Радник

---

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОСНОВНИХ ПРАВ ГРОМАДЯН

ЗА АВСТРІЙСЬКОЮ КОНСТИТУЦІЄЮ 1867 Р.

Н. Гриб

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

е-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

У статті розглянуто особливості прийняття та впровадження у дію Основного

державного закону про загальні права громадян, який був складовою частиною

австрійської конституції 1867 р. Досліджено державний механізм його реалізації. З’ясовано

його вплив на правове та соціальне становище українського населення Галичини.

Ключові слова: конституціоналізм, конституція, Австро-Угорщина, Галичина.

Історія українського конституціоналізму є складною та багатоманітною характер.

Історичний процес формування сучасної правової системи України зумовлений

впливом різних держав та різних правових систем. На сучасному етапі в Україні

продовжують тривати складні політичні процеси, пов’язані з реформуванням

конституційного законодавства. За таких умов надзвичайно актуальним є вивчення

історичного правового досвіду, аналізу позитивних та негативних змін, запроваджених

конституційними реформами, які реалізовувались іноземними державами.

Особливо цікавою для історико-правової науки є конституційна реформа, що

відбулася в Австрійській імперії у 1867 р. та стала основою для її перетворення на

Австро-Угорщину. Прийнята цього року конституція була на той час необхідним і

прогресивним документом, що закріплю

вав основи конституційного ладу та

забезпечував захист прав громадян. Однак застосування цього документа у

Галичині, що перебувала у складі Австро-Угорської імперії, мало свої особливості.

Досліджували зміст та правові наслідки цієї конституції українські та іноземні

вчені. Серед них варто згадати українських вчених В. Кульчицького, Б. Тищика,

М. Никифорака, іноземних вчених А. Дзядзьо, Б. Хайдера, Ф. Лехне та ін.

Водночас, залишилося багато малодосліджених питань, які потребують

ретельнішого вивчення та аналізу Прийняттю австрійської конституції 1867 р. передувала низка подій, що

суттєво вплинули на політичну ситуацію у Галичині та у цілій Австрійській

монархії. У 1848–1849 рр. в Австрії відбулася буржуазно-демократична революція,

яка дала значний поштовх для розвитку австрійського конституціоналізму. Панівна

верхівка Австрійської імперії проголосила 25 квітня 1848 р. парламентську

конституцію для всієї імперії у формі Конституційної грамоти Австрійського

цісарства. Перша австрійська Конституція 1848 р. перетворила Австрію на

цивілізовану європейську державу. Проголошені нею конституційні порядки,

основні демократичні права і свободи громадян давали певні можливості для

забезпечення як прав людини, так і прав окремих народів Австрії. Англійський

дослідник А.-Дж.-П. Тейлор вважав, що цю Конституцію було поквапно написано

за бельгійським зразком. А це не влаштовувало віденських радикалів, які хотіли

створити власну конституцію. Після численних маніфестацій уже 16 травня

квітнева конституція втратила чинність [1, с. 24].

Згодом в Австрії прийнято нову “октройовану” (даровану) конституцію від 4

березня 1849 p., особливість якої полягала в тому, що її підготував і прийняв не

представницький орган, а уряд [2, с. 53]. Цим документом частково обмежували владу імператор, проголошували деякі демократичні свободи, декларували

децентралізацію імперії. У 1849 р. Буковина відділилася від Галичини в окремий

коронний край. З демократичних прав 1849 р. уряд залишив принцип рівності всіх

громадян перед законом, свободу всіх офіційно визнаних віросповідань. Проте

гласність суду, свобода преси, суди присяжних було скасовано. Тодішня

австрійська правова наука оцінювала цю конституцію як “наскрізь пронизану

духом ліберальності”. По суті ж, вона створювала централізовану державу, в якій

вся повнота влади зосереджувалась у руках цісаря і його уряду, обмежуючи на їх

користь права громадян і повноваження парламенту [3, с. 108].

Конституційні надбання 1849 р. були скасовані цісарським указом від 10

січня 1852 р. У ньому, зокрема, говорилось: “Оскільки підсумки... нарад (в уряді і

державній раді – М.Н.) показали, що означені конституційні акти не відповідають

у своїх основних відношеннях австрійській імперії і нездійснимі в сукупності

поміщених у них постанов, томи... бачимо себе вимушеними цим оголосити

немаючим сили і законної дії... конституційний акт від 4 березня 1849 року”. В

одному з наступних указів були скасовані й основні права, даровані

октройованою конституцією землям. Загалом це означало утвердження в Австрії

неоабсолютизму (ÄraNeoabsolutismus), повернення до абсолютних форм

управління в усіх землях.

Програна війна 1859 р. в Італії, важкий фінансовий стан держави зумовили

повернення до конституційної форми правління. Особливе значення на цьому

шляху мали цісарський диплом від 20 жовтня 1860 р. та цісарський патент від 26

лютого 1861 р. [4, с. 24–25].Буржуазно-демократична революція 1848–1849 pp. й невдалі для Австрії війни

з сусідами довели неспроможність одноосібного панування австрійців у

багатонаціональній державі. У 1867 р. австрійський уряд уклав політичну угоду з

угорськими магнатами, за якою Австрійська імперія була трансформована у

дуалістичну конституційну Австро-Угорську монархію. Згідно з новими

політично-правовими засадами, в Австрії та Угорщині потрібно було перебудувати

старі або створити нові державні органи влади і управління. В Австрії було

прийнято (грудень 1867 р.) нову конституцію, а в Угорщині – відновлено в

чинності угорську квітневу конституцію 1848 р. Обидві конституції встановлювали

двопалатний парламент: в Угорщині – сейм, в Австрії – Державна Рада (рейхсрат).

Конституція Австрії від 21 грудня 1867 р. складалася з п’яти основних законів:

1) Закон про зміни закону від 26 лютого 1861 р. про імперське представництво;

2) Основний державний закон про загальні права громадян для королівств іземель

представлених у рейхсраті; 3) Основний державний закон про створення

імперського суду; 4) Основний державний закон про судову владу; 5) Основний

закон про здійснення урядової і виконавчої влади [5, с. 389–402].

Головним серед низки конституційних законів був Закон про загальні права

громадян, ухвалений 21 грудня 1867 р. Проект цього закону був підготований

Едуардом Стурмом, адвокатом з Берна, наймолодшим з членів Конституційної

комісії австрійського парламенту (він мав лише 37 років). Опрацьований ним об’єм

громадянських прав був передусім компіляцією прав і свобод закріплених у

конституціях 1849 р., хоча він досліджував також інші європейські конституції

(зокрема, нідерландську 1848 р., ганноверську 1840 р. та пруську 1850 р.). Лише 5 з

25 статей проекту відрізнялися від змісту цісарського патенту від 4 березня 1849 р.

про “гарантовані конституційною формою урядування політичні права” [6]. Таке

використання октройованої (дарованої) монархом березневої конституції повинно було, на думку лібералів, зменшити опір Франца Йосифа І щодо затвердження

законів підготованих Конституційною комісією.

Конституційна комісія 21 вересня 1867 р. провела дискусію щодо

запропонованого переліку загальних (основних) прав, в якій взяло участь чимало

австрійських парламентарів. Зокрема, І. Куранта (пізніше президент Єврейської

ради у Відні) запропонував поправку до статті, що закріплювала рівний доступ

громадян до управління державою. Його зауваження стосувались положення

конституції, за яким ця гарантія повинна застосуватися до людей, здатних

здійснювати таке управління. Він стверджував, що такий зміст статті міг

спричинити зловживання з метою обмеження публічних прав євреїв. Як наслідок,

Конституційна комісія скасувала дане положення проекту. За пропозицією

В. Вольфрума включено у текст закону нову статтю, котра гарантувала кожному

громадянину вільний вибір місця і виду роботи.

Найбільше сумнівів викликала редакція двох статей: перша стосувалась

гарантування свободи віровизнання та свободи совісті (ст. 14), друга –

рівноправності усіх народів монархії (ст. 19). Узгодження цієї останньої статті

зустрілося з особливими труднощами, що спричинило необхідність її викладення у

новій редакції. Погоджено її лише 25 вересня 1867 р. на черговому засідання

відділення. До статті, що гарантувала свободу віровизнання К. Рехбауер

пропонував додати положення, що “ніхто не може бути зобов’язаний виявляти своє

віровизнання”. Однак, це положення не було погоджене з огляду на застереження

міністра Е. Таафе, котрий зазначив, що припис зробить неможливим для

священників ведення парафіяльних книг. Стаття про права релігій, не визнаних

державою, передбачала умову, що вони не повинні суперечити праву та звичаям.

Прийняття Конституційною комісією положень про свободу віровизнання і

свободу віросповідання призвело до повного занепаду принципів конкордату. Його

заборони вимагали громадяни у численних петиціях до парламенту з урахуванням

створення нового конституційного порядку Стаття, що закріплювала права народів, містила твердження, пов’язані з

положеннями березневої конституції, що усі люди в державі є рівноправними і

кожен з них має непорушне право берегти і піклуватися про свою національну

ідентичність і свою мову. Депутат Л. Томан визнав таке визначення прав

народів недостатнім і вимагав уточнити цю статтю приписом, згідно з яким

держава повинна усім гарантувати непорушне право берегти і піклуватися про

свою національну ідентичність і свою мову у школах, уряді і публічному житті

[7, s. 51]. Представник від польського населення Австро-Угорщини M.

Зублікевич під час виступу зробив висновок, що принцип рівноправності

народів повинно закріплювати та забезпечувати крайове, а не державне

законодавство. Саме у відповідності до крайових законів, на його думку,

повинні видаватися приписи, що торкаються мови навчання, урядування та

судочинства [8, s. 790].

Конституційна комісія затвердила лише поправку Л. Томана, запровадивши

принцип гарантування державою рівноправності усіх крайових мов у школах,

уряді та публічному житті. Це був максимальний обсяг поступок, які зробили

ліберали на користь прав народів. Закріплення цього принципу визначало певні

стандарти в політиці щодо народів. Його не хотіла сприйняти влада Угорщини.

Однак цей принцип захищав в своєму судочинстві Державний Трибунал

(спеціальний судовий орган, який був створений пізніше з метою захисту прав

громадян), завдяки якому ця норма застосовувалась на практиці [9, s. 254].Під час дебатів у Палаті Представників австрійського парламенту

розглядалася також проблема гарантування краям мовної автономії. Усі

запропоновані шляхи розв’язання цієї проблеми визнано недосконалими. У

дискусії домінували польські депутати: М. Зублікевич та Ф. Зємялковський – віце-

президент палати. Перший закинув парламентарям німецької більшості, що її

лібералізм закінчується там, де починаються права і вольності народів Австрії. Він

доводив, що лібералізм повинен знаходити свій прояв не лише в гарантуванні

свободи певної територіальної одиниці, але також у наданні свободи народам

монархії [8, s. 787 793]. A. Зємялковський зазначав, що запропоновані шляхи

розв’язання могли б влаштовувати, якщо б Австрійська монархія не була

багатонаціональною державою. Ідею багатонаціональної монархії він висвітлював

через обіцяне цісарем розширення автономії відповідних країв. Однак ці дебати не

призвели до внесення змін у ст. 19. Внесено лише певні стилістичні поправки.

Натомість у Палаті Панів австрійського парламенту негативно сприйняли

положення, згідно з яким держава гарантує рівноправність усіх крайових мов. З

огляду на можливу складність його виконання це положення замінено виразом, що

держава визнає принцип рівноправності мов [10, s. 125]. Ці зміни спричинили до

того, що охорону цієї сфери правовідносин забезпечували не закони держави, а

рішенняДержавного Трибуналу.Основний закон про загальні права громадян отримав погодження цісаря 21

грудня 1867 р. Основні права, передбачені у цій конституції були пізніше

закріплені в ст. 149 республіканської конституції Австрії від 1920 р. і досі є

основою її конституційного ладу. До цих прав належать:

– рівність перед законом;

– рівний доступ до управління;

– свобода переселення особи та переміщення майна;

– свобода еміграції;

– право власності;

– особиста свобода;

– право на суд;

– право недоторканостіжитла;

– таємниця кореспонденції;

– свобода слова і преси;

– свобода об’єднань та зборів;

– свобода віровизнання і совісті та релігійного культу;

– свобода науки і навчання;

– свобода вибору професії;

– забезпечення та гарантування національності та мови.

Загальні права мали подвійне значення. Вони виступали як принципи і

дороговкази, котрими мали керуватися органи держави під час виконання своїх

адміністративних функцій. Громадянські права також становили категорію

публічних основних прав, а їх реалізацію забезпечували не лише закони, але й

спеціальний інститут судового контролю за їх виконанням – Державний Трибунал

[7, s. 53].

Фактична можливість реалізації зазначених прав безпосередньо залежала від

діяльності Державного Трибуналу. У зв’язку із цим австрійський уряд розпочав

роботу над проектом закону про його організацію і діяльність. Роботу над

проектом закону покладено на Міністерство юстиції, яке очолював Е. Гербс. У

серпні 1867 р. він створив спеціальну комісію, яку очолив Ю. Васера. Однак доповідачем в Палаті Представників по проекту цього закону (попередньо

обговореного комісією і погодженого з цісарем) був сам Е. Гербс. Завдяки його

особистій зацікавленості вдалося захистити урядову концепцію щодо надання

вирокам Державного Трибуналу у справах про захист громадянських прав

винятково декларативного характеру. Урядовий проект обмежував повноваження

Трибуналу виданням рішень, у яких вирішувалося питання стосовно того чи було

порушення визначених конституцією громадянських прав. Отже, рішення

Державного Трибуналу не мало касаційного характеру. Таким чином уряд обмежив

конституційні можливості Державного Трибуналу. Як припускають, це було

зроблено на вимогу цісаря [7, s. 60]. Ця обставина безспірно вказує на те, що

створення Державного Трибуналу мало формальний характер, адже судовий орган

не мав реальних засобів для реалізації своїх рішень. Як наслідок, багато положень

конституції так і не було реалізовано.

Державний Трибунал, що був розміщений у Відні, складався з президента і

його заступника, яких цісар призначав пожиттєво. До складу трибуналу входило 12

членів і 4 заступника, що також пожиттєво призначалися цісарем, але з числа

кандидатів (по три фахові особи на кожне місце), обраних в однаковій кількості

кожною з палат Державної Ради (рейхсрату). Порядок формування складу

Державного Трибуналу відрізнявся від загальноприйнятого у монархії принципу

призначення на судові посади. Підставою для надання парламенту права впливати

на формування особового складу Трибуналу була та обставина, що до його

повноважень не входило виконання звичайних судових функцій, оскільки він

займався виключно справами політичного характеру. Можливість участі у його

формуванні як законодавчої так і виконавчої влади, а також пожиттєве обіймання

посад його членами розглядались у той час як гарантії незалежності та

безсторонності суду у розгляді справ про громадянські права [11].

Посада у Державному Трибуналі вважалася почесною. Президент, постійні

референти та заступники зобов’язувались проживати у Відні. Інші члени

отримували добові та відшкодування вартості подорожі. Лише референтам

Трибуналу виплачувалась щорічна винагорода у розмірі 300 гульденів. Вони

обирались як постійні члени на три роки. Перед призначенням на посаду члени

Трибуналу приймали присягу. Президент приймав таку присягу безпосередньо

перед цісарем [12, s. 689].Зазвичай сесії Державного Трибуналу відбувалися раз на три місяці, а про їх

початок повідомлялось в урядових часописах. У разі потреби за пропозицією

президента скликались позачергові сесії. Трибунал, як правило, працював у складі

президента та дванадцяти членів, хоча для того, щоб рішення вважалось

правомочним потрібною була присутність хоча б восьми членів (не враховуючи

президента). Президент брав участь у прийнятті рішення лише у тому випадку,

коли голоси розділились порівну. Віце-президент Трибуналу мав право участі у

кожному засіданні, але без права голосу [13].

Державний Трибунал порушував провадження у справі лише за поданням

зацікавленої особи. Скаржник повинен був долучити до скарги адміністративне

рішення, яким, на його думку, порушено громадянські права. Скарга повинна була

містити детальний опис посадової особи, організації чи органу держави, яким

допущено порушення. Трибунал приймав скаргу до розгляду у разі дотримання

наступних умов: 1) справа повинна була провадитись у відповідності до визначеної

законом адміністративної процедури; 2) строк подання скарги становив 14 днів від

отримання адміністративного рішення останньої інстанції. Тому подання також повинно було містити докази дотримання зазначених вимог. Скарга підписувалась

адвокатом. Подання скарги до трибуналу не зупиняло дію оскаржуваного

адміністративного рішення.

Державний Трибунал розглядав лише ті справи, які стосувались порушень

політичних прав, допущених органами виконавчої влади або місцевого

самоврядування. Трибунал відхиляв скарги на рішення та діїзаконодавчих органів,

суду або приватних осіб [7, s. 66]. Як наслідок законодавчі акти, що приймалися

крайовими сеймами (у тому числі й Галицьким) могли обмежувати визначені у

конституції загальні права, а Державний Трибунал не мав достатньо компетенції,

щоб усунути такі обмеження.

Кожна скарга, навіть така, що не відповідала формальним вимогам,

скеровувалась на розгляд референту Трибуналу. Референт міг вимагати від

скаржника уточнити чи доопрацювати скаргу. Основним завданням референта

була підготовка скарги до розгляду на засідання Державного Трибуналу. Він мав

право опитати представників сторін, свідків чи експертів, вимагати подання

документів чи інших засобів доказування, якщо це було необхідним для розгляду

справи. Відповідні листи референта підписував президент Трибуналу. Якщо

референт вважав, що справа готова до розгляду він інформував про це президента,

який визначав день і час розгляду справи.

Розгляд справи Трибуналом здійснювався усно на відкритих засіданнях. В

окремих випадках проводився закритий розгляд справи, але тоді кожна із сторін

могла вимагати допущення до розгляду справи трьох довірених осіб. Сторони

могли захищати свої права особисто або за допомогою адвоката. Якщо скаржник

не з’являвся на засідання та не пояснював причини неявки, вважалось, що він

відмовився від своїх вимог дмовився від своїх вимог.

Розгляд справи розпочинали з доповіді референта. Керував засіданням

президент Державного Трибуналу. Його обов’язком було ретельне дослідження

обставин справи. З цією метою він міг потребувати виклику свідків або експертів.

Члени Державного Трибуналу мали право ставити запитання сторонам, свідкам та

експертам. Такежправо мали і сторони.

Завершивши дослідження матеріалів справи, Державний Трибунал закривав

засідання та проводив нараду щодо прийняття рішення по справі. Нарада та

голосування не були відкритими. У прийнятті рішення брали участь лише ті члени

Трибуналу, які були безперервно присутні на слуханні справи. Рішення

приймалися простою більшістю. Під час його прийняття члени Трибуналу

керувались насамперед особистими переконаннями.

Рішення оголошувалось іменем цісаря. У ньому мали зазначати прізвища усіх

членів трибуналу, котрі брали участь у справі та підписувались головуючим та

секретарем засідання.

Головними рисами судового процесу, що його провадив Державний Трибунал

у справах про порушення політичних прав були такі:

– порушення справи винятково на підставі скарги;

– 14-денний термін подання скарги;

– відкритий та усний судовий розгляд;

– принцип безпосередності;

– принцип вільної оцінки доказів;

– прийняття рішення у складі 12-ти осіб [7, s. 66–68].

Хоча згідно з Основним законом про загальні права громадян носієм

політичних прав був громадянин, тобто фізична особа, члени Державного Трибуналу вирішили, що суб’єктом подання скарги може бути не лише

громадянин, але також і група громадян чи територіальна громада (як юридична

особа) [14, s. 68].

Незважаючи на прийняття у 1867 р. нового конституційного закону, який

закріплював основні права громадян та створення спеціального судового органу –

Державного Трибуналу, права українського населення у Галичині і надалі

порушувались.

З огляду на це показовими та надзвичайно інформативними є праці Івана

Франка. Характеризуючи австрійську конституцію 1867 р., І. Франко називав її

“клочком паперу”, що проголошував для усіх громадян свободу слова і друку,

зборів, об’єднань, особистості. Проте положення більшості австрійських законів

знецінювали конституційні свободи. “Основний закон, – говорив І. Франко на

загальноміських зборах мешканців Львова, – обіцяє рівність всіх громадян перед

законом. Але цей же закон, перед яким вони повинні бути рівні, сам встановлює

нерівність. Чинне австрійське цивільне і частково кримінальне право сформоване

на соціальному ладі, який особисте значення людини збільшує пропорційно

наявністю у нього капіталу. Звідси, якщо людина заможніша, тим більше вона

означає, а людина без капіталу є нуль” [15, с. 6].

І. Франко наголошував, що свободи, задекларовані австрійською

конституцією, для бідних людей не існують, оскільки голод змушує їх найматися

до поміщика та фабриканта. Він пояснював, що таке становище збережеться доти,

поки приватний капітал не буде переданий у загальнонародне користування. І.

Франко закликав трудящих до революційної боротьби проти основного зла, яке

породжує всяку неправду і несправедливість. Він писав, що формальна рівність

усіх перед законом, проголошена в австрійській конституції, виглядає так: голодну

людину запевняють в тому, що вона має право бути ситою, проте хліба їй не дають.

“Що ж нам від того, – гнівно заявляв Франко, – що на папері обіцяно рівність

перед законом, якщо в житті на кожному кроці ми бачимо, що це – брехня, що для

заможного немає рівного права, що бідний не може поскаржитися на

несправедливість і що за однаковий проступок бідного карають вдвоє сильніше,

ніжбагатого” [16, с. 12].Конституція 1867 р. не припинила ані соціального, ані національного гніту у

Галичині. Гарантоване конституцією 1867 р. право національності та мови

насправді було важко реалізувати. Незважаючи на значні зусилля українського

населення, за кожен найменший крок у цій сфері потрібно було боротися роками.

Так, за законом від 22 червня 1867 р. відкриття середньої школи в Галичині

залежало від рішення Галицького сейму, який намагався у всякий спосіб

полонізувати західноукраїнські землі і не дбав про збільшення кількості

українських шкіл. У 1910 р. в краю існувало 67 державних гімназій, але до 1887 р.

існувала лише одна українська гімназія (у Львові). Згодом на території Східної

Галичини було відкрито ще чотири українські гімназії (у Перемишлі, Коломиї,

Тернополі іСтаніславі). Отже, до Першої світової війни у Галичині існувало всього

п’ять гімназій з українською мовою навчання. Один з українських депутатів

зазначав: “Десять років боротьби в середньому коштує нам здобуття однієї

середньої школи на нашій землі під крилами австрійської конституції”.

Всупереч 19-й статті австрійської конституції, яка формально визнавала

рівноправність усіх мов у школі, управлінні і в суспільному житті, українська мова

була грубо обмежена. Крайовий закон від 9 квітня 1907 p., прийнятий Галицьким

сеймом, у ст 7 встановлював: “Мову, якою начальник вотчинної дільниціздійснює свою владу і якою веде листування з властями і сторонами, визначає власник

поміщицького маєтку” [17].

Нерідко органи державної влади, які повинні були здійснювати нагляд за

дотриманням законів імперії, самі ж порушували ці закони. Так, всупереч

“Органічному закону про прокуратуру” від 10 липня 1850 р. (який діяв ще до

прийняття конституції) та закону від 10 червня 1869 р. про обов’язкове володіння

працівниками органів прокуратури в Галичині українською мовою та ведення нею

переписки, всі акти та документи цих відомств складали лише німецькою та

польською мовою [18, с. 109].

Водночас, необхідно зазначити, що українці Австро-Угорщини володіли таким

обсягом прав, про який українці Російської імперії могли лише мріяти.

Наведені обставини свідчать про те, що австрійська конституція 1867 р. мала

значною мірою декларативний характер. Закріплюючи загальні права громадян на

папері, вона не передбачала дієвих механізмів їхнього захисту. Конституція не

припинила соціального та національного гніту в Галичині. Хоча за своїм змістом

це був прогресивний документ, однак він діяв недостатньо ефективно. Зокрема,

створений відповідно до конституції Державний Трибунал не мав достатньо

повноважень для захисту політичних прав багатонаціональної імперії, а бідне і

часто неписьменне населення краю не мало жодних реальних можливостей для

свого захисту.

Відсутність належного правового регулювання, яке б деталізувало положення

конституції, ще більше ускладнювало її застосування. Зокрема положення про

рівноправність народів та їхніх мов не отримало подальшого роз’яснення в

законодавстві, тому в різних краях його трактували по-різному залежно від впливу

тих чи інших політичних сил.

1. Кульчицький В.С. Апарат управління Галичиною в складі Австро-Угорщини /

В.С. Кульчицький, І.Й. Бойко, І.Ю. Настасяк, О.І. Мікула. – Львів, 2002.

2. Пристер Е. Краткая история Австрии / Е. Пристер. – Москва, 1952.

3. Кульчицький В.С. Австрійська конституція 1849 року і крайова конституція для

Галичини 1850 року / В. С. Кульчицький // Вісн. Львів. державного у-ту ім. І. Франка.

Сер. юрид. – Вип. 1. – 1965.

4. Никифорак М. До питання про джерела державного права на Буковині у 1775–1918 рр.

/ М. Никифорак // Науковий вісник Чернівецького університету. Правознавство. – Вип.

75. – 2000.

5. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т. : Навч. посібн. Для студ.

юрид.спец. вищ. закл. освіти / За ред. В.Д. Гончаренка. – вид. 2-ге, переробл. І доп.

Т. 1: З найдавніших часів до початку ХХ ст. / Украд. В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин,

О.Д. Святоцький. – К.: Видавничий Дім “ІнЮре”, 2000.

6. Brauneder W. Die Gesetzgebungsgeschichte der österreichischen Grundrechte /

W. Brauneder // 70 Jahre Republik. Grund – und Menschenrechte in Österreich. Grundlagen,

Entwicklung und internationale Verbindungen. – Kehl am Rhein, 1991.

7. Dziadzio A. Monarchia konstytucyjna w Austrii (1867–1914). Władza-Obywatel-Prawo /

Andrzej Dziadzio. – Kraków : Księgarnia Akademicka, 2001.

8. Die Protokolle des österreichischen Ministerrates (1848–1867). I–VI Abteilungen. – Wien,

1970–73.

9. Stourzh G. Die österreichische Dezemberverfaussung von 1867 / G. Stourzh // Wege zur

Grundechtsdemokratie. Studien zur Begriffs – und Institutionengeschichte des liberalen

Verfassungstaates. – Wien, 1985.

10. Haider B. Die Protokolle des Verfassungsausschusses des Reichsrates vom Jahre 1867 /

B. Haider. – Wien, 1997.

11. Hye von Glunek A. Sammlung der nach gepflogener öfferntlicher Verhandlung geschöpften

Erkenntnisse des k.k. östrreichischen Reichsgerichtes. T.1 / A. Hye von Glunek. – Wien,

1874. – nr 1.

12. Lehne F. Rechtsschutz im öffentlichen Rechts : Staatsgerichtshof, Reichsgericht,

Verwaltungsgerichtshof / F. Lehne // Die Habsburgermonarchie 1848-1918. – Wien, 1975. –

T. II.

13. Österreichisches Biographisches Lexikon 1815-1950. – Graz-Köln, 1959.

14. Stourzh G. Die Gleichberechtigung der Nationalitäten in der Verfassung und Vervaltung

Österreichs 1848-1918 / G. Stourzh. – Wien, 1985.

15. Народ. – 1891. – № 4.

16. Франко І. Твори. – Київ, 1956. – Т. 19.

17. Мікула О. Антинародна сутність Галицького крайового сейму // Право України. – 2003.

– № 1.

18. Панич Н. Становлення та розвиток інституту прокуратури в Галичині у складі Австрії і

Австро-Угорщини (1849–1918 рр.) / Н. Панич // Вісн. Львів. у-ту. Сер. юрид. – 2007. –

Вип. 44.

< Попередня   Наступна >