Радник

---

ОБ’ЄКТ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ:

ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ

І. Якубівський

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

тел. (0322) 96-47-60

 

 

 

 

 

У статті висвітлено питання щодо формулювання дефініції поняття “об’єкт права

інтелектуальної власності”. Досліджено співвідношення між поняттями “об’єкт права

інтелектуальної власності” та “результат інтелектуальної, творчої діяльності”.

Проаналізовано сутність інтелектуальної та творчої діяльності. Сформульовано окремі

пропозиції щодо вдосконалення законодавства України про інтелектуальну власність.

Ключові слова: об’єкт права інтелектуальної власності, інтелектуальна діяльність,

творча діяльність.

Важливим етапом становлення національного законодавства у сфері

інтелектуальної власності стало прийняття Цивільного кодексу України від 16 січня

2003 р. (далі – ЦК). У ЦК праву інтелектуальної власності присвячена окрема

Книга 4 “Право інтелектуальної власності”. У цьому аспекті незаперечним здобутком

новітньої кодифікації цивільного законодавства України потрібно визнати виділення

у Книзі 4 ЦК окремою главою загальних положень про право інтелектуальної

власності. Йдеться про норми, які становлять загальну канву, відповідно до якої

повинно формуватися законодавство про окремі об’єкти права інтелектуальної

власності.

Одним із базових понять, яким оперує Глава 35 ЦК, є поняття об’єкта права

інтелектуальної власності. Його вжито майже

у всіх статтях, які входять до

зазначеної глави ЦК. Водночас, у ЦК відсутнє загальне визначення об’єкта права

інтелектуальної власності. Немає єдиного розуміння сутності цього базового для

права інтелектуальної власності поняття і в спеціальній літературі. Тією чи іншою

мірою цієї проблематики у своїх працях торкались такі вчені, як О.С. Іоффе,

О.О. Красавчиков, О.М. Мельник, О.А. Підопригора, А.П. Сергеєв, Р.Б. Шишка та ін.

У законодавстві поряд із поняттям “об’єкт права інтелектуальної власності”

широко вживають поняття “результат інтелектуальної, творчої діяльності”. Варто

зазначити, що саме останній термін закріплено в Основному Законі нашої держави.

Зокрема, ч. 1 ст. 41 Конституції України передбачає право кожного володіти,

користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої

діяльності. У ч. 2 ст. 54 Конституції України визначено, що кожний громадянин має

право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Очевидно, що

конституційне закріплення терміна “результат інтелектуальної, творчої діяльності”

зумовило подальше його утвердження в галузевому законодавстві. При цьому цей

термін часто вжито у статтях ЦК, які не належать до Книги 4. Так, про створення

результатів інтелектуальної, творчої діяльності як про підставу виникнення

цивільних прав і обов’язків йдеться у ст. 11 ЦК. Про права на результати

інтелектуальної, творчої діяльності описано у ст. 31 і ст. 32 ЦК при визначенні обсягу

цивільної дієздатності малолітніх та неповнолітніх осіб. Однак найпоказовішим у цьому відношенні уявляється вживання терміна “результати інтелектуальної, творчої

діяльності” у ст. 177 ЦК, де закріплено види об’єктів цивільних прав. Далі у Главі 15

“Нематеріальні блага”, яка входить до Розділу ІІІ “Об’єкти цивільних прав” Книги 1

ЦК, міститься ст. 199, яка має назву “Результати інтелектуальної, творчої діяльності”.

Отож, на сьогоднішній день склалася ситуація, коли в законодавстві України

одночасно вживаються поняття “об’єкт права інтелектуальної власності” та

“результат інтелектуальної, творчої діяльності”. З огляду на це постає питання про

співвідношення цих понять та визначення доцільності їх подальшого паралельного

застосування у законодавстві.

В основу визначення співвідношення між вказаними вище поняттями слід

покласти положення ст. 418 ЦК, в якій передбачено, що право інтелектуальної

власності – це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або

інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим

законом. Схожа позиція закладена і в ст. 199 ЦК. Тобто з ЦК робимо висновок, що

об’єкт права інтелектуальної власності – це загальне поняття, яке вміщує результати

інтелектуальної, творчої діяльності та інші об’єкти права інтелектуальної власності,

визначенізаконом.

Отже, зі змісту ст.ст. 199 та 418 ЦК випливає, що не всі об’єкти права

інтелектуальної власності є результатами інтелектуальної, творчої діяльності.

Піддаючи критиці такий підхід законодавця, О.А. Підопригора зазначав, що поки що

ні Кодекс (йдеться про ЦК – прим. автора), ні інші закони не знають об’єкта

названого права (йдеться про право інтелектуальної власності – прим. автора), що

був би не результатом інтелектуальної, творчої діяльності; нині таких об’єктів немає

[1, с. 99]. Тому постає запитання: що має на увазі ЦК, закріплюючи положення про

існування “інших об’єктів права інтелектуальної власності”, котрі не є результатами

інтелектуальної, творчої діяльності? Чи, можливо, знаний фахівець у сфері права

інтелектуальної власності, якого, на жаль, вже немає серед нас, мав рацію, і таких

“інших” об’єктів взагалі не існує? В контексті вирішення окресленого питання заслуговує на увагу погляд відомого

російського вченого А.П. Серегеєва, який пише, що під інтелектуальною власністю в

російському законодавстві трактують не що інше, як сукупність виключних прав на

результати інтелектуальної діяльності, а також деякі інші прирівнювані до них

об’єкти, зокрема, засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту і виробленої

ними продукції (робіт, послуг) [2, с. 5].

Отож, до “інших об’єктів права інтелектуальної власності” відносять,

насамперед, засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг.

До послуг, за законодавством України, належать комерційні (фірмові) найменування,

торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення. Певна річ, ці

об’єкти не з’являються самі по собі, загалом вони є продуктами людського інтелекту,

причому можуть містити елементи творчості. Найбільшою мірою це проявляється

стосовно торговельних марок, розроблення яких нерідко пов’язано з відповідними

творчими зусиллями. Проте, вони – об’єкти цивільних прав, насамперед завдяки

тому, що дають змогу індивідуалізувати певного учасника цивільного обороту чи

його продукцію (роботу, послугу), а не тому, що є результатами інтелектуальної

діяльності. Більше того, в окремих випадках суб’єкти права інтелектуальної

власності на засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг, взагалі не мають жодного відношення до виникнення того чи іншого позначення.

Насамперед, це стосується географічних зазначень, суб’єкт права інтелектуальної

власності на які використовує вже “готові” позначення, що вказують на географічне

місце походження товару. Іншим прикладом слугує використання в якості

торговельної марки імені відомої особи за умови одержання на це її згоди (ч. 4 ст. 6

Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” від 15 грудня

1993 р.). Тому законодавство, регламентуючи відносини щодо використання

комерційних найменувань, торговельних марок і географічних зазначень, не

передбачає існування такого суб’єкта, як творець, і у зв’язку з цим не закріплює

особистих немайнових прав інтелектуальної власності на ці об’єкти.

Коло об’єктів права інтелектуальної власності, які не є результатами

інтелектуальної, творчої діяльності, не вичерпується лише засобами індивідуалізації

учасників цивільного обороту, товарів і послуг. До таких можна також віднести

фонограми (відеограми) і програми (передачі) організацій мовлення. Як зазначає з

даного приводу А.П. Сергеєв, на відміну від виконавців, діяльності яких притаманне

творче начало, виробники фонограм та організації кабельного й ефірного мовлення

здійснюють технічну діяльність, в результаті якої ніякого нового витвору не

створюється [2, с. 100]. Такого самого погляду дотримується Р.Б. Шишка [3, с. 7].

Наведене вище дає змогу певною мірою обґрунтувати законодавчу позицію,

відповідно до якої коло об’єктів права інтелектуальної власності не обмежується

результатами інтелектуальної, творчої діяльності.

Водночас, проблему співвідношення понять “об’єкти права інтелектуальної

власності” та “результати інтелектуальної, творчої діяльності” потрібно аналізувати і

з іншого боку. Йдеться про те, що не всі результати інтелектуальної, творчої

діяльності є об’єктами права інтелектуальної власності. Наприклад, твори народної

творчості (фольклору), незважаючи на те, що вони – результати інтелектуальної,

творчої діяльності, не є об’єктами права інтелектуальної власності. Те ж саме можна

сказати про винахід, суть якого винахідник розкрив і протягом встановленого

законом 12-місячного строку (“пільга на новизну”) не подав заявку на одержання

патенту. Схожі приклади можна було б продовжувати.  З огляду на зазначене, недосконалим слід визнати вживання у ст. 177 ЦК поняття

“результати інтелектуальної, творчої діяльності”. З одного боку, це призводить до

звуженого розуміння розгляненого виду об’єктів цивільних прав, оскільки поняття

об’єкта права інтелектуальної власності не вичерпується самими лише результатами

інтелектуальної, творчої діяльності (ст.ст. 199, 418 ЦК). З іншого боку, такий погляд

створює досить суперечливу ситуацію, за якої окремі результати інтелектуальної,

творчої діяльності, котрі відповідно до норм законодавства України про

інтелектуальну власність не визнаються об’єктами права інтелектуальної власності, з

огляду на зміст ст. 177 ЦК, є об’єктами цивільних прав. Тому у ст. 177 ЦК як вид

об’єктів цивільних прав варто закріпити об’єкти права інтелектуальної власності, а

не результати інтелектуальної, творчої діяльності. Щодо ст. 199 ЦК, то її назва

потребує змін як така, що не відповідає змісту. Ця стаття має назву “Результати

інтелектуальної, творчої діяльності”. Водночас, цією статтею передбачено, що

результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об’єкти права інтелектуальної

власності створюють цивільні права і обов’язки відповідно до книги четвертої цього Кодексу та інших законів. Очевидно, що назва “Об’єкти права інтелектуальної

власності” більш адекватно відображала б зміст ст. 199 ЦК.

При визначенні сутності об’єкта права інтелектуальної власності варто,

насамперед, виходити з нематеріальної природи цього виду об’єктів цивільних прав.

Це відображено і в ст. 199 ЦК, яка вміщена у Главі 15 ЦК “Нематеріальні блага”.

Отже, важливою ознакою об’єктів права інтелектуальної власності є їх

нематеріальний характер. За цією ознакою об’єкти права інтелектуальної власності

відрізняються від об’єктів права власності – речей, які ст. 179 ЦК визначені як

предмети матеріального світу. Ця обставина повинна слугувати вагомим аргументом

проти проприєтарної теорії (з англ. property – власність), прихильники якої

поширюють на об’єкти права інтелектуальної власності правовий режим звичайного

права власності [4, с. 66]. У цьому аспекті заслуговує схвалення позиція, виражена у

ЦК, який розмежовує право власності як речове право і право інтелектуальної

власності, закріплюючи положення про них в окремих книгах – 3 і 4, відповідно.

Водночас, зазначене вище розмежування не враховане повною мірою у

Конституції України. У ч. 1 ст. 41 Конституції передбачено право кожного володіти,

користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї

інтелектуальної, творчої діяльності. З одного боку, таке конституційне положення

розмежовує категорії “власність” і “результати інтелектуальної, творчої діяльності”.

Водночас, не зовсім правильним є поширення на результати інтелектуальної, творчої

діяльності тріади правомочностей власника – володіння, користування і

розпоряджання. Говорячи про право інтелектуальної власності Я.М. Шевченко

правильно зауважує, що це – не правомочності володіння, користування і

розпорядження. Це виключні права, витоки яких містяться в поєднанні особистих

немайнових (моральних) і майнових прав [5, с. 23]. З огляду на сказане ч. 1 ст. 41

Конституції України сформульована недосконало і потребує доопрацювання Керуючись ст. 418 ЦК, ознакою об’єкта права інтелектуальної власності є такожі

те, що він повинен визнаватися законом. При цьому види об’єктів права

інтелектуальної власності закріплені, насамперед, у ЦК. Проте, спираючись на

ст.ст. 418, 420 ЦК, перелік об’єктів права інтелектуальної власності, визначений у

ЦК, є приблизним. Тобто допускається визнання об’єктами права інтелектуальної

власності в інших законах таких об’єктів, які не були закріплені у ЦК. При цьому

поняття “закон” повинно розумітися у значенні ст. 4 ЦК.

Отож, ЦК базується на тому, що закони України визначають вичерпний перелік

видів об’єктів права інтелектуальної власності. Варто зазначити, що спроби довести

необхідність в іншому вирішенні цього питання через визнання об’єктами права

інтелектуальної власності будь-яких продуктів творчості, було зроблено в

радянський період [6, с. 204; 7, с. 109] і мають місце сьогодні [1, с. 99-100; 8, с. 5].

Гадаємо, що такі пропозиції науковців заслуговують на увагу хоча б з огляду на

переважання диспозитивних начал в цивільному праві та на закріплений ст. 54

Конституції України принцип свободи творчості. Водночас, слушною видається і

думка А.П. Сергеєва про те, що закріплений на сьогоднішній день у законодавстві

підхід є виправданим, насамперед, тому, що поки що відсутні реальні можливості для

забезпечення правової охорони будь-яких інтелектуальних досягнень [2, с. 6]. До

певної міри це зумовлено тим, що об’єкти права інтелектуальної власності,

незважаючи на певні спільні риси, за низкою ознак не є однорідними, що, своєю чергою, вимагає диференційованих підходів щодо закріплення правового режиму

окремих їх видів. У цьому аспекті роль закону зведена не стільки до визнання

(кваліфікації) певного об’єкта як об’єкта права інтелектуальної власності, скільки до

визначення підстав набуття, змісту суб’єктивних прав інтелектуальної власності на

конкретний об’єкт, їх здійснення, захисту тощо.

Як вже було сказано, до об’єктів права інтелектуальної власності ст. 418 ЦК

відносить, насамперед, результати інтелектуальної, творчої діяльності. У зв’язку з

цим постає питання щодо сутності понять “інтелектуальна діяльність” і “творча

діяльність”. Зокрема, треба визначитися, як саме інтелектуальна діяльність

співвідноситься з творчою діяльністю, і чи обґрунтованим взагалі є вживання

поняття “інтелектуальна, творча діяльність”.

Закон чіткої позиції у цьому відношенні не містить. Якщо звернутися до

положень Конституції України, то в ній вживаються поняття “інтелектуальна, творча

діяльність” (ч. 1 ст. 41), “творчість”, “інтелектуальна діяльність” (ч. 1 ст. 54). При

цьому виявити певну системність у вживанні Основним Законом зазначених термінів

важко, і складається враження, що чіткої різниці між інтелектуальною і творчою

діяльністю в цьому випадку немає.

У спеціальному законодавстві про окремі об’єкти права інтелектуальної

власності теж немає єдності і послідовності у вживанні цих понять. Наприклад,

переважна кількість нормативно-правових актів вживає поняття “творча діяльність”

(ст. 1 Закону України “Про охорону прав на промисловізразки” від 15 грудня 1993 р.;

ст. 1 Закону України “Про племінну справу в тваринництві” в редакції від 21 грудня

1999 р.) та похідні від нього – “творча праця” (ст. 1 Закону України “Про авторське

право і суміжні права” в редакції від 11 липня 2001 р.; ст. 1 Закону України “Про

охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” від 5 листопада 1997 р.; п. 10

Тимчасового положення про правову охорону об’єктів промислової власності та

раціоналізаторських пропозицій в Україні, затвердженого Указом Президента

України від від 18 вересня 1992 р. № 479/92), “створити” (ст. 1 ЗУ “Про охорону прав

на сорти рослин” в редакції від 17 січня 2002 р.). Поряд із цим вжито поняття

“інтелектуальна діяльність”, “інтелектуальна, творча діяльність” (ст. 1 Закону

України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” в редакції від 1 червня

2000 р.). Такий термінологічний різнобій не є свідченням досконалості законодавства

України про інтелектуальну власність. Зокрема, незрозуміло чому винаходи і корисні

моделі законодавець розглядає як результати інтелектуальної діяльності, а

промислові зразки – як результати творчої діяльності (ці три об’єкти права

інтелектуальної власності врегульовані в рамках однієї глави ЦК і належать до

об’єктів патентного права). Схожа ситуація, вочевидь, є наслідком відсутності чіткої

методологічної основи для формування законодавства у сфері інтелектуальної

власності. Таку основу мали б становити положення Конституції України та

Цивільного кодексу України, які, як вже було сказано, на жаль, не містять чіткої

позиції щодо розуміння інтелектуальної і творчої діяльності.

Не вироблено єдиних підходів у вирішенні цього питання і на доктринальному

рівні.

Як відзначає А.П. Сергеєв, поняття “результат інтелектуальної діяльності”, яке

зовсім не рівнозначне поняттю “результат творчої діяльності” є досить широким характер і загалом може включати все, що створено в результаті певних

інтелектуальних зусиль людини [9, c. 675-676].

Достатньо уваги з’ясуванню поняття творчої діяльності було приділено в

радянській цивілістичній науці. При цьому творчу діяльність переважно трактували

як різновид інтелектуальної діяльності.

Зокрема, звертаючись до поняття творчості, О.С. Іоффе звертав увагу на те, що це

діяльність свідома, вона носить продукуючий (а не репродукуючий) характер і

зумовлює появу якісно нових мисленнєвих образів. Керуючись цим, О.С. Іоффе

сформулював поняття творчості як інтелектуальної діяльності, яка завершується

продукуючим актом, в результаті якого з’являються нові поняття, образи і (або)

форми їх втілення, що становлять ідеальне відображення об’єктивної дійсності

[10, c. 4-5].

Схожих поглядів дотримувався О.О. Красавчиков. Він писав, що основна

властивість творчої праці полягає в тому, що вона є розумовою (інтелектуальною) і

пов’язана зі значними затратами нервової енергії, усвідомленням навколишньої

дійсності, її оцінкою, відображенням в тих чи інших (свідомих чи таких, що

сприймаються чуттєво) формах тощо. За своїм характером творча праця – праця

продукуюча. Розглянений вид людської діяльності спрямований на створення нових,

оригінальних і навіть унікальних витворів наукової, технічної і художньої творчості

[11, с. 15-16]. Такий підхід до розуміння співвідношення інтелектуальної та творчої діяльності

знаходить підтримку і в сучасній літературі. Наприклад, Р.Б. Шишка зазначає, що

право інтелектуальної власностіздебільшого безпосередньо і в основному є похідним

від інтелектуальної, зокрема, творчої діяльності [3, с. 11-12].

Поряд з цим запропоновано й інший погляд на цю проблему. Так, О.М. Мельник

вважає, що творча діяльність є набагато ширшою від інтелектуальної, оскільки

об’єктами права інтелектуальної власності визнаються лише ті результати творчої

діяльності, які підпадають під охорону законів України про інтелектуальну власність,

тобто відповідають вимогам чинного законодавства [8, с. 11]. Таку саму позицію

висловив також О.Д. Святоцький [4, с. 30].

Думається, що більш обґрунтованим є все-таки перший підхід, оскільки він

більшою мірою відповідає загальним уявленням про сутність інтелектуальної і

творчої діяльності. Є чимало випадків здійснення інтелектуальної діяльності, яка,

однак, не завершується творчим результатом, тобто не є творчою (наприклад,

розв’язання рівняння, вивчення напам’ять вірша тощо). Крім того, потрібно звернути

увагу й на те, що недоліком другого підходу є те, що він, фактично, ґрунтується на

підміні понять. Його прихильники, з’ясовуючи сутність інтелектуальної діяльності,

по суті беруть за основу те, чи розглядається з погляду позитивного права результат

такої діяльності як об’єкт правової охорони.

Отже, в законодавстві України про інтелектуальну власність доцільно послідовно

вживати поняття творчої діяльності. З огляду на те, що поняття інтелектуальної

діяльності є ширшим і включає в себе творчу діяльність, закріплене в Конституції

України і перенесене до ЦК поняття “інтелектуальна, творча діяльність”

сформульовано невдало. Вважаємо, що вживання у законодавстві поняття “творча

діяльність” є більш правильним і доцільним. Керуючись наведеним вище, можна зробити такі висновки і пропозиції:

1. Поняття “об’єкт права інтелектуальної власності” та “результат

інтелектуальної, творчої діяльності”, які паралельно вживаються у ЦК, не тотожні.

При цьому, з одного боку, не кожен об’єкт права інтелектуальної власності є

результатом інтелектуальної, творчої дільності, і, з іншого боку, не кожен результат

інтелектуальної, творчої діяльності є об’єктом права інтелектуальної власності.

2. У Розділі ІІІ Книги 1 ЦК (ст. 177, назва ст. 199) доцільніше було б вживати

поняття “об’єкти права інтелектуальної власності”, а не “результати інтелектуальної,

творчої діяльності”.

3. Визначаючи співвідношення між поняттями “інтелектуальна діяльність” і

“творча діяльність”, потрібно брати до уваги те, що перше поняття є ширшим і

включає в себе друге. Тому закріплений в законодавстві України термін

“інтелектуальна, творча діяльність” сформульовано невдало. Варто послідовно

використовувати термін “творча діяльність”.

4. Доцільно внести зміни у ст.ст. 199, 418 ЦК, відповідно до яких об’єктами

права інтелектуальної власності визнавати результати творчої діяльності та інші

об’єкти права інтелектуальної власності, визначенізаконом.

1. Підопригора О.А. Загальні положення про право інтелектуальної власності у

Цивільному кодексі України // Право України. – 2003. – № 7. – С. 97-101.

2. Гражданское право: Учебник. Часть ІІІ / Под. ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. –

М.: Проспект, 1998. – 592 с.

3. Шишка Р.Б. Охорона прав суб’єктів інтелектуальної власності у цивільному праві

України. Автореф. дис. … докт. юрид. наук. – Х., 2004. – 37 с.

4. Право інтелектуальної власності: Академ. курс: Підручник для студентів вищих навч.

закладів / За ред. О.А. Підопригори, О.Д. Святоцького. – 2-ге вид., переробл. і допов.

– К.: ІнЮре, 2004. – 672 с.

5. Шевченко Я.М. Методологічна основа права власності // Методологія приватного

права: Зб. наукових праць / Редкол.: О.Д. Крупчан (голова) та ін. – К.: Юрінком Інтер,

2003. – 480 с.

6. Юрченко А.К. Охрана интересов граждан в правоотношениях, связанных с

творческой деятельностью // Гражданско-правовая охрана интересов личности. – М.,

1969. – 367 с.

7. Гаврилов Э.П. Советское авторское право. Основные положения и тенденции

развития. – М.: Наука, 1984. – 286 с.

8. Мельник О.М. Цивільно-правова охорона інтелектуальної власності в Україні.

Автореф. дис. … докт. юрид. наук. – К., 2004. – 36 с.

9. Сергеев А.П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации:

Учебник. – М.: Проспект, 2001. – 752 с.

10. Иоффе О.С. Советское гражданское право: Курс лекций. – Т. 3. – Л.: Изд-во ЛГУ,

1965. – 347 с.

11. Красавчиков О.А. Творчество и гражданское право (понятие, предмет и состав

подотрасли) // Правоведение. – 1984. – № 4. – С. 14-23.

< Попередня   Наступна >