Радник

ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ПРАВ ПАЦІЄНТІВ В УКРАЇНІ

І. Сенюта1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Проаналізовано українське законодавство й міжнародно-правові стандарти щодо

забезпечення прав пацієнтів, з’ясовано каталог прав цієї категорії суб’єктів медичних

правовідносин і здійснено їх класифікацію, а також запропоновано деякі рекомендації

щодо удосконалення нормативно-правової бази у цій царині.

Ключові слова: пацієнт, права пацієнта, законодавче забезпечення прав пацієнта.

У національній системі охорони здоров’я на сьогодні існує чимало проблем, а

саме:

– відсутність належної нормативно-правової бази у сфері охорони здоров’я;

– недостатня правова поінформованість медичних і фармацевтичних

працівників, правовий нігілізм;

– удосконалення правового захисту як медичних і фармацевтичних

працівників, так і пацієнтів (збільшується кількість судових справ щодо

медичних працівників, як видно з аналізу судової практики, хоча на сьогодні

статистики з цієї категорії справ в Україні не ведуть, а також зростає

кількість скарг в адміністративному порядку, про що свідчать дані у звітах

управлінь охорони здоров’я);

– впровадження обов’язкового медичного страхування і зміна правового

статусу закладів охорони здоров’я;

– необхідність удосконалення навчальних програм для студентів і слухачів

вищих медичних закладів освіти тощо.

Якщо брати до уваги окреслене коло проблем, постала нагальна потреба

негайних заходів, які б сприяли значному покращенню стану справ у царині охорони

здоров’я та, зокрема, забезпечили б належні умови праці та захист медичним і

фармацевтичним працівникам, а такожгарантували б пацієнтам можливість належної

реалізації права людини на охорону здоров’я.

На сьогоднішньому етапі розвитку законодавчого забезпечення права на охорону

здоров’я в Україні особливої гостроти та актуальності набувають питання захисту

прав людини у сфері охорони здоров’я і, зокрема, у разі надання їй медичної

допомоги. Потрібно розуміти, що пацієнт – “ключова постать” медичної діяльності,

що вся система охорони здоров’я функціонує саме для забезпечення його прав,

свобод та законних інтересів. Правовий статус пацієнтів і їх законодавче

регулювання в Україні – це проблема, що потребує негайного, поступального і

виваженого реформування. Джерельною базою для дослідження були праці як правників, що вивчали

питання правового статусу пацієнтів і способи захисту їхніх прав (В. Акопов,

Г. Бірлідіс, О. Гагарінов, З. Гладун, Є. Калініченко, С. Стеценко та ін.), так і,

відповідно, медиків (Г. Лопатенков, О. Пищита та інші), що аналізували права

пацієнтів у контексті здійснення медичної діяльності. Теоретичною основою статті

такожбули праці, у яких висвітлено правовий статус медичних працівників, етичні та

правові аспекти взаємовідносин лікаря і пацієнта та інші питання у сфері охорони

здоров’я. У працях Є. Маслова, В. Попова, Н. Попової, В. Рикова, С. Вєковшиніної,

В. Кулініченка, Я. Драгонця, П. Холлендера та інших досліджено проблеми у цій

царині, розроблено відповідний науковий та практичний матеріал і закладено

належний фундамент для подальшої розробки нормативно-правових актів у сфері

прав пацієнтів.

Мета статті – аналіз національного законодавства й міжнародно-правових

стандартів щодо забезпечення прав пацієнтів в Україні, а також з’ясування недоліків

і прогалин у юридичній регламентації правового статусу цієї категорії суб’єктів

медичних правовідносин. Особливу увагу відведено з’ясуванню каталогу прав

пацієнтів, класифікації таких прав й уточненню понятійно-термінологічного апарата

у цій сфері.

Комплексний аналіз вітчизняної нормативно-правової бази дає змогу

викристалізувати права пацієнтів і визначити ті прогалини, що характеризують чинне

законодавство у цій царині. Найповніше регламентуються права пацієнтів Основами

законодавства України про охорону здоров’я (далі – Основи), так званій декларації

прав людини у сфері охорони здоров’я. Окрім цього, права пацієнтів можемо

визначити, керуючись нормами Конституції України (далі – КУ), Цивільного кодексу

України (далі – ЦК) та Клятви лікаря, затвердженої Указом Президента України (далі

– Клятва). Аналіз вітчизняного законодавства дає підстави говорити, що в Україні

пацієнт має право на:

1) життя (ст. 27 КУ, ст. 281 ЦК);  2) медичну допомогу (ст. 49 КУ, ст. 284 ЦК, п. “д” ст. 6, п. “а” ст. 78 Основ, п. 1

ч. 1 Клятви);

3) свободу вибору (ст. 284 ЦК, ст.ст. 34, 38 Основ), тобто на вільний вибір лікаря,

методів лікування та лікувального закладу, вимогу про заміну лікаря, лікування за

кордоном у разі неможливості надання такої допомоги у закладах охорони здоров’я

України;

4) особисту недоторканність (ст. 29 КУ, ст. 289 ЦК, ст.ст. 42, 43 Основ), тобто на

інформовану згоду на медичне втручання, відмову від медичного втручання;

5) медичну інформацію (ст.ст. 32, 34 КУ, ст. 285 ЦК, п. “е” ст. 6, 39 Основ), тобто

на достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров’я, ознайомлення з

історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для

подальшого лікування;

6) медичну таємницю (ст.ст. 32, 34 КУ, ст. 286 ЦК, ст. 40, п. “г” ст. 78 Основ, п. 3

ч. 1 Клятви), що ґрунтується на обов’язку медичних працівників та інших осіб, яким

стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну та

сімейну сторонижиття не розголошувати ці відомості; 7) чуйне ставлення на дії і помисли, що ґрунтуються на принципах

загальнолюдської моралі, з боку медичних і фармацевтичних працівників (п. “г”

ст. 78 Основ, п. 2 ч. 1 Клятви);

8) допуск інших медичних працівників (ч. 1 ст. 287 ЦК);

9) допуск членів сім’ї, опікуна, піклувальника (ч. 1 ст. 287 ЦК);

10) допуск нотаріуса та адвоката (ч. 1 ст. 287 ЦК);

11) допуск до нього священнослужителя для відправлення богослужіння та

релігійного обряду (ч. 2 ст. 287 ЦК);

12) повну інформованість і добровільну згоду на медико-біологічний

експеримент (ч. 3 ст. 28 КУ, п. 3 ст. 281 ЦК, ст. 45 Основ);

13) донорство крові та її компонентів (ст. 290 ЦК, ст. 46 Основ);

14) трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів як на спеціальний

метод лікування (ст. 47 Основ);

15) штучне запліднення та імплантацію ембріона (п. 7 ст. 281 ЦК, ст. 48 Основ);

16) застосування методів стерилізації (п. 5 ст. 281 ЦК, ст. 49 Основ);

17) добровільне штучне переривання вагітності (п. 6 ст. 281 ЦК, ст. 50 Основ);

18) зміну (корекцію) статевої належності (ст. 51 Основ);

19) незалежну медичну експертизу (п. “й” ст. 6, розділ 9 Основ);

20) відшкодування заподіяноїздоров’ю шкоди (п. “і” ст. 6 Основ);

21) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних зі

станом здоров’я (п. “и” ст. 6 Основ);

22) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів

охорони здоров’я (ст.ст. 40, 55, 56 КУ, п. “ї” ст. 6 Основ). З метою поглибленого аналізу прав пацієнтів, з’ясування прогалин і потреб

удосконалення правового регулювання у цій галузі вважаємо за доцільне здійснити їх

класифікацію. У медико-правовій науковій літературі наявні різні підходи до

класифікації прав пацієнтів. Зокрема, О. Леонтьєв [1, с. 15] поділяє права на такі

групи: 1) право на надання медичної допомоги; 2) право на отримання інформації про

стан свого здоров’я; 3) право на згоду на медичне втручання і відмову від нього;

4) право на вимогу допуску до пацієнта священнослужителя й адвоката; 5) право на

вимогу відшкодування шкоди здоров’ю пацієнта і (чи) моральної шкоди у випадку її

заподіяння. На думку О. Пищита [2, с. 48–49], права пацієнта можна поділити на:

1) загальні права пацієнтів; 2) права пацієнтів у сфері медичного страхування;

3) права пацієнтів у разі надання різних видів медичної допомоги; 4) права різних

професійних і соціальних категорій пацієнтів.

Беручи до уваги вищенаведені класифікації, пропонуємо здійснити поділ цих

прав за критерієм суб’єкт реалізації на основні, окремі та додаткові. До основних

відносимо права, що належать усім пацієнтам, зокрема, право на кваліфіковану

медичну допомогу, право на медичну таємницю, право на медичну інформацію та ін.

Окремими є ті права, що закріплені за окремими категоріями пацієнтів, а саме –

право на медико-біологічний експеримент, право на корекцію статевої належності, на

стерилізацію тощо. Додатковими визначаємо право на зберігання речей пацієнта,

право на харчування, право на належні побутові умови у стаціонарних закладах,

право на створення умов для проведення релігійних обрядів та ін. Обираючи за

критерій класифікації юридичну специфіку джерела права, права пацієнтів можемо поділити на загальні, тобто ті, що закріплені у Конституції України, Цивільному

кодексі України й Основах законодавства України про охорону здоров’я. А права

пацієнтів, які містяться у законодавстві, що регламентує окремі види надання

медичної допомоги, зокрема у сфері психіатрії (Закон України “Про психіатричну

допомогу” від 22 лютого 2000 р.), інфекційних хвороб (Закони України “Про

запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та

соціальний захист населення” від 12 грудня 1991 р., “Про захист населення від

інфекційних хвороб” від 6 квітня 2000 р.), гінекології (Накази МОЗ України “Про

організацію надання стаціонарної акушерсько-гінекологічної та неонатологічної

допомоги в Україні” від 29 грудня 2003 р. № 620 та “Про удосконалення

амбулаторної акушерсько-гінекологічної допомоги в Україні” від 28 грудня 2002 р.

№ 503) віднесемо при цьому поділі до спеціальних прав.

Проаналізувавши каталог прав пацієнтів, звертаємо увагу на прогалини, що

містяться у цьому аспекті правового регулювання охорони здоров’я і декларативність

багатьох із цих прав. Аналізуючи Основи, зазначимо, що цей акт не містить статті,

яка б чітко визначала права людини у разі її звернення за медичною допомогою (у

цьому випадку людина набуває статусу “пацієнта” та стає суб’єктом специфічних

відносин). Наприклад, у РФ у ст. 30 Основ законодавства про охорону здоров’я

громадян РФ (“Права пацієнта”) [3, с. 53] передбачено права пацієнтів, зокрема на:

а) вибір лікаря; б) обстеження, лікування й утримання в умовах, що відповідають

санітарно-гігієнічним вимогам; в) полегшення болі, пов’язаної із захворюванням і

(чи) медичним втручанням доступними способами і засобами; г) проведення за його

проханням консиліуму і консультацій інших спеціалістів; д) інформовану

добровільну згоду на медичне втручання; е) відмову від медичного втручання;

є) отримання інформації про свої права й обов’язки і стан свого здоров’я, а також на

вибір осіб, яким в інтересах пацієнта може бути передана інформація про стан свого

здоров’я тощо Права пацієнтів “розкидані” по п’ятому розділу, частково закріплені у ст. 6

Основ законодавства України про охорону здоров’я, а також у Конституції України

та Цивільному кодексі України. Як бачимо, є необхідність чіткого визначення прав

пацієнтів, розширення їх каталогу та систематизації шляхом прийняття

спеціалізованих актів, а саме Медичного кодексу України, Закону України “Про

правовий статус пацієнтів в Україні”, у яких би закріплювались права й обов’язки

пацієнтів і гарантії їх забезпечення.

Першою державою, що прийняла окремий закон про права пацієнтів, була

Фінляндія (1992), у якій цей закон прийняли після 20-ти років тривалих дискусій у

парламенті. Цей закон є дуже “адміністративним”, оскільки містить директиви для

представників медичних послуг, але не передбачає стандартів якості послуг, які

отримує пацієнт. У Законі закріплено, що в кожній інституції, яка працює у сфері

медичного обслуговування повинен бути омбудсмен, яких на сьогодні у Фінляндії

близько 2 000 з прав пацієнтів. Наступною державою, що прийняла закон про права

пацієнтів, були Нідерланди (1995), у якому міститься перелік прав пацієнтів і їх

забезпечення. Окрім цього, державами, які прийняли схожі закони були Ізраїль

(1996), Литва (1996), Ісландія (1997), Данія, Туреччина (1998), Норвегія (2000). У

Росії та Естонії закон про права пацієнтів поданий на розгляд у законодавчі органи

цих країн. В Україні вже розроблено два проекти Закону про права пацієнтів, один з яких

був зареєстрований 16 січня 2003 р., а інший – 21 лютого 2005 р., метою яких є

систематизація і розширення, порівняно з чинним законодавством, прав пацієнтів у

нашій державі, а також закріплення юридичних гарантій їх забезпечення.

Досліджуючи права пацієнтів, що визначені у проектному законодавстві, можемо

виділити такі тенденції, що простежені у вітчизняній законопроектній практиці як:

– розширення переліку прав пацієнтів;

– інколи невиправдана їх деталізація;

– не повною мірою відповідність проектного законодавства до чинної

вітчизняної нормативної бази;

– необхідність подальшого вивчення і врахування під час розробки та

прийнятті національних нормативно-правових актів у цій галузі міжнародних

стандартів сфери охорони здоров’я.

В українському законодавстві не закріплено загального визначення поняття

“пацієнт”. У п. 2.15 Інструкції про проведення клінічних випробувань лікарських

засобів та експертизи матеріалів клінічних випробувань, затвердженої наказом МОЗ

України від 01.11.2000 р. [4, с. 259] передбачено спеціальне визначення пацієнта, а

саме пацієнт (доброволець) – це особа, яка безпосередньо контактує з закладами

охорони здоров’я та пропонує себе за добровільною згодою як досліджуваний в

клінічних випробуваннях лікарського засобу. Аналіз проектів законів про права

пацієнтів дає змогу з’ясувати бачення законотворців щодо формулювання

(визначення) поняття одного з ключових суб’єктів медичних правовідносин:

– пацієнт – це будь-яка особа, що звернулась за медичною допомогою або

скористалась нею, незалежно від того, в якому вона стані, хвора, здорова, чи особа,

що погодилась на медико-біологічний експеримент (проект Закону України від 16

січня 2003 р.);   пацієнт – це особа, що має потребу в медичній допомозі і/чи звернулась по неї,

одержує медичну допомогу або бере участь у якості випробуваного в біомедичних

дослідженнях, перебуває під медичним спостереженням, а також споживач медичних

і пов’язаних з ними послуг незалежно від стану його здоров’я (проект Закону

України від 21 лютого 2005 р.).

Визначення цього проекту передбачено й у проектах законів “Про фінансування

охорони здоров’я та медичне страхування” від 19 вересня 2006 р. (пацієнт – це особа,

яка звернулася за медичною послугою) та “Про правові основи біоетики і гарантії її

забезпечення” від 08 червня 2005 р. (пацієнт – це здоровий або хворий споживач

медичних послуг).

Дослідження основних міжнародно-правових стандартів у сфері прав пацієнтів

дало змогу з’ясувати відсутність загального визначення такого поняття і на цьому

рівні. Спеціальне визначення пацієнта міститься, зокрема, у Принципах захисту

психічно хворих осіб і поліпшення психіатричної допомоги від 17 грудня 1991 р.

(ООН). У цьому документі пацієнта визначають як особу, що отримує психіатричну

допомогу, у тім числі осіб, госпіталізованих до психіатричного закладу.

У той же час вивчення наукової літератури виявляє плюралізм формулювання

цього поняття. Так, на думку О. Пищита [2, с. 47], пацієнт – це особа, що вступила у

правові відносини з медичними працівниками й (чи) іншими представниками

медичних закладів з приводу отримання медичної допомоги. Під “пацієнтом”

Г. Лопатенков [5, с. 34] розуміє особу, що звернулась за медичною допомогою і пов’язаніз нею послуги, незалежно від наявності чи відсутності у нього захворювань.

Г. Колоколов, Н. Косолапова і О. Нікульнікова [6, с. 92] визначають поняття пацієнта

як особи, що звернулась у лікувальний заклад будь-якої форми власності, до лікаря

приватної практики за отриманням діагностичної, лікувальної, профілактичної

допомоги незалежно від того, хворий він чи здоровий.

Проаналізувавши численні наукові визначення та “спроби” законотворення,

можемо запропонувати власне визначення цього поняття: пацієнт – це особа, яка

звернулась за наданням профілактичної, діагностичної, лікувальної чи

реабілітаційно-відновної допомоги до закладу охорони здоров’я будь-якої форми

власності чи лікаря приватної практики незалежно від стану здоров’я або

добровільно погодилась на проведення медико-біологічного експерименту.

Починаючи з другої половини 1970-х років з’являється низка міжнародно-

правових стандартів, присвячених правам пацієнтів. Зокрема Рекомендації Ради

Європи щодо прав хворого і помираючого (1976), Хартія про права лікарняних

пацієнтів (1979), Права пацієнта в Європі (ВООЗ, 1993).

Дуже цікавим міжнародно-правовим стандартом у сфері прав пацієнтів є

Європейська хартія прав пацієнтів від 15 листопада 2002 р., яка закріплює

чотирнадцять прав пацієнта, серед яких визначено такі:

1) на профілактичні заходи, тобто право на відповідні послуги з метою

попередити захворювання;

2) на доступність, тобто право на доступність медичних послуг, що необхідні

пацієнту за станом здоров’я. Медичні служби мають гарантувати рівний доступ для

всіх без дискримінаціїза ознаками наявності фінансових ресурсів, місця проживання,

виду захворювання чи часу звернення за допомогою;

3) на інформацію, тобто право на отримання будь-якої інформації про свій стан

здоров’я, про медичні послуги і способи отримання цих послуг, а також про

можливості, що виникають у результаті наукових досліджень і технічного прогресу;

4) на згоду, тобто право на отримання будь-якої інформації, яка дасть змогу йому

активно брати участь у прийнятті рішень щодо свого здоров’я; ця інформація є

обов’язковою попередньою умовою проведення будь-якої процедури і лікування, у

тім числі участь у наукових дослідженнях; 5) на свободу вибору, тобто на свободу вибору між різними медичними

процедурами ізакладами (спеціалістами) на основі адекватної інформації;

6) на приватність і конфіденційність, тобто право на конфіденційність особистої

інформації, у тім числі інформацію про стан здоров’я і пропоновані діагностичні чи

терапевтичні процедури, а також на захист своєї приватності під час проведення

діагностичних оглядів, відвідування медичних спеціалістів ізагалом у разі медичних

і хірургічних втручань;

7) на повагу до часу пацієнта, тобто право на отримання необхідного лікування

без зволікання, протягом наперед зумовленого строку. Це право стосується кожного

етапу лікування;

8) на дотримання стандартів якості, тобто право на доступність якісного

медичного обслуговування на основі специфікації і у чіткій відповідності до

стандартів; 9) на безпеку, тобто право на свободу від шкоди, спричиненої неналежним

функціонуванням систем охорони здоров’я, недбалістю і помилками медичних

працівників, а також право на доступність медичних послуг і лікувальних процедур,

що відповідають високим стандартам безпеки;

10) на інновації, тобто право на доступність медичних інновацій, у тім числі

діагностичні процедури, відповідно до міжнародних стандартів і незалежно від

економічних чи фінансових міркувань;

11) на попередження за можливістю страждань і болю, тобто право уникати

страждань і болю на кожному етапізахворювання;

12) на індивідуальний підхід до лікування, тобто право на діагностичні чи

лікувальні програми, максимально адаптовані до його особистих потреб;

13) на подання скарги, тобто право скаржитись й отримувати відповідь чи інший

зворотний зв’язок у випадку заподіяння пацієнтові шкоди;

14) на компенсацію, тобто право на отримання протягом розумно короткого

строку достатньої компенсації у випадку заподіяння йому фізичної чи моральної і

психологічної шкоди діяннями медичного закладу.

Кожній національній системі охорони здоров’я у країнах ЄС властива

специфічна, відмінна від інших модель забезпечення прав пацієнтів. Але аналізована

Хартія у будь-якому випадку підсилює ступінь захисту прав пацієнтів у різних

національних контекстах і може слугувати інструментом гармонізації національних

систем охорони здоров’я щодо дотримання прав пацієнтів Ключовими міжнародними документами щодо прав пацієнтів є Декларація про

політику у сфері забезпечення прав пацієнта в Європі (1994) та Лісабонська

декларація про права пацієнта (1981, зміни і доповнення 1995). Зазначені акти

містять ті міжнародно-правові стандарти, яких неухильно потрібно дотримуватися

при вітчизняному нормотворенні, з урахуванням національних особливостей

правової системи. Запропоновані українські проекти у цій сфері, на жаль, мають

багато неточностей у понятійно-термінологічному апараті, простежено

неоднозначність у тлумаченні понять й окресленні структури і змісту прав пацієнтів

тощо. У проектах також немає вичерпності у відображенні усіх можливостей

пацієнтів, що входять до структури права на охорону здоров’я як

загальносоціального явища. Зокрема, доцільно було б закріпити право на санітарну

просвіту, яке передбачене Лісабонською декларацією, і яке дає змогу особі зробити

обґрунтований вибір щодо свого здоров’я і медичної допомоги, що надається.

Завданням такої освіти є інформування про здоровий спосіб життя і методи

попередження й виявлення захворювань на ранніх стадіях. Особливу роль

профілактиці захворювань, наданню консультативних й освітніх послуг відводить

Європейська соціальна хартія (ст. 11) [7]. Крім міжнародно-правових стандартів,

звертаємо увагу на законодавство України, зокрема Основний Закон держави (ч. 2

ст. 49), Концепцію розвитку охорони здоров’я населення України (п. 6), Міжгалузеву

комплексну програму “Здоров’я нації” на 2002–2011 рр. (розділ 2), де передбачено

розроблення і впровадження програм, спрямованих на пропаганду, формування і

заохочення здорового способужиття.

Відтак, як бачимо, пацієнти мають численний каталог прав у сфері охорони

здоров’я, які можна класифікувати за різними критеріями для повнішого і

детальнішого їх дослідження. Це дає змогу виявити й недоліки чинного законодавства, яке містить прогалини, декларативні норми, не завжди дієві гарантії

для реалізації прав цих суб’єктів медичних правовідносин. Є також невідкладна

потреба у прийнятті нових актів, які б розширили й систематизували перелік прав

пацієнтів, закріпили належні механізми для їхнього забезпечення.

──────────────

1. Леонтьев О.В. Медицинская помощь: права пациента. – СПб.: ИК “Невский

проспект”, 2002. – С. 11-25.

2. Пищита А.Н. Правовой статус российского пациента // Журнал российского права. –

2005. – № 11. – С. 46-53.

3. Евтухов И.В. Медико-правовой справочник для населения (медицинское право в

документах). – Ростов наДону: Изд-во “Феникс”, 2001. – 512 с.

4. Медичне право України: Збірник нормативно-правових актів / Упоряд. і наук. ред.

Н.Б. Болотіна. – К.: Видавничий Дім “ІнЮре”, 2001. – 412 с.

5. Лопатенков Г.Я. Права пациента. Практические рекомендации. – СПб.: БХВ-

Петербург, 2005. – 160 с.

6. Колоколов Г.Р., Косолапова Н.В., Никульникова О.В. Основы медицинского права.

Курс лекций: Учеб. пособие для вузов. – М.: Изд-во “Экзамен”, 2005. – 320 с.

7. Европейская социальная хартия // Международные акты о правах человека: Сборник

документов. – М., 1998. – С. 570-586.