Головна

Цивільна процесуальна дієздатність іноземців як умова реалізації права на звернення до суду в Україні

Л. Фединяк©

Львівський національний університет імені Івана Франка, вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

 

Відповідно до норм цивільного процесуального законодавства України подати заяву про порушення цивільної справи в суді можуть тільки дієздатні особи (п.8 ст.136 ЦПК України). Процесуальна дієздатність полягає у здатності особи самостійно реалізувати своїми діями процесуальну правоздатність, тобто здійснювати свої права у суді та доручати ведення справи представникові (ч.І ст.101 ЦПК). В Україні цивільна процесуальна дієздатність визнається за особами, які досягли повноліття (18-річного віку), а у випадках, передбачених законом, – за особами віком від 15 до 18 років. Процесуальна дієздатність не поширюється на неповнолітніх осіб віком до 15 років, а також на осіб, які виз­на­ні недієздатними внаслідок душевної хвороби чи недоумства або обмежено дієздат­ними внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами (ч.2, 3 ст.101 ЦПК)

. Процесуальна дієздатність припиняється зі смертю особи.

Ці правила в Україні поширюються і на іноземних громадян та осіб без громадянства, оскільки, відповідно до ст.423, 424 ЦПК, іноземці мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами нарівні з громадянами України. Винятки становлять випадки реторсії щодо іноземних громадян. Тому, іноземець досягнувши повноліття за законо­давством України, володіє на її території повною цивільною процесуаль­ною дієздатністю, навіть якщо за своїм особистим законом він вважається непов­нолітнім і недієздатним. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть бути обмежені у процесуальній дієздатності на тих же підставах, що й громадяни України. Такі обмеження допускаються навіть у тих випадках, якщо особистий закон іноземця не знає інституту обмеженої процесуальної дієздатності.

Однак іноземний громадянин та особа без громадянства можуть бути визна­ні недієздатними або обмежено дієздатними у порядку, встановленому законо­давством України тільки в тому випадку, якщо вони постійно проживають на території України (ч.4 ст.5661 ЦК України). В інших випадках використовується прив’язка до законо­давства громадянства особи (ст.19-21 Договору з Болгарією 1975 р., ст.18-20 – з Кубою 1984 р., ст.20-22 – з Чехословаччиною 1982 р., ст.23 – з Грузією 1995 р., ст.23 – з Литвою 1993 р., ст.22 – з Молдовою 1993 р., ст.22 – з Польщею 1993 р., ст.23 – з Естонією 1995 р., ст.24 Мінської конвенції 1993 р.).

Зміст (обсяг) процесуальної дієздатності визначається законодав­ством України, згідно з яким іноземці можуть брати участь у цивільному процесі як сторони, зокрема, як позивачі, а також як треті особи та інші заінтересовані особи (ст.4, 5, 98 ЦПК України), вести справу особисто або через представника (ст.110 ЦПК України), бути представником інших осіб, які беруть участь у справі (ст.111, 112 ЦПК України), користуватися цивільними процесуальними правами, визначеними у ЦПК для таких осіб у всіх видах провадження та стадіях цивільного процесу (ст.99, 103, 107, 108 ЦПК України).

Інститут цивільної процесуальної дієздатності тісно пов’язаний з матеріаль­ною дієздатністю. Про це свідчить саме формулювання тексту ст.101 ЦПК України: “… Неповнолітні віком від 15 до 18 років наділені в суді цивільною процесуальною дієздатністю як сторони лише у справах, що виникають з угод, які вони вправі згідно з законом укладати самостійно, та у справах про відшкодування заподіяної ними шкоди …” Отже, обмеження цивільної процесуальної дієздатності у цьому випадку зумовлена цивільною дієздатністю. Це підтверджується окремими міжнародними договорами про надання правової допомоги, що мають норму, відповідно до якої дієздатність особи під час укладання дрібних побутових угод визначається за законодавством держави, на території якої укладається угода (ч.2 ст.17 Договору з Болгарією 1975 р., ч.2 ст.21 – з В’єтнамом 1981 р., ч.2 ст.16 – з Кубою 1984 р.). Однак цивільна процесуальна дієздатність має самостійний галузевий характер, оскільки її зміст (обсяг) полягає не у матеріальних правах та обов’язках, а в процесуальних.

Норми міжнародних договорів про правову допомогу за участю України містить ст.1, відповідно до якої громадяни однієї договірної держави перебу­вають в однаковому процесуальному становищі з громадянами держави суду. Поряд з цим більшість договорів мають загальну норму про дієздатність громадян, відповідно до якої дієздатність особи визначається за законодавством держави, громадянином якої вона є (наприклад, ст.24 Договору з Румунією 1958 р., ст.25 – з Югославією 1962 р., ст.22 – з Грузією 1995 р., ст.21 – з Польщею 1993 р., ст.23 Мінської конвенції 1993 р.). У договорах за участю Алжиру, Греції, Іраку, Італії, Йємену, Китаю, Кіпру, Тунісу, Фінляндії взагалі немає норми про дієздатність особи.

Тлумачення загальної норми тих міжнародних договорів, які її мають, є різним, про що зазначається у науковій літературі. Деякі вчені, зокрема А.Рубанов, тлумачать цю норму як таку, що охоплює цивільну і цивільну про­цесуальну дієздатність. Адже, на їх думку, застосування різних колізійних прив’язок щодо цивільної й цивільної процесуальної дієздатності суперечило б принципу взаємного визнання правопорядків договірних держав. Отже, набуте на підставі вітчизняного закону іноземцем право може не дістати визнання і захисту в іншій договірній державі. Якщо ж процесуальна дієздатність іноземця визначатиметься за законом держави, громадянином якої він є, це дасть змогу уникнути таких випадків. Водночас умови та форми реалізації процесуальної дієздатності, як суб’єктивного права, визначаються за законом суду, який розглядає справу [1, c.133].

Інші вчені, наприклад П.Каленський, В.Штейнер, вважають, що оскільки йдеться про передумови процесуального характеру, то стосовно цивільної процесуальної дієздатності повинен діяти закон держави, суд якої розглядає справу. На їхню думку, норми про дієздатність, що є у міжнародних договорах про надання правової допомоги, поширюються тільки на цивільну дієздатність [2, c.251]. Сьогодні вчені також тлумачать норми національного законодавства та міжнародних договорів про надання правової допомоги стосовно цивільної процесуальної дієздатності як такі, що поширюють на іноземних громадян принцип національного режиму [3, c.460].

Принципово іншим є підхід до визначення цивільної процесуаль­ної дієздат­ності іноземців у національному законодавстві іноземних держав. По-перше, у законодавстві деяких держав поняття “цивільна процесуальна дієздатність” не використовується. Натомість застосо­вується поняття “судова і процесуальна здатність”, яке означає можливість учасника процесу самостійно виступати у суді (Болгарія, Польща, Чехія).

По-друге, у законодавстві багатьох іноземних держав для визначення процесуальної дієздатності іноземців застосовують колізійні норми. Наприклад, в Англії здатність іноземця бути позивачем у цивільній справі, тобто реалізувати право на звернення до суду, визначається за законом доміцілія іноземця, а у комерційній справі – за законом місця укладення угоди. Здатність іноземного громадянина бути стороною у цивільній справі судах Франції розглядається як складовий елемент загальної праводієздатності і визначається за національним законом особи. У французькому цивільному процесі іноземці, як правило, корис­туються такими ж цивільними процесуальними правами та мають такі ж цивільні процесуальні обов’язки, як і громадяни Франції, тобто на них поширю­ється принцип національного режиму щодо обсягу цивільної процесуальної дієздатності. Виняток становлять питання оплати іноземцями судових витрат. У ФРН процесуальна дієздатність визначається з застосуванням колізійних прив’язок або за законом громадянства, або за законом доміцілія особи. У Румунії, Болгарії, Угорщині та більшості інших постсоціалістичних державах Європи процесуальна дієздатність іноземця визначається за його національним законом. Законодавство лише деяких держав, наприклад Польщі, вказує, що судова і процесуальна здатність громадян іноземних держав встановлюється відповідно до норм закону суду (§1 ст.1117 Цивільного процесуального кодексу Польщі). Таким чином, здатність іноземного громадянина бути стороною по справі визначається переважно колізійними нормами законодавства іноземних держав. Вони відсилають до особистого закону іноземця. Обсяг процесуальних прав та обов’язків визначається за законом суду.

Враховуючи інтеграцію України у європейське співтовариство держав та необхідність наближення її процесуального законодавства до законодавства цих та інших держав, норми міжнародних договорів та національного законодавства України повинні закріплювати колізійну прив’язку – закон громадянства щодо визначення моменту настання цивільної процесуальної дієздатності іноземного громадянина.

Важливо також врахувати, що іноземні громадяни користуються в Україні не тільки цивільними процесуальними правами, як вказано у ч.1 ст.423 ЦПК України, але й повинні виконувати процесуальні обов’язки. Це також варто відобразити у цивільному процесуальному законодавстві України.

Потребує аналізу момент виникнення дієздатності осіб без громадянства. Стаття 424 ЦПК України вказує, що особи без громадянства користуються цивільними процесуальними правами нарівні з громадянами України. Міжнародні договори про надання правової допомоги за участю України не містять загальної норми, яка б визначала дієздатність осіб без громадянства. Не мають вони й спеціальних норм про цивільну процесуальну дієздатність апатридів. Тільки у багатосторонній Мінській конвенції 1993 р. є ст.І, яка надає право особам без громадянства нарівні з громадянами іноземних держав звертатися до суду, а також міститься загальна норма, сформульована у ч.2 ст.23, відповідно до якої дієздатність особи без громадянства визначається за правом держави, в якій вона має постійне місце проживання.

Частину 2 ст.23 Мінської конвенції 1993 р., як і такі ж норми двосторонніх міжнародних договорів щодо дієздатності іноземних громадян, можна також тлумачити двояко. По-перше, як таку, що охоплює тільки цивільну дієздатність, або як таку, що охоплює цивільну і цивільну процесуальну дієздатність. Щоб уникнути різного тлумачення норм Мінської конвенції 1993 р. та усунути прогалини у міжнародних двосторонніх договорах про надання правової допомоги редакцію ст.424 ЦПК України зміст якої: “Особи без громадянства мають право звертатись до судів України і користуються цивільними процесуальними правами нарівні з громадянами України” слід змінити. Треба змінити і назву цієї статті. У ч.1 ст.424 ЦПК України має бути правило про правоздатність апатридів, про цивільні процесуальні права та обов’язки (ч.2), і колізійна прив’язка, яка допоможе визначити момент виникнення цивільної процесуальної дієздатності осіб без громадянства (ч.3).

Отже, іноземець, який бажає звернутися до суду України, повинен володіти цивільною процесуальною дієздатністю. Якщо він не наділений такою дієздатністю, то суддя зобов’язаний відмовити у прийнятті заяви (п.8 ст.136 ЦПК України). Якщо ж провадження по справі в суді України буде порушено і під час судового розгляду з’ясується, що заяву було подано іноземцем, не наділеним цивільною процесуальною дієздатністю, то суддя залишає заяву без розгляду з правом повторного звернення до суду України в загальному порядку після усунення цієї умови (п.2 ст.229 ЦПК України). У випадку втрати процесуальної дієздатності іноземцем-позивачем під час судового розгляду суд зобов’язаний зупинити провадження в справі до вступу в справу або притягнення до справи правонаступника чи законного представника такого іноземця (п.2 ст.221, п.1 ст.224 ЦПК України).

––––––––––––––––––––

1. Рубанов А.А. Процессуальное положение граждан по договорам о правовой помощи // Правовое сотрудничество между социалистическими государствами.— М.: Изд-во ИМО, 1962.

2. Каленский П., Штейнер В. Вопросы международного гражданского процессуального права в договорах о правовой помощи Чехословацкой Социалистической Республики // Правовое сотрудничество между социалистическими государствами.— М.: Изд-во ИМО, 1962.

3. Гражданский процесс / Под ред. В.А.Мусина. – М.: Проспект, 1998.

 

© Фединяк Л., 2001

< Попередня   Наступна >