§ 6. Призначення покарання за сукупністю злочинів

У частині 1 ст. 33 КК сукупністю злочинів визнається вчи­нення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої час­тини КК, за жоден із яких її не було засуджено. Оскільки мож­ливі різні підходи до призначення покарання за таку сукупність, існують і різні законодавчі системи його призначення, до числа яких належать: а) система повного (абсолютного) складання покарань; б) система обмеженого складання покарань; в) систе­ма поглинення; г) система обов’язкового або факультативного підвищення покарання; ґ) змішані системи призначення пока­рання за сукупністю злочинів.

При системі повного (абсолютного) складання керуються правилом: скільки злочинів, стільки й покарань, які й підля­гають повному складанню. Цю систему було закріплено в одно­му з перших кодексів ХІХ ст. – Баварському уложенні 1813 р. Встановлена вона й у КК деяких штатів США, де закріплений принцип послідовного відбування покарань, призначених за кожний злочин. При використанні такої системи можливі ви­роки, у яких покарання призначається на строки, наприклад, понад 90 років, що перетворює його по суті на довічне позбав­лення волі.

Систему обмеженого складання застосовували з метою по­м’якшення жорстокості системи абсолютного складання. Відповідно до неї сума покарань обмежується певною межею. Наприклад, Голландське уложення 1881 р. допускає складання покарань, але за умови, що їх сума не перевищує найбільш суворе з них більше ніж на одну третину.

Щоб усунути суворість складання покарань, почали вико­ристовувати систему їх поглинення, за якою найбільш суворе покарання, призначене за один із злочинів, що входять до су­купності, поглинає собою менш суворе, особливо у разі ідеаль­ної сукупності злочинів (наприклад КК Фінлянд

Прагнучи усунути недоліки системи поглинення, коли осо­ба по суті відповідає лише за той злочин, за який призначено більш суворе покарання, деякі КК (наприклад КК Швейцарії 1950 р.) почали вводити систему обов’язкового або факульта­тивного підвищення покарання, призначеного за сукупністю. За такої системи суд, призначивши покарання за сукупністю шля­хом поглинення менш суворого покарання більш суворим, по­винен за законом або може на власний розсуд підвищити це покарання до певної межі.

Найпоширенішими є змішані системи (наприклад КК ФРН), оскільки вони більшою мірою забезпечують індиві­дуалізацію покарання, бо при їх використанні одночасно за­стосовуються і система обмеженого складання, і система по­глинення або сполучення цих систем із системою обов’язково­го чи факультативного підвищення покарання.

Змішану систему призначення покарання за сукупністю встановлено й у КК України 2001 р., в ч. 1 ст. 70 якого зазначе­но, що при сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне й додаткове) за кожний злочин окремо, визначає ос­таточне покарання шляхом поглинення менш суворого пока­рання більш суворим або шляхом повного чи часткового скла­дання призначених покарань. Звідси випливає, що за сукупні­стю злочинів призначення покарання здійснюється в два етапи: 1) на першому з них покарання призначається окремо за кож­ний зі злочинів, що входять у сукупність; 2) на другому – ви­значається остаточне покарання за сукупністю цих злочинів.

1. Призначення покарання окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність, – це обов’язкова вимога ст. 70 КК, відхи­лення від якої є неприпустимим. Такий порядок призначення покарання дає можливість без яких-небудь ускладнень засто­сувати амністію або помилування до кожного окремого злочи­ну, а у випадку перегляду вироку в апеляційній чи касаційній інстанції – пом’якшити покарання, призначене за окремий зло­чин, або зовсім виключити його з вироку.

Призначаючи покарання окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність, суд керується загальними засадами його призначення (ст. 65 КК), враховує обставини, що пом’якшу­ють та обтяжують покарання (статті 66 та 67 КК), а також по­ложення статей 68 і 69 КК. На цьому етапі суд призначає за кожний окремий злочин і основне, а, якщо треба, і додаткове покарання. Такий підхід до призначення покарання дає мож­ливість індивідуалізувати його щодо кожного злочину з одно­часним урахуванням того, що особою вчинено не один, а два чи більше злочинів.

2. Визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів здійснюється шляхом використання для цього принципів по­глинення або складання. Це означає, що суд призначає остаточ­не покарання шляхом: а) поглинення менш суворого покаран­ня більш суворим або б) повного чи часткового складання при­значених за окремі злочини покарань у межах, встановлених ч. 2 ст. 70 КК.

Застосовуючи принцип поглинення, суд бере до уваги не санкції статей КК, за якими кваліфіковані злочини, а конкретні міри покарання, призначені в межах цих санкцій за кожний вчинений злочин. При цьому завжди менш суворе з призначе­них за окремі злочини покарань поглинається більш суворим. Наприклад, якщо суд призначив за ч. 1 ст. 185 КК (крадіжка) позбавлення волі на строк два роки, а за ч. 3 ст. 296 КК (хуліган­ство) – чотири роки, то більш суворе покарання (4 роки) по­глинає собою менш суворе (2 роки) і остаточне покарання за сукупністю визначається строком на 4 роки позбавлення волі.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 24 жовт­ня 2003 р. зазначається (п. 21), що визначення остаточного по­карання за принципом поглинення допустиме не тільки тоді, коли за окремі злочини призначені покарання одного виду, а й тоді, коли за ці злочини призначені покарання різних видів. Приміром, якщо за один із злочинів призначено виправні ро­боти строком на один рік, а за інший – два роки позбавлення волі, то, застосовуючи принцип поглинення менш суворого по­карання більш суворим, суд за сукупністю злочинів остаточно визначить позбавлення волі строком на два роки. При порівнянні в цих випадках ступеня суворості покарань суд ке­рується тією послідовністю, у якій всі їх види перелічені в ст. 51 КК. Якщо хоча б за один із злочинів призначене довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю зло­чинів завжди призначається шляхом поглинення будь-якого менш суворого покарання довічним позбавленням волі.

Оскільки принцип поглинення припускає, що більш суво­ре покарання завжди поглинає собою менш суворе, то призна­чені за окремі злочини однакові за видом і розміром покарання поглиненню не підлягають, крім випадку, коли вони призна­чені у максимальних межах санкцій статей Особливої частини КК. Наприклад, якщо за ч. 1 ст. 186 КК особа засуджується до 2 років позбавлення волі, а за ч. 2 ст. 296 КК – на такий самий строк, то остаточне покарання за сукупністю цих злочинів може бути визначене тільки за принципом складання. Проте, якщо за кожен із цих злочинів суд призначить по 4 роки позбавлен­ня волі, остаточне покарання за сукупністю він може визначи­ти тут лише шляхом поглинення однакових за видом і розмі­ром покарань, оскільки їх максимальна межа в санкціях і ч. 1 ст. 186, і ч. 2 ст. 296 КК дорівнює 4 рокам позбавлення волі.

За принципом складання ті покарання, що призначені за ок­ремі злочини, додаються одне до одного. При цьому складан­ня цих покарань може бути повним або частковим, але в будь-якому разі остаточне покарання повинно бути більш суворим, ніж будь-яке з призначених за окремі злочини. При повному складанні остаточне покарання за сукупністю дорівнює сумі тих окремих покарань, що складаються, а при частковому – до більш суворого покарання, призначеного за один із злочинів, приєднується частина менш суворого покарання, призначено­го за інший злочин.

Складання покарань обмежено певними межами, що вста­новлені у ч. 2 ст. 70 КК, згідно з якою остаточне покарання за сукупністю злочинів, отримане внаслідок складання, визна­чається в межах, встановлених санкцією статті Особливої ча­стини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Інакше ка­жучи, це покарання не може перевищувати вищу межу (мак­симум) найбільш суворої санкції. Приміром, якщо за ч. 1 ст. 185 КК призначене покарання у вигляді позбавлення волі строком на один рік, а за ч. 3 ст. 296 КК – три роки, то за принципом повного складання суд має визначити остаточне покарання за сукупністю у вигляді чотирьох років позбавлення волі, оскіль­ки максимальна межа санкції ч. 3 ст. 296 КК дорівнює п’яти рокам. Якщо ж за ч. 1 ст. 185 КК призначено два, а за ч. 3 ст. 296 КК – чотири роки позбавлення волі, то тут можливе лише часткове складання, а саме: до чотирьох років позбавлення волі, призначених за ч. 3 ст. 296 КК, суд може приєднати лише один рік із призначених двох за ч. 1 ст. 185 КК, остаточно призначив­ши п’ять років позбавлення волі, оскільки саме такий максимум цього покарання встановлений у санкції ч. 3 ст. 296 КК.

Проте, якщо хоча б один із злочинів, що входять у сукупність, є умисним тяжким або особливо тяжким, суд на підставі ч. 2 ст. 70 КК може призначити остаточне покарання за сукупністю у межах максимального строку, встановленого для певного виду покарання в Загальній частині КК. Насамперед, йдеться про по­збавлення волі на певний строк, максимум якого дорівнює п’ят­надцяти рокам (ч. 2 ст. 63 КК). Тому, якщо особа засуджується, наприклад, за ч. 4 ст. 296 КК до семи, а за ч. 2 ст. 185 КК – до п’яти років позбавлення волі, суд може остаточне покарання за сукупністю цих злочинів визначити шляхом повного складан­ня й остаточно призначити дванадцять років позбавлення волі. Тут суд вже виходить за межі максимуму позбавлення волі, вста­новленого у санкціях, через те, що злочин, передбачений ч. 4 ст. 296 КК, є умисним тяжким. Але загальний строк позбавлен­ня волі (дванадцять років) не перевищує тут тієї максимальної межі (п’ятнадцять років), яка встановлена для цього виду пока­рання в ч. 2 ст. 63 КК. Тому при призначенні покарання за су­купністю злочинів слід чітко розрізняти максимальну межу по­карання, встановлену в санкції статті Особливої частини КК, і максимум виду покарання, встановлений у нормах Загальної ча­стини КК. Слід також мати на увазі, що максимальна межа санкцій за особливо тяжкі злочини може дорівнювати п’ятнад­цяти рокам позбавлення волі і, отже, збігатися з максимумом, встановленим для цього виду покарання в Загальній частині КК. У цих випадках покарання на строк п’ятнадцять років позбав­лення волі, призначене за особливо тяжкий злочин, поглинає покарання, призначені за інші злочини, що входять у сукупність.

Принцип повного або часткового складання може бути ви­користаний судом при призначенні за сукупністю як покарань одного виду, так і різних їх видів. Якщо за окремі злочини призначені покарання різних видів, то суд, перш ніж визначи­ти остаточне покарання за сукупністю, повинен перевести (пе­рерахувати) менш суворий вид покарання у більш суворий за шкалою їх еквівалентів, встановленою в ч. 1 ст. 72 КК. Лише після цього здійснюється складання цих покарань. Проте, якщо за окремі злочини, що утворюють сукупність, призна­чені як основні таки види покарань, як штраф (ст. 53 КК) або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися пев­ною діяльністю (ст. 55 КК), то вони складанню не підлягають. Тому в цьому випадку суд може застосувати або принцип по­глинення менш суворого покарання більш суворим, або згідно з ч. 3 ст. 73 КК призначити кожне з цих покарань до само­стійного виконання.

Призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів регулюється частинами 1 і 3 ст. 70 КК, із яких випливає, що додаткове покарання, по-перше, може бути остаточно призна­чене за сукупністю злочинів лише за умови, якщо воно попе­редньо призначалося судом хоча б за один із злочинів, що вхо­дять у сукупність. По-друге, якщо одне або кілька додаткових покарань були призначені лише за один із злочинів, що вхо­дить у сукупність, то вони приєднується до основного пока­рання, остаточно призначеного за сукупністю. По-третє, якщо за всі або кілька злочинів, що входять у сукупність, призначені кілька додаткових покарань, то їх остаточне визначення за су­купністю залежить від того, чи належать вони до покарань од­ного або різних видів:

а) якщо ці додаткові покарання одного виду, то вони, насам­перед, поєднується між собою шляхом поглинення менш су­ворого більш суворим або шляхом повного чи часткового їх складання у межах, зазначених у ч. 2 ст. 70 КК, і лише після цього приєднуються до основного покарання, остаточно при­ значеного за сукупністю;

б) якщо ці додаткові покарання різних видів, то вони ні по­глиненню, ні складанню між собою не підлягають і згідно з ч. 4 ст. 72 КК кожне з них приєднується до основного, остаточно призначеного за сукупністю, і виконується самостійно.

Частина 4 ст. 70 КК поширює принципи призначення пока­рання за сукупністю злочинів на ситуації, коли після постановлення вироку буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до винесення попереднього вироку. У цьому випадку в строк покарання, остаточно при­значеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за пра­вилами, передбаченими в ст. 72 КК.

Злочини, що складають сукупність, можуть бути розкриті в різний час, тому і засудження винного за ці злочини здійсню­ється не одним, а двома або більше вироками, які постановля­ються також у різний час. Така ситуація має місце там, де осо­ба, яка вчинила, наприклад, два злочини, була засуджена лише за один із них, а другий було розкрито пізніше, у зв’язку з чим і вирок за нього постановляється вже після вироку за першою справою. Уявимо, що особа була засуджена до трьох років по­збавлення волі за ч. 3 ст. 296 КК за хуліганство, вчинене нею у липні 2003 р. Після винесення вироку й відбуття одного року позбавлення волі за хуліганство, у липні 2004 р. з’ясувалося, що засуджений ще у квітні 2003 р. вчинив крадіжку, передба­чену ч. 1 ст. 185 КК. За цю крадіжку суд за новим вироком при­значає винному два роки позбавлення волі. Така ситуація по­вністю охоплюється поняттям сукупності злочинів, оскільки особа вчинила два злочини, передбачені різними статтями КК і обидва вони вчинені до засудження хоча б за один із них. Ось чому до таких випадків згідно з ч. 4 ст. 70 КК застосовуються ті самі правила призначення покарання, які визначені в части­нах 1–3 ст. 70 КК. Призначення покарання за ч. 4 ст. 70 КК проходить три етапи:

на першому з них суд призначає покарання за злочин, вчинений до постановлення вироку за першою справою, але розкритий після цього;

на другому – з урахуванням раніше винесеного вироку суд призначає остаточне покарання за сукупністю злочинів шляхом поглинення або шляхом повного чи часткового скла­дання покарань, призначених за обома (попереднім і знов ви­несеним) вироками у межах, встановлених ч. 2 ст. 70 КК;

на третьому етапі в строк покарання, остаточно визначе­ного за сукупністю злочинів, суд зараховує те покарання, яке повністю або частково було відбуто засудженим за попереднім (раніше постановленим) вироком.