Радник

---

Особливості правового становища шляхти в Галичині (кінець XVIII – початок XIX ст.)І. Настасяк©Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

У статті аналізується правове становище галицької шляхти наприкінці XVIII ст. та зміни, яких воно зазнало внаслідок переходу Галичини під владу Австрії. Дана оцінка реформ австрійського імператора Йосифа ІІ, які значно обмежили шляхетські привілеї. Досліджуються питання поділу шляхти на стани: магнатів та лицарів, характеризується кожний стан. Значну увагу приділено проблемам регламентації правового статусу шляхти, підставам набуття та втрати шляхетських прав. Виявлені особливості феодальної повітової власності.

Ключові слова: шляхта, Галицька метрика, індигенат.

На сучасному етапі розвитку української держави проблема правового регулювання прав та обов’язків громадян є надзвичайно важливою. При цьому беруться до уваги міжнародні норми, загальнодержавні інтереси та історичні традиції. Перебування Галичини під владою інших держав, зокрема Австрії, наклало свій відбиток на становище різних верств її населення, надало йому певної специфіки. З огляду на це вивчення правового статусу окремих соціальних груп є цікавим як з наукового погляду, так і з точки зору практичного використання історичного досвіду.

xt1" style="line-height: 150%;">Глибокий аналіз розвитку станових відносин в Галичині неможливий без вивчення архівних матеріалів, наукових праць вітчизняних та зарубіжних учених, в яких започатковано розв’язання цієї проблеми. Дослідження правового становища населення Галичини у зазначений період є важливим ще й тому, що ця тема попри своє часткове висвітлення все ще потребує доопрацювання.

Історико-правова наука, на жаль, ще не має у своєму розпорядженні достатньої кількості видань джерел, що стосуються правового становища різних соціальних груп у Галичині за часів австрійського панування. Тим важливішим є детальне опрацювання документів, які нам доступні. Відтак цікавим для дослідників є напівурядовий збірник юридичних норм, що публікувався у Львові і мав назву "Піллеріана" (за прізвищем друкаря). Він виходив щорічно та містив найважливіші правові приписи, які видавала Галицька губернія.

Окремі відомості про правовий статус галицької шляхти містяться у праці М. Тировича "Галичина від першого поділу до Весни Народів 1772-1849 рр.". У ній автор наводить фрагменти першоджерел, що стосуються цього питання, зокрема: періодики, спогадів очевидців, щоденників, офіційних видань австрійських властей.

Критичну оцінку галицьким становим відносинам і шляхетській політичній програмі дав чиновник Львівської губернії Ернест Богуміл Кортум у своїй книзі "Дворянський статут для Галіції або Дослідження рекламацій галицького дворянства польської нації австрійському уряду".

Об’єктивний аналіз політико-правового, суспільного, економічного становища шляхти зробив С. Гродицький у праці "Історія суспільно-політичного устрою Галичини 1772-1848", у якій значну увагу приділив підставам набуття та втрати шляхетських прав та громадянства.

Суттєве значення для дослідження історії шляхти в Галичині має також праця відомого польського вченого Г. Лепуцького "Колонізаційна діяльність Марії Терезії і Йосифа ІІ в Галичині у 1772-1790 рр.". У ній дана оцінка імператорським реформам, які внесли зміни до правового статусу шляхетського стану та обмежили його давні привілеї; висвітлюється проблема так званого подвійного обивательства.

Метою пропонованої статті є дослідження особливостей правового становища шляхти в Галичині наприкінці XVII- початку XIX ст; аналіз змін, яких воно зазнало після захоплення галицьких земель Австрією.

У 1772 р. Росія, Прусія та Австрія здійснили поділ Польщі,в результаті якого Галичина перейшла під владу багатонаціональної Габсбурзької імперії. Нова влада почала ретельно вивчати своє надбання. Одним з термінових заходів був перепис населення, який відкрив надзвичайну неоднорідність окремих станів і груп населення. На чолі суспільства стояла стотисячна шляхта. Науковці не раз зазначали, що ніде, крім Угорщини, не було такого численного дворянства, як у Галичині і Польщі.

Після переходу під австрійське підданство польська шляхта почала поступово втрачати свої давні привілеї, урівнюючись у правах з шляхтою австрійською. Цього слід було очікувати, оскільки остання не мала навіть частково таких великих повноважень, якими були наділені представники польського поміщицтва.

Головною відмінністю у їхньому правовому становищі було те, що шляхта у габсбурзьких краях не утворювала єдиного стану, поділяючись на магнатів та лицарів. Вона не здобула собі таких важливих прав та вольностей, як право особистої та майнової недоторканості, податкову незалежність, виняткове право на зайняття посади. Важливо також підкреслити, що в Австрії не існувало загальнодержавного шляхетства, а лише крайове, тобто, шляхта поділялася, зокрема, на австрійську, штирійську, карінтійську, угорську, чеську, силезьку [1, с.40].

Анексія Галичини спричинила те, що польська шляхта утворила в межах австрійської монархії ще одну окрему групу, а саме – крайову галицьку шляхту, до складу якої входили усі ті, хто міг у встановленому порядку довести своє шляхетство. Його треба було виводити з восьми батьківських та чотирьох материнських поколінь, з поданням родових гербів. Такий генеалогічний вивід вимагав також підтвердження з боку губернатора та трьох галицьких магнатів.

Уже перші документи, видані австрійською владою показали шляхті, що не може бути й мови про збереження її колишнього політико-правового становища. Під загрозою конфіскації землі було заборонено виїжджати з краю без пояснення на те причини, скасовано податкову незалежність. Політичне життя шляхти зупинилось, оскільки заборонялись усі публічні з’їзди, сеймики та наради. Більш заможній шляхті заборонили приватне володіння збройними силами. Зброю наказали скласти у найближчих фортецях "в депозит", а згодом обмежили навіть, повсюдний у Польщі звичай носіння шабель [2, с.10]. Не минало й місяця, щоб не вийшла якась нова заборона, а значна військова сила австрійської влади не дозволяла нехтувати її приписами.

Невдовзі після загарбання був ліквідований принцип формальної шляхетської рівності, який діяв у Польщі. Терезіанське сеймове розпорядження для Галичини у 1775 р. поділило шляхту на магнатів та лицарів. До стану магнатів автоматично зачислялися усі володарі титулів князів та графів. Проте їх у південній Польщі було дуже мало, оскільки заборона використання спадкових титулів діяла тут ще з 1638 р. Тоді було вирішено, що усі ті, хто обіймав сенаторські посади, тобто найвищі повітові посади (особливо посади воєвод, каштелянів та міських старост), на цій підставі могли претендувати на графські титули [3, с.184]. Власники нижчих повітових звань могли на тих самих умовах претендувати на титули баронів.

Та ж терезіанська сеймова інструкція від 1775 року "поділила" на стани і духовенство Галичини. Всіх архієпископів, єпископів та інфулатів римокатолицької та грекокатолицької церков зачислили до магнатів. Нижчі прелати та каноніки були віднесені до стану лицарів.

Наступним ударом для шляхетського стану було скасування політичних повноважень шляхти-голоти. Процес утворення прошарку безземельної шляхти, який у Польщі тривав вже давно, ще більше посилився в перші роки австрійського панування. У землеробській Галичині шляхетські елементи, які не мали земельних наділів, осідали на чужих землях (брали їх в аренду або перебували на двірській службі та виконували адміністративні функції на землях великої знаті)[4, с.22]. Просування по службі в державній адміністрації чи у війську було для них неможливим, тому їх чекало поступове зубожіння.

У 1775 році були ліквідовані колишні титулярні повітові служби і, натомість, утворені аналогічні австрійські титулярні посади окремо для магнатів, окремо для лицарів. Для магнатів утворили "найвищі крайові" посади: румістра, маршала, підкоморчого, кухмістра, ловчого, конюшого, майстра сокільництва, чесника, коморника аргентарії (білизни). Для лицарів утворили посади "крайові": архістольника, віцемаршала, віцеподкоморчого, мічника, підскарбового, віцекоморника аргентарії, крайового, хорунжого [1, с.43]. На практиці для означення цих посад вживалися німецькі та латинські терміни.

У 1782 році імператор Йосиф ІІ створив 40-й особовий відділ Галицької щляхетської гвардії під командуванням Адама Казимира Чарториського. Ця гвардія не стала. як дехто очікував, відділком галицької армії і була ліквідована у 1791 р. Замість цього уряд гарантував галицькій шляхті певну кількість місць у Військовій академії у Відні ("Wiener- Neustadt"). Згодом полякам відвели 33 місця у Надвірній гвардії, але туди приймали лише тих кандидатів, які прагнули присвятити себе службі в австрійській армії.

З плином часу темп реформ, які стосувалися правового становища шляхти, був сповільнений і постало питання про впорядкування нагромаджених приписів з цього питання. Однак кодифікація усіх шляхетських привілеїв була проведена в Галичині тільки у 1838 р. Почали розрізняти права крайової шляхти та права закордонної шляхти (до неї відносили шляхту інших держав та шляхту інших країв австрійської імперії). Перелік (реєстр) шляхетських прерогатив був у той час досить скромним, до них передусім належало право власності на табулярні землі і пов’язане з ним право використання праці підданих. Цей реєстр містив і такі привілеї: можливість звернення зі скаргами до привілейованого, шляхетського суду; звільнення від обов’язку військової служби; право клопотання про пребенди (дохід та майно, що надаються привілейованій частині католицького духовенства за виконання обов’язків, пов’язаних з займаною посадою), місця у фондових закладах, ордени Зоряного Хреста, Св. Щепана чи Золотого Руна (останній надавали тільки магнатам) та ін [5, с.45]. Проте не було у ньому жодних істотніх привілеїв політичного характеру.

Для того, щоб мати можливість користуватися цими правами, потрібно було спочатку виконати важливу формальну вимогу: кожен шляхтич мав бути вписаний до Метрики (списку усіх магнатських та лицарських родів). Таку метрику ввів у Галичині в 1782 р. становий відділ Галицького сейму за прикладом тих, що існували в інших краях австрійської корони.

Щоб отримати право бути вписаним до цього документа, кандидат повинен був довести, що він сам або його предки вже мали попередньо польське шляхетство. Для цього слід було подати витяги з судових книг, свідчення трьох місцевих магнатів, навіть згадки зі старих гербаріїв, що заміняли неіснуюче в Польщі глашатайство. Хто не домігся запису до Метрики протягом шести місяців, вважався чужоземцем. Цей термін, однак, виявився надто стислим, оскільки шляхта спочатку знехтувала відозвою влади, тому його декілька разів продовжували.

Чужоземна шляхта, що прагнула оселитися в Галіції повинна була отримати місцевий індигенат (громадянство). Право його надання мав місцевий сейм, але винятково стосовно осіб, які вже мали індигенат будь-якого з країв австрійської імперії. Натомість право надання індигенату чужоземцям належало виключно імператору, як і право нобілітації. Без згоди імператора австрійським підданим не можна було ні клопотати про нобілітацію в чужих державах, ні набувати закордонних почесних титулів [4, с.24].

Австрійське законодавство передбачало перелік підстав втрати шляхетських привілеїв, а саме: через незаконну еміграцію, коли емігрант не підкорився трикратній вимозі про повернення; у зв’язку з судовим вироком; через добровільний перехід до нижчого стану. Очевидно законодавець не брав до уваги випадки, коли так звана добровільність була спричинена економічним примусом. В Австрії не діяли приписи, які забороняли шляхті оселятись у містах та займатись торгівлею чи ремеслом, тому в Галичині скасували польські норми, які регулювали ці питання. Щодо жінок, то втрата ними шляхетських прав наступала після одруження з кріпосним. Як і в інших краях, в Галичині суворо каралось незаконне користування шляхетськими привілеями.

Монополія на феодальну повітову власність не підлягла суттєвим обмеженням, принаймні у цьому питанні загарбник не обдурив польську шляхту. Право володіння повітовими землями було визнане також за міщанами столичного міста Львова.

Австрійське законодавство присвятило багато уваги проблемі так званого подвійного громадянства, яке з’явилося після розподілів Польщі. Внаслідок механічно виконаного розмежування кордон перетинав велику кількість магнатських латифундій та земель середньої шляхти. З приводу цього виникло багато труднощів. Адже ця проблема торкалась не лише права власності, вона була пов’язана з питанням державної належності населення загарбаних земель.

У 1775 р. до трактату про розподіл земель між Польщею та Австрією додали документ, присвячений, власне, проблемі мішаного громадянства. Подвійними обивателями (sujets mixtes) вважалися усі поміщики, нерухома власність яких внаслідок розмежування опинилась по обидва боки кордону, і щодо яких не вдалося встановити постійного місця проживання. До категорії (мішаних підданих) зарахували також осіб, землі яких насправді знаходились на анексованій території, але які реально виконували певні функції на території Польщі і тому постійно перебували у Варшаві.

Австрійський уряд прагнув якомога швидшої ліквідації цієї невигідної для нього групи населення. Було встановлено семирічний термін, протягом якого вона мала продати свої маєтки на території однієї держави та оселитися в іншій: Австрії чи Польщі. Крім того, "sujets mixtes" були позбавлені права участі у галицькому сеймі, права займати місцеві посади. Однак Австрії не вдалося ліквідувати мішане підданство за такий короткий термін. Петербурзька конвенція від 26 січня 1797 року зобов’язала подвійних обивателів обрати собі одне підданство під страхом конфіскації земель. Але нові зміни кордонів у період наполеонівських воєн звели нанівець її приписи. Трактат між Австрією та Росією, підписаний 3 травня 1815 року під час Віденського Конгресу, встановив, що володіння повітовими землями на території різних держав становить "приватно-правову проблему"[6, с.57]. Кожен з таких землевласників повинен був протягом року задекларувати волю щодо прийняття однієї з двох можливих державних належностей. Якщо він цього не зробив, то автоматично отримував громадянство тієї держави, у якій проживав останнім часом. Відтак проблема мішаного громадянства була формально ліквідована.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновки, що загалом шляхта Галичини здавна становила таку різноманітність ступенів і ланок, що її не можна економічно визначити як один клас. Це була складна і суперечлива соціальна спільнота. Проте з переходом Галичини під владу Австрії відбулась реформація правового становища галицької шляхти, яке зазнало певних змін. Реформи австрійського імператора Йосифа ІІ значно обмежили шляхетські привілеї, був ліквідований принцип формальної шляхетської рівності, який діяв у Польщі, ускладнилося становище дрібної шляхти.

––––––––––––––––––––

1. Grodziski St. Historia usnroju spoleczno-politycznego Gаlicji 1772-1848.Wroclaw; Warszawa; Krakόw; Gdansk, 1971. – 303 s.

2. Pilleriana. – 1791. – №V. – 98s.

3. Pilleriana. – 1782. – №XLVІІ. – 203s.

4. Tyrowicz M. Galicija od pierwszego rozbioru do Wiosny Ludόw 1778-1849. Wybόr tekstόw zrόdlowych. – Krakόw; Wroclaw, 1956. – 335 s.

5. Pilleriana 1782. – №ХVІ. – 84s.

6. Lepucki H. Dziajalnosc kolonizacyjna Marii Terezy i Jazefa II w Galicji 1772-1790. – Lwow;Warszawa, 1938. – 57s.

 

© Настасяк І., 2004

< Попередня   Наступна >