Радник

---

ПРО КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ

ЛЕГІТИМАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

В. Ковальчук

Національний Університет Острозької Академії,

Вул. Семінарська, 2, 35800 Острог, Рівненська Область, Україна

 

 

 

 

 

У статті аналізується конституційний та правовий механізм легітимності державної

влади. Охарактеризовано суб’єкт та об’єкт, принципи та гарантії легітимності влади.

Дослідник наголошує на особливостях правової характеристики Конституції України.

Ключові слова: конституційно-правовий механізм, легітимність державної влади,

суб’єкт легітимності, об’єкт легітимності, принципи легітимності, конституційні гарантії.

Легітимність як одна з основних властивостей публічної влади, яка засвідчує її

справедливість, законність та доцільність, найбільш повною мірою реалізується в

межах конституційно-правової демократичної держави. Під останньою слід

розуміти державу, в якій публічна влада і передусім, законодавча влада,

формується демократичним шляхом, яка функціонує на основі демократичних

процедур і тому є справедливою. В конституційно-правовій демократичній державі

вся повнота влади належить народу, який не лише формує, але й здійснює

контроль за публічною владою. Характерною ознакою такої держави є злиття

суб’єкта та об’єкта владних відносин в одне політичне ціле, оскільки народ як

єдине джерело влади є водночас і владарюючим, і підвладним. На таку властивість

конституційної держави вказував С. Котляревський: “конституційна держава

знищує або, по крайній мірі, пом’

якшує відмінність між владарюючими і

підвладними, і намагається створити з тих і других єдине організоване політичне

ціле” [1, 11].

Така держава функціонує на основі поєднання принципів народовладдя і

правового захисту прав та свобод людини, який за своїм змістом близький до

принципу верховенства права. Між цими принципами є тісний взаємозв’язок,

оскільки громадяни лише тоді можуть реалізувати повною мірою своє право на

волевиявлення, коли володітимуть фундаментальними правами та свободами, але з

іншого боку, особа лише тоді забезпечить свою автономну свободу, коли як

громадянин держави зможе реалізувати свої демократичні права.У конституції та законодавстві такої держави закріплено дієвий механізм

легітимації державної влади, в якому особливе місце поряд з органами влади, на

які покладені відповідні повноваження, належить громадянському суспільству.

Останнє не лише безпосередньо формує органи влади, але й контролює їх. Такий

тип держави сьогодні ефективно функціонує у переважній більшості країн західної

демократії і саме такий тип держави повинен стати основним дороговказом на

шляху вітчизняного державотворення.

Легітимація державної влади – складний соціальний процес, результатом якого

є визнання влади легітимною. Структура процесу легітимації передбачає наявність

таких основних елементів, як суб’єкт, об’єкт, принципи, гарнтії. Ці елементи є у

постійному взаємозв’язку і взаємодії між собою, кожен з них сприяє

функціонуванню всієї системи. В юридичній літературі такі системи часто називають механізмами. Так, наприклад, виділяють механізм держави, механізм

правового регулювання. У зв’язку з цим достатньо обґрунтованим є введення до

наукового вжитку категорії “механізм легітимації державної влади”(виділив

автор), під яким потрібно розуміти комплексну систему, яка включає в себе

суб’єкт, об’єкт, принципи, гарантії, за допомогою яких здійснюється легітимація

державної влади.

Формально–юридичне закріплення легітимності державної влади відбувається,

насамперед в Основному законі держави. Конституція є єдиним, наділеним

особливими юридичними властивостями правовим актом, за допомогою якого

народ встановлює і закріплює фундаментальні основи функціонування державної

влади, визначає коло суб’єктів, якіздійснюють державну владу, засоби і способи її

легітимації. Усе це дає підстави говорити про конституційно–правовий механізм

легітимації державної влади, під яким доцільно розуміти закріплену в конституції

та законодавстві систему правових принципів, методів, способів, засобів, форм

правового впливу та контролю суспільства за публічною владою, яка забезпечує її

легітимність.

Розглянемо основні елементи конституційно-правового механізму легітимації

державної влади.

Суб’єкт легітимації. Якщо керуватися тим, що легітимація – це специфічні

соціальні відносини, можна констатувати, що вони полягають у зв’язку з як

мінімум між двома суб’єктами. Цими суб’єктами виступають носій влади і

підвладний суб’єкт. В нашому випадку йдеться фактично про всіх суб’єктів

владних відносин, які володіють відповідними якостями. Так, підвладний суб’єкт

повинен володіти реальною здатністю і можливістю відповідного сприйняття і

оцінки влади (для цього необхідно, щонайменше, достатньо високий рівень

правової та політичної культури підвладного та володіння ним правдивої

інформації про саму публічну владу). Він повинен або сприймати чинну владу як

справедливу, і таку, що виражає його інтереси, або вважати її несправедливою,

оцінюючи реалізацію владних повноважень відповідними органами як таку, що

суперечить його інтересам.Якщо йдеться про правову демократичну, то таким суб’єктом легітимації

слугує народ, який становить все населення держави або його більшість. У такій

державі саме від народу, що виступає як єдиний законний суб’єкт легітимації,

влада в державі отримує визнання. Це положення закріплене в принципі народного

суверенітету, зміст якого полягає в тому, що верховна влада у державі виходить від

народу і належить винятково народу.

У демократичних країнах народ реалізує свою владу безпосередньо або за

допомогою представницької демократії, тобто через органи, які діють за

дорученням народу і представляють його інтереси. Такими є, передовсім, обрані

народом органи державної влади, як колегіальні (парламент), так і одноособові

(президент), а також органи місцевого самоврядування. Органи державної влади,

які наділені делегованою легітимністю, можна поділити на два основні рівні.

Перший – органи влади, яких безпосередньо обирає народє (парламент,

президент). Другий – органи, створені представницькими органами першого

рівня (уряд).

Отже, народ шляхом делегування та розподілу повноважень доручає

управління суспільством, самим собою на певний період органам державної

влади. Така делегована легітимність не є абсолютною та постійною. Державні

органи та посадові особи держави мають властивість втрачати свою легітимність прямо пропорційно до того, як вони втрачають авторитет та довіру з боку своїх

громадян. Крім цього, навіть той орган державної влади який був обраний

всенародно, не може узурпувати всю повноту влади в державі і діяти на власний

розсуд всупереч волі громадян.

Об’єктом легітимації є те, на що спрямований процес легітимації, те, з

приводу чого складаються відповідні політико-правові відносини. Об’єктом слугує

державна влада, тобто,вольові відносини які виникають на основі соціальної

асиметрії в суспільстві і обумовлені потребами управління ним соціальні, в яких

однією зі сторін являється особливий політичний суб’єкт – держава, її органи,

посадові особи” [2, 16].

Основні напрями конституційно–правового регулювання як процесу

легітимації державної влади отримали формально–юридичне закріплення як

конституційно–правові принципи. Принципи легітимності державної влади є

відправними началами, незаперечними вимогами висунутими до формування та

функціонування державних органів з метою чіткого визначення їх повноважень та

спрямування діяльності на забезпечення як індивідуальних, так і суспільних прав.

Це своєрідна система координат, в рамках якої розвиваються правовідносини між

публічною владою та громадянським суспільством, і водночас вектор, який

визначає напрямок їхнього розвитку. Конституційні принципи легітимності

державної влади визначають правила організації та функціонування як самої

державної влади, так і процес її взаємодії з інститутами громадянського

суспільства. Складовою цих правил є застосування санкцій до учасників цих

правовідносин у разі їх недотримання та взаємна відповідальність як держави

перед громадянами, так і громадян перед державою за невиконання обов’язків.

Такими конституційними принципами легітимності державної влади є:

принцип народовладдя, правового захисту прав та свобод людини і громадянина,

верховенства права, поділу функцій державної влади, взаємної відповідальності

держави та особи.Одним з основних конституційних принципів легітимності державної влади є

принцип народовладдя, відповідно до якого народ – носій суверенітету та єдине

джерело влади у державі. Відповідно до цього принципу народ слугує активним

учасником в процесі формування та функціонування публічної влади, тобто є

суб’єктом владарювання, а не лише джерелом влади. Водночас народ контролює

владу та усуває від неї тих її носіїв, які втратили довіру громадян, а відтак –

легітимність.

Свого роду квінтесенцією принципу народовладдя є ст. 5 Конституції України,

яка проголошує в Україні республіканський лад, що, як слушно зазначає А. Заєць, є

вільним устроєм, заснований на порядку, пов’язаному насамперед з легітимацією

влади на основі вільних виборів, що дають змогу відтворити вільний лад і зводять

до мінімуму авторитарне переродження держави [3, 94]. Конституція визначає

такий спосіб легітимації державної влади, відповідно до якого саме народ є

джерелом влади, що необхідно відповідно до тлумачення Конституційного Суду

України, викладеному в мотивувальній частині Рішення від 05 жовтня 2005 р. № 6-

рп/2005, розуміти так: ”... в Україні вся влада належить народові. Влада народу є

первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного

волевиявлення через вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії у

порядку встановленому Конституцією та законами України, через органи

державної влади та місцевого самоврядування, сформовані відповідно до

Конституції та законів України” [4, 150].  Конституція України, визнаючи суверенне право народу на владу передбачає

можливість змінювати конституційний лад держави винятково народу і забороняє

узурпацію державної влади будь-яким органом чи посадовою особою держави, а

також громадянами. Норму Основного закону про те, що ніхто не може узурпувати

державну владу, Конституційний Суд України витлумачив так: “узурпація

державної влади означає неконституційне чи незаконне її захоплення органами

державної влади чи органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами,

громадянами чи їх об’єднаннями тощо”(Рішення від 05 жовтня 2005 р. № 6-

рп/2005) [4, 150].

На нашу думку, Основний закон України необхідно доповнити ще однією

статтею, або принаймні конкретизувати навну пунктом про те, що принципи

побудови держави, закріплені в ст. 1 Конституції, є непорушним і тому всім тим,

хто спробує ліквідувати цей конституційний лад, громадяни України мають право

чинити опір, якщо не можуть бути використані іншізасоби. Вважаємо за необхідне

помістити цю статтю під особливий захист, як це, зокрема, передбачено ст. 20

Конституції Федеративної Республіки Німеччини [5, 162].

Зазначимо, що народний суверенітет може стати реальним джерелом

легітимності лише за умови, якщо суверенна воля більшості народу не буде

спрямована проти прав та свобод особи. Саме на цю умову ще в ХІХ столітті

вказав відомий французький конституціоналіст А. Есмен. На його думку

індивідуальні права не мають бути принесені в жертву “темному і невизначеному

національному інстинкту” [6, 135]. Права та свободи кожної окремої людини

становлять основний зміст правовідносин, які виникають як в середині суспільства,

так і між людиною та державою. Правовий захист основних прав та свобод людини

є тією незаперечною вимогою до державної влади, дотримання якої визначає її

легітимність Правовий захист прав та свобод людини є тим принципом який

задекларований у Конституції України як пріоритетний для державної влади.

Зокрема згідно зі ст. 3 Основного закону: людина, її життя і здоров’я, честь і

гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною

цінністю.

Водночас звернемо увагу на те, що зазначене формулювання ст. 3

Конституції України містить в собі певні суперечності, на що свого часу цілком

обґрунтовано вказувала Венеціанська Комісія у висновку щодо відповідності

Конституції України європейським стандартам [7, 3]. Адже зазначене положення

ч 1 ст. 3 Основного закону розглядає людину як “найвищу соціальну цінність”,

тоді як важко погодитися з тим, що сама людська істота, її життя та здоров’я,

честь і гідність є тими вартостями, що зумовлені виключно суспільством чи

належать винятково йому. Здоровий глузд і набуті людством знання доводять, що

людина як жива істота, яка наділена розумом та волею, є найдосконалішим

витвором Природи, і саме цим визначається її цінність. Тому життя, здоров’я і

гідність людини потребують охорони і захисту не тому, що людина цінна і

корисна для суспільства, а перш за все тому, що вона сама є самодостатньою

цінністю.

Така утилітаристська спрямованість ст. 3 Конституції України щодо цінності

людини, на думку С. Головатого, є надзвичайно шкідливою для розуміння сутності

природи суспільства, походження влади, місця держави в стосунках з людиною

тощо [8, 1431]. Ця норма дає змогу розглядати людину виключно як суспільну та

політичну істоту, яка володіє правами і свободами лише завдяки волі держави і при цьому заперечує автономний статус особи. Натомість, індивідуальне начало

людини є первинним по відношенню до колективного і це повинно визначати зміст

конституційно–правової доктрини легітимності державної влади в Україні. Отже,

вважаємо за доцільне змінити згадане положення Конституції України на таке

формулювання, згідно з яким, людину було б визнано не як “соціальну цінність”, а

як “найдосконаліший витвір Природи, життя, здоров’я і гідність якої є найбільшою

цінністю для суспільства та держави”.

Ще одним важливим конституційним принципом механізму легітимації

державної влади, який створює реальні перешкоди на шляху її можливої

узурпації, є поділ функцій державної влади на законодавчу, виконавчу та

судову. Цей принцип вже у другій половині XVIII ст. значною мірою завдяки

політико-правовим поглядам Ш.Л. Монтеск’є був визнаний як неодмінна

складова конституційних актів щойно проголошених демократичних республік.

Зокрема, в ст. 16 французької Декларації прав людини та громадянина була

закріплена норма, згідно з якою: “Суспільство, в якому забезпечена гарантія

прав і відсутній поділ влад, не має конституції” [9, 87]. Згідно з цією статтею

забезпечення прав людини та поділ публічної влади містить два визначальних

принципи конституційно–правової демократичної держави, які тісно

взаємопов’язані між собою. Їх взаємозв’язок визначається тим, що поділ влади

на три гілки – одна з основних гарантій дотримання прав та свобод людини і

громадянина.

Цей принцип об’єктивізуюється у ч. 1 ст. 6 Конституції України: “Державна

влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та

судову”. Роз’яснення змісту цього принципу дав Конституційний Суд України

мотивувальної частини Рішення від 1 квітня 2008 р. № 4–рп/2008 [10, 107].

На жаль, в умовах сучасного українського державотворення цей принцип

набув іншого негативного звучання: протистояння між гілками влади, боротьба

за додаткові повноваження та безконтрольність в діяльності органів публічної

влади. В умовах демократичної трансформації українського суспільства

реалізація принципу розподілу влади набула ознак боротьби за владу між

вищими посадовими особами держави, які представляють ту чи іншу гілку

державної влади, без будь-якого врахування інтересів людини та суспільства.

Відсутність державної доктрини щодо організації публічної влади з чітко

визначеними повноваженнями вищих органів держави не дають змоги чинній

владі ефективно функціонувати як легітимна і легальна політичної сили.

Ситуацію ускладнюють суперечності в самому Основному законі держави, що не

були нормативно врегульовані під час внесення змін до Конституції в грудні

2004 р. Згодом, складається парадоксальна ситуація: на центральному рівні Україна є

парламентсько–президентською республікою, а на місцевому – президентсько–

парламентською.

Тому потрібно розробити та закріпити як в Конституції, так і в законах

України комплекс заходів з удосконалення механізмів здійснення державної влади,

для того щоб унеможливити спроби посягання якогось одного органу державної

влади, чи окремої посадової особи на основі конституційного ладу. Для цього

необхідно законодавчо уточнити місце та роль Президента і Прем’єр – міністра в

системі державної влади, а також чітко розмежувати повноваження між органами

виконавчої влади та самоврядування. Це дасть змогу підвищити не лише

ефективність вищих органів влади української державності, але й відповідальність всієї системи органів державної влади перед народом у процесі здійснення ними

своїх владних повноважень.

Верховенство права як заперечення свавільної влади є ще одним

конституційним принципом легітимності публічної влади. Цей принцип

ґрунтується на ідеї верховенства права (Rule of law), яка вперше набула

доктринального закріплення у поглядах відомого англійського конституціоналіста

Альберта Дайсі. У сучасній правовій теорії немає єдиного підходу до розуміння

цього поняття, однак у найширшомуу змісті воно означає панування права в

суспільстві і зокрема його пріоритетне становище щодо закону та дій публічної

влади. Згідно з цим принципом державну владу потрібно здійснювати відповідно

до права (government according to law).

Саме на цьому наголошував співвітчизник А. Дайсі професор публічного

права К. Маклвейн, який прямо пов’язував принцип верховенства права з

конституціоналізмом, під яким він розумів: “юридичне обмеження держави та

повну протилежність свавільному правлінню” [11, 41]. Зазначимо, що юридичне

обмеження державної влади, під якими розуміють діяльність державних органів у

правовій формі та у межах компетенції, є конче важливим, але не головним

елементом принципу верховенства права. Адже надто поширеним є явище, коли

здійснення владних повноважень на формально законній підставі переростає в

засилля дискреційних повноважень владного органу чи посадової особи, зводячи

тим самими нанівець усю сутність власне верховенства права, на що вказував свого

часу А. Дайсі [12, 230]. Тому конституційний принцип верховенства права варто

розуміти ще й так, що державна влада повинна здійснюватися в рамках принципів,

які обмежують дискреційні повноваження владного органу чи посадової особи.

Також потрібно мати на увазі і те, що абсолютне дотримання правового

акта (закону), незалежно від його змісту, може призвести до ототожнення

принципу верховенства права з принципом законності. І хоча законність є

надзвичайно важливою складовою конституційного принципу верховенства

права, вона все ж не є визначальною для розуміння змісту цього поняття. Адже

закони дуже часто суперечать загальнолюдським цінностям, якими є справедливість, свобода, рівність, і тому мають неправовий характер. Особливо

це характерно для тих політичних режимів, які перетворили законотворчість у

закриту процедуру прийняття законів, що не передбачає участі в ній народу і є

неконтрольованою з боку громадянського суспільства. З погляду доктрини

верховенства права державна влада в своїх діях повинна спиратися на легітимні

закони, тобто такі, що є засобом досягнення не будь–яких цілей, проголошених

державою, а тільки тих, які можуть бути виправданими у вільному

демократичному суспільстві.

Найбільш концентровано зміст ідеї верховенства права знайшов

відображений в ст. 1 Конституції України, яка містить положення про Україну як

правову державу, а принцип верховенства права – у ст. 8, згідно з якою: “В

Україні визнається і діє принцип верховенства права”. Вони тісно

взаємопов’язані між собою, якщо ідея чи ідеал верховенства права дає ціннісно –

концептуальне обґрунтування відповідному принципу, то принцип конкретизує і

доповнює ідею.

Зміст цього принципу розкривається в інших статтях Основного закону. Так у

ст. 19 чітко закріплено імператив, відповідно до якого: “Органи державної влади та

органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на

підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України”. Цей імператив цілком відповідає класичній вимозі

верховенства права як конституційного принципу, згідно з якою все, що не

заборонено індивіду, йому дозволено, і навпаки, все, що не дозволено владі, їй

заборонено. Відповідно до цієї вимоги державна влада в кожній своїй дії має

спиратися на відповідний дозвіл права, у цьому випадку такий дозвіл права

закріплений уКонституції та законах України.

Показово, що така доктринальна позиція відображена у практиці

Конституційного Суду України. Зокрема, Конституційний Суд України у Рішенні

від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004 так визначив термін “верховенство права”:

“це – панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його

втілення в правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за

своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості,

свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не

обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші

соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які

легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем

суспільства. Всі ці елементи об’єднуються якістю, що відповідає ідеології

справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції

України” [13, 314].

Важливим конституційним принципом легітимності державної влади є

принцип взаємної відповідальності держави та особи. Цей принцип засвідчує,

передусім, відповідальність держави перед особою, яка сприяє зміцненню довіри

людини до публічної влади. Держава та всі її органи визнають пріоритет права,

підкоряються праву і правовому закону, не можуть знехтувати його приписами і

несуть політичну, юридичну і моральну відповідальність перед народом за

невиконання взятих на себе обов’язків. У конституційно-правовій демократичній

державі передбачені різноманітні форми контролю за діяльністю публічної влади.

Насамперед, це звичайно контроль з боку законодавчої влади і правосуддя. Крім

цього, має великий простір для своєї діяльності повноцінний громадянський

контроль, налагоджена відкрита і правдива інформація про всі важливі політичні,

соціальні, економічні події та процеси, про діяльність державних та інших органів,

суспільних організацій. У практику введені регулярні опитування суспільної

думки, інтерв’ю державних і суспільних діячів перед населенням, показ

рейтингових ведучих політиків у ЗМІ. Конституційно-правова демократична держава неможлива без конкретних

юридичних засобів відповідальності посадових осіб усіх ешелонів державного та

суспільного керівництва. Як правило, керівники різних сфер і рівнів, які нанесли

пряму шкоду суспільству, державі, порушили право чи суспільну мораль,

притягуються до різних видів юридичної відповідальності, а не звільняються, як це

було в колишньому СРСР від зайнятої посади із формулюванням “за станом

здоров’я” чи “в зв’язку із виходом на пенсію”.

Цей принцип такожпередбачає відповідальність особи перед державою. Поряд

з тим, що особа наділена широким спектром демократичних прав та свобод, у своїх

діях вона обмежена конституційними обов’язками. Саме у цьому сенсі особа

відповідає перед державою. Загалом вигляді вказане положення сформульоване як

конституційна вимога дотримуватися конституції та законів держави, сплачувати

податки, захищати вітчизну тощо. Конституції окремих держав західної демократії

(наприклад, Німеччина) містять вимогу, що громадяни зобов’язані захищати

конституційний лад і вільний демократичний порядок. В Україні, як і в більшості посттоталітарних держав, які є у стані

демократичної трансформації, стала характерною безвідповідальність держави

перед суспільством. Так, наприклад, в законодавстві України не передбачена

відповідальність Президента за порушення Конституції та законів України, так

само як і президентської присяги. Складається враження, що статус гаранта

конституції унеможливлює порушення Президентом норм Основного закону.

Лише у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину він може бути

усунутий з поста в порядку імпічменту (ст. 111 Конституції). Хоча здійснення цієї

процедури є досить проблематичним, як через вимогу, згідно з якою Президент

може бути усунутий з поста трьома четвертими голосів депутатів Верховної Ради

України, так і через відсутність окремих нормативних актів, які мали б забезпечити

її проходження.

Більше того, у резолютивній частині Рішення Конституційного Суду України

від 10 грудня 2003 року № 19-рп/2003, витлумачено норму ст. 105 Конституції про

недоторканність президента так, що: “Президент України на час виконання

повноважень не несе кримінальної відповідальності, проти нього не може бути

порушена кримінальна справа” [14, 467].

Вищі органи державної влади, зокрема Президент та Верховна Рада, жодною

мірою не є підконтрольні суспільству, а відтак, не несуть ні політичної ні

юридичної відповідальності перед народом, що суперечить європейським

принципам демократії та свідчить про відсутність контролю за діями вищих

посадових осіб держави з боку громадянського суспільства. Тому в законодавстві

України необхідно запровадити реальну правову відповідальність вищих

посадових осіб держави перед своїми громадянами, а також надати можливість

інститутам громадянського суспільства стати тією реальною силою, яка б могла

контролювати дії публічної влади та впливати на її рішення. В основному законі та конституційному законодавстві будь–якої

демократичної держави закріплена ціла низка правових гарантій, що забезпечують

легітимність державної влади. Конституційно–правові гарантії легітимації – це

передбачувані конституцією та законами форми та засоби, які безпосередньо

забезпечують правомірну поведінку органів публічної влади в середині держави.

Конституційні гарантії разом з відповідними органами держави та інститутами

громадянського суспільства, які безпосередньо чи опосередковано обмежують та

контролюють державну владу, формують основу конституційно–правового

механізму легітимності державної влади.

Оскільки єдиним джерелом влади у державі є народ, тому саме він на основі

свого волевиявлення робить владу легітимною, правомірною. Реалізувати свою

волю він може за допомогою таких форм безпосередньої демократії, як вибори,

референдуми, виявлення громадської думки, плебісцити, народні обговорення,

народні ініціативи, колективні звернення, збори, мітинги, походи, демонстрації, а

також вдаючись до таких виняткових форм, якими є: політичні страйки, протести,

акції громадянської непокори, повстання тощо.

Універсальною гарантією, що дозволяє людині захистити себе від дій

свавільної влади і змушує останню діяти правомірно, є можливість особи

звернутися до суду з оскарженням законності дій публічної влади. Крім того, якщо

суд встановить незаконність таких дій, тоді особі нададуть право вимагати, щоб до

держави, її органів і посадових осіб, було застосовано ефективних санкцій.

Незважаючи на суттєвий прогрес у сфері конституційно–правового

регулювання легітимності державної влади і конституційного закріплення гарантій її легітимності, сьогодні ці механізми недостатньо чітко

сформульовані в Основному законі. Хоча очевидно, що саме сьогодні, в період

політичної й економічної нестабільності, питання пов’язані з порядком

легітимації державної влади, проблема довіри і підтримки цієї влади

населенням повинні мати чітку юридичну регламентацію. Українське

суспільство потребує нормативно прописаної системи конституційних гарантій

легітимності влади. Це передусім не апелювання до окремих розрізнених статей

Конституції України, а звернення до відповідного розділу чи в крайньому разі

самостійної статті, де повинні бути чітко визначені критерії легітимності

державної влади.

У цьому контексті суттєво зростає роль конституційної юстиції, на яку

покладається завдання не лише визначення конституційності актів вищих

органів державної влади, але й надання оцінки щодо легітимності дій державної

влади, її окремих органів чи посадових осіб відповідно до принципу

верховенства права. Тому в сучасних умовах Конституційний Суд України має

стати органом контролю як за конституційністю, так і легітимністю створення

та функціонування органів державної влади. Він повинен бути тією

інституцією, яка б надала політичній волі народу формально–юридичне

закріплення. 1. Котляревський С.А. Конституциооное право. Юридические предпосылки русских

Основных Законов / Под ред. И с предисловием В.А.Томсинова. – М.: Издательство

“Зерцало”, 2004. – 392 с.

2. Чиркин В.Е. Елементы сравнительного государствоведения. – М., 1994.

3. Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. – К.:

Парламентське видавництво, 1999. – 248 с.

4. Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 2005 / Відповід. ред. канд. юрид.

наук П.Б. Євграфов. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 232 с.

5. Конституции зарубежных государств: Учеб. пособие. изд 2-е, исправ. и доп. – М.:

Издательство БЕК, 1997. – 586 с.

6. Эсмен А. Общие основания конституционного права / Перевод с французкого. Под

ред. В. Дерюжинского. – СПб.: Издание О.Н. Поповой, 1897. – 357 с.

7. European Commission for Democracy through Law: Opinion on the Constitution of Ukraine?

Adopted by the Commission at its 30th Plenary Meeting in Venice, On 7–8 March 1997.

Doc. CDL-INF (97) 2. – Strasbourg, 11 March 1997. – P.3.

8. Головатий С. Верховенство права: Монографія: У 3-х кн. Кн. 3. Верховенство права:

український досвід. – К.: Видавництво “Фенікс”, 2006. – С. 1277–1747

9. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. Т.2. / Под ред. К.И. Батыра и

Е.В. Поликарповой. – М.: Юристь, 1996. – 520 с.

10. Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 2008: Кн. 8 / Відповід. редакт. канд.

юрид. наук А.А. Стрижак. – К.: ІнЮре, 2008. – 480 с.

11. Mcllwain C.Constitutionalism, Ancient and Modern. – Ithaca; N.-Y.: Cornell University

Press. – 1940. – P.41.

12. Дайси А.В. Основы государственного права Англии. Введение в изучение английской

конституции. – 2-е изд. – М.: Типография Т-ва И.Д.Сытина, 1907. – 671 с.

13. Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 2004: Кн. 5 / Відповід. редакт. канд.

юрид. наук П.Б. Євграфов. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 480 с.

14. Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 2002–2003: Кн. 4 / Відповід. ред.

канд. юрид. наук П.Б. Євграфов. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 584 с.

 

 

< Попередня   Наступна >