Радник

---

Компетенція і діяльність Галицького крайового сейму

Т. Мікула©

Львівський національний університет імені Івана Франка, вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

 

 

У лютому 1861 р. австрійський імператор Франц-Йосиф 1, щоб зміцнити свою владу в Галичині і дещо замаскувати пригнічення трудящих західно­українських земель, створив тут крайовий сейм [1, с.120-151]. До складу сейму автоматично, за посадою, входили так звані вірилісти – митрополити всіх конфесій, єпископи, ректори університетів. Усі виборці поділялися на чотири курії, кожна з яких окремо вибирала депутатів до сейму строком на 6 років.

Кількість виборців становила ледве 9-10% населення, а відкрите голосування давало надзвичайно великі можливості для зловживань шляхом терору з боку державно-адміністративного апарату, починаючи від намісника і кінчаючи жандармами. Сейм налічував спочатку 150, а згодом 161 депутата. Щодо національного складу, то депутати Галицького сейму були переважно поляками.

Для попередньої підготовки питань, які виносились на обговорення і вирішення сейму, з числа депутатів

створювали постійні комісії, яких наприкінці Х1Х ст. було 12 (адміністративна, банкова, бюджетна, гірнича, гмінна, крайового господарства, петиційна, промислова, санітарна, шкільна, шляхова, юридична). На початку ХХ ст. були ще додатково створені дисциплінарна, залізнична, податкова і сільна комісії. Кількість членів комісій коливалася від 6 до 23 чоловік [2, с.221]. Безпосереднє керівництво і головування на засіданнях сейму здійснював крайовий маршалок або його заступник. Обидва призначалися імператором, а пропозиції щодо кандидатів на ці посади вносив до Ради міністрів намісник. Крайовим маршалком звичайно був представник польських магнатів, а його заступником – львівський греко-католицький митрополит. Першим крайовим маршалком був призначений князь Л.Сапєга і його заступником – греко-католицький єпископ, а потім митрополит С.Литвинович. Останнім крайовим маршалком був польський консерватор С.Незабітовський, а його заступником греко-католицький митрополит А.Шептицький. За весь час існування сейму змінилися 12 крайових маршалків, з них 2 мали титул князя і 8 – титул графа [3, с.62-65]. Виконавчим органом Галицького сейму був крайовий комітет, який складався з маршалка і 6 членів, що обиралися сеймом з числа його депутатів терміном на 6 років. Для кожного члена на той же термін обирали також його заступника. До складу комітету входили польські поміщики та представники великої польської буржуазії і, як поступка, обирався один українець. Члени крайового комітету стояли на чолі 6 департаментів і з допомогою численного бюрократичного апарату керували роботою багатьох відділів, бюро і комісій.

Перший департамент крайового комітету відав питаннями діяльності загальних і ощадних кас; другий – займався справами крайового господарства та промисловості; до третього відносили питання освіти і релігії; четвертий керував будівництвом доріг і мостів; п’ятий наглядав за лікарнями, будинками для душевно хворих, закладами для сиріт і глухонімих, шостий департамент завідував фондами для інвалідів війни, справами крайової жандармерії та ін.

Панівні польські кола, захопивши в свої руки крайову адміністрацію, суд, школи, університет та різні культурно-освітні установи, перетворили їх у знаряддя свого панування на західноукраїнських землях. 22 червня 1867 р. австрійський уряд видав закон, який санкціонував політику полонізації школи в Галичині. У 1869 р. польська мова була введена в суді і в управлінні. Невдовзі (1879) був полонізований університет у Львові, а в 1884 р. польська мова стала офіційною на залізничному транспорті [4, с.2675, 3286, 3288].

Вся діяльність сейму підпорядковувалась центральній владі, він був частиною колоніального апарату Австро-Угорської монархії, і його постанови, хоч і мали характер дрібних актів, в обов’язковому порядку затверджувались імператором, а, отже, фактично являли собою акти імперської волі.

Сейм скликався на чергові сесії за розпорядженням імператора один раз на рік у Львові. На час роботи сейму до міста, як правило, стягувалися додаткові контингенти поліції з інших міст. Так намісник А.Потоцький листом від 13 лютого 1907р. зобов’язав директора поліції в Кракові відрядити до Львова на час сесії сейму погоджену з директором поліції у Львові кількість поліцаїв, а не привертати до цього увагу, пропонувалось надсилати їх невеликими групами.

Компетенція сейму зводилася до питань крайової культури. Проте закон не роз’яснював, що ж треба розуміти під цим поняттям. Головним у законодавчій діяльності сейму були дрібні господарські справи. Крім законодавства, сейм формально здійснював контроль над діяльністю намісника. Однак межі і можливості цього контролю були надто обмежені. Юридичної відповідальності намісника перед сеймом не існувало. Він сам або призначені ним урядові комісари брали участь у роботі сейму, контролюючи в такий спосіб його діяльність. У намісництві підготовлялися і надсилалися до сейму урядові законопроекти. Через намісника крайовий маршалок передавав прийняті проекти законів імператору для санкції.

Бюджетні права Галицького сейму, що перебував у повній фінансовій залежності від віденського парламенту, були дуже мізерні і зводилися до покладання додаткових сум до безпосередніх державних податків, що були майже єдиним джерелом доходів, якими розпоряджався сейм, і нерідко ці додатки вдвоє перевищували основну податкову суму.

У галузі місцевого самоврядування сейм здійснював нагляд за повітовими, міськими і сільськими радами, рішення яких часто потребували затвердження сейму.

Галицьким сеймом було встановлено, що викладання в середніх школах на території Галичини повинно проводитись польською мовою, що ж до української мови, то вона допускалася тільки в окремих випадках і за дозволом сейму, в результаті до 1887 р. існувала лише одна українська гімназія (у Львові). З часом на території Галичини було відкрито ще чотири українські гімназії (у Перемишлі, Коломиї, Тернополі і Станіславі).

Отже, до Першої світової війни в Галичині з усіх існуючих 67 шкіл лише п’ять державних середніх школи були з українською мовою навчання. Один з депутатів сейму зазначав: “Десять років боротьби в середньому коштує нас здобуття однієї середньої школи на нашій землі під крилами австрійської конституції” [5, с.2130].

Ще гірше стояла справа з вищою освітою. У 1910-1911 навчальному році з 5772 студентів Львівського університету українців було всього 1099 осіб (21,7%) [6, с126]. Навчання в університеті велося польською мовою і майже тільки польською професурою.

Навіть такий видатний представник української інтелігенції, як Іван Франко, не міг дістати посади доцента. Українці домагались створення на своїй землі українського університету, але вимога ця не була задоволена австрійським урядом. В університеті часто доходило до кривавих сутичок між польською шовіністичною молоддю і студентами-українцями. Під час однієї з таких сутичок у 1910р. був убитий студент-українець юридичного факультету Адам Коцко [7, с.168].

Яскравим прикладом повного ігнорування Галицьким сеймом інтересів українського народу є розподіл коштів крайового бюджету. Так з 730 тис. корон, виділених за бюджетом 1911 року на дотації місцевим науковим і навчальним установам, на долю українських установ припадало лише 75 тис. З 214 тис. корон, призначених на театри, польські трупи одержали 186 тис., а українські – лише одну тисячу корон. За бюджетом 1912 р. з фонду допомоги приватним школам українські навчальні заклади одержали лише 350 корон [8, c.18]. У тому ж році Галицький крайовий сейм виділив 10 тис. на польські та українські спортивні товариства, проте з цієї суми українські товариства одержали всього 575 корон.

Бюджетні дефіцити покривалися додатками до державних податків, однак від їх сплати звільнялися вищі чиновники, професори, служителі культу, управителі приватних маєтків імператора, слідчо-прокурорські працівники та ін. Стягання податків часто відбувалося шляхом так званої екзекуції, за допомогою якої у селян забирали останні пожитки. Нещадно пригнічуючи селян, Галицький сейм приділяв мінімальну увагу такій важливій галузі, як охорона здоров’я. У 1912р., в якому крайові видатки досягли 71 млн. корон, на охорону здоров’я було асигновано лише 6,8 млн., тобто на кожного мешканця припадало 85 гелерів. У цьому ж році в Нижній Австрії на охорону здоров’я на мешканця припадало 3 корони 28 гелерів, а в Моравії – 3 корони 44 гелери; на кожну тисячу мешканців припадало понад два лікарняних ліжка, а один день лікування в лікарні коштував 4,1 корону. В Галичині ж одне лікарняне ліжко у 1900 р. припадало на 1341, у 1905р. – на 1214, у 1910 р. – на 1155 мешканців, а видатки на утримання одного хворого становили лише 1, 52 корони в день [9, с.28].

Галицький сейм стягав удвічі більший крайовий податок на пиво, ніж інші австрійські області, встановив крайовий податок на спирт (такого податку не було в інших частинах Австро-Угорської імперії) і накладав на населення крайові додатки вдвічі-втричі, а іноді навіть у чотири і п’ять разів більші, ніж у Нижній Австріїї.

Політика Галицького сейму привела до великого зубожіння народних мас.

Розпад Австро-Угорщини в жовтні 1918 р. поклав кінець існуванню цього органу крайового самоврядування, який понад півстоліття був знаряддям соціального і національного пригнічення трудящих Галичини.

––––––––––––––––––––

1. Zbir ustаw і rozporzdze administracyjnych. – Lww, 1884. –Т.І.

2. Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajoweqo z roku1901-1902.

3. Merunowicz T. Wyniкі samorzqdu w Galicji. – Lww, 1916.

4. Zbir ustaw i rozporzdze administracyjnych. – Lww, 1885. – Т.ІV.

5. Stenoraficzne sprawozdania Sejmu Krajowego z roku 1905.

6. Podrecznik statystyki Galicji. – T. ІХ, сz. 1.

7. Історія Львова в документах і матеріалах. – К., 1986.

8. Кульчицький В.С. Галицький крайовий сейм – знаряддя соціального і національного пригнічення трудящих // Питання теорії і практики радянського права. – Львів, 1958.

9. Ciechanowski St. Sejmowe sprawy sanitarne. – Krakw, 1912.

 

© Мікула Т., 2001

< Попередня   Наступна >