Радник

---

УДК 340.13

ОРГАНІЗАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ УРЯДУ УНР В ЕКЗИЛІ

У 1920-1923 РОКАХ

Ю. Вовк

 

Міжнародний економіко-гуманітарний університет

імені академіка С. Дем’янчука

вул. акад. С. Дем’янчука, 4, 33024 Рівне, Україна

У статті на основі аналізу протоколів засідання Уряду УНР в екзилі досліджено

питання організації його діяльності у 1920–1923 роках. З’ясовано низку проблемних питань,

пов’язаних з його функціонуванням.

Ключові слова: Уряд, міністерство, діяльність, закон, постанова.

Питання щодо організації діяльності Уряду УНР в екзилі є досить актуальним

з огляду на доцільність і важливість вивчення історії державно-правових інститутів

в період національно-визвольних змагань українського народу як на території

України, так і поза її межами. Адже без героїчних зусиль і самопожертви сотень

тисяч українських патріотів важко уявити існування сучасної Української держави.

У сучасній науковій літературі ця тема не була належного висвітлена. Окремі

аспекти досліджували О. Малюта, С. Чернявська, В. Сідак, І. Срібняк та ін. Насам-

перед варто виокремити дисертаційне дослідження І. Срібняка «Військова діяль-

ність уряду УНР в екзилі» (К., 1995).

Ґрунтовніше тему розкрито в працях представників української діаспори

В. Сальського, М. Лівицького, Я. Рудницького, О. Шульгина, А. Яковліва та ін.

Окремі відомості про державний центр УНР в екзилі є в «Енциклопедії

українознавства» за редакцією В. Кубійовича (Париж-Нью-Йорк, 1954–1989 рр.).

Проте певним недоліком праць представників діаспори є суб’єктивізм при оцінці

окремих подій, орієнтація передусім на мемуари, спогади учасників подій, а не на

документальні джерела. В наш час у фо

ндах Центрального державного архіву вищих органів влади і

управління України зберігається значна кількість архівних матеріалів, спираючись

на які можна висвітлити різні аспекти діяльності державного центру УНР в екзилі.

Метою цієї статті є дослідити питання організації діяльності Уряду УНР в

екзилі, керуючись передусім оригіналами протоколів засідань Уряду УНР в екзилі.

В листопаді 1920 року армія УНР опинилася в досить складній ситуації з

огляду на об’єктивні обставини, що склалися, вже не могла чинити опір

переважаючим силам противника. У зв’язку з цим неминуче постало питання про

перехід решток армії УНР, державних установ, уряду за кордон для того, щоб у

майбутньому, за сприятливих обставин, повернутися на батьківщину і відновити

незалежність.

Натомість 18 листопада 1920 року відбулося засідання уряду у м. Фрідріхівка

(в наш час м. Волочиськ Хмельницької області) на порядку денному якого було

питання про перехід за кордон. Проаналізувавши протокол засідання, а також

простеживши хід дискусії щодо питань порядку денного можна зрозуміти весь

драматизм ситуації в якій опинились уряд і армія.

З доповіддю на засіданні виступив С. Петлюра, який «…повідомив про

становище на фронті і зазначив, що за браком набоїв може настати момент, коли армія буде позбавлена можливості проводити свою героїчну боротьбу з ворогом.

Армію необхідно зберегти, аби при першій можливостізнов розпочати боротьбу за

визволення батьківщини. З приводу цього Раді Народних Міністрів належить

вирішити питання відносно можливого переходу армії і Уряду УНР за кордон, між

іншим належить вияснити відношення Уряду Речі Посполитої до переходу армії і

Уряду на територію Польщі» [1, арк. 75].

Більшість присутніх на засіданні висловили думку про те, що місцем

перебування уряду і армії має бути територія Волині, тимчасово окупована

польськими військами, адже це дасть змогу формувати армію і підтримувати

зв’язок з іншою частиною України. Особливо наголошував на цьому С. Петлюра,

який зазначив, що перехід на Волинь буде кориснішим для війська, та для Уряду і

треба вжити усіх заходів, щоб урядовці переходили на Волинь. На думку головного

отамана потрібно негайно поінформувати польський уряд. Щодо питання про

перехід на територію Румунії, то воно було унеможливлене з огляду на те, що

держава не дасть на це згоди.

Закрили засідання уряду о 17-й годині. Але водночас у постанові Ради Народ-

них Міністрів було зазначено на необхідності продовжити розгляд цього питання

на вечірньому засіданні о 20-й годині. Очевидно цей час був необхідним для

з’ясування у польського Уряду можливості переходу кордону. На вечірньому засіданні, яке було відкрито о 21-й годині, С. Петлюра повідо-

мив що представник польського уряду капітан Марушевський отримав наступне

розпорядження щодо умов переходу через польський кордон: «1) хворі, ранені,

біженці, перепускаються через польський кордон; 2) вищому командному складу

дається право мешкати на території Польщі при закордонних паспортах; 3) військо

Української Народної Республіки направляється в цілій єдності частинами в

Ланцут-Берестя, при певних ознаках інтернування, за старшинами залишається

холодна зброя, уніформа і власне майно, козаки складають зброю; 4) частини

розташовуються окремо; 5) уряд розташовується в Ржешові і Тарнові; 6) державне

майно ізброя поступають в депозит» [2, арк. 75 зв.].

Так, С. Петлюра також повідомив, щодо отримання даних про те, що польські

війська за домовленістю з Радянською Росією повинні звільнити протягом 9 днів

частину Волині, тимчасово ними окуповану. Наголошувалося також на

неможливості армії через відсутність набоїв продовжувати боротьбу за неза-

лежність і необхідність перейти кордон з метою збереження кадрів, майна і

коштів, продовження діяльності за кордоном і неприпинення діяльності закордонних

місій.

На думку сучасної дослідниці В.В. Соловйової «діяльність дипломатичних

місій УНР за кордоном, суттєво сприяла процесам державотворення, піднесенні її

престижу в очах європейської і світової громадськості, зміцнювала міжнародний

зв’язок. Крім 25 дипломатичних місій український Уряд надсилав у різні країни

світу спеціальні торгово-економічні, військово-дипломатичні місії, а також

делегації з питань репатріації військовополонених українців» [3, с. 14]. І незва-

жаючи на втрату території Уряд УНР планував використовувати місії, які діяли і

надалі.

Попри втрату території і цілком очевидну необхідність переходу польського

кордону, С. Петлюра все ж таки ще мав певну надію на повернення в Україну. Він

зазначав, що виконується план скупчення всієї кінноти в тилах ворога з метою

перехоплення ініціативи, піднесення бойового духу армії. І тому, на його думку,

дискусія щодо переходу за кордон ведеться лише умовно. Але водночас реалізація цього плану цілком очевидно була малоймовірна.

Враховуючи ситуацію, що склалась, наприкінці засідання прийнято постанову, яка

складалася з трьох пунктів: «1) Константувати, що причиною невдач армії УНР в

боротьбі з радянськими військами є брак набоїв і амуніції. 2) Визнати доцільним в

разі необхідності перехід армії і Уряду УНР на територію Польщі. 3) Негайно

командирувати в Варшаву товариша міністра внутрішніх справ Дмитріїва для

налагодження справи переходу армії, Уряду і громадян УНР на територію Польщі,

використати для цієї справи також Міністерство закордонних справ і

дипломатичну місію вВаршаві» [4, арк. 77 зв.].

Уповноваженому від Уряду УНР були дані певні вказівки щодо умов переходу

через польський кордон. Умови, які повинен був відстоювати уповноважений,

відрізнялися від тих, що їх запропонував представник польського уряду капітан

Марушевський.

Питанням ведення переговорів щодо безпосереднього розташування військ,

уряду, громадян УНР на території Польщі було доручено займатися міністрові

сповідань Огієнку, згідно з постановою Ради Народних Міністрів від 19 листопада

1920 року [5, арк. 68]. І вже 27 листопада 1920 року на засіданні уряду заслухано

його доповідь. У постанові, яка була прийнята, з цього приводу висловлювалась

подяка міністрові Огієнку і було створено на чолі з ним відповідна комісія для

подальшого розташування Уряду в Польщі.

Всього українсько-польський кордон в листопаді 1920 року перейшло

«близько 1680 державних службовців, 3500 офіцерів, 11500 солдатів. Українці

були розміщені в кількох таборах – Ланцут, Вадовіце, Каліш, Александров,

Щепірна» [6, ст. 291]В м. Тарнові було прийнято рішення розташувати «близько 200 урядовців, а

саме: міністерства внутрішніх справ – 30, міністерства народного господарства –

20, міністерства освіти – 5, міністерства здоров’я – 2, міністерства пошт і

телеграфів – 8, міністерства шляхів – 25, міністерства юстиції – 10, міністерства

фінансів – 40, міністерства єврейських справ – 2, міністерства праці – 3,

військового міністерства – 12, міністерства сповідань – 5, державної канцелярії –

14, державного контролю – 16, особистої канцелярії голови Ради Народних

Міністрів – 9 і міністерства земельних справ – 8» [7, арк. 70]. Для розташування

членів уряду в м. Тарнові Огієнко орендував у готелі «Брістоль» 10 кімнат, 3 зали

і кухню.

З 1920 до першої половини 1923 року це місто стало місцем перебування

державного центру УНР в екзилі, який складався з Уряду і Директорії. В готелі

«Брістоль», де розташовувався уряд, приймали закони, постанови, готувались

відозви до урядів і народів світу, розробляли планДругого зимового походу та ін.

Правовою основою діяльності Уряду УНР в екзилі були насамперед два

закони, ухвалені Радою Народних Міністрів 12 листопада 1920 року – «Про

тимчасове Верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній

Республіці» та «ПроДержавну Народну Раду Української Народної Республіки».

Відповідно до прийнятих законів було насамперед розмежовано функції

законодавчої і виконавчої влад. Зокрема, у ст. 1 закону «Про тимчасове Верховне

управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці» було

зазначено: «Верховна влада Української Народної Республіки тимчасово

організується шляхом нижчезазначеного розмежування та координування вищих

Державних функцій поміж Директорією, Державною Народною Радою і Радою

Народних Міністрів» [8, ст. 86].Законодавча влада до скликання парламенту належала Державній Народній

Раді, термін повноважень якої мав становити не більше одного року. Але поряд з

цим було передбачено, що якщо після закінчення одного року повноважень не буде

можливості скликати парламент, повинні бути призначені на тих самих підставах

нові вибори Державної Народної Ради. До її складу повинні були входити

представники від населення, політичних, громадських, наукових, професійних і

кооперативних організацій і установ.

Розроблення законопроектів було передбачено Державною Народною Радою

або Радою Народних Міністрів. Законопроекти повинні були ухвалювалися Дер-

жавною Народною Радою більшістю голосів присутніх членів. Поряд з цим згідно

зі ст. 7 закону «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в

Українській Народній Республіці», внесені в Державну Народну Раду законо-

проекти могли ухвалюватись нею самою, або передавались для ухвалення Радою

Народних Міністрів [9, с. 87].

Закон «Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки» не був

реалізований. Функція законодавчого органу влади зберігалася за Радою Народних

Міністрів.

У січні 1921 року уряд прийняв закони: «Про утворення фінансової комісії при

міністерстві фінансів», «Про Раду Республіки», «Про доповнення закону 12 листо-

пада 1920 року «Про вище військове управління», «Про утворення посади міністра

без теки, про встановлення штатів канцелярії», «Про заміну штатів надзвичайної

дипломатичної місії УНР в Чехословаччині і асигнування 27500 чеських крон на її

утримання» та ін. [10, арк. 76]. Прийняті постанови стосувалися питань призна-

чення на посади, асигнування коштів на різні потреби, продажу рухомого майна,

що було за кордоном, утворення тимчасових комісій для підрахунку державного

майна, встановлення тимчасових ставок добових членам Ради Республіки та ін.

[11, арк. 77].Найважливішимзаконом, прийнятимв цей період, був закон від 9 січня 1921 року

«Про Раду Республіки». Його прийняття було продиктовано неможливістю скликати

за кордоном, згідно ззаконом від 12 листопада 1920 року Державну Народну Раду.

Рада Республіки повинна була стати представницьким органом влади УНР.

Урочисте відкриття засідання Ради Республіки відбулося 3 лютого1921 року. В

засіданнях Ради Республіки брало участь 67 депутатів, що представляли українські

політичні партії, профспілкові та культурно-освітні організації.

Припинила своє існування Рада Республіки 5 серпня 1921 року згідно з

постановою Ради Народних Міністрів та наказом Голови Директорії С. Петлюри.

Зокрема в наказі було зазначено: «…першу легістативу Ради Республіки вважати

закінченою, другу легістативу скликати в найкоротшому часі. У виконання цього

розпорядження Рада Народних Міністрів має вчинити певні розпорядження»

[12, арк. 5].

З цим наказом С. Петлюри і постановою Ради Народних Міністрів не пого-

дилися члени Сеньорен-конвенту, які наголосили, що вони «є незаконними і нікого

не зобов’язуючими актами, а кабінет Пилипчука є незаконним, бо не погоджений з

членами Сеньйорен-конвенту» [13, арк. 6]. На засіданні представників політичних

партій і організацій, яке відбулось у вересні 1921 року, було прийнято резолюцію

«добиватись негайної ліквідації кабінету Пилипчука та ануляції всіх його

розпоряджень» [ 14, арк. 6].

Надалі діяльність Ради Республіки не було відновлено. 19 жовтня 1921 року

прийнято закон «Про припинення чинності канцелярії Ради Республіки» тапостанову «Про звільнення за штат службовців канцелярії з 1 листопада

1921 року». А 4 листопада 1921 року підписано наказ в.о. державного секретаря,

надвищого судді Шияніва в якому було зазначено: «…всі справи та матеріали

законодавчого характеру, що маються в канцелярії Ради Республіки прийняти по

описі в.о. директора департаменту законодавчих справ Томашівському, а все майно та

інші справи канцелярії в.о. директора департаменту загальних справ Троїцькому»

[15, арк. 23].

Закони і постанови приймала Рада Народних Міністрів. Для забезпечення їх

діяльності утворено дві комісії: фінансово-економічну та політично-адміністра-

тивну. Одним із завдань комісії було «виконання конкретних доручень Ради

Міністрів, а саме: складання законопроектів і різних висновків, що до тих питань і

справ в обсягу діяльності комісій, які передається до комісій в Раду Народних

Міністрів» [16, арк. 32 ].

У 1922 – на початку 1923 року Рада Міністрів приймала переважно постанови,

які стосувалися таких питань, як: надання допомоги бувшим службовцям а також

військовим, надання допомоги при переїзді сім’ї з Радянської України до Польщі,

затвердження штату тимчасової мобілізаційної комісії, асигнування в роз поряд-

ження Міністерства внутрішніх справ 35000 польських марок на таємні видатки,

зарахування в запас армії і флоту та народного резерву громадян УНР та ін. [17,

арк. 3, 12, 26, 27, 32, 39, 41, 43, 77].Однією з основних проблем в діяльності Уряду УНР в екзилі була відсутність

достатньої кількості коштів, необхідних для виплати заробітної плати і

забезпечення функціонування. Поряд з цим потрібно було ще утримувати окремі

дипломатичні місії, якізалишилися.

Бюджет уряду складався з коштів, які надавав польський уряд, окремих

пожертв, а також коштів, вивезених під час евакуації. Особливо актуальним це

питання стало після підписання в березні 1921 року Ризького мирного

договору.

Зважаючи на складну фінансову ситуацію Рада Народних Міністрів нама-

галась працевлаштувати своїх службовців. Зокрема на засіданні уряду від 3 серпня

1921 року було зазначено, що на Віленській залізниці працює багато колишніх

службовців, які мають пристойну заробітну плату. Враховуючи наявність

вакантних посад на залізниці, за пропозицією державного секретаря було прийнято

рішення повідомити про це працівників, яких найближчим часом повинні

звільнити [18, арк. 31].

Відсутність достатньої кількості коштів, а також неможливість подальшого

перебування в Польщі змусило уряд піти на значне скорочення штатів. І на

засіданні від 23 квітня 1923 року було прийнято рішення про переїзд до нового

місця перебування лише 24 працівників. Але і така кількість на думку державного

контролера була великою. З приводу цього він зазначав: «Коли навіть погодитись з

тим, що всі присутні тут міністри, котрих налічується 10 осіб, мусять переїхати в

нове місце осідку, то в усякому разі число урядових осіб інших рангів (від 3 до 4)

всього 14 осіб, намічених Радою Міністрів для переїзду, слід визнати занадто

великим, непосильним для нашого скарбу. Вважаю необхідним, аби було

переведено дальше скорочення з тим, щоб загальне число осіб, які переїдуть до

нового осідку не перевищувало 16» [19, арк. 61–61 зв.].

Надалі у довоєнний і післявоєнний періоди було проведено реорганізацію

діяльності Уряду, Державного центру УНР в екзилі відповідно до певних реалій і

вимог часу. Змінювалося такожмісце перебування. N – 0136–8168. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2012. Випуск 56 93

Останній Президент УНР в екзилі М. Плав’юк 22 серпня 1992 року під час

урочистого засідання Верховної Ради передав Президентові України Л. Кравчуку

грамоту про складання повноважень і припинення діяльності державного центру.

Було зазначено також, що незалежна Україна продовжує державно-національні

традиції і є правонаступницею УНР. Згодом в урочистій обстановці у

Маріїнському палаці було передано також прапор, печатку, документи, книги та

інші цінні речі.

Так період 1920–1923 років був першим періодом в існуванні уряду,

Державного центру УНР в екзилі. Це був досить складний і насичений подіями

період налагодження діяльності державних установ за кордоном. Було прийнято

низку законів і постанов, які стосувалися діяльності Державного центру. В цей час

керівні діячі УНР ще мали надію щодо повернення на батьківщину і відновлення

незалежності. Але з кожним місяцем існування дедалі реальнішим і очевиднішим

ставало тривале існування державних установ в еміграції. Потрібно було

пристосовувати їхню діяльність до нових вимог часу, змінювати методи і напрями

боротьби за незалежність.

Список використаної літератури

1. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі ЦДАВО

України). – Ф. 1065. – Оп. 2. – Спр. 9. – Арк. 75.

2. Там само. – Арк. 75 зв.

3. Соловйова В.В. Дипломатичні представництва Української Народної Республіки в

країнах Центральної Європи за доби Директорії (1918–1920 рр.) : автореф. дис. на

здобуття наук. ступеня канд. істор. наук : спец. 07.00.01 / В.В. Соловйова. – Запоріжжя,

1999. – 18 с.

4. ЦДАВО України. – Ф. 1065. – Оп. 2. – Спр. 9. – Арк. 77 зв.

5. Там само. – Арк. 68.

6. Малюта О. Органи влади ЗУНР та УНР в екзилі у 20–40-і рр. XX століття: боротьба за

національну державність як форму організації повсякденного життя української

еміграції / О. Малюта // Україна XX ст.: Культура, ідеологія, політика : збірник статей

на пошану проф. П.П. Гудзенка. – Вип. 12. – К. : Інститут історії України НАН

України, 2007. – 502 с.

7. ЦДАВО України. – Ф. 1065. – Оп. 2. – Спр. 9. – Арк. 70.

8. Хрестоматія зісторії держави і права України : у 2 т. ; за ред. В.Д. Гончаренка. – Т. 2. –

Лютий 1917 р. – 1996. – К. : ІнЮре, 2000. – 727 с.

9. Там само.

10. ЦДАВО України. – Ф. 1092. – Оп. 2. – Спр. 587. – Арк. 76.

11. Там само. – Арк. 77.

12. ЦДАВО України. – Ф. 3809. – Оп. 2. – Спр. 10. – Арк. 5.

13. Там само. – Арк. 6.

14. Там само.

15. ЦДАВО України. – Ф. 1065. – Оп. 2. – Спр. 352. – Арк. 23.

16. ЦДАВО України. – Ф. 1065. – Оп. 4. – Спр. 21. – Арк. 32.

17. ЦДАВО України. – Ф. 1065. – Оп. 2. – Спр. 550. – Арк. 3, 12, 26, 27, 32, 39, 41, 43, 77.

18. ЦДАВО України. – Ф. 1092. – Оп. 2. – Спр. 587. – Арк. 31.

19. ЦДАВО України. – Ф. 1065. – Оп. 2. – Спр. 542. – Арк. 61–61 зв

< Попередня   Наступна >