Підручники Адміністративне право Адміністративне право України: Підручник РОЗДІЛ 4. ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯРОЗДІЛ 4. ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ
| Адміністративне право - Адміністративне право України: Підручник |
РОЗДІЛ 4. ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ
1. Державне управління: поняття, ознаки, принципи. Співвідношення державного управління, виконавчої влади й адміністративного права. 2. Діяльність органів виконавчої влади. Адміністративний розсуд. Адміністративно-правові режими. 3. Форми державного управління. 4. Методи державного управління: поняття, види, характеристика. 5. Поняття, види та зміст правових актів державного управління.
1. Державне управління: поняття, ознаки, принципи. Співвідношення державного управління, виконавчої влади й адміністративного права.
Управління – це цілеспрямована сукупність дій, які забезпечують узгодженість та координацію спільних робіт з метою досягнення суспільно-важливих цілей та вирішення завдань. Виділяють соціальне, біологічне та технічне (технократичне) управління.
Соціальне управління – діяльність людей, їх об’єднань, управління людьми, суспільством в цілому.
Біологічне управління – використання об’єктивних законів природи з метою управління біологічними процесами.
Технічне управління – створення людьми машин, механізмів, управління ними з метою поліпшення умов праці.
Соціальне управління, в свою чергу, прийнято розподіляти на: суспільне, таке, що здійснюється органами місцевого управління; що здійснюється об’єднаннями громадян; державне.
Соціальне управління характеризується:
1) тим, що проявляється через спільну діяльність людей;
2) його гол
3) є регулятором управлінських відносин;
4) є владним;
5) має особливий механізм реалізації – організаційно оформлені групи людей.
Теорія адміністративного права виробила два підходи до визначення державного управління.
1.Державне управління в широкому розумінні – це сукупність усіх видів діяльності усіх органів держави, тобто означає фактично всі форми реалізації державної влади в цілому. Стаття 6 Конституції України встановлює, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Іншою мовою, державне управління в широкому розумінні характеризує всю діяльність держави за організуючим впливом зі сторони спеціальних суб’єктів права на суспільні відносини.
2. Державне управління у вузькому розумінні – це сукупність державних органів, між якими певним чином розподілені різні види діяльності держави. Відтак категорія державного управління у вузькому значенні відображає відносно самостійний вид діяльності держави, що його здійснює певна частина держаних органів.
Саме вузьке розуміння державного управління має бути основним в адміністративному праві, оскільки реальної потреби у використанні тут ще одного – широкого – розуміння державного управління просто немає.
Отже, державне управління – це вид соціального управління, вид специфічної діяльності держави, що дістає вияв у функціонуванні її органів, які впливають на суспільні відносини з метою її урегулювання відповідно до державних інтересів.
Специфічні риси державного управління:
1) загальнодержавний характер;
2) підзаконний характер;
3) юридично-владний, розпорядчий характер;
4) організаційний зміст;
5) цілеспрямованість, активний характер;
6) постійна основа, безперервність.
Державне управління здійснюють на підставі принципів:
1) соціально-політичні: демократизм; участь населення в управлінській діяльності; рівноправність осіб; рівність усіх перед законом; законність; гласність; врахування громадської думки; об’єктивність;
2) організаційні принципи побудови апарату державного управління: галузевий, функціональний, територіальний;
3) організаційні принципи функціонування апарату державного управління: нормативність діяльності; єдиноначальність; колегіальність; поділ управлінської праці; відповідальність за свої рішення; оперативна самостійність.
Зміст державного управління реалізується через комплекс функцій – функцій управління, які виконують задачі держави й суспільства шляхом владно організаційної діяльності у різних процесуальних формах.
Слід відзначити, що управлінські зв’язки простежуються й у діяльності законодавчих органів, органів прокуратури, судів, проте ці зв’язки є внутрішніми, організаційно-правовими. Також виділяють місцеве самоуправління – право територіальної общини – жителів села або добровільного об’єднання в сільську общину жителів декількох сіл, міст для самостійного вирішення питань місцевого значення.
Співвідношення державного управління, виконавчої влади, державного регулювання, й адміністративного права:
Виконавча влада – це гілка державної влади, яка передбачає наявність особливих ланок державного апарату (органів державного управління загальної компетенції), які мають право безпосереднього управління державою, виконання законів та інших нормативно-правових актів, прийнятих законодавчою владою. Тобто це здатність держави за допомогою управлінської діяльності реалізовувати веління законодавчої влади. Але ототожнювати такі поняття як «виконавча влада» і «державне управління» не можна, оскільки сама по собі «влада» і «реалізація влади» явища не синонімічні. Поняття «державне управління» за сучасних умов слід розглядати як категорію, значно ширшу за поняття «державна виконавча влада» або «державна виконавча діяльність».
Адже державне управління здійснюють усі державні органи – законодавчої, судової та виконавчої гілок влади. Хоч основна група управлінських відносин складається саме у сфері виконавчої влади, не всі відносини за участю органів виконавчої влади можуть бути управлінськими, і не всі з останніх входять до складу предмета адміністративного права. Так, виконавчі органи здійснюють багато функцій, які не є управлінськими (інформаційна, благодійна, ідеологічна діяльність тощо). Однак, як вище зазначалося, управлінська діяльність ґрунтується й на інших галузях права, використовуючи їх потенціал впливу на суспільні відносини, а деякі управлінські за своєю природою відносини взагалі не врегульовані нормами права або через недосконалість правового регулювання, або через творчий характер цих відносин.
Виконавча влада представлена в механізмі розподілу влади органами виконавчої влади. Державне управління здійснюється в рамках цієї системи й знаходить свій вияв у діяльності різних ланок державного апарату, який є органом державного управління. Основне призначення його – виконавча та розпорядча діяльність у межах, передбачених адміністративним правом, нормами, що утворюють адміністративне законодавство.
Авер’янов В.Б. так розкриває співвідношення державного управління та виконавчої влади:
І. Сфера державного управління визначається тим, що воно здійснюється:
1) у межах діяльності органів виконавчої влади, а саме:
- в ході реалізації їх повноважень щодо керованих об'єктів зовнішнього суспільного (економічного, соціального і т. ін.) середовища;
- в ході виконання місцевими державними адміністраціями повноважень органів місцевого самоврядування, делегованих відповідними місцевими радами, враховуючи, що самій виконавчій владі дані повноваження первісно не належать;
- в ході керівництва вищими органами виконавчої влади роботою нижчих органів;
- в ході керівництва роботою державних службовців всередині кожного органу (його апарату) виконавчої влади (останні два напрями належать до згадуваної раніше внутрішньоорганізаційної сфери);
2) поза межами діяльності органів виконавчої влади, а саме:
- всередині апаратів будь-яких інших (крім органів виконавчої влади) органів державної влади — в ході керівництва роботою державних службовців (наприклад, в апараті парламенту, судів, органів прокуратури тощо);
- всередині державних підприємств, установ і організацій — в ході керівництва роботою персоналу їх адміністрацій (перші два напрями стосуються згадуваного внутрішньоорганізаційного управління);
- з боку відповідних уповноважених державою суб'єктів у процесі управління державними корпоративними правами;
- з боку різноманітних дорадчо-консультативних органів, утворюваних державними органами (наприклад, Президентом України), в частині виконання наданих їм організаційно-розпорядчих повноважень щодо інших органів і посадових осіб.
II. Сфера виконавчої влади визначається тим, що:
1) поряд з тими напрямами реалізації виконавчої влади, котрі опосередковуються у вигляді власне державно-управлінської діяльності (тобто державного управління), значне місце посідають ті напрями, в яких відсутні характерні ознаки поняття «державне управління». Крім перелічених вище прикладів «неуправлінської частини» діяльності органів виконавчої влади, при оцінці будь-якого іншого напряму реалізації виконавчої влади також слід обов'язково виходити з його конкретного змісту, а точніше, зі змісту закріплених за даними органами функцій і повноважень — на предмет з'ясування їх управлінської чи неуправлінської спрямованості;
2) у випадках, коли здійснення виконавчої влади відбувається у формі власне управлінської діяльності, слід врахувати, що у демократичній державі ця діяльність може здійснюватись не тільки виключно державними органами, а й окремими недержавними суб'єктами — адже повноваження виконавчої влади можуть бути делеговані державою:
а) по-перше, органам місцевого самоврядування;
б) по-друге, деяким іншим недержавним інституціям (наприклад, окремим громадським організаціям) тощо.
Попри активні наукові дослідження питання про співвідношення понять «державне управління» та «державне регулювання», воно і досі залишається дискусійним. Існує чимало теоретичних положень та тлумачень самих цих явищ залежно від загальних уявлень про форми та методи діяльності держави.
Так, на думку Попова Л.Л., не управління є частиною регулювання, а навпаки – регулювання є частиною управління, тобто його функцією. Суть регулювання полягає в упорядкуванні, налагоджені, в підляганні певному порядку, у забезпеченні правильної взаємодії, у створенні умов для нормальної роботи.
Водночас Авер’янов В.Б. розглядає поняття «державне регулювання» як більш широке, ніж «державне управління», оскільки перше охоплює ширшу сферу організаційності діяльності держави. Державне управління, на його думку, слід розглядати як певний вид діяльності органів держави, яка має владний характер і передбачає насамперед організуючий і розпорядчий вплив на об'єкти управління шляхом використання певних повноважень. У свою чергу, державне регулювання застосовується не тільки в межах виконавчої влади і передбачає не тільки вплив на об'єкти управління, а й вплив на суспільне середовище цих об'єктів.
Ретельний аналіз обох понять дає підстави вважати більш обґрунтованим останній підхід до визначення співвідношення державного управління і державного регулювання.
Вищезазначені поняття мають спільні та відмінні риси. Подібність державного регулювання та державного управління полягає у тому, що вони спрямовані на досягнення єдиної мети управління: упорядкування соціальних об'єктів та соціальних процесів, переведення їх з одного стану в інший. Відмінність же полягає у використанні специфічних методів управлінського впливу.
2. Діяльність органів виконавчої влади. Адміністративний розсуд.
Адміністративно-правові режими.
Головним та основним напрямом органів виконавчої влади є управлінська діяльність, тобто державне управління.
До основних елементів змісту управлінської діяльності належать:
1) цілі та завдання – уявлення про напрями та очікувані наслідки управлінської діяльності.
2) функції – частина управської діяльності, яка здійснюється на основі закону або іншого правового акту органами виконавчої влади, притаманними їм методами для виконання завдань державного управління. Традиційно функції управління поділяють на: загальні (прогнозування, планування, організація, регулювання, координація, облік, контроль); спеціальні (відображають специфіку або конкретного суб’єкта управління); допоміжні (обслуговують виконання загальних і спеціальних функцій).
3) методи – способи здійснення керуючими суб’єктами владно-організуючого впливу на керовані об’єкти.
Адміністративний розсуд – це визначений межами норм права певний ступінь свободи суб’єкта управління (органу, посадової особи тощо) у правовому вирішенні того чи іншого управлінського питання (справи), яка надається з метою прийняття раціонального оптимального рішення у справі.
Адміністративний розсуд обумовлений творчим, динамічним характером управлінської діяльності, складністю управлінських ситуацій в різноманітних сферах життєдіяльності та потребує ширшого простору в правовому регулюванні дозволеної поведінки і можливих варіантів її наслідків.
Види адміністративного розсуду.
- Адміністративний розсуд першого виду може виражатися в наданні певному органу (посадовій особі) права на його розсуд оцінювати не тільки юридичний факт, але й видати акт на основі вільного вибору одного з рівноцінних з точки зону законності варіантів вирішення справи, передбаченого адміністративно-правовою нормою. В цьому випадку розсуд може виявлятись як в оцінці юридичного факту, так і у виборі одного з видів стягнень. Так, наприклад, однаково відповідатиме вимогам законності будь-яка міра стягнень, яка буде застосована до правопорушника на підставі ст. 150 Кодексу України про адміністративні правопорушення, де за порушення правил користування жилими будинками і жилими приміщеннями передбачена альтернативна санкція у вигляді попередження або накладення штрафу. Розсуд правозастосовника виявляється в оцінці юридичного факту (правопорушення), особи, характеру та тяжкості проступку, у виборі найоптимальнішої і найсправедливішої міри стягнення.
- Адміністративний розсуд другого виду має місце тоді, коли норма права уповноважує орган або посадову особу діяти на власний розсуд при реалізації наданих їм повноважень. Йдеться про повноваження органів з надання громадянам певних суб'єктивних прав. Наприклад, ч. 2 ст. 1 Закону України «Про систему оподаткування» Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами можуть встановлюватися додаткові пільги щодо оподаткування у межах сум, що надходять до їх бюджетів.
- До адміністративного розсуду третього виду можна віднести прийняття органом управління чи посадовою особою рішення на підставі норм, які містять гнучкі неконкретні (оціночні) поняття, такі, як «доцільність», «необхідність», «з важливих підстав». Таким чином необхідність застосовувати адміністративний розсуд обумовлюється самим формулюванням правила норми. Так, згідно з 2 абзацом пункту 21 ст. 11 Закону України «Про міліцію», остання організовує при необхідності медичний огляд водіїв, затримує, відстороняє від керування транспортними засобами осіб, які перебувають у стані сп'яніння, а також тих, які не мають документів на право керування або користування транспортними засобами.
Дискреційні повноваження – це повноваження щодо реалізації адміністративного розсуду, коли вони не передбачають обов’язків органу узгоджувати свої рішення з будь-яким іншим суб’єктом. Надаючи дискреційне право, законодавець, як правило, вживає слово «може». Наприклад, у ст. 69
Господарсько-процесуального кодексу України сказано, що у виняткових випадках голова господарського суду чи його заступник має право продовжити строк вирішення спору, але не більше як на один місяць.
Адміністративно-правові режими – це певне поєднання адміністративно-правових засобів регулювання, опосередкованого імперативним методом юридичного впливу, який виявляється в тому, що суб’єкти правовідносин займають юридично нерівні позиції.
Елементи адміністративно-правових режимів:
- мета встановлення відповідного адміністративно-правового режиму;
- імперативний метод правового регулювання;
- встановлена у законодавчому порядку сукупність правил поведінки громадян, юридичних осіб, державних органів та їх посадових осіб і реалізації ними своїх прав у певних ситуаціях (режимні правила);
- спеціальні державні органи, на які покладено завдання здійснення мети адміністративно-правового режиму та надане право здійснювати контроль за додержанням режимних правил;
- відповідальність за порушення «режимних» норм;
- особливі адміністративно-правові засоби встановлення і форми виникнення прав та обов’язків, способів юридичного впливу, захисту прав тощо (акти, скарги, контроль і нагляд, адміністративний примус, адміністративна відповідальність та ін.);
- визначення просторово-часових меж дії адміністративно-правового режиму.
Види адміністративно-правових режимів.
В юридичній літературі адміністративно-правові режими класифікують на такі види, як:
а) за територією: загальнодержавні (режим секретності) і такі, що діють в окремих регіонах або місцях (режим прикордонної зони);
б) за часом дії: постійні (паспортний режим), тимчасові (режим надзвичайного стану), ситуаційні (режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи);
в) за глибиною змін у конституційному статусі громадян і організацій: звичайні та спеціальні;
г) за масштабом волі громадян і організацій у використанні своїх можливостей для реалізації суб'єктивних прав: пільгові та обмежуючі;
д) за окремими об'єктами: режим заповідників, вогнепальної зброї, отрути тощо;
є) за видами діяльності: режим оперативно-розшукової діяльності, окремих видів підприємницької діяльності тощо.
За належністю до забезпечення зовнішньої та внутрішньої безпеки країни виділяють групи режимів, націлених на забезпечення інтересів державної безпеки країни.
1) адміністративно-правовий режим захисту державної таємниці (або режим таємності), прикордонний режим та режим в'їзду в країну та виїзду з неї.
2) режими, що передбачають як забезпечення безпеки держави, так і охорону громадського порядку. До них віднесені режим проживання й пересування іноземців на території держави.
3) режими охорони громадського порядку та громадської безпеки. Ці режими стосуються дозвільної системи (порядок придбання, зберігання, використання вогнепальної зброї, вибухових речовин, радіоактивних ізотопів, отрути, отрутохімікатів, наркотичних препаратів; порядок відкриття та функціонування поліграфічних підприємств; правила придбання поліграфічного обладнання, шрифту), паспортної системи та ін.
4) режими, що сприяють досягненню мети та завдань різних галузей управління (митний, санітарний режим тощо).
5) комплексні режими, які охоплюють спільну для всіх вищенаведених режимів груп мету, але які застосовуються в умовах виняткових обставин (воєнна загроза, стихійне лихо, епідемія, епізоотія, масові безпорядки тощо). Такими режимами є правовий режим надзвичайного та воєнного стану.
Найбільш розгалуженою є класифікація залежно від мети адміністративно-правових режимів:
1) адміністративно-правові режими для певних державних станів, до яких належать режими надзвичайного і воєнного стану, охорони державного кордону (прикордонний режим), митний режим, окремі види зовнішньоторговельної діяльності, включаючи режим прикордонної торгівлі й режим вільних економічних зон.
2) адміністративно-правові режими для громадян: дозвільний режим (придбання вогнепальної зброї тощо); процедури вирішення питань про громадянство; порядок в'їзду в країну й виїзду з неї громадян, іноземних громадян та осіб без громадянства; паспортна система та режим прописки; реєстрація громадських об'єднань та ін.
3) обліково-легалізуючі режими, що стосуються як офіційної реєстрації юридичних і фізичних осіб, так і регламентації нормативних вимог до окремих видів діяльності. До них належать: державна реєстрація суб'єктів підприємницької (господарської) діяльності; ліцензування окремих видів підприємницької діяльності; реєстрація учасників зовнішньоторговельної діяльності тощо. До цієї ж групи режимів віднесені стандартизація і сертифікація.
4) функціональні адміністративно-правові режими, покликані забезпечувати функції управління в різних сферах діяльності — податковій, санітарній, екологічній та ін.
Режим воєнного стану.
Воєнний стан – це особливий правовий режим, який вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у випадку збройної агресії або загрози нападу, небезпеки для державної незалежності України, її територіальної цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Підставою для введення воєнного стану є такі нормативно-правові акти: Конституція України, Закон України «Про правовий режим воєнного стану» Закон України «Про Збройні Сили України», Закон України «Про оборону України» тощо. Воєнний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моменту звернення Президента України. Указ Президента України про введення воєнного стану, затверджений Верховною Радою України, негайно оголошується через засоби масової інформації. Пропозиції щодо введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях Президентові України подає Рада національної безпеки і оборони України.
Правовий режим надзвичайного стану.
Надзвичайний стан – це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства і передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров'я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Підставою для введення надзвичайного стану є такі нормативно-правові акти: Конституція України, Закон України «Про правовий режим надзвичайного стану», Закон України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру», Закон України «Про Службу безпеки України» тощо.
Надзвичайний стан в Україні може бути введено на строк не більш як 30 діб і не більш як 60 діб в окремих її місцевостях. У разі необхідності надзвичайний стан може бути продовжений Президентом України, але не більш як на 30 діб.
Правовий режим державної таємниці.
Державна таємниця - це вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою.
Правовою основою режиму державної таємниці є Конституція України, Закон України «Про державну таємницю», Закон України «Про інформацію», міжнародні договори та інші нормативно-правові акти.
Віднесення інформації до державної таємниці здійснюється мотивованим рішенням державного експерта з питань таємниць за його власною ініціативою, за зверненням керівників відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій чи громадян.
Реквізити кожного матеріального носія секретної інформації мають містити гриф секретності, який відповідає ступеню секретності інформації, встановленому рішенням державного експерта з питань таємниць, - «особливої важливості», «цілком таємно», «таємно», дату та строк засекречування матеріального носія секретної інформації, що встановлюється з урахуванням передбачених законом строків дії рішення про віднесення інформації до державної таємниці, підпис, його розшифрування та посаду особи, яка надала зазначений гриф, а також посилання на відповідний пункт (статтю) Зводу відомостей, що становлять державну таємницю.
Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації.
Надзвичайна екологічна ситуація – це надзвичайна ситуація, при якій на окремій місцевості сталися негативні зміни в навколишньому природному середовищі, що потребують застосування надзвичайних заходів з боку держави.
Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації - це особливий правовий режим, який може тимчасово запроваджуватися в окремих місцевостях у разі виникнення надзвичайних екологічних ситуацій і спрямовується для попередження людських і матеріальних втрат, відвернення загрози життю і здоров'ю громадян, а також усунення негативних наслідків надзвичайної екологічної ситуації.
Запровадження відповідного правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації передбачає виділення державою та/або органами місцевого самоврядування додаткових фінансових та інших матеріальних ресурсів, достатніх для нормалізації екологічного стану та відшкодування нанесених збитків, запровадження спеціального режиму поставок продукції для державних потреб, реалізацію державних цільових програм громадських робіт.
Правовою основою режиму зони надзвичайної екологічної ситуації є Конституція України, Закон України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації», Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», Закон України «Про аварійно-рятувальні служби», Закон України «Про правовий режим надзвичайного стану», та інші нормативно-правові акти.
3. Форми державного управління.
Форма державного управління – зовнішньо виражена дія – волевиявлення виконавчо-розпорядчого органу (посадової особи), здійснене у рамках режиму законності та його комплекції для досягнення управлінської мети – вираження у зовнішньому вигляді конкретних дій державних органів, їх структурних підрозділів і посадових осіб, які здійснюються у процесі виконавчої діяльності й спрямовані на реалізацію функцій управління. Виділяють дві групи форм управління – правові і неправові.
Правові форми управління – форми управлінської діяльності, які безпосередньо викликають правові наслідки, пов’язані із встановленням або застосуванням норм права.
Виділяють:
1) видання правових актів управління;
2) укладення угод (договорів);
3) здійснення інших юридично значних дій.
До правових форм належать такі специфічні прояви реалізації функцій управління, як участь суб’єктів виконавчої влади в судах як позивачів або відповідачів, діяльність по забезпеченню громадського порядку й громадської безпеки, застосування різних санкцій, заходів адміністративного примусу до правопорушників.
Основною правовою формою управлінської діяльності є застосування норм права, за допомогою якої юридичні акти індивідуального характеру сприяють застосуванню законів до конкретних обставин управлінського життя. Такі акти є персоніфікованими, юридично владними приписами, юридичними фактами, з якими пов’язують виникнення, зміну або припинення адміністративно-правових відносин.
Ознаки актів застосування адміністративно-правових норм:
а) індивідуальний характер;
б) юридична природа;
в) односторонній порядок видання;
г) є юридичним фактом.
Останнім часом набуває поширення адміністративно-договірна практика.
Адміністративний договір – визначена актами адміністративного права угода сторін, одна з яких є носієм державно-владних повноважень стосовно інших.
Ознаки адміністративного договору:
1) виникає в сфері державного управління;
2) конкретизує норму адміністративного права;
3) підстава його виникнення – владний, вольовий припис;
4) організуючий характер.
До інших юридично значних дій можна віднести:
– виконання актів громадського стану;
– відповіді на скарги, заяви громадян;
– виконання загальнозв’язкових правил тощо.
Неправові форми управлінської діяльності – форми діяльності безпосередньо не пов’язані із правовими наслідками, у результаті їх застосування не виникають адміністративно-правові відносини.
До неправових форм управління належать:
1) організаційні дії (проведення нарад, зборів, обговорень, перевірок, розробка прогнозів, програм, здійснення бухгалтерського, статистичного, податкового обліку, проведення прес-конференцій тощо);
2) матеріально-технічні операції (діловодство, виконання постанов про застосування заходів адміністративного примусу, адміністративних стягнень, складання довідок, звітів, видання юридичних актів тощо).
Правові та неправові форми взаємодоповнюють одне одного в процесі реалізації функцій державного управління.
В юридичній науці прийнято додатково виділяти структурні та процесуальні форми.
Структурна форма передбачає здійснення дій, спрямованих на створення, вдосконалення організаційної структури органів державного управління, оскільки категорія “структура” відображає побудову та внутрішню форму системи.
Наступною формою управління слід вважати процесуальну. Наявність зазначеної форми управління обумовлюється тим, що в управлінні чільне місце займає відповідний процес, який складається з певних стадій, що має циклічний характер, та кінцевим результатом якого є прийняття управлінського рішення. Процесуальна форма також повинна відноситися до форм управління, оскільки процес управління супроводжує діяльність кожного органу, підрозділу, служби тощо. Проте формою управління слід вважати не управлінське рішення, а діяльність, що сприяє процесу прийняття рішення.
За змістом та ознаками норм, що застосовуються компетентними органами та посадовими особами, та безпосередньо за цілями правозастосовчу діяльність поділяють на дві форми: регулятивну та правоохоронну. За допомогою регулятивної форми правозастосовчої діяльності вирішуються індивідуальні конкретні управлінські справи та питання організаційного, господарського, соціально-культурного, оборонного, внутрішнього та зовнішньополітичного характеру, реалізуються права та законні інтереси громадян, державних органів, підприємств, установ та організацій у сфері державного управління.
Правоохоронна діяльність, спрямована на охорону врегульованих юридичними нормами управлінських відносин, їх недоторканність та її сутність, полягає, по-перше, у правозастосуванні з метою охорони права, а найбільш поширеною ситуацією є реалізація правових норм, яка полягає в практичному здійсненні уповноваженою юридичною чи фізичною особою певних правозначущих дій або утриманні від вчинків, заборонених правовими нормами, і, по-друге, різновид правової виконавчо-розпорядчої діяльності відповідних органів державної виконавчої влади, що виконує передусім охоронну, виховну та певною мірою регулятивну функцію.
4. Методи державного управління: поняття, види, характеристика.
Термін «метод» у загальноприйнятому розумінні означає спосіб чи прийом здійснення чого-небудь, засіб досягнення поставленої мети. Відповідно до цього, методи державного управління – це сукупність засобів здійснення управлінських функцій держави, впливу суб’єктів державного управління на об’єкти.
Особливості методів державно управління:
реалізуються в процесі державного управління;
виражають керівний (упорядковуючий) вплив суб’єктів управління на об’єкти управління є змістом цього впливу і завжди мають своїм адресатом конкретний об’єкт(індивідуальний чи колективний);
в методах державного управління завжди міститься воля держави, виражаються повноваження владного характеру органів виконавчої влади;
використовуються суб’єктами управління як засіб реалізації їх компетенції;
мають свою форму і зовнішнє вираження.
У зв’язку з переходом до ринкових відносин і корінними змінами в механізмі державного управління та організаційно-правовому статусі суб’єктів управління, різноманітність конкретно використовуваних у державному управлінні методів реалізації завдань і функцій державних органів роблять актуальною проблему їх класифікації.
Традиційно управлінські методи поділяються на :
? наукові та ненаукові методи;
? демократичні й диктаторські;
? державні й суспільні (громадські);
? творчі й шаблонні;
? адміністративні й економічні;
? прямого й непрямого впливу;
? загальні й спеціальні.
Найпоширенішою є класифікація методів державного управління на загальні й спеціальні. Загальні – методи управління, які застосовуються на найважливіших стадіях управлінського процесу; спеціальні – методи управління, які застосовуються при виконанні окремих функцій або на окремих стадіях процесу управління.
Проаналізуємо загальні методи управління.
1) Контроль і нагляд:
Контроль – це активне втручання суб’єкта управління в діяльність підконтрольного об’єкта. У цілому сутність контролю як соціального явища полягає в перевірці відповідності діяльності учасників суспільних відносин встановленим у суспільстві приписам, у межах яких вони мають діяти. Мета такої діяльності полягає у виявленні результатів впливу суб’єктів на об’єкт, допущених відхилень від прийнятих вимог, діючих принципів організації і регулювання, причин цих відхилень, а також визначення шляхів подолання наявних перешкод для ефективного функціонування всієї системи.
Поряд з широким поняттям контролю як діяльності, що має місце в роботі усіх державних органів, контроль розглядають і звужено – як діяльність органів контролю, які у межах своїх повноважень наділяються функцією контролю, що є основним видом їх роботи, і які за допомогою притаманних їм форм, методів та визначених процедур здійснюють контроль. Визначення контролю в широкому аспекті змушує згадати й те, що контроль виступає в двох основних видах: державний та недержавний, що в сукупності утворюють соціальний. Державний контроль включає контролюючі дії усіх без винятку державних структур та поглинає в собі контроль у сфері державного управління. Його основною метою виступає дослідження взаємовідносин суб’єктів державного управління з ціллю підтримання законності та дисципліни у державному управлінні.
Виходячи з вищевикладеного, контроль можна визначити як сукупність дій суб’єкта управління по спостереженню за функціонуванням відповідногоn об’єкта контролю з метою: отримання об’єктивної та достовірної інформації про нього; застосування заходів щодо попередження правопорушень (з правом прямого втручання в оперативну діяльність об’єкта контролю); надання допомоги підконтрольній структурі у поновленні законності і дисципліни; встановлення причин і умов, що сприяють порушенню вимог правових норм; прийняття заходів щодо притягнення до правової відповідальності винних осіб. Контроль слід відрізняти від близького до нього методу державного управління – нагляду, хоч у них є ряд однакових рис: єдина ціль – забезпечення законності, й дисципліни у державному управлінні, можуть здійснюватись в однакових формах (перевірки, вимоги звітів, пояснень тощо), контролюючі та наглядові органи мають право безперешкодно відвідувати підконтрольні та піднаглядні об’єкти, давати тим, кого перевіряють, обов’язкові до виконання вказівки. Основні відзнаки контролю, як методу державного управління від нагляду : контроль повсякденний та безперервний, здійснюється як органами державної законодавчої та виконавчої влади, судами, так і багаточисельними спеціально створеними для цього контролюючими органами, контролюючий орган має право втручатися в оперативну діяльність підконтрольного органу та право самостійно притягувати винних осіб до відповідальності.
Нагляд – пасивний метод управління, що полягає у збиранні потрібних знань про діяльність об’єкта управління й їх оцінки, це юридичний аналіз стану справ додержання законності і дисципліни щодо об’єкту управління, який здійснюється суб’єктом управління із застосуванням відповідних, наданих йому законодавством форм, але без безпосереднього втручання в оперативну та іншу діяльність підконтрольного об’єкту.
2) Метод прямого та непрямого(опосередкованого) впливу Органи державного управління можуть впливати на об’єкти управління шляхом прямого або непрямого впливу.
Прямий вплив – безпосередній вплив суб’єкта управління на об’єкт через наказ, що виражає волю відповідного суб’єкта управління.
Непрямий (опосередкований) вплив – створення зацікавленості у об’єктів управління, вплив через функції, інтереси, стимулювання, надання можливості вибору варіанту поведінки.
3) Адміністративні й економічні методи:
Адміністративні методи – це вплив на об’єкт управління шляхом встановлення їх прав, обов’язків, через систему наказів, що спираються на систему підпорядкування, владні повноваження. Це односторонній вибір органом управління способу вирішення завдання чи конкретного варіанта поведінки об’єкта управління. Базуються на застосуванні нормативних актів (розпоряджень, наказів, постанов органів виконавчої влади), мають директивний, обов’язків характер, ґрунтуються на таких управлінських відносинах, як дисципліна, відповідальність, влада, примус. При використанні адміністративних методів орган управління прямо приписує керованому, що він повинен робити.
Характерні особливості адміністративних методів державного управління:
? прямий вплив на керований об’єкт шляхом установлення його повноважень (прав і обов’язків);
? односторонній вибір суб’єктом управління кінцевої мети, завдань управлінського процесу, порядку, термінів його виконання об’єктом, ресурсного забезпечення, умов виконання завдань на кожному конкретному етапі;
? юридична обов’язковість актів управління (указів, постанов, рішень, розпоряджень, наказів і резолюцій), невиконання яких розглядається як порушення обов’язків.
Виділяють три основні групи адміністративних методів управління: регламентаційні, розпорядчі, нормативні.
Сутність адміністративних регламентаційних методів полягає у встановленні складу елементів системи і зв’язків між ними за допомогою закріпленні визначених обов’язків, загальної регламентації, тобто розмежуванні і закріпленні завдань, функцій, прав і відповідальності, встановленні взаємозв’язків. Вони реалізуються за допомогою положень, статутів, посадових інструкцій та інших регламентів. Складаються з чотирьох основних видів: загальноорганізаційного, функціонального, структурного, посадового.
Загальноорганізаційне регламентування включає закони, статути і положення загальноорганізаційного характеру, які встановлюють організаційну структуру і порядок функціонування соціальної системи в цілому. Наприклад, закон про державну службу, закон про Кабінет Міністрів України тощо.
Функціональне регламентування охоплює положення, які визначають і встановлюють внутрішній порядок роботи, організаційний статус різних ланок, їх цілі, завдання, функції, повноваження, відповідальність тощо.
Наприклад, положення про лінійні та функціональні підрозділи різних органів виконавчої влади (положення про міністерство, державний комітет тощо).
Структурне регламентування включає організаційні форми управління, які відображають основні елементи і взаємозв’язок внутрішніх структур. Мета – досягнення уніфікації форм управління однотипних адміністративних структур. Наприклад, положення про управління, відділи служби органів виконавчої влади.
Посадове регламентування здійснюється розробкою штатного розкладу та посадових інструкцій, що встановлюють перелік посад і основні вимоги їх заміщення, виконання посадових обов’язків.
Види документального оформлення адміністративних регламентаційних методів державного управління: положення, посадова інструкція, професійно-кваліфікаційна характеристика, регламент.
Розпорядчі методи відображають поточне використання встановлених організаційних зв’язків, їх часткове коригування в разі зміни умов роботи. В основі розпорядчого впливу лежать повноваження органів виконавчої влади – закріплені в установленому порядку їх права та обов’язки. Розпорядчий адміністративний метод державного управління має активний (накази, постанови, розпорядження, рішення, директиви, резолюції, вказівки, тощо) та пасивний(інструкції, інформування, рекомендації, моніторинг) характер.
Нормативні методи доповнюють реглементаційні та розпорядчі. Метод нормування полягає у встановленні нормативів, які є орієнтиром в управлінській діяльності. Формою вираження нормативного впливу є встановлення меж, обмежень та відхилень. Відповідно, стандарт, норма, ліміт, класифікатор, довідник є документальним вираженням адміністративних нормативних методів державного управління.
Економічні методи – створення економічних умов, стимулів, що викликають зацікавленість під час роботи. Надається широкий вибір варіантів поведінки, заохочується ініціатива тощо.
Реформування економіки України потребує здійснення переходу від переважно адміністративних до економічних методів управління на всіх рівнях та активізації людського фактора. Економічні методи зорієнтовані на досягнення поставлених цілей за допомогою притаманних управлінню економічних засобів та стимулів, що впливають на економічні інтереси працівників.
Економічні методи державного управління – це система прийомів і засобів прямої дії на суб’єктів господарювання шляхом запровадження фінансово-економічних законів, створення грошово-кредитних відносин з метою створення оптимальних умов, що забезпечують досягнення високих економічних результатів.
До економічних методів державного управління відносяться:
? індикативне планування;
? державне регулювання;
? грошово-кредитна та фінансова політика;
? конкурентна політика;
? вплив на ринкове ціноутворення;
? податкова політика;
? економічне стимулювання;
Співвідношення адміністративного та економічного методів державного управління.
При визначенні співвідношення адміністративного та економічного методів державного управління слід зазначити, що ці методи практично використовуються одними і тими ж суб’єктами управління та застосовуються щодо одних і тих же керованих об’єктів. Крім цього, вищенаведені методи використовуються з єдиною кінцевою метою – реалізація управлінського впливу суб’єкта управління на поведінку керованого об’єкта. Для реалізації і тих, й інших методів потрібна, як правило, правова форма.
4) Регулювання, керівництво, управління:
Регулювання – визначення загальної політики й принципів її реалізації через різні напрямки державного фінансування, пільги тощо.
Керівництво – практичне проведення в життя загальної політики й принципів у відповідній галузі управління, контроль й розробка напрямків діяльності підконтрольних об’єктів.
Управління – прямий систематичний вплив суб’єкта управління на об’єкт повсякденного оперативного характеру.
1) Переконання й примус:
Методи переконання й примусу використовуються в усіх сферах та на всіх рівнях управління, багато в чому визначаючи зміст та конкретний прояв інших методів. Наприклад, економічні та адміністративні методи державного управління засновані на методі переконання.
Переконання – система методів правового й неправового характеру, яка здійснюється державними й недержавними органами, й виявляється у застосуванні виховних, заохочувальних, роз’яснювальних заходів з метою формування у громадян розуміння необхідності виконання приписів нормативних актів. Основними формами переконання, що застосовуються у державному управлінні є: організація державних і громадських заходів, спрямованих на вирішення конкретних завдань (облік, контроль, прийняття необхідних документів, проведення семінарів, зборів, тощо); виховання (економічне, правове, моральне та ін.); особистий приклад; роз’яснення завдань державного управління (усне чи через засоби масової інформації); інструктаж осіб підпорядкованого апарату і громадськості з питань найбільш дійового виконання поставлених завдань; заохочення (моральне – подяка, нагородження почесним знаком, присвоєння почесного звання, матеріальне – грошові премії, путівки і т. ін.); критика роботи і поведінки окремих осіб; організація певних заходів тощо.
Примус – додатковий метод державного управління, психологічний або фізичний вплив державних органів (посадових осіб) на певних осіб з метою змусити їх виконувати приписи правових норм. Державний примус проявляється у двох формах: судовій та адміністративній. Ґрунтується на авторитеті держави і силі закону, спрямований на вироблення певних форм поведінки та підтримання суспільної дисципліни.
Всі методи державного управління взаємодоповнюють один одного, пов’язані між собою і утворюють єдину систему.
5.Поняття, види та зміст правових актів державного управління.
Існування держави, суспільства, вся організація суспільного життя неможливі без повсякденної державно-владної діяльності щодо управління економічною, правовою, соціально-культурною, сферами організації суспільства. Інструмент, за допомогою якого держава здійснює управління, є правові акти державного управління, за допомогою яких здійснюється реалізація державних функцій, розв’язуються будь-які соціально-економічні проблеми. Саме в правових актах державного управління міститься переважна частина всіх наявних у державі правових приписів, які поширюються практично на всі державні органи, недержавні структури, посадових осіб чи громадян.
Акти державного управління - це владні, прийняті згідно з вимогами законів, приписи органів виконавчої влади з питань компетенції усіх органів (посадових осіб), що породжують юридичні наслідки. Акти державного управління є засобом практичної реалізації завдань виконавчої влади.
Найбільш типовою класифікацією актів управління є класифікація актів залежно від їх юридичних властивостей та суб’єктів права видання актів.
За юридичними властивостями акти державного управління поділяються на: нормативні (встановлюють загальні правила поведінки, норми права, регламентують однотипні суспільні відносини у певних галузях, призначені на довгострокове та багаторазове застосування), індивідуальні (вирішують конкретні питання управління і не містять у собі норм права, спрямовані на одноразове застосування відносно конкретних випадків, ситуацій, обставин, здійснюють безперервне оперативне вирішення органами виконавчої влади численних справ)та змішані (містять і норми права, і рішення щодо конкретних управлінських справ та ненормативні приписи).
В залежності від суб’єктів прийняття нормативних актів управління виділяють: Укази і розпорядження Президента України; постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України; накази, інструкції, розпорядження міністрів; рішення місцевих державних адміністрацій; положення, правила, інструкції, накази, розпорядження, що видаються керівниками державних підприємств та установ.
Особливості актів державного управління:
? приймаються при здійсненні функцій виконавчої влади
? підзаконний характер;
? офіційний характер;
? владний характер;
? прийняті в установленому законом порядку, належним чином оформлені.
У сукупності ці ознаки зумовлюють відмінність актів державного управління від законів, актів громадських організацій, службових документів, актів судових органів, органів прокуратури, та цивільно-правових угод, договорів.
Вимоги, що висуваються до актів державного управління:
1) оптимальність, доцільність, ефективність, соціальна справедливість. Акти управління повинні обслуговувати сферу соціальних, духовних, політичних і економічних потреб.
2) відповідність юридичним вимогам:
? законність (правий акт державного управління має підзаконний характер і це означає, що він повинен відповідати усім вимогам законів та інших актів вищих органів як за змістом, так і за порядком видання і формою закріплення; перш за все має відповідати Конституції України та чинному законодавству; правовий акт управління має бути юридично обґрунтованим, оскільки його зміст містить владне волевиявлення виконавчого органу, в ньому мають бути виражені цілі видання, а також підстави та юридичні наслідки; акт не повинен обмежувати або порушувати компетенцію та оперативну самостійність нижчих ланок системи державного управління; не повинен обмежувати або порушувати встановлені чинним законодавством права та законні інтереси громадян і недержавних формувань в сфері державного управління; акт державного управління повинен видаватися в певному порядку з дотриманням процесуальних правил (наприклад, одні акти видаються колегіальним органом, інші — єдиноначальним; одні публікуються у місцевій пресі, інші — просто доводяться до відома виконавців тощо).
? презумпція законності акту (акт вважається законним з моменту прийняття, якщо він не скасований в порядку, передбаченому законодавством; питання про визнання даного акта неправильним, дефектним вирішується компетентним державним органом; інші органи, окрім судових органів, не можуть перевіряти законність актів). Особливі завдання щодо забезпечення законності виданих органами державного управління актів покладаються на органи прокуратури. В порядку здійснення загального нагляду органи прокуратури можуть оскаржити будь-який акт будь-якого органу державного управління. Копії найважливіших актів, які приймаються органами державного управління, направляються ними, як правило, органам прокуратури, які й здійснюють загальний нагляд за законністю їх прийняття і відповідності їх закону, що передбачено Законом України "Про прокуратуру";
3) відповідність організаційно-технічним вимогам:
? щодо мови акту (чіткість, лаконічність, доступність, грамотність, конкретність, зрозумілість для виконавців);
? щодо форми акту (письмовий або усний); обов’язкова наявність реквізитів: назва органу, що видав; дата і місце його прийняття; територія, на яку поширюється дія акту; перелік встановлених зобов’язань; дані про відповідальність за невиконання документу; перелік державних органів, що здійснюють контроль за виконанням акту; санкція; термін вступу в силу; підписи осіб від органу, що прийняв акт;
? своєчасність доведення до зацікавлених осіб;
? реєстрація (якщо потрібно) в Міністерстві юстиції України, інші вимоги. Акти управління, прийняті з порушенням вимог, вважаються дефектними. Дефектні акти поділяються на нікчемні та оспорюванні.
Нікчемні акти – акти, юридична недійсність яких очевидна, недоліки яких скасувати не можна й які не породжують юридичних наслідків. Вони не дійсні з моменту прийняття, за їх невиконання не наступає юридична відповідальність (які містять вказівки щодо порушення законодавства, сприяють вчиненню злочинів тощо).
Оспорюванні (заперечні) акти – акти з помилками, дефектність яких не є очевидною, й які можна скасувати, доопрацювати, привести у відповідність до вимог законодавства. Недоліки не позбавляють їх юридичної сили, але можуть бути оскаржені зацікавленими суб’єктами права. Після оскарження або опротестування акт може бути визнаний або правомірним, законним(після усунення недоліків), або нікчемним. За такої ситуації оспорюванні акти підлягають виконанню на відміну від нікчемних актів.
Прийняття актів державного управління – це стадійна діяльність державних органів, це різновид адміністративного провадження Стадії прийняття актів державного управління:
1 стадія – встановлення необхідності прийняття управлінського акта, підготовка його проекту;
2 стадія – внесення проекту акта на розгляд відповідного органу;
3 стадія – обговорення та відпрацювання проекту нормативного акта управління;
4 стадія прийняття та реєстрація нормативного акта управління;
5 стадія доведення актів до виконавців (опублікування, розсилка, ознайомлення під розпис тощо).
Дія актів управління розрізняється в просторі, часі та за колом осіб. За територією дії акти виконавчої влади поділяються на акти, що діють в масштабі всієї держави, та акти, що діють в межах адміністративно-територіальних одиниць. Як правило, дія актів управління в просторі і часі здійснюється згідно з компетенцією відповідного органу виконавчої влади. Дія правових актів управління у часі є більш складною, оскільки передбачає неоднакові правила дії для актів управління. У вимірах часу акти управління діють від моменту набрання ними чинності до їх припинення, а саме:
1. закінчення строку, на який був прийнятий акт (нормативні акти);
2. припинення дії акта в зв’язку з виконанням його приписів (переважно індивідуальні акти);
3. прийняття нового акта з даного питання;
4. з часу скасування нормативного акта в наслідок його застарілості або незаконності, анулює правовий акт як орган, що прийняв його, так і вищий орган.
Чинність правових актів управління.
Традиційно виділяють чотири види окремих юридичних станів чинності правових актів управління: припинення, зупинення зміна та скасування.
Припинення дії акта.
Припинення - дія закономірна, вона не зумовлена будь-якими подіями.
Підстави для припинення дії актів:
а) скасування акта органом, що його видав або видання нового акта, що фактично анулює старий. Загальним є правило, що із введенням у законну силу нового акта державного управління автоматично припиняє свою силу акт з того самого питання, виданий раніше, хоча б у новому і не містилася вказівка на його припинення. На практиці ж для формального припинення застарілих актів вироблена окрема процедура;
б) закінчення строку, на який було видано акт;
в) досягнення мети, поставленої перед актом, якщо його зміст зводився лише до виконання цієї вимоги (реалізація правових відносин, виконання приписів акта та ін.). Не завжди виконання акта означає припинення його дії. Наприклад, наказ про призначення особи на посаду не може вважатися таким, що припинив свою дію після того, як особа приступила до виконання своїх обов’язків.
г) «зникнення» адресата акта, тобто, у зв’язку з настанням певної юридичної події: ліквідація юридичної особи, смерть носія прав та обов’язків).
Зупинення дії акта.
Зупинення дії акта — це тимчасовий правовий захід, що застосовується шляхом прийняття відповідного рішення. Зупинення, як і скасування уповноваженим органом актів державного управління, обумовлюється їх незаконністю, передбачає ліквідацію порушень у порядку, передбаченому Конституцією, іншими законами.
В адміністративно-правовій літературі звертається увага на окремі особливості зупинення дії акта управління. Так, допускається зупинення всього акта або його частини, зупинення дії акта управління на всій території держави або окремій частині території, певному регіоні. Ця міра застосовується як для захисту державних та суспільних інтересів, так і для громадян від незаконних дій органів виконавчої влади, їх посадових осіб. Зупинення актів може бути пов'язане також з фактом подання скарги, принесення прокурором протесту тощо.
Зміна акта.
Зміна має за мету забезпечити ефективність акта управління, підвищити його якість і використовується тоді, коли є потреба уточнити приписи актів, внести до них доповнення, надати їм іншу редакцію чи доопрацювати окремі частини. Зміна приписів акту, як правило, здійснюється тим самим органом, посадовою особою, які видали акт у первинному вигляді. Прикладом цьому може бути постанова Кабінету Міністрів України від 26 березня 2008 р. «Про доповнення Положення про Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва».
Скасування акта.
Скасування акта - це визнання недійсним (нечинним) акта повністю або окремих його приписів, положень. Акти можуть бути скасовані тими, хто їх прийняв, або вищим органом, посадовою особою. Особливе місце в системі визнання актів недійсними (правових актів або їх частини) займається Конституційний Суд України. До його повноважень відноситься вирішення питань про відповідність законів та інших актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради АРК до Конституції України. За рішенням Конституційного Суду України закони та інші правові акти визнаються неконституційними (повністю або частково) і припиняють свою дію з дня винесення такого рішення.
Ключові терміни:
Соціальне управління, державне управління, принцип державного управління, функція державного управління, форма державного управління, метод державного управління, правова форма державного управління, неправова форма державного управління, адміністративний метод, економічний метод, нагляд, контроль, переконання, примус, правовий акт державного управління, дефектний акт державного управління, нікчемний акт державного управління, оспорюваний акт державного управління, організаційні дії, матеріально-технічні операції, адміністративний договір, адміністративні (управлінські) послуги, ревізія, перевірка, виконавча влада.
Питання для самоконтролю
1. Ознаки, принципи державного управління.
2. Співвідношення державного управління, соціального управління і виконавчої влади.
3. Характеристика функцій державного управління.
4. Форми державного управління: поняття, види, характеристика.
5. Методи державного управління.
6. Поняття, види правових актів державного управління.
7. Вимоги, що передбачені для правових актів державного управління.
8. Види та характеристика дефектних правових актів державного управління.
9. Процедура прийняття правових актів державного управління.
10.Дія правових актів державного управління у просторі, часі, за колом
Тести-тренінги:
1. Особливостями методів державного управління є:
А) Реалізуються у процесі державного управління.
Б) Виражають керівний вплив на об’єкти управління.
В) У методах державного управління завжди містяться різні форми адміністративного примусу.
Г) Використовуються суб’єктами державного управління як засіб реалізації закріпленої за ними компетенції.
Д) У них завжди міститься керівна воля держави.
2. Методи державного управління застосовуються для того, щоб забезпечити:
А) Цілеспрямованість управлінської діяльності.
Б) Правомірність поведінки учасників управлінських відносин.
В) Функціонування і захист режиму, встановленого державою.
Г) Нормальні взаємовідносини усіх учасн7иків управлінських відносин.
Д) Правильним є все наведене.
3. Визначте основні властивості правових актів державного управління:
А) Юридичні акти державного управління є формою державного управління.
Б) Це волевиявлення органів державного управління.
В) Необхідність і своєчасність.
Г) Державний владний характер.
Д) Їх безстрокова дія.
4. До основних властивостей правових актів державного управління належать:
А) Приймаються винятково повноважними суб’єктами державної управлінської діяльності.
Б) Визначають правила належної поведінки у сфері державного управління.
В) Це одностороннє волевиявлення повноважного суб’єкта державного управління.
Г) Їх дія обмежена певним часом.
Д) Діють на певній території держави.
5. Критеріями класифікації правових актів державного управління є:
А) Юридична властивість.
Б) Межі дії.
В) Компетентність органів, які приймають такі акти.
Г) Положення органів, що видають такі акти, за ієрархією.
Д) Правильним є все наведене.
6. За межами дії правові акти державного управління поділяються на такі, що діють:
А) На всій території України без обмежень у часі.
Б) На всій території України протягом певного часу.
В) На частині території України протягом певного часу.
Г) На частині території України без обмежень у часі.
Д) Без обмежень в просторі і часі.
7.Чи відповідають дійсності наступні твердження:
А) Президент України видає укази і розпорядження.
Б) Кабінет Міністрів видає постанови і розпорядження.
В) Міністерства, держкомітети видають накази та інструкції.
Г) Державні адміністрації наділені правом приймати рішення.
8. До принципів державного управління можна віднести:
А) економічна, організаційні, адміністративні;
Б) загальні, організаційні принципи побудови органів виконавчої влади й функціонування відповідних органів;
В) загальнотеоретичні, політичні, соціальні;
Г) правові та неправові
9. До функцій державного управління слід віднести:
А) контроль;
Б) прогнозування;
В) роботу з кадрами; Г) єдиноначальність Д) координацію
10. Контроль можна віднести до:
А) форм державного управління;
Б) методів державного управління;
В) актів державного управління;
Г) принципів державного управління.
Завдання на перерахування:
– специфічні риси державного управління;
– принципи державного управління;
– соціально-політичні державного управління;
– організаційні принципи побудови апарату державного управління;
– організаційні принципи функціонування апарату державного управління;
– форми державного управління;
– правові форми державного управління;
– неправові форми державного управління;
– функції державного управління;
– методи державного управління;
– ознаки методів державного управління;
– правові акти державного управління;
– вимоги, що пред’являються до правових актів державного управління;
– стадії прийняття правових актів державного управління;
– види дефектних актів правовий акт державного управління.
Завдання на порівняння:
– соціально-політичні та організаційні принципи побудови апарату державного управління;
– основні та допоміжні принципи державного управління;
– організаційні принципи побудови та функціонування апарату державного управління;
– правові та неправові форми державного управління;
– адміністративний та трудовий договір;
– адміністративний та цивільно-правовий договір;
– організаційні дії та матеріально-технічні операції;
– структура та процесуальна форма управління;
– регулятивна та правоохоронна форма управління;
– контроль і нагляд;
– адміністративні та економічні методи управління;
– методи прямого та непрямого впливу;
– загальні та спеціальні методи управління;
– ревізія і перевірка;
– переконання і примус;
– нормативні, індивідуальні і змішані акти державного управління;
– нікчемні та оспорювані акти управління;
– державне управління і виконавча влада.
Продовжить думку:
1. Адміністративний договір – це ...
2. Соціальне управління прийнято розділяти на: ...
3. Методи державного управління поділяються на: наукові і ..., демократичні і ..., прямого і ... впливу, загальні і ...
4. До економічних методів державного управління належать: ...
5. Переконання – це ...
6. Нормативні акти державного управління – це ...
7. Презумпція законності ак4ту – це ...
8. Дефектні акти державного управління поділяються на: ...
9. Прийняття актів державного управління – це стадійна діяльність, яка включає ...
10. Нагляд – це ...
Задачі
Завдання 1.
Під час складання проекту правового акту, який визначає права та обов’язки одного з міністерств, виникло питання про найменування такого акту. Зокрема, пропонувалося назвати його Положенням, Інструкцією, Статутом або просто Наказом про права та обов’язки міністерства. Яке найменування найбільш вдало відповідає в даному випадку змісту правового акту управління? Які вимоги висуваються до такого роду правових актів державного управління?
Завдання 2.
Голова районної державної адміністрації своїм розпорядженням відмінив рішення сільської ради про виділення земельної ділянки. Надайте оцінку законності даного правового акту управління.
< Попередня Наступна >