Радник

СТАНОВЛЕННЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ОРГАНІВ

НОТАРІАЛЬНОГО САМОВРЯДУВАННЯ

(ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ)

Л. Ясінська

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

В статті проаналізовано історичні форми та закономірності становлення та

функціонування органів нотаріального самоврядування в Європі загалом і в Україні

зокрема. Обґрунтовується необхідність закріплення в національному законодавстві

положення про обов’язкове членство нотаріусів в регіональних органах нотаріального

самоврядування.

Ключові слова: нотаріальна діяльність, інститут нотаріату, нотаріус, органи

нотаріального самоврядування.

Ще з часів Римської імперії усі приписані до магістрату писарі (а саме вони

виконували нотаріальні функції) об’єднувались у своєрідну корпорацію (ordo), яка

поділялась на декілька декурій і мала особливих представників (decemprimi,

sexprimi, magistri). Визначеної кількості членів корпорації, її штату не було

встановлено, у всякому випадку вона не виходила за межі потреби. Численний

штат писарів не міг повністю задовольнити потребу в допомозі осіб із

спеціальними юридичними знаннями, тому поряд з ними виник ще окремий клас

вільних людей — табеліонів (tabelliones), які, не перебуваючи на державній службі,

займалися у вигляді вільного промислу складанням юридичних актів і судових

документів та отримували за це винагороду, передбачену законом. В кожному місті

табеліони утворювали свою корпорацію, яку очолював приміцеріус (primicerius)

Саме корпорація обирала нових табеліонів, які по тому затверджувались

префектом міста [4, с. 7].Остаточна організація нотаріального інституту в тому вигляді, в якому він був

рецептований країнами Європи, а разом з ними і Україною, завершується

статутами окремих італійських міст (особливо Риму і Болоньї). Відповідно до них

нотаріуси кожної місцевості утворювали нотаріальну корпорацію, яку очолювали

виборні представники [6, с. XI]. Вони ж мали право нагляду за діями і поведінкою

окремих членів корпорації і право суду в спорах між ними. Крім того, вони були

наділені правом скликати загальні збори і обов’язками забезпечення збереження

нотаріальних документів після смерті члена корпорації і нагляду за правильною

авторизацією. Підкреслимо, що статути потребували обов’язкової участі всіх

нотаріусів у професійній корпорації. Кожен із новообраних нотаріусів повинен був

внести в корпоративну касу певну суму грошей, які витрачались як на загальні

потреби корпорації, так і для виплати допомоги найбіднішим нотаріусам.

Однією з умов призначення нотаріуса на посаду була згода нотаріальної

корпорації. Нотаріус, який успішно складав іспит і діставав згоду на обрання

корпорацією, вносився в особливі списки – матрикули. Існувало два види

нотаріальних матрикул: міські і корпоративні. Причому акти нотаріуса, не

внесеного в списки корпорації (в матрикули), не мали нотаріального значення [4,

с. 262–263]. Отже саме в Італії нотаріат набуває тих рис, які він має і нині в рамках

латинського нотаріату, причому деякі з них (наприклад, корпоративне

самоврядування) і досі відсутні в Україні. В цілому йдеться про публічну авторизацію нотаріусів, обов’язковий корпоративний устрій нотаріату, про ведення

книги протоколів та ін.

В період нового часу, реформуючи інститут нотаріату французький

законодавець також передбачив обов’язкову корпоративну організацію

нотаріусів. Це були ради нотаріусів, що створювались при судах першої

інстанції. Ради нотаріусів регулювали відносини між нотаріусами та між

нотаріусами і населенням, крім того, вони були вправі накладати на нотаріусів

дисциплінарні стягнення, перелік яких містився в законі, а саме: зауваження,

проста догана, догана, виголошена головою ради в присутності її членів чи

наодинці, позбавлення права голосу на зібраннях ради і заборона участі у раді

терміном до шести років [8, с. 16]. Предметом розгляду в раді були також

проступки, які ганьбили честь і гідність стану, причому предметом розгляду

могло стати і особисте життя нотаріуса в тому випадку, якщо воно не відповідало

загальноприйнятим нормам, плямувало звання нотаріуса і справа набувала

публічного розголосу.

Нотаріуси Німеччини, на відміну від Франції, Австрії, Італії, офіційної

корпоративної організації, яка б захищала їхні інтереси не мали. Ради нотаріусів

функціонували лише в Баварії, Гамбурзі й Ельзасі-Лотарингії (землі, в яких

функціонувала французька модель нотаріату).

Значним недоліком російського нотаріального Положення 1866 р., яке з

1866 р. до 1918 р. діяло і на Україні, вважається відмова нотаріату у власній

внутрішній структурі, тоді як усі нотаріальні законодавства європейських країн

надавали нотаріусам право на створення професійних об'єднань. А для успішної

діяльності і розвитку нотаріату, і це було доведено європейською практикою,

необхідною є організація його на корпоративних началах. За браком професійних

Рад у нотаріат, за свідченням сучасників нотаріальної реформи, потрапило чимало

непотрібних і навіть шкідливих елементів, що, безумовно, негативно відбилося на

майнових відносинах населення [9, с. 17]. Адже корпорації нотаріусів покликан представляти інтереси стану, порушувати перед урядом клопотання щодо

вирішення наболілих проблем у сфері нотаріальної діяльності, піднімати

моральний професійний рівень нотаріусів шляхом здійснення нагляду за

службовою діяльністю, надавати допомогу у вирішенні різноманітних складних,

заплутаних і спірних питань з нотаріальної практики і діловодства. Нотаріуси ж

Російської імперії, по волі законодавця, були позбавлені можливості відчути

переваги корпоративної організації. Як наслідок, нотаріуси фактично не мали

можливості спілкуватися між собою щодо питань, пов’язаних із їхньою

професійною діяльністю. Вони були змушені знаходити вихід із такого становища

у проведенні приватних зібрань. Зауважимо, що сучасних українських нотаріусів у

цьому відношенні можна прирівняти до імперських, оскільки українське

законодавство не передбачає обов’язкової участі нотаріусів у корпоративній

професійній організації.

Діаметрально протилежною була ситуація з корпоративним

самоврядуванням на тих українських землях, що входили до складу Австрії. З 1

листопада 1859 р. (дата введення на територію Галичини нотаріального

Положення 1855 р.) починається історія галицького нотаріату як відокремленого

від судової влади і незалежного правового інституту, який спирався на широке

професійне самоврядування. Нове нотаріальне Положення 1871 року розпочало

важливий етап розвою нотаріату на західноукраїнських землях. За свідченням

сучасників, цей закон мав таку цілісність і внутрішню гармонію усіх окремих його положень, що міг би послужити зразком для будь-якої цивілізованої

держави [5, с. 11–12].

Велике значення для розвитку інституту нотаріату в Галичині мав той факт,

що в Австрії нотаріат утворював своєрідну корпорацію, яка управлялася

нотаріальною палатою (Notariatskammer). Нотаріуси при суді І інстанції

утворювали нотаріальну колегію. Якщо в окрузі їх було не менше як п'ятнадцять,

то вони утворювали нотаріальну палату. За згодою Міністра юстиції, в тих

округах, де не було п'ятнадцяти нотаріусів дозволялось утворювати одну палату на

декілька округів суду І інстанції. На українських землях було створено дві

нотаріальні палати: нотаріальна палата у Львові охоплювала сім судових округів, а

в Перемишлі - чотири [10, с. 23–24].

Нотаріальна палата складалася із голови і чотирьох, шести чи восьми членів

(залежно від кількості нотаріусів округу палати). Вони обирались більшістю

голосів усіх нотаріусів округу на три роки з правом повторного обрання.

Головним завданням палати була охорона честі і гідності стану та захист його

інтересів. Для його виконання Положення наділяло нотаріальні палати такими

повноваженнями: а) нагляду за діяльністю нотаріусів і кандидатів та ведення їх

списків; б) здійснення дисциплінарного суду честі над нотаріусами і

кандидатами; в) вирішення всіх спорів, що виникали між нотаріусами з приводу

виконання ними їхніх службових обов'язків; спорів і непорозумінь між

нотаріусами і сторонами про розмір винагороди чи з інших обставин;

г) затвердження свідоцтва про проходження нотаріальної практики; д) прийняття

від нотаріусів застав і нагляд за їхнім поповненням; е) виконання і доведення до

відома нотаріусів округу всіх розпоряджень міністерства юстиції щодо нотаріату;

є) відповідей з питань законодавства, устрою нотаріату, зменшення чи

збільшення нотаріальних посад чи їх переміщення, зміни тарифів оплати за

вчинення нотаріальних дій тощо. Для вирішення повсякденних питань палата

нотаріусів повинна була збиратися на засідання не рідше як один раз на місяць, а

за потребою - голова палати був вправі скликати позачергове засідання.

Здійснюючи нагляд за діяльністю нотаріусів, палата мала право ревізувати їхні

канцелярії. Особливістю нотаріату в Австрії було те, що він, з одного боку, підлягав

корпоративному управлінню, а з іншого — не відділявся від загальної судової

системи і перебував у суворій залежності як від Міністра юстиції, так і місцевих

судових установ. Унаслідок цього в дисциплінарному відношенні нотаріуси

підпорядковувалися і нотаріальній палаті, і судовим органам І і ІІ інстанції.

Вищий же нагляд за діяльністю нотаріату в імперії належав Міністру юстиції.

Учинення нотаріусом проступків, які ганьбили честь і гідність його звання,

передбачало накладення нотаріальною палатою відповідних стягнень, а саме:

зауваження, попередження чи письмова догана іззанесенням їх в особову справу.

Лише після трьох років бездоганної праці нотаріус набував права порушити

клопотання про погашення цих дисциплінарних стягнень. Якщо ж нотаріус

порушив положення законів, що регламентували його діяльність, не виконав

обов'язків, покладених на нього цими ж законами чи вчинив проступок,

несумісний з честю і гідністю його посади, судом II інстанції проти нього

порушувалось дисциплінарне провадження. У випадку визнання нотаріуса

винним на нього накладалося покарання у вигляді: а) письмової догани;

б) штрафу; в) відсторонення від посади на строк одного року; г) заборони

займатися нотаріальною діяльністю загалом. Штраф і тимчасове відсторонення від посади могли бути накладені одночасно. Розмір штрафу залежав від ступеня

вини нотаріуса.

В силу складної політичної і економічної ситуації протягом I Світової війни

органи нотаріального самоврядування в Галичині не функціонували повною мірою,

але вже в липні 1919 року Львівська і Перемишльська нотаріальні палати

відновили свою діяльність. Однак у той час нотаріат переживав значні труднощі,

зумовленізвільненням багатьох нотаріальних посад. Як свідчать архівні матеріали,

в липні 1919 року Львівська нотаріальна палата приступила до вироблення

пропозицій щодо зайняття вивільнених 27 посад в її окрузі. „Є досить трудним, в

тих переломних часах, - читаємо в доповіді Палати Міністерству юстиції, завдання

на 27 посад нотаріальних представити відповідних кандидатів, які б не тільки гідно

свій уряд виконували, але також були позитивним чинником при відбудові

Вітчизни Польської. На Палаті лежить найвища відповідальність за належне

обсадження важливих посад, хоча і суд першої інстанції і апеляційний суд свій в

тій справі внесок зроблять, але найавторитетніший, найкомпетентніший внесок

повинна зробити Палата, яка найкраще знає усіх прохачів про посаду нотаріусів і

найкраще може оцінити, кому і яка посада повинна бути надана. В своїх

пропозиціях повинна Палата керуватися інтересами гідності стану і добра для

людей, аби кожен із нотаріусів був на відповідному місці, на котрому з користю

для держави міг свій уряд виконувати.”[1, арк. 1].Проблема полягала в тому, що у різних частинах польської держави діяло

різне, неузгоджене між собою законодавство. На теренах колишнього Королівства

Польського залишилося чинним російське Нотаріальне положення 1866 року. На

землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, продовжувало діяти

австрійське нотаріальне Положення 1871 року. Неузгодженість існуючих приписів

щодо нотаріальної діяльності активізувала діяльність нотаріального середовища

над новим, загальнопольським, законом про нотаріат. Долучилася до неї і

нотаріальна громадськість Галичини. З ініціативи нотаріуса, доктора

Т. Старжевського, довголітнього президента Краківської палати нотаріальної, було

організовано співпрацю Краківської, Перемишльської та Львівської палат. Ними

був скликаний перший з’їзд нотаріусів Польщі, який відбувся у Кракові 4 червня

1922 року, а також другий з’їзд, що проходив у Варшаві 16 листопада 1924 року.

На цих з'їздах точилися дискусії стосовно нового закону, організації і засад

функціонування нотаріусів, їхнього статусу і професійного самоуправління [3, арк.

2]. Зокрема, з’їзд у Кракові ухвалив основні положення, яким мав відповідати

майбутній закон, а саме: нотаріат має бути вільним, а не державним; наріжним

каменем організації нотаріату повинно бути широке самоврядування; чітке

розмежування сфери діяльності нотаріату, адвокатури і суду; запровадження

єдиного професійного іспиту; існування не менш як чотирирічного нотаріального

стажування [11, с. 134]. Прийнятий у 1933 р. Закон про нотаріат підкреслював

публічний характер функцій нотаріуса, не визнаючи при цьому його державним

службовцем, і надавав нотаріатові широкого професійного самоуправління.

Нотаріальні палати, що діяли в окрузі суду апеляційного, здійснювали свої

повноваження через загальні збори нотаріусів і обрану на три роки Раду

нотаріальну. В цілому компетенція цих корпоративних органів не змінилася:

істотним залишався нагляд над нотаріусами та дисциплінарне провадження.

Отже австрійське і польське законодавство, яке впродовж сім десятиліть діяло

на західноукраїнських землях, чітко визначало правовий статус, функції, порядок

управління нотаріальних палат. Головним функціями цих органів професійного самоуправління були охорона честі і гідності своїх членів, здійснення нагляду за

діяльністю нотаріусів, сприяння здійсненню заходів, спрямованих на зміцнення і

розвиток нотаріального права, а також піклування про сумлінне і чесне виконання

нотаріусами своїх обов’язків.

Про те, що діяльність нотаріальних палат не була формальною, а дієво

впливала на політику держави в особі Міністерства юстиції щодо нотаріату,

свідчать і архівні матеріали. Свою активну позицію щодо тих чи інших питань не

раз висловлювала і галицька нотаріальна громадськість, спираючись при цьому на

підтримку Львівської та Перемишльської нотаріальних палат. Наприклад, 30

травня 1928 року львівський нотаріус, українець, Владислав Завадка звернувся до

нотаріальної Палати з відкритим листом, про зловживання при підборі

нотаріальних кадрів. У листі стверджувалось, що при переміщеннях і

призначеннях нотаріусів систематично повторюються такі випадки, які свідчать

про недотримання Міністерством юстиції зобов’язальних приписів закону і

протягом багатьох років усталеної звичаєвої практики. Це породжує обґрунтовані

побоювання про збереження доброго імені нотаріального стану. Незважаючи на

подання нотаріальних палат, високу кваліфікацію поданих ними до призначення

кандидатів, Міністерство номінує таких осіб, які вже були дисциплінарно карані

або щодо яких застосовується дисциплінарне провадження, або занадто молодих і

недосвідчених, залишаючи поза увагою нотаріальних кандидатів із великим

стажем роботи. Отже, констатує В. Завадка, немає справедливості, а це кривдить тих людей, які багато років віддали сумлінній праці, професіоналів, глибоких

знавців права, людей високих моральних якостей, які своєю діяльністю заслужили,

аби їх прохання про посаду були задоволенні першочергово. Такий стан речей,

якщо ці зловживання триватимуть і далі, зумовить зниження кваліфікації

нотаріусів, а відтак і довіри до них з боку суспільства. Лист закінчувався

пропозицією В.Завадки до Львівської нотаріальної Палати, найпершим обов’язком

якої й був захист інтересів стану, за погодженням із Перемишльською і

Краківською нотаріальними Палатами, створити Делегацію із членів палат і

уповноважити її довести до відома Президії судів апеляційних, а відтак і

Міністерства юстиції ситуацію щодо призначень, і переконати їх, що така практика

Міністерства не відповідає вимогам закону і є разюче несправедливою і скривдною

[2, арк. 2].

Показовим у цій справі є, однак, не згаданий відкритий лист В.Завадки, а те,

що нотаріальна палата не залишила його поза увагою, а провівши окреме зібрання,

присвячене піднятій львівським нотаріусом проблемі і, попередньо узгодивши

свою позицію, відповідно, з Краківською та Перемишльською нотаріальними

Палатами, одностайно ухвалила відповідне звернення до Міністерства юстиції.

Своїм завданням стосовно цього питання Палата вважала надання Міністерству

пропозиції щодо призначень, які б враховували дійсний стан інтелектуальних та

моральних якостей кандидатів. А обов’язок Міністерства, на думку Львівської

нотаріальної палати, – враховувати ці пропозиції. Це було б найпевнішою і

найкращою гарантією нормального розвитку нотаріату. Позитивним у згаданому

зверненні є й те, що Палата не обмежується лише декларативними

непідтвердженими заявами, а подає реальні факти зловживань Міністерства.

Наприклад, - читаємо у зверненні, – у місто Ходорів був номінований на посаду

нотаріуса п. Крупінський, якому Палатою і окружним судом було відмовлено у

поданні його кандидатури на призначення через накладені щодо нього

дисциплінарні покарання. У порядку переведення здобув одну з найкращих нотаріальних посад у Сокалі нотаріус з Балігроди п. Ковальський, який

пропрацював неповних 2 роки і за цей час вже встиг дістати дисциплінарне

покарання іззанесенням в особову справу, і це при тому, що Палата рекомендувала

на цю посаду нотаріуса Гейду, який 8 років сумлінно і віддано працював у

Дилятині, а тепер просив про переміщення його у краще місце. Посаду у Львові

здобув у порядку переведення нотаріус М. Гжоп з Угнова, обминувши при цьому

кільканадцять старших від нього нотаріусів, які заслужили цю посаду відданою

працею на полі розвою нотаріату. В результаті такого свавілля у кадровому

питанні, констатується у звернені, у нотаріусів склалося враження, що номінація

вже не залежить від кваліфікації і моральних якостей номінантів, а від якихось

інших, сторонніх впливів. У колі розсудливих членів Львівської нотаріальної

палати з’явилося тверде переконання, що в подальшому це призведе до загрози

підвалинам нотаріату, його професійності, чесності, порядності [2, арк. 14].

Отже, український нотаріат має славні традиції корпоративного

самоврядування, які складались у Галичині впродовж сімдесяти років. І цей досвід

доцільно використати на сучасному етапі реформування українського нотаріату.

Закон України “Про нотаріат” 1993 р., передбачає лише право нотаріусів

об’єднуватися у регіональні, загальнодержавні, міжнародні спілки та асоціації, не

встановлюючи обов’язкове створення загальнодержавної нотаріальної Палати.

Створена, як всеукраїнська громадська організація нотаріусів, Українська

нотаріальна палата є одним із видів об’єднань громадян, а відтак членство у ній

нотаріусів є добровільним, а не обов’язковим. Тому вона не може контролювати

діяльність своїх членів, які, відповідно, не зобов’язані надавати палаті документи

для перевірки. Цим Українська нотаріальна палата відрізняється від подібних

органів, що існують у країнах латинського нотаріату і ґрунтуються на міцних

історичних традиціях. Отже, є необхідність у вдосконаленні вітчизняного

законодавства загалом і щодо корпоративного самоврядування зокрема, і у цьому

може бути корисний досвід функціонування галицьких нотаріальних палат.Виходячи з історичних традицій функціонування нотаріату в Україні, а також

із нинішніх українських реалій і світових тенденцій, найприйнятнішим способом

організації нотаріальної діяльності в Україні є діяльність нотаріату, яка ґрунтується

на принципах латинського, тобто вільного, незалежного нотаріату. Коли йдеться

про нотаріат латинського типу, то маємо на увазі системи нотаріату, що

сформувалися в країнах, якізазнали впливу римського права і, відповідно до цього,

побудовані на подібних юридичних концепціях. Сюди належать, за винятком

англосаксонської і скандинавської систем, усі європейські правові системи,

держави, в які ці системи були “експортовані” чи в яких вони діяли іншим чином.

Принципи латинського нотаріату, на яких ґрунтується його система, поряд з

аксіомами римського права, на яких побудоване сучасне приватне право багатьох

країн світу, що реципіювали це право і саме в яких поширений нотаріат

зазначеного типу з гідністю пройшли випробування часом.

Із дев’ятнадцяти фундаментальних принципів системи латинського

нотаріату, – 17, 18 і 19 принципи стосуються питань професійного

самоврядування нотаріусів і, відповідно проголошують, що “Нотаріуси

обов’язково мусять належати до якогось колегіального органу, який їх згуртує і

корпоративно зорганізує”; “Має існувати центральний орган, утворений

винятково з нотаріусів, який забезпечуватиме представництво всього нотаріату

країни. Він співробітничає з колегіальними органами нотаріусів”, “Колегіальні

органи нотаріусів, як і центральний нотаріальний орган, наглядають за тим, щоб нотаріальна діяльність проводилась у рамках найвимогливішої професійної

деонтології (етики)” [7, с. 7]. Ця група принципів латинського нотаріату, як

зазначалося не повністю реалізована в українському законодавстві, зокрема в

ньому не йдеться про обов’язковість членства нотаріуса в нотаріальній палаті,

тобто принципово не вирішене питання про організацію нотаріальної палати.

Історико-правовий досвід функціонування органів нотаріального

самоврядування, зокрема і в Україні, переконливо доводить, що лише у тих

державах, нотаріальне законодавство яких вибудовувало струнку концепцію

професійного самоврядування нотаріусів, нотаріат справді підносився на такий

щабель свого розвитку, який ставив його на один рівень з такими

правовоохоронними інститутами як суд, прокуратура, адвокатура.

1. Державний архів Львівської області (ДАЛО) — Ф.369 (Львівська нотаріальна палата).

– Оп. 1, – Спр. 1.

2. ДАЛО. – Ф. 369. – Оп. 1. – Спр. 21.

3. ДАЛО. – Ф. 369. – Оп. 1. – Спр.16.

4. Ляпидевский Н.П. Исторія нотаріата. – М., 1875. – Т. 1. – 257 с.

5. Мандельштам Л.Б. Учреждение нотариата и его организация //Журнал министерства

юстиции. – 1899. – № 4. – 52 с.

6. Объяснительная записка к проекту новой редакции положения о нотариальной части. –

Ч. 1. – СПб., 1904. – 386 с. – С. I-LVIII (Введение).

7. Фундаментальні принципи Латинського нотаріату: прийнято Бюро КМНС 18 січня

1986 року і Постійною Радою в Гаазі 13-15 березня 1986 року // Нотаріат для Вас. –

2001. – № 4. – С. 7.

8. Черемных И.Г. Российский нотариат: прошлое, настоящее, будущее. – М.: ОК ТБ,

1999. – 240с.

9. Яроцкий Н. Замечания на проект новой редакции положения о нотариальной части,

составленной в 1904 г. – СПб., 1910. - 78 с.

10. Limanowski A.K. Stan notarialny Wschodney Malopolski w chwilach przelomowych. - R.

1914-1920. - Lwow, 1920. – 40 s.

11. Malec D. Postawowe zasady ustroju polskiego notariatu w swietle projektow i opinii z lat

1918 – 1933 // Czasopismo prawno-historyczne. – Zeszyty 1-2. – 2000.– S. 127-149. – Тom

LII.