Радник

---

ДЖЕРЕЛА ТА ОСНОВНІ РИСИ ПРИВАТНОГО ПРАВА

У ЄВРОПІ ПЕРІОДУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Г. Федущак-Паславська

Львівський національний університет імені Івана Франка

Україна, м. Львів, вул. Університетська, 1

 

 

 

У статті, на базі аналізу основних джерел приватного права епохи середньовіччя,

виявлено риси приватного права, місце римського права в історії європейського права,

охарактеризовано особливості розвитку приватного права у країнах Європи, виділено

етапи розвитку приватного права в період середньовіччя.

Ключові слова: приватне право, рецепція римського права, звичаєве право,

архаїчне право, ius commune.

Євроінтеграційні процеси, які проходять в Україні, безсумнівно зачіпають і

сферу права. Тому дослідження історії європейського права, чинників, які його

формували, виявлення його типових ознак, викликає науковий інтерес. Більше

того, дослідження історії права, і зокрема історії приватного права, дає змогу

побачити, що європейська правова єдність вже існувала.

Відтак, метою цього дослідження є виявлення характерних ознак приватного

права, яке сформувалося у країнах Європи в період середньовіччя. Для досягнення

мети належить вирішити такізавдання:

– виявити основні джерела права періоду середньовіччя, які містили норми

приватного права;

– виявити характерні риси приватного права країн Європи періоду

середньовіччя;

– виділити етапи розвитку приватного права в досліджуваний період;

– виявити міру впливу римського права та інших універсальних правових систем

на процес формування приватного права

держав Європи Першими законодавчими актами періоду середньовіччя у Західній Європі були

у Вестготській державі Statut legum (475 р.), який мав ще назву Кодекс Ейрика

(Codex Euricianus) і містив норми звичаєвого права, законодавство королів V ст. та

римськізакони і Бревіарій (Скорочений закон) Аларика ІІ, датований 506 роком

1

.

Норми приватного права Кодексу Ейрика містять положення про заборону

пред’являти позови по справах, які мають давність більшу як 30 років; про рівність

чоловіків і жінок при спадкуванні. У сфері приватного права помітною є спроба

відмовитися від притаманного варварському праву формалізму в розумінні

зобов’язань, що зокрема відбилося в нормі, про недійсність дарування, зробленого

іззастосуванням сили чи погроз.

Зазначені норми також свідчать про запозичення з римського права. Пізніше, з

VI ст. вплив норм римського права стає ще помітнішим. Навіть норми Lex

Wisigothorum для германців включає значні частини із Бревіарія, з новел і

звичаєвого права римського походження, яке застосовувалося судами, не зважаючи

на вже проведену на той час офіційну кодифікацію (Breviarium Alarici).

Приблизно в 500 р. для римського і германського населення Остготської

держави Теодориком Великим створений Edictum Theodorici. А в Бургундській

державі близько того ж 500 р. за короля Гундобада складений Lex RomanaBurgundiorum (або Papian), який мав, так би мовити, місцеве значення (тільки для

римлян Бургундії). Edictum Theodorici, Lex Romana Visіgothorum та Lex Romana

Burgundiorum – офіційні збірники, видані германськими королями, дія яких

поширювалася на колишніх підданих римської держави та їх нащадків.

Специфікою їхніх правових систем було те, що завойоване римське населення

підпадало під дію римського права, кодифікацією якого і були названі вище

збірники. Тобто, ще до появи Кодифікації Юстиніана, у Західній Європі

з’являється Leges Romanаe – збірник римського права. Український дослідник

римського права О. Баранів підкреслював те, що кодифікації римського права

майже одночасно відбулися в обох частинах колишньої Римської імперії, оскільки

цього вимагав час і суперечність між упорядкованим змістом та невпорядкованими

формами права [1, с. 46].

Поряд з Leges Romanаe існували ізбірники народного германського права (Lex

Burgundionum, Lex Visigothorum, Lex Salica, Lex Ribuaria, Lex Alomannorum, Lex

Baiuwairum, Lex Frisionum і ін.), які в історії права названі Leges Barbarorum. І

якщо перший зобов’язував римське населення, то решта – германське. Це було,

фактично, закріпленням існуючого на той час принципу персоналізму права, що

утруднювало обіг у випадках, коли сторонами правовідносин були представники

різних народів. Додаткові ускладнення зумовлювалися також відсутністю у

германців єдиного права. Крім того, звичаєве право як регулятор, саме по собі

характеризується невизначеністю. Однак, певний час цивільний оборот перебував

ще на низькому рівні ізадовольнявся існуючими збірниками права.

На відміну від Leges Barbarorum, королівські капітуляри, будучи результатом

законодавчої діяльності королів, зобов’язували всіх, хто проживав на території

держави Помітно, що навіть до всеохоплюючого зацікавлення римським правом у

Європі (ХІ ст.) дія його у формі Leges Romanаe поширювалася на території

сучасних Італії, Франції, Іспанії, Швейцарії, південно-західної частини Німеччини.

Однак, у практичній діяльності "Дигести", нажаль, не застосовувалися.

Якщо порівняти три Leges Romanаe (Edictum Theodorici, Lex Romana

Visіgothorum, Lex Romana Burgundiorum), то найдосконалішим вважають Бревіарій

(Lex Romanаe Visigothorum), укладаючи який король Аларик ІІ мав на меті

замінити всі попередні джерела римського права і створити єдине джерело права

для римського населення, що проживало у Вестготському королівстві. Бревіарій

Аларика, поряд з Кодифікацією Юстиніана, обидва представляючи кодифіковане

римське право, охопили його дією Західну і Південно-Східну Європу. Тобто,

починаючи з VI ст. ці частини Європи жили під дією кодифікованого римського

права: на заході – у формі Lex Romanаe Аларика ІІ (Бревіарія) – германця; на сході

– у формі кодифікації Юстиніана – слов’янина. Як писав, О. Баранів: "в дальшій

історії Європа мала вибирати між ними, і вибір стався на користь

Юстиніана"[1, с. 47].

Бревіарій, як і Кодифікація Юстиніана, складається із трьох основних частин:

1) інституції; 2) загальне право (ius); 3) законодавство (leges). Правда, Інституції

тут вже не містили вчення про джерела права, поділів права на ius civile i ius

gentium, трактату про позови. Але найбільше постраждав через свою надмірну

"вченість" такий збірник як Дигести. З міркувань спрощення у Бревіарій були

включені лише короткі витяги із творів Павла та Папініана, сентенції Павла та

Інституції Гая були перероблені з міркувань практичної користі. Текст Бревіарія

супроводжувався тлумаченнями, які і сприяли його спрощенню. Такі численн спрощення, переробки для потреб практичного використання є свідоцтвом і

характерною ознакою архаїчного права, синонімами якого є вульгарне,

примітивне, варварське, а такожнародне, звичаєве право.

Про значне зниження рівня правової культури свідчить також і переробка, з

точки зору тих самих практичних потреб, і також шляхом інтерпретації

(тлумачення), тієї частини Кодифікації Юстиніана, яка містила імператорські

конституції. Маючи своїми джерелами приватні кодифікації Грегоріана,

Гермогеніана та Кодекс Феодосія, цей збірник вже тим самим був приречений

стати одним із проявів "варварської" традиції римського права, яка опанувала

правові системи Європи раннього Середньовіччя.

Згідно з Бревіарієм Аларика, шлюб визначався як союз чоловіка і жінки, який

укладався як угода купівлі-продажу. На чолі патріархальної сім’ї був батько, під

владу якого підпадали всі члени сім’ї і все майно, а його дружина перебувала на

статусі дочки. Сімейні (особисті та майнові) відносини включали можливість

надання приданого, дарування, спадкування. Так як і в римському праві,

усиновлення поділялося на усиновлення неповнолітніх та усиновлення

повноправних осіб.

Спадкування за Бревіарієм відбувалося на підставі закону чи на підставі

заповіту. Гарантовану обов’язкову частку у спадщині у вигляді ¼ від спадкового

майна мали необхідні спадкоємці. Форми заповіту були різноманітними, як і в

римському приватному праві.

Як і за римським правом, зобов’язання могли виникати з договорів та з

деліктів. Були відомі види вини: умисел та необережність (груба і легка). Цікаво,

що за невиконання чи неналежне виконання зобов’язання боржник відповідав

особисто, а не своїм майном. Загалом, залежно від походження, учасники

правовідносин підлягали звичаєвому або кодифікованому праву.

Бревіарій був тим джерелом, за яким Європа пізнавала, а точніше,

користувалася, римським правом до ХІ ст., коли почався процес його вивчення в

Болонській школі.Однак, слід зазначити, що не всі германські племена сприйняли римське

право. Лонгобарди, наприклад, прийшовши на землі римської держави як

завойовники, створили збірник – Едикт Ротара (643 р.) – написаний вульгарною

латиною, в суто германському стилі, без римських запозичень [2, s. 45]. Він

відрізнявся від інших тогочасних пам’яток германського права своїм

систематизованим викладом нормативного матеріалу.

Що ж до Leges Barbarorum – збірників народного (звичаєвого) права

германців, складених протягом кінця V – VI століть за ініціативою народу або на

пропозицію королів і схвалені на зборах вільних осіб, то російський дослідник

Г. Шершеневич у "Курсі цивільного права" причинами, які зумовили їх появу

називає: 1) зміну побутових умов у зв’язку з переселенням; 2) потребу зберегти

звичаї предків від втрати самобутності через запозичення з римського права;

3) появу кодифікацій римських законів, що також було поштовхом для кодифікації

германського права [3, с. 34].

У зв’язку підвищеною потребою того часу підтримання миру і безпеки,

збірники Leges Barbarorum не багато уваги присвячують приватному праву. Такою

є Салічна правда

1

(510 р.) – запис давніх звичаїв приморських франків у виглядіконкретних судових рішень, які в результаті тривалого практичного застосування,

стали судовими звичаями. Вона складалася із Прологу, 65 титулів та Епілогу,

написаних латинською мовою. Впродовж VI-ІХ ст.ст. об’єм збірника збільшився.

Матеріал у Салічній правді викладений в казуїстичній формі за відсутності

узагальнюючих абстрактних понять. Тут, в основному, врегульовані питання

кримінального права. Зі сфери приватного права регулюється порядок повернення

викрадених чи втрачених (загублених) речей; способи примусити боржника

виконати існуюче зобов’язання перед кредитором; обчислення нарахувань за

невиконання зобов’язання (сума боргу і штраф). Спосіб укладення шлюбу,

зафіксований у Салічній правді, поєднує її із нормами інших первісних народів, і в

тому числіз римським coemptio. Тобто салічним франкам ще не був відомий такий

спосіб укладення шлюбу як консенсуальний договір – договір за згодою сторін.

Вони для цього використовували судову процедуру з деякими елементами

договору купівлі-продажу.

Незважаючи на спротив романізації у Франкській імперії, і тут у варварське

право проникають римські поняття. Хоч такі пам’ятки права як Салічна і

Рипуарська правди, базуються на германських принципах, проте через церковний

вплив, римське право потрапило також у Баварську правду і капітуляри королів та

імператорів династії Каролінгів. У зв’язку з прогалинами особливо сильним був

його вплив у сфері цивільних угод.

Загалом, римський вплив найбільше помітний у питаннях європейського

зобов’язального права. Натомість, германська традиція відбилася на земельному і

спадковому праві. Ще одним елементом, який разом з попередніми двома,

формував приватне право Європи, було, як відомо, християнство, під впливом

якого складалися норми, що врегульовували шлюбно-сімейні відносини [2, s. 53].Джерелом волевстановлених норм у державі франків були капітуляри – закони

королів, які мали право видавати розпорядження і заборони. У правовій літературі

капітуляри поділяють на види за сферою регулювання: світські, церковні, мішані; а

з точки зору меж, у яких зобов’язували: капітуляри, які доповнювали окремі

списки звичаєвого права (capitularia legibus addenda), капітуляри, які були

самостійним виразом правотворчої діяльності влади (capitularia per se sсribenda),

що зобов’язували на всій території держави або на визначеній території.

Капітуляри, які додавалися до leges, були важливим інструментом модифікації

племінних прав у напрямку їх пристосування до нових потреб. Часто вони вносили

істотні доповнення та зміни до давніх списків, уніфікували правову практику.

Із розпадом імперії Карла Великого починається самостійний розвиток

сучасних європейських країн. Так само окремо розвивається і їх право.

Особливістю правового розвитку Франції того часу є те, що будучи поділеною

на південну і північну, вона довгий час мала (фактично до видання Цивільного

кодексу 1804 р.) і дві різні правові системи. Південь, де переважав романський

елемент населення і свою дію зберегло римське право, називали країною писаного

права, північна частина, де переважав германський елемент і застосовувались

германські народні звичаї, називалася країною звичаєвого права. У цій частині

Франції однак не було єдиного звичаєвого права. Відносини регулювалися

різноманітними місцевими звичаями. Ще однією особливістю, порівняно, зокрема,

з Німеччиною, є посилення, починаючи з ХІІІ ст., королівської влади, яка звертає

свою увагу на питання узагальнення звичаїв. На шляху до об’єднання права

впроваджується єдність в судовій організації. Згодом, королівська влада,

відібравши цю роботу у приватних осіб, бере на себе повноваження збирання іуяснення місцевих звичаїв. Починаючи з XV ст. королі видають накази про

збирання ізапис звичаїв, які належало подавати королю на розгляд і схвалення.

Вже у XVI ст. було уніфіковано кілька більших систем звичаєвого права

(паризьке, орлеанське, нормандське та ін.). Особливою була роль Coutume de Paris,

зокрема їх друга редакція (1580 р.). Паризькі кутюми, які використовували як

допоміжні джерела, на їх основі інтерпретували інші кутюми, заповнюючи існуючі

в них прогалини, спричинилися до поступової уніфікаціїзвичаєвого права.

Джерелами волевстановленого права у Франції були ордонанси. Але вони

регулювали, переважно, публічно-правові питання. Сфери виміру справедливості

(приватне право і кримінальне право) були залишені в юрисдикції кутюмів. Але,

так звані, “великі ордонанси” дещо змінили і у сфері приватного права. Так

поступово були затверджені Ордонанс про цивільний процес (1667), Ордонанс про

кримінальний процес (1670), Торговий Ордонанс (1673), Морський ордонанс

(1681), далі з’являються Ордонанс про дарування (1731), Ордонанс про заповіти

(1735), Ордонанс про фідеїкомісарні субституції (1747), які були використані при

підготовці цивільного кодексу 1804 р. Завдяки ролі, яку відігравала королівська

влада у Франції, ордонанси, що вона видавала, впливали на об’єднання

французького права, розділеного місцевими звичаями. Значний вплив на процес

об’єднання здійснила також рецепція римського права. Хоч у Франції римське

право не мало такого величезного значення, як в Німеччині, однак, починаючи з

XVI ст., використання римського права в судовій практиці сприяло певному

ігноруванню звичаїв та заміні їх загальними засадами римського права.

Коли у Франції XII ст.. щойно виникає зацікавлення римським правом у формі

його вивчення, то римське право вивчають не за Бревіарієм Аларика, а за

глосованим італійськими професорами, римським правом. Відродження науки

римського права у Франції не привело, однак, до визнання за ним сили офіційно

зобов’язуючого при встановленні справедливості. Захищаючись відуніверсалістських посягань імперії, французькі легісти сформулювали тезу “король

є імператором у своєму королівстві” і жодне право чужих володарів не має на

території Франції зобов’язуючої сили. Тому римське право визнавалося тут не

законом, а “писаним розумом” (ratio scripta). Церква, вважаючи римське право

поганським, такожпротестувала проти нього.

Ці обставини і зумовили відповідне ставлення до римського права. Якщо

італійські коментатори чи німецькі вчені пристосовували римське право до потреб

практики, у Франції склався чисто науковий підхід до нього. Розквіт цих

досліджень припав на XVI ст.

В Італії, коли вкінці XI ст. тут виникла потреба регулювання зростаючого

господарського обороту,відповідних норм в існуючому (лонгобардському) праві не

було. Натомість римське право могло задовольнити ці потреби. Першими вченими,

завдяки яким відбулося зацікавлення римським правом, були глосатори, які

досліджували римське право за Дигестами. Школа глосаторів мала міжнародне

значення, оскільки у Болонії навчалися студенти з багатьох країн Європи.

Після перерви, з другої половини XIV ст., відновлюється вивчення римського

права, і в італійських університетах виникає новий напрямок, представлений

коментаторами (постглосаторами), які творчо пристосовували римське право до

сучасних потреб. Коментатори, пов’язавши різні тогочасні правові течії

(партикулярне звичаєве право, статутне право, канонічне право, законодавство

німецьких імператорів та ін.), у детальних коментарях до римського права зуміли

поєднати чисто теоретичні і абстрактні роздуми над правом з потребами практики,модернізувати норми римського права згідно з вимогами часу. Завдяки їх творчості

було закладено основи торгового права, міжнародного приватного права. Римське

право, в інтерпретації коментаторів, як право загальне (ius commune) почало

проникати до правових систем багатьох країн Європи.

У Німеччині аж до XIII ст. право залишається звичаєвим і неписаним. Воно

проявляється у рішеннях суду, у роботі якого бере участь народний елемент

(шефени). З кінця ІХ ст. у Німеччині з”являються ознаки поступової заміни

принципу персоналізму в праві принципом територіальності, право племінне стає

земським правом. Це посилює відмінності в звичаях, утруднює регулювання

відносин. Крім того, міста, які мали імунітет – право незалежного суду – шляхом

судових рішень, створювали міське право, яке було окремим для кожного іншого

міста (магдебурзьке право).

В умовах слабкої верховної влади перевага звичаєвого права зберігалася довго,

а законодавча діяльність верховної влади у всеохоплюючому масштабі була

слабкою. Лише з XVI ст. з’являються певні уніфікаційні тенденції у сфері права, а

також пожвавлюється законодавча діяльність в загальнодержавному масштабі,

виразом чого було видання кримінального кодексу – Кароліни. У сфері приватного

права інтегруючим чинником у Німеччині також була рецепція римського права. З

другої половини XV ст. рецепція римського права відбувалася у вигляді офіційного

визнання його загальнообов’язковим і таким, що застосовувалося в практиці

виміру справедливості.

Хоча ще починаючи з ХІІІ ст. римське право впливало на формування

правової системи Німеччини як універсальна система. Воно проникало різними

шляхами: через церковні суди, які мали юрисдикцію, в тому числі, і в деяких

світських справах; одержавши освіту в університетах, де вивчалося як римське, так

і канонічне право, судді духовних судів стали провідниками так званої

“теоретичної рецепції” (“ранньої рецепції”).Як і в інших країнах, матеріальними причинами рецепції римського права у

Німеччині було зростання обороту, потреба регулювання нових відносин, для чого

в римському праві були уже готові форми. Однак, тут, крім інших завдань, римське

право покликане було об’єднати і доповнити партикулярнізвичаєві системи.

Римське право на території Німеччини впроваджувалося кількома шляхами.

Створений 1495 р. Загальноімперський суд, який розглядав цивільні справи,

виносив рішення базуючись на законах країни, а також на так званому “загальному

праві”, тобто на римському праві. Так само і суди окремих територій спиралися на

римське право. Ще одним каналом проникнення римського права до рішень по

справах були юридичні факультети, куди через суд зверталися в особливо

складних випадках. Вчені-юристи, які засідали в університетах, видавали свої

рішення (communis opinio doctorum), базуючись на нормах римського права, яке

було однією із основ юридичної освіти в університетах всієї Європи.

Особливістю рецепції римського права у Німеччині було запозичення з

Дигестів. Запозиченню підлягали не так конкретні інститути, як система понять,

вироблених римською юриспруденцією, абстрактні правові конструкції, які можна

було використовувати в практиці феодальної Німеччини.

В результаті, так як італійські інтерпретатори шляхом адаптації римських

понять створили ius commune, так само і німецька правова доктрина, адаптуючи

римські поняття до актуальних потреб, відшукувала в його нормах обґрунтування

існуючих інститутів. Це перероблене, модифіковане римське право, діючи як право

загальне, маючи допоміжне значення відносно партикулярного звичаєвого права, з XVII ст. стало, створеною доктриною системою, яка в науці дістала назву usus

modernus pandectаrum.

Відсутність в Німеччині сильної центральної влади довгий час не давала змоги

зібрати і об’єднати звичаєве право, а рецепція римського права надовго затримала

розвиток німецького національного права. Так само і у Франції правове об’єднання

не було можливим, але в силу інших причин.

Отже, джерелами приватного права середньовічної Європи є звичай та

волевстановлене право, які містилися у Leges Romanàe, Leges Barbarorum та

капітулярах королів.

Особливістю волевстановленого права у цей період є діяльність законодавця в

напрямку тлумачення звичаю.

У період середньовіччя в країнах Європи ще відсутня структурована правова

система. Однією із її характерних ознак є персоналізм права. Згодом і до XIIIXV ст.. ст.. право характеризується партикуляризмом. Принцип територіальності

права довгий час ще залишається недосяжним.

Складені протягом V-IX ст.ст. варварські правди (Lex barbarorum – записи

звичаєвого права), німецькі дослідники відносять до народного права. Запис

народного права розпочався, за прикладом римського і канонічного права, з Codex

Euricianus (475 р.) і за змістом був зібранням норм звичаєвого права та норм, що

містилися в актах законодавства. Цей процес завершився заміною народного права

капітулярами (802 р.), а з початку Х ст. до 1250 р. на зміну їм приходить земське

право, що такожперебуває під впливом римського і канонічного права.

До всеохоплюючого зацікавлення римським правом, що відбувається з XI ст.,

норми римського приватного права формі, передовсім Leges Romanae діють на

території сучасних Італії, Франції, Іспанії, Швейцарії, південно-західної частини

Німеччини, але у спрощеному, варваризованому, вигляді.Спрощення для потреб практики, - вульгаризація права - у східній частині

Римської імперіїзавершилася Кодифікацією Юстиніана, тоді як на Заході – процес

примітивізації права тривав і далі, та привів до подальшої вульгаризації права.

Через акцентування на питаннях забезпечення безпеки, виділення та розвиток

інститутів приватного права у середньовічній Європі відбувається з деяким

відставанням, порівняно з нормами публічного права.

Саме в період середньовіччя на території Італії, яка була колискою як нових

інститутів, так і цілих напрямів розвитку західноєвропейського приватного права,

виникають два основні напрями права універсального характеру: відроджене

римське право та канонічне право, які впливали на формування правових систем

Європи протягом тривалого часу.

Віддаючи належне римському приватному праву, яке у формі ius commune в

період середньовіччя вже об’єднувало Європу, сьогодні знову говорять про

універсалізацію римського права, про новий етап його рецепції вже на новому

рівні – для створення основ загальноєвропейського цивільного права (ius

Europeum).

1. Баранів О. Римське право : Вступ до науки римського права : ч. 1 / О. Баранів. –

Мюнхен, 1947.

2. Sojka-Zielinska K. Historia prawa / K. Sojka-Zielinska. – Warszawa : Panstwowe

Wydawnictwo Naukowe, 1986.

3. Шершеневич Г. Ф. Курс германского права / Г. Ф. Шершеневич. – Тула : Автограф,

2001. 96 Г. Федущак-Паславська

4. Берман Г. Западная традиция права : эпоха формирования / пер. с англ. – М. : Изд.

группа ИНФРА; М-НОРМА, 1998.

5. Берман Г. Право і революція. Формування західної традиції права. – К. : IRIS, 2001.

6. Аннерс З. История европейского права. – М. : Наука, 1996.

 

< Попередня   Наступна >