Радник

ФОРМУВАННЯ МЕХАНІЗМУ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

ОПЛАТИ ПРАЦІ ВПРОДОВЖ ХХ СТ. ДО Н. Е. – XIV СТ. Н. Е.

У ПРОВІДНИХ КРАЇНАХ СВІТУ

В. Божко

Харківський національний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди

вул. Чернишевського, 60, 61002 Харків, Україна

Досліджено становлення механізму правового регулювання оплати праці,

починаючи із ХХ ст. до н. е. аж до XIV ст. н. е., та матеріалів правозастосовної практики

винагороди за працю.

Ключові слова: оплата праці, правове регулювання оплати праці, заробітна плата,

працівник, роботодавець.

Актуальність дослідження формування механізму правового регулювання

оплати праці у провідних країнах світу, починаючи з ХХ ст. до н. е. аж до XIV ст.

н. е., та матеріалів правозастосовної практики зумовлена тим, що воно дає змогу

виявити ґенезу винагороди за працю, глибше пізнати етапи її становлення та

збагнути вплив оплати праці на суспільство, що особливо важливо нині в умовах

формування громадянського суспільства. Упевнені, що дослідження сприятиме

повнішому використанню потенціалу оплати праці в процесі реформування

вітчизняної правової системи. Адже, як зазначав Є.М. Трубецькой, при створенні

та розвитку права потрібно враховувати два фактори: з одного боку, ідеї розумного

впливу на соціальні процеси, а з іншого – історичний досвід правового життя

суспільства. Саме їх використання – запорука пошуку найефективніших методів,

способів, типів та режимів правового регулювання суспільних відносин. Справді,

аналіз формування правового регулювання оплати праці – це дос

тривалого пошуку найбільш справедливого механізму правового регулювання

винагороди за працю й вибір найоптимальнішого вектора розвитку суспільства.

Науково-теоретичною основою дослідження стали праці К. Бюхера [1,8],

О. фон Цвідінек-Зюденгорста [2], У. Ешлі [9], П. Шумберга [10], А. Гільгарда [11],

У. Гунінхама [13] та багатьох інших учених.

Віддаючи належне науковому доробку перелічених дослідників, винагорода за

працю для них не була об’єктом спеціального дослідження. Свою увагу вони

здебільшого зосереджували на аналізі економічних процесів, котрі відбувалися в

суспільстві, а такожна правовому регулюванні промислових відносин.

Нашою метою є аналіз формування винятково механізму правового

регулювання оплати праці, починаючи з ХХ ст. до н. е. й закінчуючи ХIV ст. н. е.,

дослідження тих способів та засобів, за допомогою яких тодішнє суспільство і

держава впливали на відносини винагороди за працю, виявлення тих чинників, які

зумовлювали диференціацію правового регулювання оплати праці в

Середньовічній Європі.

Аналіз історії засвідчив, що в натуральному замкнутому домашньому

господарстві “не існує ціни, не існує заробітної плати, немає оренди, немає підприємницького прибутку, немає найманого працівника” [1, c. 78]. Лише

розподіл праці спричинив загострення суперечності між інтересами споживачів та

виробників і зумовив актуалізацію питання щодо оплати праці, вважає Цвідінек-

Зюденгорст [2, с. 27]. Але правове регулювання винагороди за працю розпочалося

значно раніше, аніж загострилися ці суперечності. Тому відразу мусимо висловити

свою незгоду з думкою Н.М. Салікової про те, що “трудове право як самостійна

галузь права сформувалась відносно недавно. Відповідно й правове регулювання

оплати праці існує не так давно” [3, c. 14]. По-перше, ми не схильні вважати, що

виокремлення трудового права в самостійну галузь права і поява правового

регулювання оплати праці відбулися одночасно. По-друге, використовуючи такі

оціночні категорії, як “нещодавно” або “не так давно”, сам автор не розкриває їх

змісту, проте, досліджуючи етапи формування законодавства про оплату праці,

аналіз розпочинає з XII ст., застерігаючи щоправда, про те, що “про цей період

можна говорити лише з певною умовністю як про період формування трудового

законодавства … і … навряд чи взагалі можна вести мову про “оплату праці” в цей

історичний період” [3, c. 14]. Це, на наш погляд, ставить під сумнів “нещодавню”

появу правового регулювання оплати праці. Проте чи доречно вести мову про

тогочасне законодавство саме як трудове? А чи воно існувало взагалі? Натомість

ми переконані в тому, що інститут оплати праці виник відразу із появою інституту

найманої праці. А цей процес своїм корінням сягає глибини віків та бере свій

початок на світанку цивілізації, ще задовго до XII ст. Однак домінуючими

формами зовнішнього вираження тогочасних правових норм, які регулювали

відносини оплати праці, переважно були правові звичаї, договори, і лише згодом

розвиток суспільства спричинив використання нормативно-правових актів, котрі й

донинізбереглись як історичні пам’ятки правового регулювання оплати праці.

Першу згадку про правове регулювання оплати праці знаходимо ще в законах

Білалами. Вони є дуже старими, адже були ухвалені на початку XX ст. до н. е. На

північ від гір Курдистану до Перськоїзатоки на півдні, від гірських областей Ірану

на сході до Сирійсько-Месопотамського степу на заході простягнулася велика

територія, яку давньогрецькі географи назвали Месопотамією, що в перекладі

означає “Межиріччя” – від назв двох рік (Євфрат і Тигр), котрі беруть початок з

Курдистану та впадають у Перську затоку. В цьому історичному ареалі проживання курдів за останні тисячоліття було створено багато державних

утворень, першими й найдревнішими з яких на території Курдистану були країна

Ешнунна (Ашнуннак) і країна Карда(у). На початку ХХ ст. до н. е. у районі

Межиріччя існувало царство Ешнунна (Ашнуннак), яке було розміщене на стику

територій трьох етнічних елементів – хурритського, еламського й аккадського, що і

відобразилося на характері ешнуннського права, яке зберегло низку своєрідних рис

порівняно з прийнятими у Межиріччі нормами, а також ряд архаїчних рис,

пов’язаних з периферійним становищем царства. До нашого часу дійшли два

примірники запису законів Білалами на глиняних табличках, складених семітською

мовою. Знайдений збірник або навіть частина збірника законів Ешнунни Білалами

проливає світло на суспільні відносини, що панували в цій державі. Всього від

законів Білалами збереглося близько 60 статей найрізноманітнішого змісту. Так,

перші дві статті присвячені визначенню цін на різні товари, причому ціни в першій

статті виражені в сріблі, а в другій – у золоті. Наступні статті регламентують різні

можливі форми найму людини на роботу та її винагороди. Зокрема, ст. 7 та 8

закону Білалами визначають розміри оплати праці для окремих категорій

працівників: “Наймана плата для женця – 2 суту ячменю; якщо сріблом – то його винагорода за працю становитиме 12 утуту. Наймана плата сіяльника – 1 суту

ячменю” [4, c. 7].

Отож, у давні часи винагороду за працю здебільшого виплачували не в

грошовій, а в натуральній формі. Зокрема, за здійснення державної служби досить

часто винагороджували земельними наділами. Зокрема, порядок використання

землі, отриманої у винагороду за таку службу, ми простежуємо також і в законах

Хамурапі періоду 1792–1750 рр. до н. е. Згідно з правилами Вавилону й об’єднаної

Месопотамії воїни, що несли царську службу, – редуми і баіруми отримували в

пожиттєве користування сад і поле, які могли передаватися в спадщину. “Якщо син

редума або баірума, який був узятий у полон у фортеці царя, здатний нести

службу, то поле і сад мають бути віддані йому, хай несе службу свого батька. Якщо

ж син малий, то третину поля і саду слід віддати його матері, хай вона зростить

його. Поле, сад і дім, що належать редуму або баіруму, не можуть бути продані за

срібло” [5, c. 14].

Надалі інститут винагороди у формі земельних наділів перетворився у льняне

право. Відносини між ленником і його паном формувалися таким чином: ленник

мав скласти присягу щодо вірності своєму пану, лише після цього він визнавався

щодо нього зобов’язаним, адже “він його людина і від нього тримає льон”. Ленник

ніс належну королівську службу. “Батько передавав у спадок сину власність разом

з льоном”. Якщо пан відхиляв прохання щодо визнання васалітету, то ленник

“більше ніколи не міг у подальшому отримувати маєток від того пана” [6, c. 74–

75].

Отже, ще на світанку розвитку цивілізації людство мало чітке уявлення про

взаємозв’язок праці та її оплати, про гарантованість винагороди за працю. До того

ж уже тоді існував тісний взаємозв’язок між якістю виконаної роботи і величиною

винагороди. Ще в давні часи звертали увагу на те, що винагорода має бути

заробленою, а тому працівник має прагнути працювати якісніше, краще та

швидше. Зокрема, ось що зазначено про це в законах Ману (II ст. до н.е.): “Наймит,

який не будучи хворим, відмовляється через нахабність від виконання

встановленої роботи, має бути оштрафованим … і винагорода йому не має

виплачуватись. Проте якщо наймит був дійсно хворим та після видужання виконає

свою роботу, згідно з попередньою домовленістю, він має отримати свою

винагороду, навіть якщо минув значний термін. Але незалежно від того, з якої

причини його робота не завершена (через його хворобу або небажання працювати),

винагорода не має виплачуватись, доки робота не завершена повністю” [4, c.41].

Повчальний приклад знаходимо в законах Ману і щодо відповідальності через

невиплату винагороди за працю. Зокрема, зазначенізакони розрізняли вісімнадцять

підстав для звернення до суду. На шостому місці серед них була така підстава, як

невиплата винагороди за працю.

Відомості про винагороду за працю відшукуємо також і в творах Аристотеля

(384–322 рр. до н. е.). Так, в “Афінській політії” Аристотель досить детально

описує оплату праці тих осіб, які користуються громадянськими правами в Афінах.

“Винагороду отримує, по-перше, народ, за участь в другорядних народних зборах –

по драхмі; а за участь у важливих зібраннях – по дев’ять оболів. По-друге, за

судочинство отримують по 3 оболи. По-третє, члени Сенату отримують по 5

оболів, а тим, хто виконує ще обов’язки приданів, додатково виплачується на

харчування один обол” [7, c. 34].

Усесвітньовідома біблійна притча про робітників у винограднику, яку описав

святий Матвій в Євангелії, також є доказом того, що інститут оплати праці існує здавна. “Царство небесне подібне до одного господаря, що вдосвіта вийшов

згодити робітників у свій виноградник. Згодившись же він із робітниками по

динарію за день, послав їх до свого винограднику. А вийшовши близько години

дев’ятої, побачив він інших, що стояли без праці на ринку, та й каже до них: “Ідіть

і ви до мого винограднику, і що буде належати дам вам”. Вони ж відійшли. І

вийшов він знов о годині десь одинадцятій та чотирнадцятій і те ж саме зробив. А

вийшовши коло години шістнадцятої, знайшов інших, що стояли без праці, та й

каже до них: “Чого тут стоїте цілий день безробітні?” Вони кажуть до нього: “Бо

ніхто не найняв нас”. Відказує їм: “Ідіть і ви до винограднику”. Коли ж вечір

настав, то говорить тоді до свого управителя пан винограднику: “Поклич

робітників і дай їм заплату, почавши з останніх до перших”. І прийшли ті, що з

години шістнадцятої працювали, й вони взяли по динарію. Коли ж прийшли перші,

то думали, що вони візьмуть більше. Та й вони по динарію взяли. А взявши, вони

почали нарікати на господаря, кажучи: “Ці останні годину працювали, а ти

прирівняв їх до нас, що витерпіли тягар дня та спекоту”. А він відповів одному із

них: “Не кривджу я, друже, тебе, – хіба не за динарія згодився зо мною? Візьми ти

своє та й іди. Але я хочу дати й цьому ось останньому, як і тобі. Чи ж не вільно

мені зо своїм, що я хочу, зробити? Хіба око твоє заздрить від того, що я добрий?”

(Єв. Матвія, 20:1-13).

Ми навмисно процитували весь текст цієї біблійної притчі, але не лише для

того, щоб черговий раз довести про існування інституту оплати праці здавна, але

щоб змусити читача задуматись над діями пана винограднику, над підставами

диференціації ним оплати праці виноградарів (зокрема, чи тривалість роботи має

бути такою підставою чи ні?).

У Біблії в кількох місцях висловлено ще цілу низку думок, які мають

безпосередньо стосуються до теми нашого дослідження. Так, Святий Павло в

першому своєму посланні до коринтян нагадує, що “кожен, хто садить, і хто

поливає – кожен одержить свою нагороду за працю свою” (1 Посл. Павла Кор. 3:8).

Або в іншому місці Біблії: “Хто виноградник садить, – і не їсть з його плоду? Або

хто отару пасе – і не їсть молока від отари? Чи я тільки по-людському це говорю?”,

– запитує Святий Павло. “Хіба і Закон не говорить цього? Бо в Законі Мойсеєвім

записано: “Не в’яжи рота волові, що молотить”. Хіба за волів Бог турбується? Чи

говорить Він для нас? Для нас, бо написано, що з надією мусить орати орач, а

молотник – молотити з надією мати частку в своїм сподіванні”(1 Посл. Павла Кор.

9:7-10) Наступною пам’яткою правового регулювання оплати праці став едикт

римського імператора Діоклетіана “De pretiis rerum renalium” (“Про ціни товарів”),

виданий у 301 р. н. е. [8, c. 212]. Аналізуючи зміст цього едикту, можна зробити

висновок, що в Римській імперії цього періоду домінувало промислове

виробництво у вигляді надомної роботи, що й зумовило необхідність врегулювання

відносин оплати праці. Зокрема, згідно з указаним едиктом, винагороду за працю

виплачували здебільшого за відрядною системою оплати праці: за некваліфіковану

звичайну ручну працю – до 25 динарів, кваліфіковану працю (наприклад, працю

будівельних ремісників) – до 50 динарів. За більш кваліфіковану працю

(наприклад, мозаїчні роботи, за роботу з мармуром) призначали плату до 150

динарів.

Проаналізуавши зміст цього едикту доходимо таких висновків. По-перше, цей

акт визначав не фіксовану і не мінімальну, а граничну величину винагороди за

працю, на яку міг розраховувати працівник, котрий виконував певну роботу. Це означає, що фактичний розмір заробітної плати, яку отримував працівник за

роботу, міг бути значно меншим, ніж установлена едиктом гранична межа. По-

друге, акт установив диференціацію оплати працізалежно від складності роботи та

кваліфікації працівників, при цьому співвідношення в оплаті простої та складної

фізичної праці становить 25:150 динарів, або як 1:6. По-третє, едикт установив

двохелементну структуру заробітної плати – грошову і натуральну. До натуральної

частини заробітної плати включали витрати наймача на утримання працівника.

При цьому, крім регулювання відносин оплати праці, едикт Діоклетіана встановив

граничні ціни на всі товари, які необхідні людині для задоволення її щоденних

потреб.

Узагальнюючи все щойно викладене й віддаючи належне цій історичній пам’ятці

правового регулювання оплати праці, приходимо до висновку, що зміст цього едикту

більше відповідав інтересам споживачів, аніж працівників. Адже саме споживачі були

зацікавленими у зниженні цін на товари та тарифів на послуги, в тому числі й за

рахунок зменшення розміру оплати праці працівників. До того ж едикт не містив

жодних гарантій якщодо оплати їх праці, так іщодомінімальної її величини.

Варто також визнати, що подібна практика в цілому була характерною для

тогочасного суспільства. Так, наприклад, у XIII ст. лондонське міське управління

встановило граничні тарифи за підковування коней, тим самим обмеживши

максимальну заробітну плату ковалів [2, с. 32]. Суспільний інтерес до цього

документа був зумовлений тим, що замовник не часто мав можливість вести

тривалі переговори з ковалем та вимушений був погоджуватися на плату, яку

останній вимагав [9, c. 188]. Уряд Великобританії ухвалив цілу низку подібних

актів, які встановлювали максимальні розміри винагороди за працю хлібопекарів,

м’ясників, пивоварів [10, c. 27]. Магістрат міста Шпейер у 1342 р. також установив

максимальні ставки заробітної плати для працівників будівельної промисловості:

кам’янотесцям, мулярам, столярам, покрівельникам та іншим ремісникам [11,

c. 422]. Але на увагу заслуговує не стільки сам факт видання такого акта, а радше ті

причини, що спонукали до цього. Як зазначено в самому тексті постанови

магістрату міста Шпейера, “кожен працівник заслуговує на ту плату, яку він

заробив, і що той був би щасливим, хто захотів би задовольнитися заробленою ним

платою. Але цього не відбувається, ми щоденно спостерігаємо, як наші громадяни,

як бідні, так і багаті, при будівництві грубо, без міри, права й совісті притісняються ремісниками та примушуються ними до підвищення плати, через що інші люди не

мають змоги завершити своє будівництво. Оскільки ми присягали піклуватися про

честь і благо міста та маємо по справедливості піклуватися про наших громадян,

бідних та багатих, ми вирішили: задля загальної користі встановити розмір

граничної плати ремісникам у місті Шпейер. Ми вимагаємо, щоб установлена нами

такса виконувалася в подальшому всіма нашими громадянами та тими, хто хоче

жити в місті Шпейер” [2, с. 50]. Подібні постанови ухвалили магістрати Кельна

(1321 р.), Регенсбурга (1366 р.), Франкфурта-на-Майні (1526 р.), Базеля (1526 р.)

тощо. Такі рішення є цікавими й повчальними через те, що сьогодні в Україні через

багато століть ми спостерігаємо ситуацію, подібну до тієї, яка існувала в далекому

XIV ст. в Європі – коли тарифи будівельників зростають значно швидше, аніж

доходи громадян, які не можуть собі дозволити побудувати житло. Але в той час,

як магістрати обмежували ціни будівельників максимальними розмірами,

піклуючись про спільне благо, наші сучасники досі до цього не спромоглися.

У середньовічній Іспанії невиплата винагороди за працю була однією з трьох

причин, через яку васал у будь-який час міг піти від свого сеньйора. Зокрема, Закон сьомий “Семи партид мудрого короля Дона Альфонса” проголошував:

“Якщо васала не задовольняє життя зі своїм сеньйором через те, що останній

погано винагороджує його працю …, то він може спокійно піти від нього” [5,

c.263].

Велике значення винагороди за працю усвідомлювали і в середньовічній

Великобританії. Стаття перша Ордонансу “Про суддів” 1346 р., виданого королем

Едуардом, проголошувала: “Бажаючи, щоб наші судді здійснювали рівне право

щодо всіх людей, не виявляючи жодноїзацікавленості, ми постановили і наказали,

щоб судді склали присягу в тому, що надалі, доки вони будуть виконувати

обов’язки судді, вони не будуть отримувати ані грошової винагороди, ані одягу ні

від кого, крім нас самих. У зв’язку з цим ми підвищили оплату їх праці настільки,

наскільки це потрібно з тим, щоб задовольнити їх потреби” [4, c. 376]. Цей припис

поширював свою дію і на баронівКазначейства.

Отож, правове регулювання оплати праці здійснювалося і в добу

Середньовіччя. Унікальність цього періоду історії полягає в тому, що її

інтелектуальна еліта в політичній, соціальній, правовій та культурній сферах

керувалася арсеналом детально розроблених теоретичних концепцій, які

ґрунтувалися на найкращих здобутках теологічної й філософської думки як власне

Середніх віків, так і попередньої античної епохи, синтезували європейський та

східний державотворчий досвід. Для християнської Європи Біблія і твори святих

отців (так звана Патристика) упродовж більше, ніж тисячоліття була основним

джерелом символів, образів, термінів, критеріїв, за посередництвом яких, врешті-

решт, визначалися моделі суспільного розвитку, міжнародних та міжконфесійних

відносин, геополітичні, династичні стратегії. Провідним принципом

самовизначення середньовічної людини, основою її ментальності було уявлення

про те, що реальний світ є лише недосконалим, тимчасовим, обмеженим у часі та

просторі відображенням вічної й неосяжної сфери Божественного. Тому

благополуччя людей цілком залежало від того, наскільки земні умови їхнього

співжиття будуть досконало і максимально повно відповідати небесним.

Середньовіччя було практично першою в історії європейської та християнської

цивілізації добою, інтелектуальна еліта якої цілком усвідомлювала світоглядні,хронологічні й територіальні її межі. Свою епоху середньовічні мислителі

розташовували між 492 і 1492 рр., пояснюючи це тим, що наступне тисячоліття є

містичним аналогом, відповідно до біблійної “Книги Буття”, шостого дня творіння,

якщо до 492-го року від Різдва Христового додати 5508 років від Створення Світу.

Тому всі без винятку вчинки людей на Землі протягом усього тисячоліття

знаходяться під особливим контролем Господа ізалежно від точності дотриманням

біблійних заповідей кожного на своєму місці зокрема і християнську цивілізацію

загалом, наприкінці XV ст. мав чекати рай або пекло. Через те до XV ст. в Європі

домінувала думка, що праця задля грошей є гріхом. Блаженний Августин так писав

з цього приводу: “Не слід займатись лиходійством, адже від цього гине душа.

Всяка праця, навіть якщо вона спрямована на створення цінностей для суспільства,

не має служити накопиченню грошей та багатства, бо той, хто своєю працею

прагне до їх накопичення, чинить дурно, а його праця є лиходійством” [12, c. 85].

Ще однією особливістю правового регулювання оплати праці в

Середньовічній Європі було існування диференціації оплати праці залежно від

пори року (так званої сезонної диференціації винагороди за працю). Зміна розміру

заробітної плати в ту чи іншу пору року залежала від різної тривалості робочого

дня. Зокрема, на пору року з найкоротшим робочим днем припадала менша заробітна плата, а тоді, коли тривалість дня збільшувалась, – відповідно зростала і

заробітна плата. Так, наприклад, відповідно до рішення магістрату міста Лондона

1212 р. було встановлено таку сезонну диференціацію заробітної плати: від дня

Святого Михайла (19 вересня) до дня Святого Мартина (25 жовтня) – 4 пенси або

1½ пенніз харчами; від дняСвятого Мартина (25 жовтня) до Стрітення (15 лютого)

– 3 пенси або 1 пенніз харчами; від Стрітення (15 лютого) до Пасхи (4 квітня) – 4

пенси або 1½ пенні з харчами; від Пасхи (4 квітня) до дня Святого Михайла (19

вересня) – 5 пенсів або 2 пенні з харчами [13, c.502]. Проте загальновідомо, що

засоби до існування дорожчали саме в той період, коли тривалість світлового дня

була мінімальною. Тому, якби влада прагнула задовольнити інтереси працівників,

вона б на зимовий період часу мала встановлювати більшу плату, ніж на літній.

Але, з іншого боку, це своєю чергою спричинило б до ще більшого зростання цін

на товари та послуги взимку.

Отже, підсумовуючи вище зазначене, потрібно наголосити на тому, що, по-

перше, для дослідженого історичного періоду було характерним переважно

побічне втручання держави в регулювання відносин оплати праці. По-друге,

історично перші акти, за допомогою яких здійснювалося правове регулювання

оплати праці, можна об’єднати спільним прагненням їх авторів до захисту

інтересів не стільки працівників, скільки споживачів та суспільства загалом

(мешканців міст, громадян держави). Адже провідним гаслом здійснюваної

тодішньою владою промислової політики було “прагнення надати суспільству

хороший товар за дешеву ціну та бажання забезпечити всіх майстрів пристойною

винагородою”. По-третє, як наслідок тогочасні акти встановлювали максимальні

ставки заробітної плати з тією відмінністю, що визначали вони не ту плату, яку

майстер видавав підмайстрам, робітникам, а плату, яку замовник або споживач мав

заплатити ремісникові за виконану роботу. При цьому автори актів не брали до

уваги потреби працівників, а захищали їхні інтереси опосередковано як споживачів

своїх і чужих послуг. Щоправда зазначимо, що в окремих країнах світу така

практика не одержала загального поширення. Так, у тогочасній Австрії, керуючись

інтересами підмайстрів, кнехтів, влада відмовила у задоволенні клопотання

текстильних майстрів установити максимальні ставки заробітної плати, мотивуючи

свою відмову тим, що “кожен може працювати в того, хто більше платить” [2,

с.85].

1. Bücher K. Die Entstehung der Volkswirtschaft: Vortrage und Versuche / von Karl Bücher:

Verlag der H. Laupp’schen Buchhandlung, 1906. – 463 s.

2. Цвидинекъ-Зюденгорстъ фон О. Теорія и политика заработной платы, въ особенности

изслъдованіе вопроса объ установленіи мінімума заработной платы / Цвидинекъ-

Зюденгорстъ фон О.; пер. с нем. Б.Авилова. – М. : Изданіе С.Скирмунта, 1905. – 526 с.

3. Саликова Н.М. Правовое регулирование оплаты труда в Российской Федерации

(Вопросы теории и практики) : дис... доктора юрид. наук: 12.00.05 / Н.М. Саликова. –

Екатеринбург, 2003. – 441 с.

4. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. Т.1. / [сост.: К.И. Батыр и др.] ;

под ред. К.И. Батыра и Е.В. Поликарповой. – М. : Юрист, 2007. – 390 с.

5. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран (Древность и Средние

века) / Моск. гос. ун-т им. М.В. Ломоносова, юрид. фак., каф. истории государства и

права; [сост.: В.А. Томсинов]. – 2-е изд., доп. – М. : Зерцало-М, 2004. – 549 с.

6. Хрестоматия памятников феодального государства и права стран Европы. – М., 1961. –

428 c.

7. Аристотель. Афинская полития. Государственное устройство афинян / РАН;

Московский психолого-социальный ин-т; [сост. С.И.Радциг, пер.и примеч.] – 3-е изд.,

испр. – М.: Флинта, 2007. – 233 с.

8. Bücher K. Diokletianische Taxordnung vom Jahre 301 / Karl Bücher // Zeitschrift für die ges.

Staatswissenschaft. – 1894. – №2. – S.189-219.

9. Ashley W.J. Englische Wirtschaftsgeschichte: eine Einleitung in die Entwickelung von

Wirtschaftsleben und Wirtschaftslehre. Bd.2: Vom 14. bis zum 16. Jahrhundert / von W.J.

Ashley; autorisierte Übersetzung aus dem Englischen von Robert Oppenheim. – Leipzig:

Duncker & Humblot, 1896. – XI, 540 s.

10. Schumberg P. Zur wirtschaftlichen Bedeutung des deutschen Zunftwesens im Mittelalter /

Schumberg P., 1867. – 290 s.

11. Hilgard A. Urkundenbuch des Stadt Speier / Hilgard A., 1898. – 620 s.

12. Августин Аврелий (Блаженный). Энхиридион, или О вере, надежде и любви; [пер. с

латин.] – К. : УЦИММ-Пресс, 1996. – 414 с.

13. Gunningham W. The Growth of English industry and commerce / Gunningham W. – Vol .I.

Appendix A., London, 1892. – 620 p.