянину Б., мотивуючи своє рішення тим, що громадянин Б. не подав відомості про доходи і зобов’язання фінансового характеру, про нерухоме та цінне рухоме майно, а також про вклади в банках, належні йому та членам його сім’ї. Надайте оцінку законності даного рішення. Обґрунтуйте відповідь, посилаючись на норми чинного законодавства.
< Попередня Наступна >