Радник

---

Об’єкти складу злочину: "втеча З місця позбавлення волі або з-під варти"М. Голомша©прокуратура Рівненської області вул.16 липня 52, м.Рівне, 33028, Україна, тел.(0362) 62-03-00

 

 

 

 

 

 

 

 

Розглядається об’єкт втечі з місця позбавлення волі або з-під варти. Аналізується значення об’єкта втечі з місця позбавлення волі або з-під варти при дослідженні проблеми відповідальності за конкретний злочин.

Ключові слова: об’єкт злочину, втеча з місця позбавлення волі або з-під варти.

Суспільна небезпека злочину багато в чому визначається характером тих суспільних відносин і цінностей, яким заподіюється або може бути заподіяна шкода його вчиненням. Відповідь на питання: чому і яка шкода заподіяна тим чи іншим конкретним злочином – означає відповідь на питання: що є об’єктом того чи іншого злочину. Правильне вирішення цього питання сприятиме розв’язанню важливого соціального і правового завдання забезпечення безпомилкового застосування кримінального закону та зміцненню законності у державі.

Стверджувати про те, що питання загально теоретичного висвітлення проблеми об’єкта злочину не знайшло свого висвітлення в літературі не можна. Окремі його аспекти розглядалися такими на

уковцями, як А.А. Піонтковський, Я.М. Брайнін, Б.С. Нікіфоров, А.Н. Трайнін, В.Я. Тацій, М.Й. Коржанський, В.К. Глістін, А.В. Наумов та ін. Результатами праці цих авторів стала ґрунтовна та детальна розробка фактично загальновизнаної теоретичної концепції об’єкта злочину у кримінальному праві. Однак, в науці кримінального права залишаються ще невирішеними питання об’єкта злочину низки як нових для законодавства складів злочинів, так і тих, які передбачаються у ньому традиційно.

Мета цієї статті – висвітлення поняття об’єкта злочину втечі з місця позбавлення волі або з-під варти.

Визначення об’єкта втечі з місця позбавлення волі або з-під варти має ключове значення для вирішення питань відповідальності суб’єкта злочину передбаченого ст.393 КК України. Це зумовлено роллю та значенням об’єкта злочину в системі елементів та ознак складу злочину.

Правильне і точне встановлення об’єкта аналізованого посягання насамперед пов’язане з визначенням соціальної сутності такого посягання і оцінкою характеру його суспільної небезпеки. Воно є запорукою точного визначення інших ознак складу злочину передбаченого ст.393 КК України та відмежування його від суміжних злочинів, а тим самим успішному вирішенню питань кваліфікації вчиненого. Без визначення об’єкта посягання не можна законно і справедливо вирішити питання, пов’язані з призначенням покарання та звільненням від покарання, а також питання відбування покарання.

Значення об’єкта злочину не обмежується вирішенням питань матеріально-кримінального права. Об’єкт посягання, в тому числі втечі з місця позбавлення волі або з-під варти, відіграє також важливе кримінологічне значення, зокрема в ході розробки заходів попередження такого роду посягань, вивчення особи втікача тощо.

Визначення об’єкта має не лише чисто теоретичне значення, а й саме безпосередньо практично-прикладне. Адже з цим пов’язана відповідь на запитання, чи підлягає кримінальній відповідальності особа, яка незаконно взята під варту або направлена в місця позбавлення волі; щодо якої застосовано не взяття під варту, а затримання чи відповідні адміністративно-правові заходи тощо; чи є склад злочину в діях засудженого, який залишив відповідне місце з "дозволу" не уповноваженої на це особи.

Визначаючи об’єкт конкретного виду злочину, зокрема втечі з місця позбавлення волі або з-під варти, важливо визначити загальні засади, якими слід при цьому керуватися. Інакше кажучи, яка загальна теоретична концепція об’єкта буде взята за основу при визначенні того, що ж виступає об’єктом втечі з місця позбавлення волі або з-під варти, як буде класифікуватися такий об’єкт.

Особливе значення це набуває у зв’язку з тим, що останніми роками в теорії кримінального права України висловлюються думки, згідно з якими традиційні погляди на об’єкт злочину піддаються сумніву.

Нагадаємо, що протягом тривалого часу в науці кримінального права України та інших країн колишнього СРСР було загальновизнаним те, що об’єкт злочину – це суспільні відносини, на які посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди, і які знаходяться під охороною закону про кримінальну відповідальність [1]. Такого ж розуміння об’єкта злочину притримуються більшість учених-юристів України, послідовників А.О. Піонтковського, який ще в 1924 р. писав, що суспільні відносини є загальним об’єктом, на який, врешті-решт, посягає будь-який злочин, передбачений кримінальним законом [2].

Водночас окремі вчені, зокрема А.В. Наумов, А.В. Пашковська та Є.В. Фесенко, вважають, що таке розуміння об’єкта є застарілим і не дає можливості правильно визначити об’єкт більшості злочинів. Так А.В. Наумов, не заперечуючи, що в багатьох злочинах суспільні відносини – це об’єкт, стверджує, що на деякі злочини таке розуміння об’єкта не поширюється, і тому, на його думку, для встановлення об’єктів низки злочинів необхідне "повернення до теорії об’єкта як правового блага, створеної ще наприкінці минулого століття в межах класичної та соціологічної шкіл кримінального права" [3].

Представник російської школи вчених-юристів А.В. Пашковська взагалі пропонує в усіх випадках вважати об’єктом злочину "охоронювані кримінальним законом соціально значущі цінності, інтереси, блага, на які посягає особа, котра скоїла злочин, і яким заподіюється або може бути заподіяна шкода" [4].

Серед українських учених такої позиції дотримується, зокрема, Є.В. Фесенко. На його думку, об’єктом виступають, зокрема, "різноманітні об’єкти матеріального світу, у тому числі і сама людина, які мають істотне значення для окремих осіб, соціальних груп і суспільства в цілому" [5]. Цей же автор вважає, що об’єктом злочину, який найповніше, порівняно з іншими елементами складу злочину, відображає характер суспільної небезпечності вчиненого діяння, мають визнаватись не якісь абстрактні суспільні відносини, а конкретні людські, суспільні або державні цінності. Тому, на його думку, об’єкт як елемент складу злочину – це цінності, що охороняються кримінальним законом, проти яких спрямоване злочинне діяння і яким воно може заподіяти або спричиняє шкоду [6]. Такий аксіологічний підхід до об’єкта, на думку автора, випливає насамперед із положень Конституції України (ст.3), в якій найвищою соціальною цінністю визнаються людина, її життя й здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека.

Не вдаючись у суть викладених міркувань, зауважимо, що блага, цінності, життєві інтереси та інше, не існують поза суспільними відносинами, які склалися в суспільстві на певному етапі його розвитку. Вони похідні від сукупності суспільних відносин, а тому і їх правова оцінка неможлива поза цими відносинами. Тому розуміння об’єкта злочину як суспільного відношення є найповнішою і найточнішою характеристикою цього елемента складу злочину.

Таким чином об’єктом злочину, визнаються суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом, на які направлене конкретне посягання і яким конкретним злочином заподіюється шкода або створюється загроза заподіяння такої шкоди.

Характеризуючи об’єкт втечі з місць позбавлення волі або з-під варти, необхідно відзначити, що в науці кримінального права загальновизнаною є триступенева класифікація об’єктів злочину (загальний, родовий, безпосередній). Її також слід враховувати під час визначення даного елемента складу злочину.

Проблема загального об’єкта злочину в юридичній літературі висвітлена достатньо і особливих суперечок не викликає. Під ним розуміються всі суспільні відносини, які охороняються кримінальним законом, посягання на які визнаються злочинами і тягнуть за собою міри кримінально-правового впливу. Приблизний перелік цих суспільних відносин наведений в ст.1 КК України.

Отже, виходячи з викладеного, загальним об’єктом втечі з місць позбавлення волі, як і будь-якого іншого злочину, є вся сукупність суспільних відносин, що існують у суспільстві і які поставлені під кримінально-правову охорону.

Однак неможливо глибоко проаналізувати об’єкт будь-якого злочину без встановлення тієї сфери (сукупності) суспільних відносин, які утворюють родовий об’єкт цього злочину. Це зумовлено тим, що саме родовий об’єкт виконує низку важливих функцій:

– характеризує суспільну небезпечність певних груп злочинів, які посягають на тотожні або однорідні суспільні відносини;

– визначає місце конкретного злочину в системі Особливої частини КК, а отже дає можливість розмежувати подібні за об’єктивною та суб’єктивною стороною злочини, які посягають на різні родові об’єкти;

– допомагає точніше визначити безпосередній об’єкт, який повинен бути частиною відносин, що утворюють родовий об’єкт [7].

Родовий об’єкт охоплює коло однорідних або тотожних за своєю соціально-політичною і економічною сутністю суспільних відносин, які повинні охоронятися в силу цього єдиним комплексом кримінально-правових норм [8]. Спільність родового об’єкта визнана в науці кримінального права єдиним критерієм для побудови системи Особливої частини, для виділення в ній окремих груп злочинів. Значення родового об’єкта виявляється також і в тому, що з його встановленням виясняються зміст і соціальна роль відповідної групи суспільних відносин, що визначають, поряд з іншими обставинами, характер і степінь суспільної небезпеки посягання на ці відносини. Безпомилкове визначення родового об’єкта посягання має вирішальне значення для кваліфікації скоєного.

Автори одного з підручників з кримінального права відзначають, що родовий об’єкт "переважно розкривається в назві глави кодексу, інколи він визначається законодавцем в одній із статей Особливої частини, в деяких випадках може бути встановлений на основі соціально-політичного аналізу складів злочину" [9].

Однак не завжди легко визначити родовий об’єкт розглядуваного злочину, виходячи лише з розміщення відповідної кримінально-правової норми в системі Особливої частини.

Оскільки стаття, що передбачає відповідальність за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти, введена до розділу про злочини проти правосуддя, то це вказує на те, що законодавець як родовий об’єкт такої втечі розглядає суспільні відносини, що складаються в процесі відправлення правосуддя. Правосуддя, що повинно охороняти і захищати наше суспільство від правопорушень і злочинів, у випадку вчинення проти нього вказаних посягань само стає об’єктом кримінально-правової охорони. Тому система правосуддя також потребує кримінально-правової охорони, і протистояти таким посяганням може лише кримінальний закон.

Отже, кримінально-правовий захист суспільних відносин в сфері правосуддя знайшов своє відображення в діючому кримінальному законодавстві і ці суспільні відносини обґрунтовано виділені законодавцем як окремий об’єкт кримінально-правової охорони. Однак діяльність стосовно здійснення завдань правосуддя стає об’єктом кримінально-правової охорони лише у випадку вчинення на неї злочинних посягань.

Правосуддя в Україні, відповідно до ст.124 Конституції України, здійснюється виключно судами. Однак, здійснення завдань і цілей правосуддя не вичерпується тільки діяльністю суду. Його ефективне відправлення неможливе без взаємопов’язаної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та органів виконання покарання. Хоча вказані органи, на відміну від суду, самі і не здійснюють правосуддя, проте вони створюють необхідні умови для ефективної діяльності судів, чим допомагають здійсненню правосуддя. Так діяльність щодо здійснення правосуддя починається задовго до судового розгляду справи – починаючи із стадії дізнання і досудового слідства. Воно триває і після винесення по справі обвинувального вироку, вступу його в законну силу, включає в себе стадію виконання покарання і закінчується повним його відбуттям і припиненням або зняттям судимості. Якщо органи, що здійснюють цю діяльність, не включити в систему правосуддя, то це зробило б, по суті, неможливим відправлення правосуддя судами. Крім того, діяльність самих цих органів також служить здійсненню завдань правосуддя.

Отже, під діяльністю, що направлена на здійснення завдань правосуддя, як родовим об’єктом злочинів проти правосуддя необхідно розуміти "не тільки діяльність судів, але й органів попереднього розслідування, виконання вироків і рішень, тобто систему дій, які становлять кримінальний процес" [10].

Подібної думки щодо цієї проблеми дотримуються й інші автори. Зокрема, В.К. Сауляк, В.Е. Квашис, Ю.К. Шевєлєв вважають, що "діяльність по здійсненню завдань і досягненню мети правосуддя слід розуміти в широкому розумінні – як спільну діяльність усіх державних органів (у тому числі і виправно-трудових закладів), що здійснюють боротьбу із злочинністю" [11]. Таку позицію вони обґрунтовують тим, що в главі про злочини проти правосуддя більшість складів злочинів пов’язано з посяганнями не на діяльність конкретного суду, а на діяльність органів, що перебувають за межами судової системи. Аналогічної позиції дотримується і В.О. Навроцький [12].

Ш.С. Рашковська вважає, що родовим об’єктом злочинів проти правосуддя "охоплюються не всі суспільні відносини, що виникають у процесі функціонування слідчо-прокурорського апарату, суду, органів, що виконують судові вироки і рішення, а лише ті суспільні відносини, які встановлюються при здійсненні цими органами специфічних завдань правосуддя, тобто в процесі розкриття розслідування злочинів, судового розгляду і вирішення кримінальних справ, а також при реалізації засобів кримінального покарання…" [13].

Наведені доводи дають нам підстави погодитись із названими авторами і стверджувати, що родовим об’єктом злочину, передбаченого ст.393 КК України, є нормальна діяльність суду щодо здійснення правосуддя і органів, що проводять дізнання, досудове слідство, утримують особу під вартою або виконують судові рішення і призначене судом покарання.

Посягаючи на інтереси правосуддя в цілому, втеча з місць позбавлення волі або з-під варти, першою чергою, порушує нормальну діяльність цих органів, на які безпосередньо покладене завдання виконання покарання у вигляді позбавлення волі чи утримування підозрюваного, обвинуваченого і підсудного під вартою. Тому безпосереднім об’єктом втечі з місць позбавлення волі або з-під варти є нормальна діяльність органів, що виконують покарання у вигляді позбавлення волі чи утримують особу під вартою здійснюючи покладені на них функцій.

Однак у науці існує й інша точка зору щодо питання про об’єкт втечі. Так К.В. Мазняк, відмовившись від загальноприйнятого в кримінальному праві поділу об’єктів злочину на родовий і безпосередній, вважає, що одним і єдиним об’єктом втечі з місць позбавлення волі є діяльність місць позбавлення волі і встановлений порядок відбуття покарання [14]. У подальших своїх працях цей автор підтвердив свою думку стосовно об’єкта втечі, уточнивши його. Зокрема, він вважає, що втеча – це "злочин, що посягає саме на виправно-трудові правовідносини і об’єктом втечі є виправно-трудові правовідносини, що виникають між засудженим і органом, що здійснює виконання покарання у вигляді позбавлення волі" [15]. Автор заперечує проти віднесення втечі до злочинів проти правосуддя, обґрунтовуючи це тим, що "правосуддя є особлива державна функція, яку здійснює лише один тільки орган держави – суд" [16].

Ця надто вузька точка зору при визначенні об’єкта втечі з місць позбавлення волі або з-під варти справедливо була піддана критиці іншими вченими. Так, В.Е. Квашис та Ю.К. Шевєлєв, обґрунтовано критикуючи згаданого автора, вважають, що "в наведених вище судженнях змішується об’єкт втечі і об’єкт виправно-трудових правовідносин, звужується коло органів, що здійснюють правосуддя, і за межами цієї діяльності щодо здійснення правосуддя залишається така важлива стадія кримінального процесу, якою є виконання покарання, при цьому необґрунтовано протиставляються кримінально-правові і виправно-трудові правовідносини" [17].

Логічно було б говорити, що вчинення засудженим втечі з місць позбавлення волі тягне за собою припинення кримінально-виконавчих правовідносин. Однак сам факт вчинення втечі є юридичною обставиною для виникнення кримінально-правових відносин, об’єктом яких в цьому випадку є діяльність органів правосуддя.

Отже, виходячи з вищевикладеного, загальним об’єктом втечі з місць позбавлення волі, як і будь-якого іншого злочину, є вся сукупність суспільних відносин що існують у суспільстві і які поставлені під кримінально-правову охорону.

Родовим об’єктом злочину, передбаченого ст.393 КК України, є нормальна діяльність суду щодо здійснення правосуддя і органів, що проводять дізнання, досудове слідство, утримують особу під вартою або виконують судові рішення і призначене судом покарання.

Безпосереднім об’єктом втечі з місць позбавлення волі або з-під варти є нормальна діяльність органів, що виконують покарання у вигляді позбавлення волі чи утримують особу під вартою, здійснюючи покладені на них функції.

––––––––––––––––––––

1. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищих закладів освіти / М.І.Бажанов, Ю.В.Баулін, В.І.Борисов та ін. За ред. професорів М.І.Бажанова, В.В.Сташиса, В.Я.Тація. – Київ – Харків: Юрінком Інтер-Право, 2001. – С. 90.

2. Пионтковский А.А. Учение о преступлении. – М.: Госюриздат, 1961. – С. 129 – 130.

3. Наумов А.В. Уголовное право. Общая часть: Курс лекций. – М.: БЕК, 1996. – С. 147.

4. Курс уголовного права. Общая часть.: Учебник для вузов / Под ред. Н.Ф.Кузнецовой, И.М.Тяжковой. – М.: Зерцало, 1999. Том 1: Учение о преступлении – С. 202.

5. Фесенко Є.В. Цінності як об’єкт злочину // Право України.-1999.-№6.-С. 75.

6. Кримінальне право України. Загал. частина: Підручник для студентів юрид. вузів і фак. / Г.В.Андрусів, П.П.Андрушко, В.В.Бенківський та ін. За ред. П.С.Матишевського та ін. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – С. 124, 127.

7. Карчевський М.В. Кримінальна відповідальність за незаконне втручання в роботу електронно-обчислювальних машин, систем та комп’ютерних мереж / МВС України, Луган. акад. внутр. справ. ім.10-річчя незалежності України; Наук. ред. Л.М.Кривоченко. – Луганськ: РВВ ЛАВС, 2002. – С. 19.

8. Таций В.Я. Объект и предмет преступлений по советскому уголовному праву. – Харьков, 1982. – С. 86 – 87.

9. Советское уголовное право (Общая часть). – М., 1988. – С. 80.

10. Власов И.О., Тяжкова К.М. Ответственность за преступления против правосудия. – М., 1968. – С.31.

11. Сауляк В.К., Квашис В.Е., Шевелев Ю.К. Проблемы борьбы с побегами осужденных из мест лишения свободы. – К., 1978. – С.12.

12. Навроцький В.О. Кримінальне право України. Особлива частина: Курс лекцій. – К.: Т-во "Знання", 2000. – С. 529.

13. Рашковская Ш.С. Преступления против правосудия. – М., 1978. – С. 6.

14. Мазняк К.В. Побеги заключенных и борьба с ними: Автореф. дис… канд. юрид. наук. – М.: ВШ МВД СССР, 1968. – С. 5.

15. Мазняк К.В. К вопросу об исправительно-трудовых правоотношениях // Тр. Иркутск. ун-та. – Т.45. – Вып.8. Ч.IV. – С. 245.

16. Мазняк К.В. Побеги заключенных и борьба с ними. – С. 5.

17. Квашис В.Е., Шевелев Ю.К. Правовые вопросы борьбы с побегами из исправительно-трудовых учреждений // Тр. ВНИИ МВД СССР. – М., 1970. – Вып.18. – С. 49.

 

© Голомша М., 2003

< Попередня   Наступна >