Радник

---

А. Дутко©

Загальна характеристика техніки юридичного нормотворення

 

 

 

 

 

 

На сьогодні значно підвищився загальний техніко-юридичний рівень законодавства – воно стало більш технічно відпрацьованим, поліпшились структура нормативних актів, їх мова і стиль. Разом з тим у процесі підготовки і прийнятті нормативних актів постала низка остаточно не вирішених питань щодо засобів побудови нормопроектів, їх узгодженості з чинною системою законодавства, використання логічних і мовних засобів у створенні і формулюванні правотворчих велінь.

Одним з важливих завдань юридичної науки є розробка актуальних теоретичних і практичних питань удосконалення юридичної техніки, тобто всього комплекса правил, методів, прийомів підготовки і оформлення нормативних актів. Вивчення техніки нормотворчості, наукова розробка, обґрунтування і впровадження в практику вищезгаданих правил набувають важливого і актуального значення. Підвищена увага до техніки нормотворчості пояснюється і темпами соціальних перетворень суспільства, які потребують рухливого законодавства, оперативності в прийнятті нових нормативних актів.

Питанню юридичної техніки присвячені праці багатьох учених, науковців, зокрема С.С.Алексеєва, Л.М.Бойка, Д.А.Керимова, Д.А.Ковачева, О.А.Красав­чикова, А.С.Піголкина, С.В.Поленіна, П.М.Рабінов

ича проте, юридична тех­ніка, яка в більшості досліджень розуміється досить вузько і ототожнюється з одним з її різновидів – законодавчою або правотворчою технікою, розглядається у контексті проблем правотворчості. Зазначимо, що юридичну техніку не можна ототожнювати з технікою юридичного нормотворення тому, що існують різні види юридичної діяльності, які за характером поділяються на правотворчу, право­застосувальну, правороз’яснювальну та правореалізаційну діяльність [2, с.73]. Юридична техніка охоплює, крім правотворчої, також техніку створення правозастосувальних, інтерпритаційно-правових, правореалізаційних актів. І кожен з цих видів юридичної техніки може бути предметом окремого дослідження.

У правовій системі кожної держави є суто технічні моменти, які безпосередньо не пов’язані з сутністю держави і права (хоча певною мірою є її відображенням), із змістом правового регулювання. До них відносять техніку підготовки, зовнішнього оформлення, опублікування нормативних актів, їх облік та систематизацію, структуру оформлення актів застосування та тлумачення права. Усі ці прийоми і правила мають суто технічний, прикладний характер, що і є підставою для віднесення їх до юридичної техніки.

Як і всі інші види діяльності людини, юридична діяльність потребує певної техніки. Тому юридична техніка – це різновид нематеріальної (інтелектуальної) техніки, яка виробляється у практичній діяльності законодавчих та правозастосов­чих органів, а також формується в практиці відносин між суб’єктами права [5, с.118-121].

Серед питань техніки нормотворчості велике значення має вивчення юридичних, композиційно-структурних, мовно-стилістичних, логічних вимог, які ставляться до нормопроекту, а також техніка державної реєстрації, обліку, офіційного оприлюднення та систематизації нормативно-правових приписів.

Розглядаючи загальнотеоретичні проблеми техніки юридичного нормо­творення, зупинимось коротко на понятті нормотворчості.

Традиційно під правотворчістю розуміють діяльність державних органів, громадських об’єднань, трудових колективів з встановлення, зміни або скасування юридичних норм. Оскільки в правовій системі української держави існують такі форми права, як правові звичаї, міжнародно-правові договори, нормативно-правові акти і, фактично, судові прецеденти (що містяться в актах офіційного тлумачення Конституційного Суду України), то й поняття правотворчості повинно охоплювати всі способи створення правових норм. Отже, точніше було б говорити про нормотворчість і визначити її як діяльність компетентних суб’єктів з встановлення, зміни і скасування нормативно-правових приписів.

Деякі вчені: – С.С.Алексеєв, П.М.Рабінович, О.А.Красавчіков виділяють нормотворчу (правотворчу) техніку як окремий вид юридичної техніки. Більшість авторів змішують правотворчу техніку з законотворчою. І лише автори монографії “Юридическая процессуальная форма” виділяють законодавчу техніку як складову правотворчої техніки [7, с.52].

Техніка нормотворчості – це сукупність прийомів і засобів, які використовують суб’єкти нормотворчості для підготовки, формування, опублікування та систематизації нормативно-правових приписів з метою забезпечення їх досконалості.

Техніка нормотворчості охоплює прийоми найдосконалішого викладу думки нормотворця в нормативно-правових приписах; прийоми, з допомогою яких досягається найбільш доцільна їх структура, найвиразніша правова мова і найточніша юридична термінологія; засоби закріплення нормативно-правових приписів у нормативних актах, міжнародних договорах, правових звичаях, судових прецедентах та ін.

Техніку нормотворчості можна поділити:

1) за видом правових актів, які обслуговуються сукупністю технічних прийомів і засобів:

- законотворча – це техніка прийнятя законів;

- техніка підзаконної нормотворчості – створення нормативних актів Президентом України, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування та ін. Сюди ж можна віднести і техніку створення правових прецедентів, санкціонування звичаїв, укладання міжнародних договорів;

2) за змістом техніка нормотворчості складається з

- технічних засобів (інструментів);

- технічних прийомів.

У свою чергу поділяють і технічні засоби.

1. Засоби юридичного виразу волі нормотворця:

- правотворчі презумпції – прямо чи опосередковано закріплені в нормативно-правових актах припущення про наявність чи відсутність певних юридичних фактів;

- презумпція закріплюється тільки в нормативних актах і не може бути індивідуалізована в актах застосування права. Закріплюється вона прямо або опосередковано. Про пряме закріплення можна говорити, якщо норма права безпосередньо викладає презумптивне положення (презумпція невинуватості – ст.62 Конституції України, наприклад). Якщо презумоване положення не викладено в нормі, проте його можна вивести шляхом умовиводів з неї, то це опосередковане закріплення презумпції;

- правотворчі фікції – техніко-юридичний прийом, яким неіснуючий факт або обставина оголошується існуючим і набуває загальнообов’язкового характеру на підставі закріплення його в нормах права. Фікції використовують вкрай рідко, коли використані всі інші засоби. Юридичне значення фікцій в тому, що вони закріплені в нормах права і тому є загальнообов’язкові, з їхньою допомогою забезпечується певна стійкість прийнятого акта. Використання фікцій зумовлено такою властивістю права, як формальна визначеність. Специфічність фікції полягає в тому, що вона може бути індивідуалізована в акті застосування права і лише в цьому випадку забезпечується досягнення юридичного результату, передбаченого тією чи іншою нормою права;

- правотворчі конструкції – найвища правова абстракція, яка охоплює низку однопорядкових понять нижчого рівня і виявляє головне, суттєве в цих поняттях [3, с.51]. Конструкції являють собою модель, яка узагальнює найсуттєвіші елементи складного правового явища (склад злочину, договір);

- галузева типізація – нормативні приписи слід вводити у чітко визначену галузь права, повинні відповідати типовим рисам галузевих правовідносин [1, с.276-277].

2. Засоби словесного викладу нормативних приписів:

- правотворча термінологія – сукупність слів (словосполучень), за допомогою яких у тексті нормативного припису виражаються поняття [6, с.101]. Термінологія повинна відповідати таким вимогам: точність, простота і доступність, чіткість. Чим досконаліший текст, тим менше він викликає труднощів під час застосування нормативних приписів;

- правотворча стилістика – система прийомів найдоцільнішого використання мовних засобів, за допомогою яких формулюються нормативні документи [1, с.284];

- одне з важливих завдань техніки нормотворчості – розробка правил удосконалення стилю і мови нормативних приписів. Вони повинні забезпечувати поєднання доступності, простоти, переконливості нормативних приписів з їх точністю, визначеністю, стислістю.

До технічних прийомів, засобів відносять прийоми документального оформлення нормативних приписів:

1) реквізити (формальні елементи) – вказівка на зовнішню форму нормативного припису (закон, указ, рішення та ін.); найменування органу, який видав нормативний припис; вказівка на місце і дату видання; назва (заголовок) нормативного припису; підпис уповноваженої особи;

2) елементи змісту – преамбула; нормативно-правовий зміст; вказівки на наслідки недодержання нормативного припису; вказівки про набуття сили закону; перехідні положення; додатки;

3) структурна побудова – розміщення нормативно-правових приписів у частинах, розділах, главах, статтях, абзацах, пунктах, параграфах у нормативно-правових актах та інших формах права.

Техніко-юридичні прийоми поділяють

1) за ступенем узагальнення конкретних показників: абстрактний – прийом формулювання юридичних норм, коли фактичні дані охоплюються родовими ознаками; казуїстичний – прийом формулювання юридичних норм, коли фактичні дані вказуються за допомогою індивідуальних ознак, у тому числі шляхом переліку конкретних, індивідуальних фактів, обставин;

2) за способом викладу елементів юридичної норми: прямий – всі елементи норми прямо формулюються в даній статті нормативного акта; посилковий – окремі елементи норми не формулюються в даній статті, в ній посилаються на інші норми, де міститься потрібний припис; бланкетний – ситуація, подібна до попередньої, але посилаються на групу чи вид нормативних актів, а не на їх конкретну статтю [1, с.281-283].

Надзвичайно важливим у техніці нормотворчості є додержання логічних вимог щодо нормопроектування, формулювання дефініцій понять, щодо різноманітних класифікацій та юридичних конструкцій. Немає іншої галузі суспільного життя, де порушення законів логіки могло б спричинити таку суттєву шкоду, як у галузі права. Нормативні приписи повинні логічно випливати один з одного, вони мають бути органічно пов’язані між собою, не повторюватись і, тим більше, не суперечити одне одному.

Велике значення в нормопроектуванні мають правила деонтичної логіки, за­ко­ни тотожності, несуперечливості, виключеного третього та достатньої основи.

Викладене підкреслює значущість та необхідність дослідження проблем техніки юридичного нормотворення.

–––––––––––––––

1. Алексеев С.С. Общая теория права. – М.: Юрид. л-ра.,1982. – Т.2.

2. Карташов В.Н. Юридическая деятельность: понятие, структура, ценность. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1989.

3. Керимов Д.А. Законодательная техника: Научно-метод. учебн. пособие. – М.: Норма,1998.

4. Керимов Д.А. Культура и техника законотворчества. – М,1991.

5. Красавчиков О.А. Советская наука гражданского права. – Свердловск, 1961. – Т.6.

6. Шмельова Г.Г. Юридичні засоби удосконалення змісту і форми законодавства // Концепція розвитку законодавства України. – К, 1996.

7. Юридическая процессуальная форма. Теория и практика. – М.: Юрид. л-ра,1976.

 

© Дутко А., 2000

Наступна >