Радник

ЗАПОВІТ ПОДРУЖЖЯ:

ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ

М. Дякович

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

У статті розглянуто особливості правового регулювання заповіту подружжя за

цивільним законодавством України (ст. 1243 Цивільного кодексу України). Здійснено

порівняльно – правовий аналіз ст. 1243 Цивільного кодексу України, якою регулюється

порядок складення та реалізації заповіту подружжя, судової практики України, пов’язаної

із реалізацією спадкових прав за заповітом подружжя, законодавства Німеччини у

частині правового регулювання заповіту подружжя. Аналізуючи судову практику, автор

акцентує увагу на типових помилках, які допускаються судами, у зв’язку з

недосконалістю правової конструкції норми ст. 1243 Цивільного кодексу України та

відсутністю передбаченого законом порядку переходу права власності на майно, що є

предметом заповіту подружжя. Звертається увага на проблемні питання з якими

стикаються нотаріуси як при посвідченні заповіту подружжя, так і при забезпеченні

реалізації та захисту прав того з подружжя, який пережив іншого та спадкоємців. Як

висновок, обґрунтовується необхідність законодавчого редагування змісту ст. 1243

Цивільного кодексу України.

Ключові слова: заповідальне розпорядження, односторонній правочин, заповіт,

подружжя, спільна сумісна власність подружжя, заповіт подружжя, заповідач,

спадкоємець, здійснення права на спадкування.

Поряд із спадкуванням прав та обов’язків за законом, з

передбачено можливість спадкування за заповітом. З прийняттям Цивільного

кодексу України у регулюванні майнових правовідносин громадян на випадок

смертіз’явився новий правовий інститут – заповіт подружжя.

Досліджуючи особливості реалізації спадкових прав за заповітом подружжя,

перш за все, слід відзначити, що заповітом є особисте розпорядження фізичної

особи на випадок своєї смерті.За загальним правилом, це односторонній правочин, у якому виражена воля

однієї особи. Особистий характер заповіту логічно випливає із суті його

понятійного визначення, адже кожна особа має право розпоряджатися тільки тим,

що належить їй зажиття.

Однак законодавець України запропонував у Цивільному кодексі України новий

вид (підвид або різновид) заповіту – заповіт подружжя. Зрозуміло, що такий крок

зумовлений не виключною новизною цього інституту у світовій практиці, а навпаки,

запозиченням його із цивільного законодавства інших держав, зокрема Німеччини. У

Німеччинізаповіт подружжя називають ще “Берлінськимзаповітом”.

Пропонуємо спочатку з’ясувати суть заповіту подружжя за законодавством

Німеччини. Слід відзначити, що норми, які регулюють зміст спільного заповіту є

диспозитивними і надають подружжю можливість вибрати найбільш вигідну модель

правового регулювання спадкових правовідносин, яка буде максимально відповідати

конкретній життєвій ситуації та їх побажанням. Наприклад, подружжя як

спадкодавці можуть обрати одну з правових моделей заповіту, при цьому вказавши,

які із розпоряджень у заповіті будуть взаємопов’язаними і незмінними, а які навпаки,

той з подружжя, хто пережив іншого, зможе змінити в односторонньому порядку.Крім цього, закон Німеччини надає подружжю можливість включати у заповіт

подружжя різного роду застереження (примітки, обмеження). Наприклад, у

випадку повторного шлюбу того з подружжя, який пережив іншого, він повністю

або частково повертає все спадкове майно померлого подружжя третій особі, яка

вказана у заповіті, або ж, той з подружжя, хто пережив іншого, у випадку

повторного шлюбу, повинен буде виплатити певну суму третій особі [1; с. 143].

За законодавством Німеччини спільний заповіт не обмежує можливість

громадян змінити свою волю при їх житті, як за домовленістю один з одним, так і в

односторонньому порядку.

Отож, допоки обидва з подружжя живі будь-хто із них може відкликати своє

заповідальне розпорядження. Оскільки спільний заповіт подружжя складається із

двох заповітів, у яких подружжя взаємно розглядаються у якості спадкоємців і на

випадок смерті одного з них обов’язково зазначається, що все майно померлого

переходить до того з подружжя, хто залишився живим, то у випадку відкликання

заповідального розпорядження одним із подружжя, взаємопов’язані

розпорядження другого з подружжя стають недійсними і він також отримує

можливість вільно розпоряджатися своїм майном.

Після смерті одного із подружжя другий втрачає право відкликати заповіт. Це

у значній мірі обмежує свободу щодо зміни чи скасування заповіту та

розпорядження майном. Однак є спосіб змінити заповіт і після смерті одного з

подружжя. Так, той із подружжя, який пережив другого, може відмовитися від

всього належного йому за спільним заповітом майна, у результаті чого

взаємопов’язані розпорядження втрачають свою обов’язкову силу. Крім цього,

подружжя може у спільному заповіті передбачити можливість подальшої зміни

такого заповіту.Отже, спільний заповіт подружжя за законодавством Німеччини є чітко та логічно

завершеним інститутом спадкового права, який надає широкі можливостізаповідачам

вибрати конкретний варіант розпорядження своїммайномна випадок смерті.

Порівняльно-правовий аналіз статті 1243 Цивільного кодексу України, якою

регулюється порядок складення та реалізації заповіту подружжя, судової практики

України, пов’язаної із реалізацією спадкових прав за заповітом подружжя,

законодавства Німеччини у частині правового регулювання заповіту подружжя, ще

раз підтверджує поспішність впровадження та недосконалість цієї норми як для

заповідачів, так і для спадкоємців.

Серед сучасних науковців також немає однодумців стосовно цього правового

інституту та доцільності його введення у законодавство України.

Зокрема, Ю. Заїка вважає таку новелу в цілому навряд чи вдалою [2; с. 91].

На думку, Т.П. Коваленко, спільний заповіт подружжя не тільки не створює

якихось зручностей, переваг порівняно з укладенням кожним з подружжя окремого

заповіту, а навпаки він може стати підставою для неабияких життєвих ускладнень

[3; с. 626].

За Цивільним кодексом України подружжя має право скласти спільний заповіт

лише щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності.

Отже, подружжя як єдине ціле виступає суб’єктом цього правочину. Це,

відповідно, підкріплюється тим, що після смерті одного з подружжя його частка у

праві спільної сумісної власності переходить до того з подружжя, який його

пережив. Механізм переходу права власності на частку у спільному майні

подружжя не передбачений як у законі, так і в Інструкції про порядок вчинення

нотаріальних дій нотаріусами України. На нашу думку, перехід права на частку у спільному майні подружжя після

смерті одного з подружжя, у разі складення спільного заповіту, необхідно

оформити у нотаріуса. По-перше, речове право автоматично перейти не може,

законодавством передбачена спеціальна процедура переходу речових прав та його

державна реєстрація. По-друге, такий висновок випливає із змісту п. 4 ст. 1243 ЦК

України, зокрема, нотаріус зобов’язаний накласти заборону відчуження майна, яке

зазначене у заповіті подружжя. Для цього необхідно, щоб той із подружжя, хто

залишився живим, звернувся до нотаріуса для накладення ним заборони

відчуження майна, що є предметом заповіту подружжя.

Однак, тут слід розглянути дві правові конструкції щодо оформленого права

власності на майно подружжя, з яких виникають різні правові наслідки:

– право власності на спільне майно подружжя зареєстроване на чоловіка, який

помер;

– право власності зареєстроване на дружину, яка пережила свого померлого

чоловіка.

У першому випадку, дружині необхідно звернутися до нотаріуса для

переоформлення частки у майні, яка належала померлому чоловіку і при цьому

отримати свідоцтво на свою частку у спільному майні подружжя. Нотаріус у цій

ситуаціїзможе виконати вимоги норми ст. 1243 ЦК України, а саме, видати дружині

свідоцтво про право на спадщину на частку у спільному майні після смерті її

чоловіка та свідоцтво про право власності дружині на її частку у цьому майні і

накласти заборону відчуженнямайна, на яке подружжя зробило спільний заповіт.

У другому ж випадку дружині, по суті, звертатися до нотаріуса немає жодної

потреби, оскільки право власності на спільне майно подружжя, яке, в тому числі,

було предметом спільного заповіту, є зареєстроване на дружину, яка продовжує

ним володіти, користуватись та розпоряджатись. Причому розпоряджатись вільно,

оскільки жодних обмежень у цьому немає. Відповідно до абз. 3 п. 45 Інструкції про

порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, при посвідченні

нотаріусом договору про відчуження або заставу майна від імені особи, у якої

немає чоловіка або дружини (неодружена, неодружений, удова, удівець), нотаріусу відчужувачем подається письмова заява про це. Крім цього, договори про

відчуження або заставу майна посвідчуються нотаріусом після перевірки

відсутності лише заборони відчуження або арешту за даними Єдиного реєстру

заборон відчуження об’єктів нерухомого майна та після перевірки відсутності

податкової застави за даними Державного реєстру обтяжень рухомого майна.

Таким чином, ми маємо ситуацію, яка приводить до порушення прав та законних

інтересів спадкоємця за наявності заповіту подружжя на таке майно. Реально

нотаріус немає можливості виконати вимоги ст. 1243 ЦК України, оскільки

інформація про наявність заповіту подружжя та смерть одного з подружжя стане

йому відомою після подання заяви тим з подружжя, хто залишивсяживим.

Якщо за німецьким законодавством заповіт подружжя лише частково обмежує

права того з подружжя, хто залишився живим, то, заповіт подружжя за Цивільним

кодексом України повністю обмежує свободу вибору поведінки того з подружжя,

хто залишився живим, а тим більше свободу розпорядження своїм майном та

можливостізміни самого заповіту.

Судова практика України на даний час є досить об’ємною та свідчить про те,

що подружжя, які складають спільний заповіт, не до кінця розуміють правову суть

та наслідки цього інституту спадкового права і його ефективності для того з них,

хто пережив другого з подружжя та спадкоємців Аналіз судових рішень свідчить не на користь заповіту подружжя в існуючій

на сьогодні редакції ст. 1243 Цивільного кодексу України.

Так, 29 грудня 2008 року Калуський міськрайонний суд Івано-Франківської

області розглянув цивільну справу за позовом про визнання заповіту недійсним.

Позовні вимоги обгрунтовувались порушенням процесуального порядку

посвідчення заповіту нотаріусом. Заповіт посвідчувався за викликом – вдома, був

записаний нотаріусом зі слів померлого та позивачки. Зі слів позивачки нотаріусом

не було роз’яснено правових наслідків складення заповіту подружжя, вона та

чоловік не читали заповіт і не читав його нотаріус вголос перед підписанням.

Згодом вона дізналась, що не може відчужити належну їй частку будинку, після

смерті чоловіка, так як заповіт може бути відмінено тільки при житті ізгоді обох з

подружжя.

Суд, вислухавши доводи сторін та проаналізувавши інші докази по справі,

задовольнив позов з наступних підстав.

У відповідності до п. 157 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій

нотаріусами України, нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів

або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів, однак у цьому разізаповіт

має бути прочитаний вголос заповідачем і підписаний ним, про що зазначається

ним перед підписом. Нотаріус також зобов’язаний роз’яснити заповідачам зміст

ст. 1307 ЦК України, як це передбачено п. 161 Інструкції. Як вбачається із

вищезгаданого заповіту, відмітка про те, що заповіт прочитано нотаріусом та

заповідачами вголос міститься після підписів заповідачів. Крім цього відсутня

відмітка про роз’яснення ст. 1307 ЦК України.

У заповіті вказано про роз’яснення заповідачам ст. 1241 ЦК України, проте не

зазначено в чому полягає її зміст. Сама позивачка з цього приводу пояснила, що

нотаріус не роз’яснював їй наслідки складення такого заповіту, а саме, що заповіт

може бути скасований за заявою заповідачів лише за життя їх обох. Оскільки

чоловік помер, вона не може скасувати заповіт, а отже за життя розпорядитись

своїм майном За таких обставин суд вважає, що заповіт, складений з порушенням п.п. 157,

161 Інструкції, керуючись ст.ст. 203, 215, 1241, 1307 ЦК України, слід визнати

недійсним [4; Справа №2-2436/08].

З іншої сторони, нотаріуси не завжди правильно визначають предмет заповіту,

а саме правовий режим заповіданого майна.

27 січня 2010 року Жовтневий районний суд міста Запоріжжя розглянув

справу за позовом про визнання права власності в порядку спадкування за

заповітом та встановлення додаткового строку для подання заяви про прийняття

спадщини.

Відповідно до матеріалів справи, на розгляд суду подано заповіт подружжя, у

якому було зазначено, що належну на праві спільної власності подружжю квартиру

вони заповідають позивачу. Але, як встановлено з поданих доказів, у даному

випадку, подружжя не мали права складати спільний заповіт. Спірна квартира не

належала їм на праві спільної сумісної власності, оскільки набута у рівних

частинах ще до укладення шлюбу. Таким чином, заповіт подружжя є нікчемним,

що означає його недійсність з моменту вчинення, а отже встановлення його

недійсності судом не вимагається. [4; Справа №2-79/10].

Так, 09 вересня 2010 року Шахтарський міськрайонний суд Донецької області

розглянув справу за позовом про визнання заповіту подружжя недійсним. На

підставі матеріалів справи судом встановлено, що заповідана квартира на час складення заповіту належала подружжю на праві спільної часткової власності і

кожному з них належала ½ частина квартири, що підтверджується копією

свідоцтва про право власності на житло. У відповідностіз положенням ч. 1 ст. 1243

ЦК України, подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке

належить їм на праві спільної сумісної власності. Таким чином, вони не могли

укласти правочин стосовно майна, яке належало їм на праві спільної часткової, а не

права спільної сумісної власності. Згідно з ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину

не може суперечити нормам цього Кодексу, іншим актам цивільного судочинства,

а також моральним засадам суспільства і керуючись ч. 1 ст. 215 ЦК України суд

визнав заповіт недійсним [4; Справа №2-5558/10].

25 лютого 2010 року Приморський районний суд міста Одеса розглянув

цивільну справу за позовом про визнання недійсним заповіту подружжя.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення сторін, їх представників і

допитавши свідків, суд встановив наступне.

27 жовтня 2004 року подружжям був складений спільний заповіт, посвідчений

державним нотаріусом. У відповідності до цього заповіту подружжя зробили

розпорядження на випадок своєї смерті, згідно якого належну їм на праві спільної

сумісної власності квартиру заповідали племінниці. Квартира належала

заповідачам на праві спільної сумісної власності на підставі розпорядження органу

приватизації, проте, розпорядженням управлінням житлово-комунального

господарства виконавчого комітету Одеської міської ради, одного з подружжя було

виключено з розпорядження органу приватизації, а отже ця квартира на час

складення спільного заповіту не була об’єктом їх права спільної сумісної

власності, тому не могла бути предметом заповіту подружжя. Крім цього, за

словами позивача, заповіт був складений ним та його дружиною під впливом

помилки стосовно їх прав та обов’язків, які виникають у подальшому, що було

пов’язано з їх душевним станом та необізнаністю стосовно суті заповіту, так як

укладаючи заповіт, вони вважали, що право власності на майно перейде тому з

подружжя, який переживе другого Суд також погоджується з доводами, що позивач та його померла дружина, у

силу свого похилого віку, пригніченого стану, пов’язаного з тяжкою хворобою

останньої, та їх юридичної необізнаності, при вчиненні ними спільного заповіту

подружжя, дійсно забули про розпорядження органу приватизації та помилялися

щодо суті заповіту та його наслідків, тобто до обставин, які мають істотне

значення, а отже цей заповіт подружжя підлягає визнанню недійсним на підставі

ч. 1 ст. 229 ЦК України [4; Справа №2-2351/2010].

Колегією суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду

Одеської області рішення Приморського районного суду апеляційний суд Одеської

областізалишив беззмін [4; Справа №22ц-2680/10].

У законодавстві відсутні чіткі вказівки і щодо форми заповіту. Чи це має бути

заповіт від чоловіка та дружини втілений в одному документі і скріплений двома

підписами? Чи це можуть бути два різні взаємообумовлені та взаємопов’язані

заповіти?

Наприклад, 18 грудня 2009 року Франківський районний суд міста Львова

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу про встановлення

факту спільного заповіту подружжя.

Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що 10 червня 2004 року приватним

нотаріусом Львівського міського нотаріального округу було посвідчено два

заповіти від Особа 1 та Особа 5 на спільне подружнє майно на користь своїх дітей.Як вбачається з копії заповіту від 10 червня 2010 року, посвідченого

приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу за реєстровим

номером 1527, Особа 5 заповів своїм синам належні йому на праві приватної

власності будинок, прибудинкові споруди та прибудинкову земельну ділянку.

Згідно копії заповіту від 10 червня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом

Львівського міського нотаріального округу за реєстровим номером 1528, Особа 1

також заповіла своїм синам належні їй на праві приватної власності будинок,

прибудинкові споруди та прибудинкову земельну ділянку. Зважаючи на те, що за

своєю суттю обидва заповіти стосувались одного і того ж майна та передбачали

одних і тихжежспадкоємців їх треба розглядати як спільний заповіт подружжя.

З положень ст. 1243 ЦК України вбачається, що подружжя має право скласти

спільний заповіт щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності.

Оцінивши всі зібрані докази, суд встановив, що хоча при посвідченні заповітів 10

червня 2004 року було вчинено два окремих правочини, їх слід розглядати як

спільний заповіт подружжя [4; Справа №2о-230/09].

Аналізуючи вищеописану справу, можна зробити висновок, що

законодавством України чітко визначена форма заповіту подружжя, оскільки

відповідно до ст. 1243 ЦК України, заповіт подружжя – це спільне заповідальне

розпорядження на випадок смерті, яке стосується тільки спільного сумісного майна

подружжя та, виходячи із цього визначення, викладається у спільному тексті і

підписується кожним з подружжя. Тому, на нашу думку, не можуть бути визнані

два окремих заповіти чоловіка і дружини спільним заповітом подружжя, оскільки

це суперечить процесуальному порядку посвідчення заповіту, зокрема, на заповіті

обов’язково вказується година, о котрій заповіт посвідчений.

Таким чином, запитань до заповіту подружжя за законодавством України

більше, аніжвідповідей.

Це стосується, зокрема, питань роздільного майна подружжя, яке не може бути

предметом заповіту подружжя, а окремий заповіт щодо цього майна вже є

нікчемним, впливу наслідків визнання шлюбу недійсним на долю такого заповіту,

а такожчинностізаповіту подружжя, у випадку розірвання шлюбу.

Недосконала конструкція заповіту подружжя за законодавством України

приводить до виникнення суперечностей у його застосуванні та використанні

цього виду заповіту як правового інструменту у реалізації прав як заповідачів так і

спадкоємців Таким чином, пропонуємо наступну редакцію статті Цивільного кодексу

України “Заповіт подружжя”, складену з урахуванням досвіду правового

регулювання заповіту подружжя законодавством Німеччини та реалій

законодавства України:

“Заповіт подружжя

– Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить їм на

праві спільної сумісної власності.

– Подружжя у спільному заповіті призначають один одного спадкоємцями та

зазначають, що після смерті того з них, хто пережив іншого, майно переходить

до третьої особи.

– Заповіт подружжя складається з дотриманням вимог статті 1247 Цивільного

кодексу України. Заповіт подружжя має бути підписаний особисто кожним з

подружжя.

– У випадках визнання шлюбу недійсним або припинення шлюбу до смерті

одного з подружжя, заповіт вважається нечинним в цілому

– У випадку, якщо подружжя у спільному заповіті передбачили

взаємопов’язані розпорядження, щодо яких можна припустити, що

розпорядження одного з подружжя не буде реалізовано без розпорядження

іншого, то недійсність або скасування одного розпорядження тягне за

собою недійсність іншого.

– Зажиття дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного

заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню.

– У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження

майна, зазначеного у заповіті подружжя.

– Один з подружжя, хто пережив другого, може відмінити своє розпорядження у

випадку, якщо він відмовиться від усього майна, належного йому за спільним

заповітом або, у випадку, якщо спадкоємець за спільним заповітом буде

усунений від права спадкування відповідно до статті 1224 Цивільного кодексу

України.”

––––––––––––––––––––

1. Angela Meier-Kraut. Zur Wiederverheiratunsgsklausel in gemeinschaftlichen Testament mit

Einheitslosung //.NJW.,1992. – Heft 3

2. ЗаїкаЮ. Заповіт подружжя// Право України – 2004 – №4

3. Цивільне право України: Підручник. У 2-х кн./ За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. –

К.: Юрінком Інтер, 2002. – с. 640

4. Інтернет ресурс: Єдиний державний реєстр судових рішень України//

http://www.reyestr.court.gov.ua/