Радник

---

ПОНЯТІЙНО-КАТЕГОРІЙНИЙ АПАРАТ

ЗЕМЕЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

В. Сидор

Чернівецький торговельно-економічний інститут Київського національного

торговельно-економічного університету

58002 м. Чернівці, вул. Худякова, 3, кв. 30

Тел. дом.: 8 (0372) 52-34-56; тел.моб.: 8-050-672-66-77

е-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

 

Публікація присвячена дослідженню понятійно-категорійного апарату земельного

законодавства України, без яких неможливий розвиток теорії земельного права. В

дослідженні проведено аналіз найбільш загальних і поширених понять, категорій і

термінів, що використовуються в земельному законодавстві та конструюють цю галузь як

самостійну в системі національного законодавства.

Ключові слова: земля, земельна ділянка, земельні відносини, земельне

законодавство, Земельний кодекс, поняття, категорія, термін, визначення, використання

земель, охорона земель.

Понятійно-категорійний апарат земельного законодавства, маючи специфіку,

збагачує зміст науки земельного права. Це пояснюється і тим, що земельне право як

науку цікавити повинні в першу чергу земельні аспекти всіх суспільних процесів і

явищ, тому дослідження понятійно-категорійного апарата земельного законодавства

набуває все більшої актуальності. Невідповідність понятійно-категорійного апарату і

земельних відносин, що динамічно розвиваються, найближчим часом може

перерости в заг

альнотеоретичну проблему розуміння положень земельного

законодавства. Ефективність застосування норм земельного законодавства залежить

від науково-обгрунтованого використання понятійно-категорійних координат

принципів побудови земельно-правової доктрини, що сформувалася. При спробі

пояснити сутність предмету дослідження або проблеми виникають складнощі:

практично неможливо локально і абстрактно описати основну ідею, не виявившись

“апріорі” перед шансом “потрапити” в ту або іншу існуючу теоретичну концепцію.

В науці земельного права аналіз існуючого категорійно-понятійного апарату

проводився такими вченими-правознавцями як В.І. Андрейцев, Г.І. Балюк,

Ю.О. Вовк, А.П. Гетьман, П.Ф. Кулинич, В.Л. Мунтян, В.В. Носік, О.О. Погрібний,

В.І. Семчик, Н.І. Титова, В.І. Федорович, Ю.С. Шемшученко, М.В. Шульга,

В.З. Янчук та ін. Проте теоретичне і практичне значення вивчення основних

фундаментальних понять і категорій земельного законодавства обумовлює

необхідність їх детального дослідження Завданням даного дослідження є аналіз найбільш загальних і поширених

понять і категорій, що використовуються в земельному законодавстві, які

конструюють цю галузь як самостійну в системі національного законодавства і без

яких неможливий розвиток теорії земельного права і подальше удосконалення

земельного законодавства.

Переходячи до викладення основного матеріалу, хочемо зазначити, що

поняття є формою мислення, яка відображає істотні властивості, зв'язки і відносини предметів і явищ. З іншого боку поняття являє собою слово, в яке

вкладається певний зміст. Найбільш важливі, ключові, фундаментальні поняття

науки називаються категоріями. Кожна наука має свої термінологію і понятійно-

категоріальний апарат. Його засвоєння і користування ним є свідченням

професіоналізму в тій чи іншій галузізнань.

В.І. Семчик вказує на те, що Земельний кодекс України передбачає систему

надійних заходів забезпечення права громадян, юридичних осіб і держави на

землю, а також механізм забезпечення цільового і раціонального використання та

охорони земель [1, с. 58].

Проте ми приєднуємось до думки Н.І. Титової, що концептуальна проблема

Земельного кодексу України полягає у необхідності введення розділу стосовно

понятійного (термінологічного) апарату. Слід відзначити, що останніми роками у

більшості законів України є розділи, підрозділи або окремі статті, присвячені

визначенню базових (ключових) понять, що значно збагачує ці закони, полегшує

застосування їхніх норм. Юридичній термінології Земельного кодексу слід

надавати більшої повноти та визначеності. При цьому треба мати на увазі два

різновиди цієї визначеності: введення до кодексу окремого (першого) розділу, який

би називався “Основні поняття та терміни” або визначення спеціальних понять у

подальшому змісті кодексу. У зазначеному розділі доцільно, зокрема, дати

визначення таких юридично різних понять, як земля, землі, земельні ділянки,

грунти. В Земельному кодексі вони вживаються не завжди адекватно їхньому

юридичному змісту. У цьому розділі важливо подати і визначення таких основних

(генеральних) понять, як “земельні відносини”, “раціональне використання

земель”, “суб’єкти земельних відносин”, “об’єкти земельних відносин” [2, с. 391–

392]Аналіз понятійно-категорійного апарату варто розпочати з дослідження

поняття “земельні відносини” як предмету правового регулювання земельного

права. Слід зазначити, що саме за сферу впливу на земельні відносини

відбуваються наукові спори міжправознавцями-земельникам і цивілістами.

Легальне визначення земельних відносин закріплене в ч. 1 ст. 2 Земельного

кодексу, відповідно до якої земельні відносини – це суспільні відносини щодо

володіння, користування і розпорядження землею [3]. Погоджуємось із

твердженням Н.І. Титової, що змістовне теоретичне навантаження цього поняття

визначено дуже вузько, лише як відносини власності. Міжтим, окрім цих відносин,

до змісту земельних належать ще і відносини по раціональному використанню,

охороніземель та управлінськіземельні відносини. [4, с. 74–75].

На нашу думку, юридична природа правової категорії “земельні відносини”

складаються ніби-то з двох частин, що включають дві складові, в кожній з яких

земля виступає в своїй, особливій ролі: це, по-перше, відносини щодо

використання та охорони земель; і по-друге, відносини, що виражають

приналежність конкретних земельних ділянок на основі відповідного правового

титулу конкретним особам на праві володіння, користування і розпорядженнями.

Між зазначеними двома складовими земельних відносин і проходить умовна лінія

розмежування земельного і цивільного законодавства. Умовна тому, що якщо

навіть теоретично неможливо виділити охорону землі як надзвичайно важливий

специфічний елемент у галузіземельних відносин, що грунтується на субординації

(владі і підпорядкуванні), і тому набуває ознак публічності. Адже при

використанні землі як основного засобу виробництва в сільському і лісовому

господарстві і просторово-територіального базису для розміщення різноманітних об’єктів, суб'єкт земельних відносин володіє, користується і розпоряджається

земельною ділянкою в межах, встановлених земельним законодавством.

Неможливо з однієїземельної ділянки виділити її якості або властивості як об'єкту

навколишнього природного середовища і нерухомого майна, щоб відносини, що

виникають щодо них, диференційовано регулювати земельним і цивільним

законодавством. Інакше кажучи, неможливо визначити, яка з цих характеристик

земельної ділянки є предметом використання, а яка – предметом володіння,

користування і розпорядження. Ця тріада правомочностей не може адекватно

виражати суть майнового елементу в земельних правовідносинах. До того ж вони,

як і право власності в цілому, не є категоріями лише цивільного права. А якщо ще

до цих відносин додати охорону землі, яку можна лише теоретично якось

відокремити від використання, тому що вони нероздільні, як дві сторони однієї

медалі, то стає зрозумілим, що лінія розмежування між земельним і цивільним

правом за предметом правового регулювання є досить умовною. Юридичний титул

права власності на землю і тріада правомочностей, що виражають її, помилково

приписується лише цивільному праву, ніяк не впливають на віднесення

вищезазначеної групи земельних відносин до предмету правового регулювання

земельного права.

Як зазначає М.В. Шульга, Земельний кодекс України не визначає поняття

“використання земель”, правовими формами якого виступає право власності і

право користування. З положень Земельного кодексу випливає, що використання

землі здійснюється однаковим чином як власниками земельних ділянок, так і

землекористувачами [5, с. 101]

Теорії земельного права необхідно дати відповідь на питання про те, в якому

співвідношенні знаходяться використання і охорона земельної ділянки як об'єкту

навколишнього природного середовища, з володінням, користуванням і

розпорядженням ділянкою, як нерухомим майном. Тим більше, що в них не завжди

виявляється і не обов'язково має бути виражена правосуб'єктність власника,

оскільки можуть бути також інші речові і зобов'язальні права на землю, а не лише

право власності.Ще більш нероздільними виглядають використання та охорона землі з

володінням, користуванням і розпорядженням нею в тих випадках, коли вона

служить територіальною межею поширення державної влади або влади органів

місцевого самоврядування. Відносини, що виникають в даному випадку, є також

земельними. І хоча вони за своїм функціонально-цільовом призначенням землі

лежать в іншій правовій площині, виходять за межі правового регулювання

нормами земельного, а тим більше цивільного права.

На соціальний характер власності вказує насамперед Конституція України, у

ст. 14 якої зазначено, що земля є основним національним багатством, яке

перебуває під особливою охороною держави [6]. На думку П.Ф. Кулинича, це

положення слід розглядати як конституційну передумову формування соціальної

функції права власності на землю, зокрема, формування “охоронного” змісту всіх

без винятку інститутів права, які регулюють земельні відносини [7, с. 23].

Водночас це конституційне положення не знайшло адекватного відображення в

чинному Земельному кодексі України, зокрема у нормах про зміст права власності

на землю. Так, згідно ст. 78 Земельного кодексу України, право власності на землю

– це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками [3].

П.Ф. Кулинич вважає, що основною тенденцією розвитку права власності на

землю як інститут сучасного земельного права України є контексті його соціальної функції є поєднання та збалансування інтересів приватних власників землі та

суспільства при домінуючій ролі суспільних інтересів у формулюванні

юридичногоформату права власності на землю [7, с. 23].

В положенні ч. 3 ст. 2 Земельного кодексу України, що присвячене об'єктам

земельних відносин, йдеться про землі в межах території України, земельні ділянки

та права на них, у тому числі на земельні частки (паї) [3]. Таким чином

законодавець говорить про землю не лише як про об'єкт навколишнього

природного середовища, а й як про нерухоме майно, що формально підтверджує

правовий зв'язок з правом власності та іншими речовими правомочностями, що

реалізуються в процесі використанні та охороні землі як природного об'єкту,

незалежно від юридичного титулу на неї.

Що ж стосується самого об'єкту земельних правовідносин, то ним, на думку

автора, завжди буде конкретна земельна ділянка, незалежно від її розмірів. Поняття

“земля” є досить абстрактним і характеризує лише її зв'язок з природою.

Використовуване законодавцем в множині поняття “землі” є категорією, що

означає земельні ділянки, об'єднані в одну категорію за цільовим призначенням.

Відповідно до ч. 1 ст. 18 Земельного кодексу, до земель України належать усіземлі

в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які

за основним цільовим призначенням поділяються на категорії [3].

В науці, в законодавчій і правозастосовній практиці нерідко поняття “земельна

ділянка” замінюють одним словом “земля”, що є, на думку законодавця,

скороченим і всім зрозумілим позначенням земельної ділянки. Земельний кодекс

України в ч. 1 ст. 79 дає визначення поняттю “земельна ділянка” як частиніземної

поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними

щодо неї правами [3]. Виходячи з законодавчого визначення ми можемо виділити

наступні ознаки земельної ділянки: це частина земної поверхні; вона має

установлені межі; певне місце розташування; визначені щодо неї права.

Проблемною, на думку автора, є саме четверта ознака. Адже законодавець

говорить лише про визначені щодо земельної ділянки права. Проте слід

враховувати той факт, що земельна ділянка може мати обмеження і обтяження, на

ній можуть бути розташовані об’єкти нерухомості, багаторічні насадження,

природна рослинність тощо [8, с. 42]. Необґрунтованим вважаємо використання поняття “частина земельної

ділянки”, оскільки при поділіземельної ділянки в натурі (на місцевості) отримаємо

також земельні ділянки, але менших розмірів, в своїй сукупності рівні площі

поділеної ділянки. Отже об'єктом конкретних земельних правовідносин може бути

лише земельна ділянка.

Поняття “частина земельної ділянки” – це не юридична категорія, а техніко-

прикладний термін, що вживається при використанні земельної ділянки тим, кому

він належить на будь-якому юридичному титулі.

У такому контексті у ч. 1 ст. 19 Земельного кодексу поділено землі України за

основним цільовим призначенням на такі категорії: землі сільськогосподарського

призначення; землі житлової та громадськоїзабудови; землі природно-заповідного

та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі

рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі

лісогосподарського призначення; землі водного фонду; землі промисловості,

транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення [3]. Отже,

законодавець формулює структуру земельного фонду, підрозділяючи його на

категорій земель відповідно до цільового призначення. Під землями тут слід розуміти всі земельні ділянки, що створюють в своїй сукупності земельний фонд

особливого функціонального призначення або цільового використання, об'єднаний

єдиним поняттям “категорія”. Використання і охорона земель кожної категорії

здійснюватиметься в специфічному правовому режимі, включаючи реалізацію

правомочностей володіння, користування і розпорядження окремими земельними

ділянками суб’єктами, що набули цих прав на землю на законних підставах.

Визначення спеціальних понять бажано було б давати в усіх статтях Земельного

кодексу, які цього потребують. В ньому це зроблено частково. Це стосується

визначення понять категорії земель, нових правових інститутів тощо. Окремі з них,

наприклад визначення поняття земель сільськогосподарського призначення,

потребують, на думку Н.І. Титової, юридичної корекції. Земельний кодекс України в

ч. 1 ст. 22 визначає землі сільськогосподарського призначення як землі, надані для

виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської

науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої

інфраструктури або призначені для цих цілей. Проте слід говорити не про землі,

“надані” або “призначені” для потреб сільського господарства, а про землі,

“придатні” для цих потреб за їхніми природними властивостями [2, с. 392].

Викликає інтерес юридична природа поняття “експлуатація земель”, що не

знайшло відображення в науці земельного права, як можна припустити, з

ідеологічних міркуваннях, як термін, що несе на собі негативне смислове

навантаження в соціальних відносинах. Проте дане поняття досить адекватно

виражає сутність ставлення людини до природи, у тому числі і до землі в процесі її

використанні, на якому б юридичному титулі воно не здійснювалося.

На підставі проведеного дослідження можна зробити висновок, що процес

розширення, приросту понятійно-категорійного апарату земельного законодавства,

перш за все зв'язаний з розумінням об'єкту і предмету правового регулювання

земельного права, включення в нього нових правових інститутів, нових напрямків

наукового знання. При більш детальному вивченні проблеми виявляється, що лише

цільове використання землі, виконувані нею функції є єдиним критерієм

розмежування земельних відносин. Перехід правомочності користування

земельною ділянкою від одного суб'єкта земельних відносин до іншого таким

критерієм не є. Адже будь-яка земельна ділянка використовується (окрім земель

запасу) і охороняється, є об’єктом володіння, користування і розпорядження. Все

це дозволяє зробити висновок, що поняття “земельні відносини” є міжгалузевим і

тому потребує глибшого наукового аналізу в світлі неоднозначного уявлення про

землю, закріпленого в Земельному кодексі України.

1. Семчик В.І. Земля під охороною закону / В.І. Семчик // Право України. – 2008. – № 11.

– С. 57-63.

2. Титова Н.І. Земельний кодекс міг би бути кращим / Н.І. Титова // Вісник Львівського

університету. Серія юридична. – 2003. – Вип. 38. – С. 388-393.

3. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року // Відомості Верховної Ради

України. – 2002. – №3-4. – Ст. 27.

4. Титова Н. Новий Земельний кодекс України: позитивні та негативні аспекти /

Н. Титова // Право України. – 2002. – С. 70-76.

5. Шульга М.В. Научные правовые проблемы использования земель / М.В. Шульга //

Проблемы законности: Респ. міжвідом. наук. збірник. – Харків, 1997. – С. 99-104.

6. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996

року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст. 141. 248 В. Сидор

7. Кулинич П. Право власності на землю: нові підходи до визначення змісту / П. Кулинич

// Право України. – 2009. – № 9. – С. 22-29.

8. Пейчев К. Поняття земельної ділянки як специфічного об’єкта відчуження / К. Пейчев

// Підприємництво, господарство і право. – 2002. – №11. – С. 41-43.

< Попередня   Наступна >