152

---

§ 5. Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом

Конструюючи санкції статей КК, законодавець прагне на­дати суду максимальні можливості для індивідуалізації пока­рання. Проте різноманіття життєвих ситуацій, різні комбінації обставин, що пом’якшують покарання, дані, які певним чином характеризують особу винного, – усе це може привести суд до висновку, що навіть мінімальне покарання в межах відносно-визначеної санкції або обрання найбільш м’якого його виду в альтернативній санкції є надто суворим, не відповідає тяжкості вчиненого і тим самим не збігається з тими цілями, які сфор­мульовані в ст. 50 КК. Маючи на увазі зазначені ситуації, ст. 69 КК надає суду право в особливих, виняткових випадках вийти за межі санкції статті Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин, і призначити покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції, або перейти до іншого, більш м’якого виду покарання, у цій санкції не пе­редбаченого. Отже, ст. 69 КК є своєрідним корективом (допов­ненням, уточненням) приписів, які передбачені у п. 1 ч. 1 ст. 65 КК і згідно з якими суд призначає покарання, як правило, у межах санкції статті Особливої частини КК.

Передумовою застосування ст. 69 КК є вчинення особою злочину певного ступеня тяжкості: вона може застосовувати­ся при призначенні покарання лише за злочини середньої тяж­кості (ч. 3 ст. 12 КК), тяжкі (ч. 4 ст. 12 КК) або особливо тяжкі (ч. 5 ст. 12 КК). Отже, вчинення злочину невеликої тяжкості (ч. 2 ст. 12 КК) виключає можливість застосування ст. 69 КК, оскільки закон встановлює за ці злочини альтернативні санкції, у яких, як правило, фігурують найменш суворі покарання, мінімальна межа яких у більшості випадків збігається з тим мінімумом, який встановлений в нормах Загальної частини КК для відповідних видів покарання. Крім того, при вчиненні цих злочинів закон надає суду і досить широкі м

ожливості для звільнення особи від кримінальної відповідальності (статті 44– 48, 97 КК) і покарання (статті 74–79, 104, 105 КК).

Як підстави застосування ст. 69 КК закон виділяє дві групи чинників: а) наявність у справі кількох обставин, що пом’як­шують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчи­неного злочину; б) дані, які певним чином характеризують осо­бу винного.

Обставини, що пом’якшують покарання, як одна з підстав застосування ст. 69 КК, мають відповідати певним вимогам. По-перше, наявність лише однієї такої обставини в справі ви­ключає можливість застосування ст. 69 КК. Їх повинно бути обов’язково кілька – не менше двох (п. 8 постанови Пленум Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.). При цьому суд враховує як обставини, що пом’якшують покарання, не лише ті з них, які передбачені в ч. 1 ст. 66 КК, а й ті, які визна­ються судом такими на підставі ч. 2 ст. 66 КК. По-друге, ці об­ставини повинні знижувати ступінь тяжкості вчиненого зло­чину істотно, тобто настільки, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції було б у цьому ви­падку явно недоцільним. У судовій практиці обставинами, які свідчать про доцільність застосування ст. 69 КК, найчастіше визнають запобігання винним шкідливих наслідків злочину і добровільне відшкодування збитку, вчинення злочину через збіг тяжких особистих обставин і відсутність тяжких наслідків, щире каяття винного й активне сприяння розкриттю злочину, другорядну роль у вчиненні злочину, хворобу засудженого та інші несприятливі умови його життя, неправомірну поведінку потерпілого і вчинення злочину через службову залежність винного тощо.

Однією з підстав застосування ст. 69 КК є дані про особу винного, які можуть бути як пов’язані, так і не пов’язані зі вчи­неним ним злочином. При врахуванні особи винного беруться до уваги: зразкова поведінка в побуті як до, так і після вчинен­ня злочину, чесна трудова діяльність, позитивна характерис­тика, прагнення пом’якшити заподіяну шкоду, сприяти в роз­критті злочину тощо. Головне полягає в тому, що у всіх таких випадках повинні бути встановлені такі позитивні дані про особу винного, які дають суду можливість дійти обґрунтова­ного припущення про те, що призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, буде цілком достатнім для досягнення його цілей.

Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено за­коном, можливо за наявністю лише двох розглянутих підстав застосування ст. 69 КК у їх єдності та сукупності. Якщо судом установлені тільки обставини, що пом’якшують покарання, або лише позитивні дані про особу винного, тобто лише одна із за­значених підстав, – застосування ст. 69 КК є неприпустимим.

Призначення більш м’якого покарання може здійснювати­ся судом шляхом використання для цього одного з таких ва­ріантів застосування ст. 69 КК.

Суд може призначити основне покарання нижче від най­нижчої межі, встановленої у санкції статті Особливої части­ни КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Такий порядок застосування ст. 69 КК означає, що суд при­значає той самий вид (в альтернативній санкції – один із тих видів) основного покарання, який передбачений у санкції, але при цьому виходить за мінімальну межу, встановлену для ньо­го в санкції. Слід мати на увазі, що згідно з ч. 1 ст. 69 КК суд не має права призначити покарання нижче того мінімуму, який встановлений для відповідного виду покарання в нормах За­гальної частини КК. Наприклад, оскільки в санкції ч. 2 ст. 186 КК передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від чотирьох до шести років, то суд може, керуючись ч. 1 ст. 69 КК, призначити це покарання на строк нижче чотирьох років. Проте нижче мінімуму цього виду покарання, встановленого в Загальній частині КК (у нашому прикладі – нижче одного року), покарання навіть при застосуванні ч. 1 ст. 69 КК, не може бути призначено. Неможливе використання такого варіанту по­м’якшення покарання й у разі, якщо його мінімальна межа в санкції не зазначена і, отже, збігається з тим мінімумом, який встановлений для відповідного виду покарання в Загальній частині КК. Наприклад, призначення покарання нижче від най­нижчої межі неможливе за ст. 118 КК, оскільки в санкції цієї статті зазначені лише максимальні межі альтернативно перед­бачених тут виправних робіт (до двох років), обмеження волі (до трьох років) і позбавлення волі (до двох років).

Суд може перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Та­кий перехід означає, що суд призначає покарання, яке не за­значене в санкції статті та є більш м’яким порівняно з тим, яке передбачене у відносно-визначеній санкції або порівняно з кожним із кількох, які фігурують в альтернативній санкції. При цьому суд має право призначити будь-який більш м’який вид основного покарання, керуючись при визначенні по­рівняльної їх суворості законодавчим переліком покарань, вста­новленим у ст. 51 КК. Зокрема, на підставі цього переліку від позбавлення волі суд може перейти, наприклад, до обмеження волі чи до виправних робіт, від арешту – до виправних або гро­мадських робіт, а від останніх – до штрафу.

Керуючись ч. 2 ст. 69 КК, і за наявністю підстав, передба­чених у ч. 1 цієї статті, суд також має право не призначати до­даткового покарання, яке передбачене в санкції статті Особ­ливої частини КК як обов’язкове. Отже, для застосування ч. 2 ст. 69 КК треба, передусім, встановити наявність тих підстав для виключного пом’якшення покарання, які зазначені у ч. 1 ст. 69 КК. Крім цього необхідно, щоб додаткове покарання було, по-перше, безпосередньо передбачене в санкції статті, за якою засуджується винний, і, по-друге, закріплене в санкції як обо­в’язкове. Як відомо, додаткові покарання, якщо вони безпосе­редньо зазначені в санкціях статей Особливої частини КК, мо­жуть бути передбачені в них або як факультативні (наприклад, ст. 132, ч. 2 ст. 137, ч. 2 ст. 233 КК), або як обов’язкові (наприк­лад, ст. 151, ч. 5 ст. 185, ч. 5 ст. 191 КК) додаткові покарання. Тому, якщо додаткове покарання передбачене в санкції як міра факультативна, то питання про доцільність його призначення вирішується за розсудом суду з урахуванням конкретних об­ставин справи, а якщо воно фігурує в санкції як міра обов’яз­кова – суд зобов’язаний його призначити і має право відмови­тися від його застосування лише на підставі ч. 2 ст. 69 КК. Та­ким чином, відмова суду від призначення додаткового покарання на підставі ч. 2 ст. 69 КК можлива лише у разі, якщо це додаткове покарання передбачене в санкції як обов’язкове.

При застосуванні ст. 69 КК суд може призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої для нього в санкції, і одночасно не призначати додаткове покарання, яке передбачене в санкції як обов’язкове.

На підставі ст. 69 КК суд також має право перейти до іншо­го, не зазначеного в санкції, більш м’якого виду основного пока­рання й одночасно не призначати додаткове покарання, яке передбачене в санкції як обов’язкове.

Отже, варіанти застосування ст. 69 КК, наведені в останніх двох випадках, призводять до своєрідного «подвійного» пом’як­шення покарання, оскільки суд одночасно пом’якшує два види покарання – і основне, і додаткове.

Рішення суду про застосування ст. 69 КК має бути належ­ним чином умотивоване у вироку суду.

 

< Попередня   Наступна >