Радник

---

Інститут глави держави в українській політичній думці XIX ст.

П. Манюк©

Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська, 1, 79000 м. Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

 

 

У статті розглянуто інститут глави держави в працях українських діячів політичної думки ХІХ ст.

Проаналізовано конституційні проекти, передбачувані органи державної влади, їхні повноваження. Висвітлена роль глави держави, його повноваження як одного з головних інститутів державної влади.

Ключові слова: глава держави, інститут, президент.

Прийняття Конституції України, визначення в ній Президента України як глави держави гаранта прав і свобод людини та громадянина зумовлює необхідність детального вивчення цього державного органу й розробку пропозицій щодо удосконалення його діяльності.

Теоретичне дослідження інституту глави держави в Україні, як і будь-якого іншого державного органу, потребує детального аналізу не тільки його сьогоднішнього статусу, але й світового досвіду функціонування такого інституту та історичних

традицій його існування в Україні [1].

Аналізуючи історичні традиції існування інституту глави держави в Україні, необхідно звернутися до джерел, які визначали політико-правову думку в Україні в певний історичний період. Саме вони ілюструють, яким уявляли собі цей інститут наші попередники. І хоч не завжди їхні ідеї знаходили своє практичне втілення, цей досвід надзвичайно корисний і в наш час.

Важливо зауважити, що українські політичні діячі початку XVIII ст. є авторами першої європейської конституції в сучасному її розумінні, яка хоч і не була зреалізована повною мірою, однак відіграла значну роль у розвитку державотворчих традицій в Україні.

Зародження таких демократичних традицій, як організація влади у формі республіки із народовладдям, демократичним обранням органів влади, простежується з початку становлення Київської Русі. Козацькій державі, що прийшла на зміну Київській Русі, на відміну від інших держав, теж були притаманними елементи демократичної держави, що виявлялось у багатьох аспектах суспільного життя та порядку організації державної влади.

Авторами першої європейської конституції в сучасному розумінні цього слова вважають українського гетьмана Пилипа Орлика та його сподвижників, які мали за мету побудувати Україну як самостійну державу із власною писаною конституцією. "Пакти і конституції законів та вольностей війська запорозького" були прийнятті 5 квітня 1710 року у Бендерах і написані гетьманом Війська Запорозького Пилипом Орликом та його співробітниками Г. Герциком та А. Войнаровським" [2, с. 42].

Прийняття Конституції Пилипа Орлика з проголошеними в ній демократичними принципами побудови державної влади та взаємовідносин органів Козацької держави, започаткувало зародження в Україні історичних традицій інституту глави держави. Аналіз конституційних актів, які вийшли в пізніший період (реалізованих та нереалізованих), показує, що в переважній більшості вони є продовженням ідей, закладених у Конституції Пилипа Орлика.

Козацька держава не змогла подолати експансії інших держав і з середини XVIII ст. до початку XX ст. Україна не мала своєї державності, а була розчленована і перебувала у складі Російської та Австо-Угорської імперій. Такий її стан позначався і на подальшому розвитку української політико-правової думки, яка, не маючи для прикладу своїх власних діючих правових джерел, зверталась до іноземних з тим, щоб, запозичивши їх, творити для України.

Політико-правова думка XIX – початку XX ст. містить багато праць, в яких викладені думки щодо організації державної влади на території сучасної України. Ці ідеї, різні пропозиції, які торкатимуться саме проблеми перетворення Російської імпперії, до складу якої входила і Україна, в демократичну країну. Проекти, головно, передбачали пропозиції стосовно реорганізації наявних інститутів влади російської імперії, удосконаленню їхньої діяльності на основі світового досвіду. І хоч вони залишились не були впроваджені в життя, це свідчить про високий рівень розвитку політико – правової думки України.

Аналізуючи ці джерела, простежуємо тенденцію, дедалі більшого зростання ра–дикальних методів у вирішенні питань. Якщо спочатку пропонувалось рефор–мування російської імперії в федерацію слов’янських держав (на зразок США), то в останніх, проектах прямо ставиться питання про утворення незалежної української держави.

У всіх проектах передбачена наявність глави держави, що правда, з різною компетенцією. Така увага до глави держави не є випадковою. Адже на час написання, проектів Російська імперія була в стані найвищого розквіту абсолютизму. Повноваження російського імператора були необмеженими, нічим не регламентованими, тому і з’являлися перші спроби теоретичного обгрунтування необхідності обмеження абсолютизму та реорганізації імперії.

В Європі в цей час вже насунулась друга хвиля революцій, в результаті яких у багатьох країнах відбувалися демократичні реформи, розвивався парламентаризм, а діяльність монархій починала обмежуватись конституційними нормами.

У "Начерках Конституції Республіки" (в редакції 1850 року) Георгій Андрузький головну увагу приділяє організації управління на рівні общини, області та округу як складових держави, в якій не знайшлося місця самій Росії [3, с. 49]. Серед загальнодержавних органів автор передбачає законодавчі збори та міністерства, повноваження яких, однак, не визначені.

"Начерки Конституції Республіки" передбачають наявність глави держави, проте не визначають його повноважень, зазначається лише те, що він входитеме до складу Державної ради як законодавчого органу.

Михайло Драгоманов розробив конституційний проект перетворення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу – "Проектъ основаній устава украинского общества "Вольний союз – "Вільна спілка" [4, с. 60].

Метою заснування "Вільної спілки" Драгоманов бачить діяльність для політично­го, економічного й культурного звільнення та розвитку українського народу і прожи­ваючих серед нього іншоплеменних колоній. Найважливішим завданням "Вільної спілки" є робота над перетворенням Російської імперії на засадах політичної свободи.

Державний устрій, відповідно до проекту, нагадує федеративні республіки США, Швейцарії. Передбачається наявність Глави Держави, який може бути як спадковим так і виборним.

У першому випадку за його дії відповідають міністри, яких він призначає, а в другому він відповідає особисто. Глава Держави "зобов’язаний обнародувати закони, прийняті загальнодержавними зборами, і постанови Сенату, що позбавляють їх сили, а також постанови Державного Собору, наглядати за їх виконанням і переслідувати в законному порядку за їх порушення"[5, с. 72]

Глава Держави вправі ставити питання перед Сенатом про невідповідність законів Конституції держави; призначає міністрів, членів Сенату, призначає час зібрання парламенту та розпускає його (Державну Думу і Союзну Думу).

Відомий український історик і громадських діяч В. Липинський запропонував теорію українського гетьманства, оскільки, на його думку, вона має глибокі традиції в Україні [6, с. 101].

Аналізуючи статус глави держави у західних країнах, він дійшов до висновку, що існуючі там демократичні системи спираються на монархічні традиції, а відсутність монархії в деяких країнах компенсується наявністю інституту сильного президента.

Гетьманство в Україні В. Липинський розглядав як трудову національну монархію, як персоніфіковане в особі Гетьмана єдиновладдя Нації над цілим трудовим народом і всіма його класами. Національний Гетьман являє собою "символ єдності Української нації і сили Української держави"[7, там же, с. 103].

Порівнюючи Україну з хліборобським господарством, автор вказував, що як "нема господарства без голови-господаря так не може бути без господаря і держава".

Майбутнє України В. Липинський вбачав у формі спадкової монархії, діяльніть якої регламентується законом. Необхідність її відновлення він пояснював метою "воскресити власну національну традицію, мати внутрішній мир і спокій, придбати через монарха потрібні зв’язки в Європі і мати державну адміністрацію"[8, там же с. 79]. Крім того В. Липинський застерігав, що виборність гетьмана вже не раз губила Україну, а діяльність самодержавної спадкової монархії завжди можна обмежити законом.

Продовжувачем ідей В. Липинського був В. Кучабський, автор ідеї монархічної держави у формі "позитивного мілітаризму"[9, с. 179]. На думку В Кучабського, особливу роль у заснуванні монархічної держави покликана відіграти провідна верства суспільства – "люди військового духу і організації".

Найрадикальнішим проектом з тогочасних варіантів є "Основний закон "Самостійної України" Спілки народу українського", автором якого є М. Міхновський (1905 р.) [10, с. 73]. Проектом пропоновано створення президентської республіки на території українських земель, де законодавчу владу обіймає рада представників і сенат. Ідея двох палат ("хат") парламенту враховує національно – економічні відмінності земель (сенат складається з депутатів, обраних від кожної землі, рада представників – з депутатів від рівних виборчих округів).

Виконавчу владу обіймає президент Всеукраїнської спілки, що обирається всім народом через плебісцит на 6 років, і який є Першим громадянином. Особа президента є недоторканною, проте можливий "народний суд", коли президент "явно знехтував сей основний закон". Президент призначає й усуває міністрів, "є головний вожд війська й фльоти, а також виконавчих органів". Він призначає всіх цивільних і судових урядовців, а також суддів. Президент оголошує закони, "пильнує" за їхнім виконанням, "але він не може ані усувати законів, ані звільняти від їх виконання". Президент наділений правом амністії, проте "не може дати змилування міністрам".

Передбачаючи грошову винагороду Президентові, встановлюється, що вона визначається законом кожні 3 роки.

Президент має право помилування. Стаття. 72 цієї праці чітко визначає, що президент не має інших прав, крім наданих йому законом. Проектом не передбачено повторного обрання Президента, оскільки після закінчення 6 річного терміну або внаслідок смерті обирається новий. Детально врегульовано також порядок організації і діяльності судових установ у Всеукраїнській спілці.

Проаналізовані праці свідчать, що навіть у часи, коли Україна не мала своєї держави, українська політико-правова думка (зокрема, в питанні що стосується глави держави) розвивалась на рівні з світовою. Це можна пояснити таким чином, як початком реформ в Російській імперії, поширенням ідей та практики західноєвропейського конституціоналізму.

Важливо зазначити, що в цей період почала активно розвиватися російська школа державного права, головним завданням якої було теоретичне обгрунтування ефективності діяльності самодержавного правління в Росії, а також оцінка реформ, що ним проводились. Такі визначні вчені – конституціоналісти як М. Коркунов, Б. Чичерін, що займалися серед інших питань проблемами інституту глави держави, увійшли в когорту найвідоміших конституціоналістів світу.

Це теж сприяло розвиткові української політико-правової думки, в основу праць представників якої лягли ідеї незалежності України, поділу влади в майбутній українській державі, прав і свобод її громадян та розвитку місцевого самоврядування.

Відтак прийняття законодавчих актів, що розвивають положення Конституції України, потребує врахування досвіду державного будівництва, зосередженого в конституційних нормах демократичних країн та в історії української правової думки. Вивчення цього досвіду може бути корисним для нашої молодої держави.

––––––––––––––––––––

1. Волковецький С. Чушенко В. Якою має бути влада / Галичина. – 1995. – 11 травня.

2. Слюсаренко А.Г. Томенко М.В. Історія української конституції. – К.,1993.

3. Історія української конституції. – К.,1997.

4. Слюсаренко А.Г. Томенко М.В. Історія української конституції. – К.,1993.

5. Історія української конституції. – К.,1997.

6. В Липинський Листи до братів-хліборобів. – Нью-Йорк, 1954.

7. Там же. – С. 103.

8. Там же. – С. 49.

9. Потульницький А. Нариси з української політології. – К., 1994.

10. Конституційні акти України 1917-1920. – К., 1992.

 

© Манюк П., 2002

< Попередня   Наступна >