Головна

ПРО ПОНЯТТЯ “ПРОТИЗАКОННЕ НАСИЛЬСТВО”,

“ТЯЖКА ОБРАЗА” ТА “СИСТЕМАТИЧНЕ ЗНУЩАННЯ”

В СКЛАДАХ ЗЛОЧИНІВ, ПЕРЕДБАЧЕНИХ

В СТ.116 ТА СТ.123 КК УКРАЇНИ

В. Бурдін

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

тел. 296-44-82

 

 

 

Стаття присвячена дослідженню проблем кримінальної відповідальності за

злочини, вчинені в стані сильного душевного хвилювання, що було викликане

протиправною чи аморальною поведінкою потерпілого. На основі дослідження різних

наукових поглядів автор намагався дати власне бачення розуміння “протизаконного

насильства”, “тяжкої образи” та “систематичного знущання”.

Ключові слова: злочин, кримінальна відповідальність, стан сильного душевного

хвилювання.

В КК України 2001 р. про стан сильного душевного хвилювання вказується в ч. 4

ст. 36, ч. 3 ст. 39, п. 7 ст. 66, ст. 116, ст. 123 КК України. При цьому в ст. 116 КК

України виникнення такого стану пов’язується тільки з протизаконним насильством,

тяжкою образою або систематичним знущанням з боку потерпілого, а в ст. 123 КК

України лише з протизаконним насильством чи тяжкою образою з боку потерпілого.

В юридичній літературі немає єдності поглядів з приводу того, що саме треба

розуміти під термінами “протизаконне насильство”, “тяжка образа” та “систематичне

знущання”. Ці питання в своїх працях детально досліджували А.В. Байлов,

С.В. Бородін, Л.А. Остапенко, О.М. Попов, Б.В. Сідоров, О.Д. Сітковська,

В.В. Сташис, Т.Г. Шавгулідзе та багат

о інших вчених. Разом з тим багато проблем і

на сьогоднізалишаються спірними. До таких питань можна віднести такі:

1) чи охоплюється поняттям “насильства” тільки протиправний фізичний вплив

на особу?

2) що входить в зміст поняття “погроза”, якщо погрозу відносити до насильства?

3) чи повинно бути таке насильство кримінально-протиправним і чи повинно

воно бути протиправним взагалі? Окремі вчені вважають, що поняттям насильства охоплюється тільки

протиправний фізичний вплив на особу. Обгрунтовують вони свою точку зору тим,

що терміни “насильство” та “погроза” окремо використовуються законодавцем при

формулюванні деяких складів злочину. Це і дає підстави розглядати їх як окремі

поняття, а під поняттям “насильство” розуміти лише протиправний фізичний вплив

на особу [1, с. 85-86; 2, с. 24]. Проте більшість науковців все ж таки визнають, що під

насильством треба розуміти як протиправний фізичний, так і протиправний

психічний вплив на особу [3, с. 184-185; 4, с. 21-23; 5, с. 63; 6, с. 90; 7, с. 10]. Таку ж

позицію щодо розуміння насильства висловив і Пленум Верховного Суду України в

п. 23 постанови від 7 лютого 2003 р. № 2 “Про судову практику в справах про

злочини протижиття та здоров’я особи”. Розуміння фізичного насильства практично не викликає дискусій в літературі.

Так, під фізичним насильством розуміють будь-який фізичний вплив на людину, що

може спричинити біль, тілесні ушкодження або смерть. До такого насильства можна

віднести: побої, заподіяння тілесних ушкоджень, позбавлення або обмеження волі,

вбивство, зв’язування, згвалтування, викрадення людини тощо [7, с. 10]. Проте

розуміння психічного насильства, зокрема змісту погроз, є досить дискусійним в

науці кримінального права. Так, окремі науковці вважають, що зміст психічного

насильства вичерпується погрозою заподіяти фізичне насильство [8, с. 51]. Інші

вважають, що психічне насильство – це реальна погроза спричинити не тільки

фізичну, але й майнову чи моральну шкоду [6, с. 90; 3, с. 184-185]. Найбільш повно за

змістом, на наш погляд, визначення психічного насильства подає А.В. Байлов. На

його думку, це вчинений у будь-якій формі поза (або проти) волі та свідомості

потерпілого протиправний психічний вплив на нього. Цей вид насильства охоплює

погрози: завдати фізичної шкоди (вбивством, тілесним ушкодженням тощо),

заподіяти майнову шкоду (знищенням або пошкодженням майна), нанести моральну

шкоду (розповсюдженням відомостей, що ганьблять особу або його родичів, та ін.)

[7, с. 10]. Щоправда, тяжко погодитися з тим, що цей вид насильства може

відбуватися поза волею та свідомістю особи. Адже якщо погроза – це психічний

вплив на особу, то він повинен передбачати усвідомлення його адресатом.

Мабуть, в першу чергу, для того, щоб з’ясувати зміст того чи іншого поняття в

конкретному випадку, зміст якого не розкривається самим законодавцем, необхідно

використати метод системного аналізу. Тобто спробувати визначити його зміст з

урахуванням того, який зміст вкладається в це поняття законодавцем в інших

випадках. Так, наприклад, не роз’яснюється, що саме треба розуміти під насильством

в ст. 116, ст. 123, ч. 2 ст. 365, ч. 2 ст. 373, ч. 2 ст. 424, ч. 2 ст. 431, ч. 1 ст. 446 КК

України. В ч. 1 ст. 160, ч. 2 ст. 161 КК України не конкретизовано не тільки зміст

насильства, але й зміст погроз. Отже, для того, щоб вирішити питання про те, що

розуміється під насильством, та що охоплюється поняттям погрози, необхідно

звернутися до системного аналізу КК України. Як ми вже зазначали, в окремих випадках законодавець використовує поняття

насильства не розкриваючи при цьому його зміст. Звернення до окремих статей КК

України дає підстави зробити висновок, що в цих випадках поняття насильство

використовується як родове поняття, що охоплює як фізичне, так і психічне

насильство. Такий висновок випливає, зокрема із ч. 2 ст. 180 КК України, де окремо

вказується про “фізичне” та “психічне насильство”, а такожіз ч. 1 ст. 152 КК України

та ч. 1 ст. 153 КК України, в яких йдеться лише про “фізичне насильство”. Таким

чином, з аналізу наведених статей можна зробити висновок про те, що законодавець

в окремих випадках обумовлює вид насильства – фізичне чи психічне, в усіх інших

випадках воно використовується ним як родове поняття, що охоплює як фізичне, так

і психічне насильство. Разом з тим аналіз деяких інших статей КК України дозволяє

зробити протилежний висновок. Так, в ч. 1 ст. 160, ч. 2 ст. 161 КК України

законодавець окремо вказує на застосування “погрози” або “насильства”, в назвах

ст. 345, 346, 350, 377, 398, 405 КК України також окремо йдеться про “погрозу” або

“насильство”. В ч. 2 ст. 162, ст. 174, ч. 1 ст. 228, ч. 1 ст. 303, ч. 3 ст. 342, ч. 2 ст. 393

КК України вказується на “насильство або погрозу його застосування”, в ч. 1 ст. 189,

ч. 1 ст. 206, ч. 1 ст. 345, ч. 1 ст. 355, ч. 1 ст. 377, ст. 386, ч. 1 ст. 398 КК України мова

йде про “погрозу насильством”. Зрозуміло, що і в таких випадках поняттям насильства не охоплюється погроза, адже не можна погрожувати погрозою. Отже, із

аналізу названих статей випливає висновок про те, що поняттям насильство

охоплюється лише протизаконний фізичний вплив на особу.

В окремих випадках, на наш погляд, законодавець поступає зовсім непослідовно.

Так, в ч. 1 ст. 345, ч. 1 ст. 377, ст. 386, ч. 1 ст. 398 КК України йдеться про “погрозу

вбивством або насильством”. Таким чином, із аналізу названих статей можна зробити

висновок, що поняттям насильства не охоплюється заподіяння смерті іншій особі.

Проте видається, що не потребує особливого доведення те, що як би ми не тлумачили

поняття насильства, але протиправне винне заподіяння смерті іншій особі – найбільш

яскравий приклад насильства над особою. Отже, позиція законодавця в наведених

випадках є незрозумілою.

Неоднозначно вирішується питання і про зміст погрози в тих випадках, коли його

не визначено самим законодавцем. В різних випадках законодавець по-різному

конкретизує зміст погроз:

− в ч. 1 ст. 345, ч. 1 ст. 377, ч. 1 ст. 398 КК України йдеться про погрозу

“вбивством, насильством, знищенням чи пошкодженням майна”;

− в ст. 386 КК України – про погрозу “вбивством, насильством, знищенням

майна”;

− в ч. 1 ст. 206, ч. 1 ст. 355 КК України – про погрозу “насильством, знищенням

чи пошкодженням майна”; − в ч. 1 ст. 152, ч. 1 ст. 153 КК України – про погрозу “фізичним насильством”;

− в ст. 129 КК України окремо встановлено кримінальну відповідальність за

погрозу вбивством;

− в ст. 195 КК України йдеться про погрозу “знищення чужого майна шляхом

підпалу, вибуху або іншим загальнонебезпечним способом”;

− в ч. 2 ст. 206, ч. 2 ст. 355 КК України – про погрозу “вбивством чи

заподіянням тяжких тілесних ушкоджень”;

− в ч. 2 ст. 147 КК України – про погрозу “знищення людей”;

− в ч. 2 ст. 154 КК України – про погрозу “знищенням, пошкодженням або

вилученням майна або розголошенням відомостей, які ганьблять потерпілу

особу чи його (її) близьких родичів”;

− в ст. 266 КК України – про погрозу “вчинити викрадення або використати

радіоактивні матеріали”;

− в ч. 1 ст. 280 КК України – про погрозу “вбивством, заподіянням тяжких

тілесних ушкоджень або знищенням майна”;

− в ч. 1 ст. 189 КК України – про погрозу “насильством, обмеженням прав,

свобод або законних інтересів, пошкодженням чи знищенням майна, або

розголошенням відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають

зберегти в таємниці”;

− в ч. 2 ст. 189 КК України – про погрозу “вбивством, заподіянням тяжких

тілесних ушкоджень”;

− в ч. 1 ст. 346 КК України – про погрозу “вбивством, заподіянням шкоди

здоров’ю, знищенням або пошкодженням майна, викраденням або

позбавленням волі”; − в ч. 1 ст. 350 КК України – про погрозу “вбивством, заподіянням тяжких

тілесних ушкоджень, знищенням чи пошкодженням майна

загальнонебезпечним способом”;

− в ч. 1 ст. 405 КК України – про погрозу “вбивством, заподіянням тяжких

тілесних ушкоджень чи побоїв або знищенням чи пошкодженням майна”;

− в ч. 2 ст. 186, ч. 3 ст. 189, ч. 2 ст. 308, ч. 2 ст. 312 КК України – про погрозу

“насильством, яке не є небезпечним дляжиття чи здоров’я”;

− в ч. 1 ст. 187 КК України – про погрозу “насильством, яке є небезпечним для

життя чи здоров’я”.

З урахуванням викладеного, видається, що безпідставно обмежувати зміст

поняття “психічне насильство” в розглядуваних складах злочинів лише погрозою

заподіяти протиправний фізичний вплив. Таке обмежене розуміння змісту цього

поняття не відповідає закону, який не містить жодних застережень щодо можливості

віднесення до психічного насильства і інші види погроз. З цього приводу правильною

треба визнати позицію Пленуму Верховного Суду України в п. 23 постанови від

7 лютого 2003 р. № 2 “Про судову практику в справах про злочини проти життя та

здоров’я особи”, де вказується, що психічне насильство може полягати у погрозі

заподіяти фізичну, моральну або майнову шкоду. Більшість науковців при визначенні поняття насильства як обставини, що може

обумовити виникнення стану сильного душевного хвилювання, звертають увагу на

те, що таке насильство, як про це вказує сам законодавець, повинно бути

протизаконним [3, с. 184-185; 5, с. 63]. При цьому наголошується, що правомірне

застосування фізичного чи психічного насильства, наприклад, при здійсненні

представником влади законних дій, які необхідно пов’язані іззаподіянням насильства

(наприклад, при затриманні небезпечного злочинця), також може обумовити

виникнення стану сильного душевного хвилювання, проте в такому випадку такий

стан не може бути підставою для пом’якшення відповідальності винного [9, с. 25].

Нам видається, що правильно по суті вирішують питання про те, чи повинно бути

насильство протиправним і чи повинно воно бути обов’язково кримінально-

протиправним, А.В. Байлов та Л.В. Сердюк, які взагалі пропонують відмовитися від

вказівки на протизаконність насильства. На їхню думку, в юридичному значенні

поняття “насильство” слід розглядати тільки як протизаконне. Не може бути

законного насильства. Поняття “насильство” вже містить у собі ознаку

протизаконності [7, с. 4-5; 10, с. 13].

Наведений аналіз підходів до розуміння змісту поняття насильства, що може

обумовити виникнення стану сильного душевного хвилювання, в складах злочинів,

що передбачені в ст. 116 та ст. 123 КК України, дозволив зробити такі висновки:

− по-перше, на сьогодні використовуючи тільки метод системного аналізу

кримінально-правових норм неможливо дати відповідь на питання про те, чи

охоплюється поняттям насильства тільки протиправний фізичний, або також

і протиправний психічний вплив на особу;

− по-друге, при вирішенні питання про зміст поняття “насильство”, яке

вживається в ст. 116 та ст. 123 КК України, необхідно враховувати те, що

терміном “насильство” законодавець в більшості випадків позначає таку

ознаку об’єктивної сторони складу злочину як спосіб вчинення злочину, але в

названих статтях це не ознака складу злочину. Цим терміном позначається поведінка потерпілого, що знаходиться за межами складу злочину, а це

означає, що і при тлумаченні змісту поняття, що ним позначається, повинні

враховуватися інші фактори. Перш за все, суб’єктивне сприйняття винною

особою такої поведінки потерпілого, а також здатність такої поведінки

обумовлювати виникнення стану сильного душевного хвилювання у винного.

Правильною в цьому відношенні треба визнати позицію тих науковців, які

вказують на те, що основною вимогою, яка пред’являється до насильства у

складах злочинів, передбачених в ст. 116 та ст. 123 КК України, є здатність

такого насильства викликати стан сильного душевного хвилювання

[11, с. 259];

− по-третє, треба визнати, що законодавець, використовуючи поняття

насильства в ст. 116 та ст. 123 КК України, суттєво і, наш погляд,

безпідставно обмежує коло обставин, які можуть обумовити виникнення

стану сильного душевного хвилювання. Так, Пленум Верховного Суду

України в п. 23 постанови від 7 лютого 2003 р. № 2 “Про судову практику в

справах про злочини проти життя та здоров’я особи” вказує, що поняттям

насильства охоплюється погроза заподіяти фізичну, майнову або моральну

шкоду, але чомусь саме заподіяння майнової чи моральної шкоди поняттям

насильства не охоплюється. Така ж позиція простежується і в літературі.

Навіть ті науковці, які під насильством розуміють як протиправний фізичний

та психічний вплив на людину, не відносять до нього знищення чи

пошкодження майна [2, с. 290-291]. І лише окремі науковці, розширюючи

зміст поняття психічне насильство, вважають, що ним охоплюється, і сам

факт розголошення неправдивих відомостей про особу [12, с. 208]; − по-четверте, навіть за максимально широкого розуміння змісту поняття

насильства, коли ним будуть охоплюватися будь-які агресивні діяння, в тому

числі і знищення чи пошкодження майна, цим поняттям, на думку більшості

вчених, все одно не буде охоплюватися розголошення відомостей, які певні

особи бажають зберегти в таємниці (реалізація погрози заподіяти моральну

шкоду). Проте якщо лише сам факт погрози розголосити такі відомості може

обумовити виникнення стану сильного душевного хвилювання, то очевидно,

що і безпосереднє розголошення таких відомостей тим більше може

обумовити виникнення такого стану;

− по-п’яте, видається, що термін “насильство” для позначення протиправної

поведінки потерпілого вживається законодавцем в названих складах злочинів

невдало. Його цілком можна замінити на інший термін, що буде позначати

поняття більш широке за змістом, яке буде охоплювати найрізноманітніші

форми прояву протиправної поведінки потерпілого, включаючи і різного

роду погрози, і реалізацію цих погроз – “протиправна поведінка”.

Розуміння змісту поняття “тяжка образа” також викликає окремі питання, які не

знаходять свого однозначного вирішення. В науковій літературі з приводу цієї

обставини спірним залишається проблема критеріїв віднесення образи до тяжкої. Чи

потрібно при цьому брати до уваги лише об’єктивну тяжкість образи, чи необхідно,

навпаки, вирішувати це питання з урахуванням лише суб’єктивного сприйняття

винним образи або поєднувати ці два підходи?

В одному з перших Науково-практичних коментарів КК УРСР вказувалося, що

суд повинен вирішувати питання про тяжкість образи виходячи не з індивідуальних характеристик кожної особи, а керуючись при цьому певними об’єктивними

критеріями, наприклад “соціалістичною правосвідомістю” [13, с. 247]. Згодом в

науковій літературі почали звертати увагу на той факт, що сприйняття образи є дуже

індивідуальним, а отже вирішувати питання про тяжкість образи не беручи при

цьому до уваги суб’єктивне сприйняття її винним неправильно [6, с. 92]. Проте,

визнаючи необхідність врахування як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів, різні

науковці роблять акцент на більшій важливості врахування чи то суб’єктивних, чи то

об’єктивних факторів. Так, В.І. Борисов, В.М. Куц, С.В. Бородін, О.М. Попов

вважають, що при визначенні ступеня тяжкості образи треба брати до уваги не тільки

індивідуальні особливості особи, але й вирішувати це питання з позицій суспільної

свідомості, враховуючи загальноприйнятий еталон поведінки в суспільстві. При

цьому перебільшення значення індивідуальних особливостей особи винного, на їхню

думку, може призвести до втрати цього загальноприйнятого еталона поведінки

[9, с. 25; 3, с. 186; 14, с. 120]. Дотримуючись цієї точки зору, В. Козаченко та

І. Курченко стверджують, що використання так званого “лагерного” жаргону в

процесі спілкування не повинно визнаватися підставою для виникнення стану

сильного душевного хвилювання [15, с. 21]. Це положення викликає такі

заперечення: − по-перше, таке застереження не тільки не випливає із закону, а навпаки,

суперечить йому;

− по-друге, визначальним при вирішенні цього питання очевидно, що повинна

бути не форма спілкування, а його суб’єктивне сприйняття. Оскільки в

іншому випадку і використання для образи мови глухонімих між тими, хто її

розуміє, також може бути поставлено під сумнів, адже вона також не є

загальноприйнятою формою спілкування і незрозуміла для більшості.

Інші науковці, зокрема Т.Г. Шавгулідзе, вважають, що при вирішенні питання

про те чи була образа тяжкою, перш за все, треба виходити саме з суб’єктивних

моментів сприйняття особою такої образи. Адже значення образи для кожної людини

залежить від її індивідуальних (психологічних, фізичних та емоційних)

особливостей: хворобливий фізичний і психічний стан, вагітність, тип темпераменту,

приналежність до певних соціальних груп тощо [16, с. 136].

Нам видається, що позиція тих науковців, які вважають, що при вирішенні

питання про тяжкість образи до уваги обов’язково треба брати її об’єктивний зміст,

так чи інакше призводить до того, що в окремих випадках суб’єктивне сприйняття

образи буде нівелюватися. Адже застосування об’єктивного критерію при вирішенні

цього питання завжди буде базуватися на певному сумніві в тому, що не зважаючи на

те, що у конкретної особи на поведінку потерпілого виник стан сильного душевного

хвилювання, але в іншої особи такий стан міг і не виникнути. Справа в тому, що тут

необхідно брати до уваги те, що причина завжди рівна своєму наслідкові – немає

маленьких причин, які б спричиняли великі наслідки, і навпаки. Тобто, коли вже

образа обумовила виникнення стану сильного душевного хвилювання, то очевидно,

що для цієї конкретної особи вона була тяжкою, не зважаючи на те, що більшість

інших осіб на неї могли зреагувати по-іншому. Шукати об’єктивний критерій

тяжкості образи означає, що є певний перелік образ, які у всіх і кожного або

принаймні у більшості обумовлять виникнення такого стану. В цьому відношенні не

зовсім правильною видається думка О.М. Попова, який вказує на те, що необхідність

врахування психоемоційних особливостей винного у відриві від оцінки дій потерпілого може призвести до багатьох помилок, коли один лише погляд може

обумовити виникнення у винної особи стан сильного душевного хвилювання

[14, с. 120]. Справа в тому, що образа – це завжди протиправна та аморальна

поведінка і саме з такою поведінкою пов’язується законодавцем можливість

виникнення стану сильного душевного хвилювання.

В цьому відношенні, на наш погляд, правильно вирішується розглядуване

питання тими науковцями, які вважають за необхідне визначальне значення надавати

саме суб’єктивним факторам. Адже в одних випадках у однієї людини протиправна

поведінка іншої особи може викликати стан сильного душевного хвилювання, а в

іншої така сама поведінка викличе лише просте емоційне збудження – все залежить

тільки від індивідуальних особливостей конкретної особи. Іноді слова можуть

вимовлятися ввічливим тоном, проте в них може вкладатися особливий образливий

зміст, який зрозумілий лише тій людині, якій ці слова адресовані [17, с. 7]. Як

зазначає О.Д. Сітковська, в літературі найбільш поширеним є визначення тяжкої

образи як грубого приниження честі та гідності особи, при цьому підкреслюється, що

“менш тяжка образа” не повинна викликати особливо хворобливої реакції. Проте, на

її думку, обидва ці положення мають один спільний недолік: вони не враховують

суб’єктивного фактору, значимості ситуації для суб’єкта. З психологічної точки зору

відсутня пряма залежність між об’єктивною тяжкістю образи та суб’єктивним її

сприйняттям, розмірами зворотної реакції людини. Отже, приводом для афективної

розрядки може бути навіть самий незначний привід, в тому числі, звичайно, і “менш

тяжка образа” [18, с. 39]. Треба також погодитися з А.Н. Мурзіновим, який вважає, що при вирішенні

питання про тяжкість образи треба брати до уваги, перш за все, не стільки об’єктивні

її властивості, скільки ступінь її впливу на людину, здатність викликати у неї сильне

душевне хвилювання. Ступінь же цього впливу залежить скоріше від суб’єктивних

властивостей конкретної особи, ніж від об’єктивних властивостей образи. Честь та

гідність – поняття дуже індивідуальні, нерозривно пов’язані із особливостями носіїв

цих властивостей. Одні і ті ж слова та дії можуть неоднаково сприйматися різними

людьми. В одному випадку вони здатні глибоко вразити людину, а в іншому

розглядаються як нормальна форма спілкування. Незайвим буде нагадати, що коли

була передбачена кримінальна відповідальність за образу (ст. 126 КК 1960 р.), то ця

категорія справ була віднесена до справ приватного обвинувачення – коли при

вирішенні питання про злочинність діяння вирішальне значення мала думка

потерпілого. Така процедура, на думку А.Н. Мурзінова, дозволяла найбільш чітко

виміряти суспільну небезпеку діяння, враховуючи різні нюанси, які доступні для

сприйняття лише потерпілого, оскільки для точного визначення понять честі та

гідності величезне значення має відношення людини до себе, тобто її самооцінка

[19, с. 44]. Враховуючи те, що встановити об’єктивний критерій визначення тяжкості

образи неможливо, адже встановлення такого критерію буде заперечувати і

нівелювати в окремих випадках індивідуальні особливості сприйняття образи

конкретною особою, окремі науковці пропонують замінити термін “тяжка образа” на

“образа” [7, с. 4].

В ст. 116 КК України вказується на нову обставину, яка може обумовити

виникнення стану сильного душевного хвилювання, – систематичне знущання. Перш

ніж проаналізувати зміст цього поняття, необхідно відзначити, що неможливо

пояснити, чому законодавець вважає, що стан сильного душевного хвилювання як обставина, що перетворює основний склад умисного вбивства в привілейований

склад злочину, може бути обумовлений систематичним знущанням і чому відсутня

вказівка на систематичне знущання в ст. 123 КК України, що передбачає кримінальну

відповідальність за умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного

душевного хвилювання. Зміст цієї обставини так само як і зміст двох попередньо

розглянутих неоднозначно тлумачиться науковцями. Пленум Верховного Суду

України з цього приводу взагалі не дає жодних роз’яснень, що певною мірою

ускладнює практику.

Вчені по-різному підходять до розуміння систематичного знущання. Окремі

науковці роблять акцент на кількості діянь. Так, А.В. Байлов вважає, що під поняттям

“систематичне знущання” мається на увазі вчинення певних дій (понад тричі), що

багаторазово супроводжуються умисним заподіянням потерпілому психічних або

моральних страждань з приниженням людської гідності незалежно від форми їх

здійснення [7, с. 11]. Такої ж думки дотримується і Л.А. Остапенко [20, с. 9]. Інші,

зокрема О.М. Попов, вважають, що знущання може бути тривалим чи одноактним чи

навіть одномоментним проявом поведінки. Головним є те, що такі діяння завжди

поєднані з умисним спричиненням потерпілому психічних, моральних страждань, з

приниженням його людської гідності. Знущання, на його думку, – це умисне

спричинення психічних, моральних страждань незалежно від форми їх заподіяння та

тривалості [4, с. 34].обставина, що перетворює основний склад умисного вбивства в привілейований

склад злочину, може бути обумовлений систематичним знущанням і чому відсутня

вказівка на систематичне знущання в ст. 123 КК України, що передбачає кримінальну

відповідальність за умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного

душевного хвилювання. Зміст цієї обставини так само як і зміст двох попередньо

розглянутих неоднозначно тлумачиться науковцями. Пленум Верховного Суду

України з цього приводу взагалі не дає жодних роз’яснень, що певною мірою

ускладнює практику.

Вчені по-різному підходять до розуміння систематичного знущання. Окремі

науковці роблять акцент на кількості діянь. Так, А.В. Байлов вважає, що під поняттям

“систематичне знущання” мається на увазі вчинення певних дій (понад тричі), що

багаторазово супроводжуються умисним заподіянням потерпілому психічних або

моральних страждань з приниженням людської гідності незалежно від форми їх

здійснення [7, с. 11]. Такої ж думки дотримується і Л.А. Остапенко [20, с. 9]. Інші,

зокрема О.М. Попов, вважають, що знущання може бути тривалим чи одноактним чи

навіть одномоментним проявом поведінки. Головним є те, що такі діяння завжди

поєднані з умисним спричиненням потерпілому психічних, моральних страждань, з

приниженням його людської гідності. Знущання, на його думку, – це умисне

спричинення психічних, моральних страждань незалежно від форми їх заподіяння та

тривалості [4, с. 34].Використання законодавцем розглянутих обставин, що можуть обумовити

виникнення стану сильного душевного хвилювання в зазначених складах злочинів, як

видається, є вкрай невдалим. Окремі з них є оціночними поняттями, зміст яких

навряд чи може бути чітко визначений; інші, як було показано вище, також

викликають труднощі при з’ясуванні їхнього змісту. З урахуванням викладеного

видається правильною позиція тих науковців, які пропонують відмовитися від

казуального переліку цих обставин і ввести замість цього переліку родові поняття,

які би охоплювали усі можливі прояви протиправної чи аморальної поведінки.

Термінами, що позначають ці поняття, можуть бути – “протиправна поведінка” та

“аморальна поведінка” [3, с. 187; 14, с. 137]. Зазначена пропозиція є правильною ще і

з тих причин, що вона враховує, що виникнення стану сильного душевного

хвилювання повністю залежить він суб’єктивного сприйняття винним поведінки

потерпілого. І навряд чи можливо казуально описати всі випадки протиправної чи

аморальної поведінки, які можуть обумовити виникнення такого стану. Їхній

зовнішній опис законодавцем в даному випадку не має вирішального значення. З

цього приводу треба відзначити, що в п. 7 ст. 66 КК України законодавець не дає

казуального переліку обставин, які можуть обумовити виникнення стану сильного

душевного хвилювання як обставини, що пом’якшує покарання, зазначаючи, що

такий стан можуть обумовити будь-які неправомірні чи аморальні дії потерпілого.

Такий підхід законодавця до визначення причин виникнення такого стану треба

визнати правильним з тим застереженням, що стан сильного душевного хвилювання

може обумовити не тільки активна, але й пасивна поведінка – бездіяльність. З

урахуванням викладеного можна запропонувати в ст. 116 та ст. 123 КК України

замість переліку обставин, які можуть обумовити виникнення стану сильного

душевного хвилювання, передбачити вказівку на те, що такий стан може обумовити

будь-яка “протиправна чи аморальна поведінка потерпілого” 1. Загородников Н.И. Преступления против здоровья. – М.: Госюриздат, 1969. – 278 с.

2. Шарапов Р.Д. Физическое насилие в уголовном праве. – СПб.: Изд-во “Юридический

центр Пресс”, 2001. – 298 с.

3. Бородин С.В. Преступления противжизни. – М.: Юристъ, 1999. – 356 с.

4. Попов А.Н. Преступление, совершенное в состоянии аффекта (ст.ст. 107, 113 УК РФ).

– СПб., 2001. – 132 с.

5. Сидоров Б.В. Аффект. Его уголовноправовое и криминологическое значение.

(Социально-психологическое и правовое исследование). – Казань: Изд-во Казан. у-та,

1978. – 159 с.

6. Сташис В.В. Ответственность за умышленное убийство, совершенное в состоянии

сильного душевного волнения // Проблемы социалистической законности. Вып. І,

Харьков: 1976. – С. 89-96.

7. Байлов А.В. Кримінальна відповідальність за посягання на життя та здоров’я особи,

вчинені в стані сильного душевного хвилювання.- Автреф. дисерт… к. ю. н. – Х.,

2004. – 20 с.

8. Уголовное право России. Учебник для вузов. В 2-х томах. Т. 2. Особенная часть. Под

ред д.ю.н., профессора А.Н. Игнатова и д.ю.н., профессора Ю.А. Красикова. – М.:

Издательская группа НОРМА-ИНФРА. М., 1998. – 808 с.

9. Борисов В.И., Куц В.Н. Преступления против жизни и здоровья: вопросы

квалификации. – Харьков: НПКФ “Консум”, 1995. – 104 с.

10. Сердюк Л.В. Насилие: криминологическое и уголовно-правовое исследование. Под

ред. Заслуженного деятеля науки РФ, д.ю.н., проф. Щербы С.П. – М.: ООО Изд-во

“Юрлитинформ”, 2002. – 384с.

11. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. 3-тє вид., переробл.

та доповн. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Атіка, 2004. – 1056 с.

12. Петин И.А. Механизм преступного насилия. – СПб.: Изд-во Р. Асланова

“Юридический центр Пресс”, 2004. – 343 с.

13. Уголовный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий. Под общей

ред. Председателя Верховного Суда Украинской ССР В.И. Зайчука. – К.: Изд-во

полит. лит Украины, 1969. – 588 с.

14. Попов А.Н. Преступления против личности при смягчающих обстоятельствах. – СПб.:

Изд-во “Юридический центр Пресс”, 2001. – 465 с.

15. Козаченко И., Курченко В. Квалификация преступлений, совершаемых в состоянии

сильного душевного волнения // Советская юстиция. – 1991. – № 11. – С. 19-21.

16. Шавгулидзе Т.Г. Аффект и уголовная ответственность. – Тбилиси: Изд-во

“Мецниереба”, 1973. – 216 с.

17. Рогачевский Л.А. Эмоции и преступления. – Л.: Знание, 1984. – 32 с.

18. Ситковская О.Д. Аффект: криминально-психологическое исследование. – М.: ООО

Изд-во «Юрлитинформ», 2001. – 240 с.

19. Мурзинов А.Н. Уголовно-правовое значение аффекта // Проблемы уголовно-правовой

борьбы с преступностью. – М., 1989. – С. 37-49.

20. Остапенко Л.А. Кримінально-правова характеристика умисних вбивств при

пом’якшуючих обставинах (статті 116, 117, 118 КК України). – Автреф. дисерт…

к.ю.н. – К., 2003. – 18 с.

< Попередня   Наступна >