Головна

ЗЕМЛІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

ЯК ОБ’ЄКТ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

О. Баран

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

У статті досліджено питання правового режиму земель сільськогосподарського

призначення та проаналізовано теоретичні аспекти цільового призначення конкретних

земельних ділянок цих земель.

Ключові слова: землі сільськогосподарського призначення, правовий режим, права

громадян.

Проведення земельної реформи, перехід до ринкових відносин, законодавче

закріплення багатоманітності форм власності і розширення можливостей

використання земель сільськогосподарського призначення зумовило необхідність

перегляду низки теоретичних позицій стосовно правового режиму земель

сільськогосподарського призначення та правового положення суб’єктів прав на них.

Сьогодні ці питання є актуальними і стають предметом багатьох наукових

досліджень представниками різних галузей права. Однак земля, незалежно від того,

об’єктом яких відносин вона стає, одночасно є й природним об’єктом з визначеними

біохімічними та фізичними властивостями [1, c. 49]. Тому й загальні риси речових

прав [2, с. 193] поширюються на землю із суттєвими обмеженнями, особливо коли це

стосується земельних ділянок сільськогосподарського призначення, для яких

встановлено особливий правовий режим використання.

Правовий режим земель сільськогосподарського призначення є найбільш

неоднорідним та багатогранним, порівняно з правовим режимом інших категорій

земель. Питання правов

ого режиму земель загалом і їх окремих категорій досліджено

в працях Г.А. Аксьоненка, Л.С. Дембо, Б.В. Єрофєєва, І.О. Іконіцької, М.І. Краснова,

М.І. Козиря, О.С.Є.Н. Колотінської, Г.Д. Клюкіна, А.П. Павлова, І.В. Павлова,

В.В. Петрова, В.Л. Мунтяна, І.Є. Середи, Н.В. Стороженка, Я.Я. Страутманіса,

Н.А. Сиродоєва, Н.Т. Осіпова, Н.І. Титової, Л.П. Фоміної, Ю.С. Шемшученка,

Н.В. Яковлєва та ін.

Найбільш повне дослідження правового режиму земель сільськогосподарського

призначення, в контексті орних земель, належить В.В. Янчуку, який під їх правовим

режимом розуміє встановлений системою правових норм оптимальний і єдиний

порядок необхідної поведінки суб’єктів земельних правовідносин, спрямований на

дотримання винятково цільового, раціонального і по-господарськи бережливого

використання орних земель, що наділені специфічними і властивими лише їм

ознаками (системність обробітку ґрунтів, використання під посіви

сільськогосподарських культур і т.д.) [3, с. 11]. За умов проведення земельної та аграрної реформ правовий режим земель

сільськогосподарського призначення став значно багатшим, змінилися його

юридичні акценти. Як зазначає Н.І. Титова, ці землі стали не лише об’єктом

вкладення праці, а й капіталу через те, що виникли різноманітні форми власності на

них, у тому числі і приватна власність. Крім цього, ціземлі вперше було включено в

сферу підприємництва, тобто діяльності, що безпосередньо пов’язана з

цілеспрямованим одержанням прибутку [4, с. 6].

Традиційно прийнято вважати, що земля в сільському господарстві функціонує в

двох якостях: як територіальна умова і як основний засіб виробництва. Згідно із

ст. 22 ЗК України [5] землями сільськогосподарського призначення визнаються ті, які

надані для виробництва сільськогосподарської продукції, розміщення відповідної

виробничої інфраструктури або землі, призначені для цих цілей. Вони не є

однорідними за своїми агрофізичними властивостями та характером використання,

адже не будь-які землі підлягають сільськогосподарському використанню, а лише

придатні для цих цілей і навпаки, не будь-які придатні для сільськогосподарських

потреб землі можуть використовуватися як землі сільськогосподарського

призначення. Так, в заповідних зонах не може проводитись товарна

сільськогосподарська діяльність. Тому Земельний кодекс України, на відміну від

земельних кодексів 1971 та 1990 рр., у визначенні структури сільськогосподарського

земельного фонду країни виділив такий критерій, як вид сільськогосподарських

угідь. За цим критерієм землі сільськогосподарського призначення поділяються на

сільськогосподарські та несільськогосподарські угіддя.

Згідно із ст. 22 ЗК України до сільськогосподарських угідь відносять землі, які

використовуються як основний засіб сільськогосподарського виробництва. Такими

угіддями є: 1) рілля, тобто землі, які регулярно розорюються з метою створення

агротехнічних умов для вирощування на них сільськогосподарських культур;

2) земельні ділянки під багаторічними насадженнями – сільськогосподарські

угіддя, на яких вирощуються плодові насадження деревного або кущового типу, що

плодоносять протягом тривалого періоду (сади, виноградники, хмільники тощо);

3) сіножаті – сільськогосподарські угіддя, на яких вирощується трав’яниста

рослинність, що використовується для відгодівлі худоби;

4) пасовища – сільськогосподарські угіддя, на яких вирощується трав’яниста

рослинність з метою випасання худоби;

5) перелоги – сільськогосподарські угіддя, як правило, рілля, які тимчасово

виведені з активного сільськогосподарського обробітку (розорювання) з метою

природного відновлення родючостіґрунтів.

До земель сільськогосподарського призначення належать також землі, які

використовуються не як безпосередній основний засіб сільськогосподарського

виробництва, а як просторова база для розміщення об’єктів, технологічно тісно

пов’язаних із веденням сільськогосподарського виробництва (господарські шляхи і

прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім віднесених до

земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями і дворами), а також

деградовані землі, які тимчасово виведені із активного сільськогосподарського

обробітку з метою використання комплексу заходів щодо штучного відновлення

родючостіґрунтів. Такіземлі не є сільськогосподарськими угіддями [6, с. 80-81]. Сьогодні об’єктом земельних правовідносин фактично є кожний вид (підвид)

земель сільськогосподарського призначення. В.В. Янчук ще у 1982 р. виділив

самостійним об’єктом земельних правовідносин орніземлі [3, с. 17].

З огляду на це, в юридичній літературі останнім часом з’явилися нові, детальніші

класифікаціїземельних ділянок сільськогосподарського призначення, а саме:

1) за визначеним господарським використанням виділяють:

а) сільськогосподарські угіддя, такі як рілля, пасовища, луки, сінокоси, земельні

ділянки під багаторічними насадженнями, що використовуються в сільському

господарстві як основний засіб виробництва [7, с. 389-402];

б) несільськогосподарські угіддя, до яких відносять ділянки землі під

сільськогосподарськими об’єктами, і ті, що потребують окультурення з метою

наступного залучення до складу продуктивних земель [8, с. 205].

Випадки різного виду господарського землекористування на одній і тій же

категорії земель в юридичній літературі позначаються поняттям „змішаного режиму

землекористування” [9, с. 7]. 2) за безпосереднім фактичним використанням земельних ділянок

сільськогосподарського призначення у літературі Ю.Г. Жаріков та Г.О. Аксеньонок

увели поняття так званих „земель сільськогосподарського виробництва” [9, с. 7].

3) за характером сільськогосподарського виробництва виділяють земельні

ділянки, надані громадянам у власність для ведення особистого селянського

господарства, садівництва, товарного сільськогосподарського виробництва тощо [10].

На жаль ЗК України не конкретизував того, що слід розуміти під цільовим

призначенням земельної ділянки, а лише зазначив про наявність такої ознаки.

Цільове призначення земельних ділянок, наданих громадянам у власність,

зазначається в державних актах про право власності на земельну ділянку. З цією

метою до форми бланків цього державного акта введено графу "Цільове призначення

(використання) земельної ділянки" (форма бланку затверджена Постановою Кабінету

Міністрів України "Про затвердження форм державного акта на право власності на

земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною

ділянкою" від 2 квітня 2002 р. № 449 [11]). Цільове призначення земельної ділянки,

яка надана в оренду, визначається в договорі оренди. Згідно з Законом України "Про

оренду землі" [12], до істотних умов договору оренди земельної ділянки належить

цільове призначення, умови використання й збереження якостіземель.

Колишня редакція ЗК України також містила норми про мету використання

земельних ділянок, наданих громадянам. Крім того, законодавством було

встановлено відповідальність за використання конкретної земельної ділянки не за її

цільовим призначенням.

Сьогодні цільове призначення земельної ділянки в значній частині визначається

не стільки приналежністю до категорії земель, скільки результатами планування і

зонування території. Тому, в земельно-правовій літературі цільове призначення

конкретноїземельної ділянки визначають як встановлену компетентним органом при

її наданні межу експлуатації (використання) земельної ділянки для конкретного

призначення відповідно із затвердженими планами розвитку території і зонування

земель, а такожправовим режимом відповідної категоріїземель [10, c. 37].

Практика допоміжного використання земельних ділянок сільськогосподарського

призначення, що набула значного поширення, здійснюється в межах цільового призначення тієї категоріїземель, до якої вони входять. Акти планування ізонування

території в жодному разі не можуть змінювати основного цільового призначення

сільськогосподарських земель, а мають підпорядковуватися „спеціальному порядку

використання земель, що встановлений законодавством для найбільш цінної категорії

земельного фонду України”, тобто правовому режиму земель цієї категорії. Лише в

такому розумінні можна погодитись із запропонованим визначенням цільового

призначення конкретноїземельної ділянки.

Правовий режим різних земель сільськогосподарського призначення

неоднорідний. У зв’язку з цим в літературі виділяють загальні, особливі і спеціальні

форми використання земель сільськогосподарського призначення

[13, с. 340; 14, с. 142]. Їх слід розмежовувати залежно від цінності земельних ділянок

та потреб збереження ґрунтової родючості земель і їх кількості, що є загальною

метою правового режиму земель сільськогосподарського призначення [15, с. 270].

Досягнення цієї мети, звичайно ж знаходиться за межами суб’єктивного права, але є

передумовою закладених у ньому правомочностей суб’єктів земельних відносин.

Це дозволяє погодитись з тим, що для змісту правового режиму важливий не

лише особливий порядок правового регулювання, але й його наслідки. Тому,

характеризуючи загальний правовий режим, слід підтримати Н.І. Титову, яка розуміє

його як наслідок правового регулювання суспільних земельних відносин на основі

врахування природних і соціальних особливостей земель (як їхнього об’єкта), що

забезпечує інтереси суб’єктів цих відносин та спеціальний порядок використання цих

земель. В цьому контексті правовий режим земель є такою сукупністю правових

норм, які встановили основні засади і певний порядок землекористування різних

видів [4, с. 65].

Врахування особливостей правового режиму земель сільськогосподарського

призначення та цільового призначення окремих земельних ділянок має важливе

практичне значення при визначенні характеру та обсягу прав громадян України на

них.

Залежно від об’єкта, права громадян на земельні ділянки сільськогосподарського

призначення є різними та відповідають меті їх дійсного використання, що орієнтує

насамперед на відповідальне ставлення до їх цільового використання всіма

суб’єктами. 1. Адиханов Ф.Х. Теоретические проблемы правовой охраны земель

сельскохозяйственного назначения. – Томск: Изд-во Томского ун-та, 1989. – 272 с.

2. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. – М., 1998. – С. 193.

3. Янчук В.В. Правовой режим пахотных угодий (на материалах УССР): Автореф.

дисс… канд. юрид. наук. – М., 1982.

4. Землі сільськогосподарського використання: права громадян України. Наук.-навч.

посіб. / За ред. докт. юрид. наук, проф. Н.І. Титової. – Львів: ПАІС, 2005. – 368 с.

5. Земельний кодекс України // Урядовий кур'єр. – 2001. – 15 листопада.

6. Кулинич П.Ф. Аграрна реформа та проблеми правового регулювання земельних

відносин / Організаційно-правові питання аграрної реформи в Україні: Монографія /

Кол. авторів. За ред. В. І. Семчика. – К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького

НАН України, 2003. – с. 80-817. Гуревський В.К. Правове становище земель сільськогосподарського призначення //

Актуальні проблеми політики. Зб. наук. праць. – 2000. – № 9. – С. 398-402.

8. Земельное право: Учебник для вузов. – М.: НОРМА-ИНФА, 1999. – 400 с.

9. Гречко В.В. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення (текст

лекції). – Х., 1973. – 35 с.

10. Луняченко А.В. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення, що

належать громадянам на праві власності: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.06 –

Одеса, 2002.

11. Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження форм державного акта на

право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного

користування земельною ділянкою" від 2 квітня 2002 р. № 449 // Офіційний вісник

України від 19 квітня 2002 р., № 14. – Ст. 221.

12. Закон України "Про оренду землі" в редакції від 2 жовтня 2003 р. // Відомості

Верховної Ради України. – 2004. – № 10. – Ст. 102.

13. Ерофеев Б.В. Земельное право: Учебник для высших учеб. зав. – М.: МЦУПЛ, 1999. –

С. 340.

14. Осокин Н.Н. Правовой режим земель сельскохозяйственного назначения // Земельное

право России: Учебник по специальности «Правоведение» / Под ред. В.В. Петрова. –

М.: Стоглавъ, 1995. – С. 142.

15. Крассов О.И. Земельное право: Учебник. – М.: Юристъ, 2000. – С. 270.

< Попередня   Наступна >